Теорія лідерства та їхнє використання під час формування колективів

Актуальність теми. У сучасній моделі розвитку українського підприємництва ключову роль відіграють управлінські кадри. Їхня ефективність значно підвищується, коли вони здобувають лідерський статус. Різноманітні теорії лідерства допомагають пролити світло на це питання. Щоб глибше зрозуміти сутність цього явища, необхідно звернутися до історії вчень про лідера, простежити еволюцію поглядів, розглянути сучасні ситуаційні теорії та міжнародні кроскультурні дослідження. Це дозволить визначити орієнтири для підготовки кадрів, здатних домінувати в міжособистісних стосунках, ефективно вирішувати групові завдання, об'єднувати послідовників і вести їх до мети найкоротшим шляхом.

Феномен лідерства завжди привертав значну увагу дослідників. Науковці намагаються не оминати різноманітні підходи до його аналізу. Зосереджуючись на особистості, не можна ігнорувати вплив соціального середовища; вивчаючи риси лідерів, варто пам'ятати про їхні цілі та результати; аналізуючи поведінку, необхідно враховувати ролі та інституційні структури. Основні теорії лідерства в сучасній науці мають переважно описовий характер, пояснюючи причини або природу лідерства та визначаючи головні проблеми дослідження.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання розвитку лідерського потенціалу особистості досліджували вітчизняні науковці: Д. Алфімов, О. Василькова, Ю. Кращенко, Н. Мараховська, Р. Сопівник [7], І. Сопівник та інші. Проблеми психологічних механізмів лідерства, виховання лідерських якостей та інтерпретації моделей ситуативного лідерства в бізнесі розкриті в працях Л. Аліфанової, Т. Бендас [1], Дж. Бернса, Р. Блейка, Р. Коха, А. Менегетті, Дж. Моутона, Г. Гончарук [2], Н. Якушко [11] та інших.

Мета статті — проаналізувати основні теорії лідерства в контексті формування колективів.

Методологія дослідження. У ході дослідної роботи використано комплекс методів науково-педагогічного дослідження: аналіз, синтез, порівняння, систематизацію та узагальнення праць вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо відтворення генези теорій лідерства.

Основна частина. У грецькій античній філософії Платон у трактаті «Держава» виокремив три типи лідера: філософ-державний діяч, який управляє республікою на основі розуму та справедливості; військовоначальник, що захищає державу та підпорядковує інших своїй волі; ділова людина (ремісник), яка забезпечує задоволення матеріальних потреб.

Арістотель визначив три типи влади: монархію, аристократію та демократію, що відповідають владі одного, небагатьох і багатьох [9].

Плутарх у своїх життєписах описав біографії відомих греків. Макіавеллі в епоху Відродження створив працю «Державець», де показав лідера як того, хто досягає мети будь-якими засобами [11].

Чезаре Ломброзо зазначав, що консервативне людство для розвитку потребує особливих людей — героїв, енергійних, але психічно ненормальних (Магомет, Лютер, Конт, Шопенгауер). Серед них трапляються як щирі метоїди, що вірять у своє божественне призначення, так і лицемірні обманщики натовпу, які переслідують власні цілі. Спенсер не вважав метоїдами Спартака та Гарібальді, а Наполеона вважав нормальною людиною. Найбільше запам'яталася його ідея про лідерство як патологію.

Т. Карлейль у праці «Герої і героїчне в історії» (1841 р.) проголосив культ героїв — великих людей, чиї біографії становлять історію людства. Вони володіють унікальними якостями: мудрістю, відвагою, самобутністю мови та вчинків, щирістю й покірністю. Це дозволяє їм бути посередниками між світом людей і божествами. Типологія лідерів-героїв Т. Карлейля включає божество, пророка, вождя, поета, пастиря, письменника [10, с. 316].

Френсіс Гальтон — автор вчення про спадковість таланту, зокрема лідерського. У книзі «Стадні і рабські інстинкти» (1879 р.) він зазначив, що рабські схильності — ухиляння від відповідальності та самостійності — характерні для пересічних людей і є результатом стадного життя. Гальтон писав, що вожаки відрізняються природними якостями (зріст, порода).

За Г. Тардом, лідер володіє чарівністю, за допомогою якої впливає на натовп. Лідер гіпнотизує масу (сугестія), використовуючи її прагнення наслідувати героя. Чарівність забезпечується якостями героя (старший вік, походження, багатство, тілесна сила, успішність, красномовство, хоробрість), відповідністю цих якостей вимогам епохи та потребою натовпу підкорятися. Відносини героя і натовпу гармонійні: перший хоче повелівати, а другі — підкорятися. Головна якість героя — те, чого не мають інші, своєрідна містична риса, що викликає поклоніння [10, с. 317].

Роль натовпу у виділенні лідера підкреслював Г. Лебон. Натовп не любить явної переваги над собою, вимагає від героя сили, аж до насилля. У процесі розвитку людства відбувається відбір великих людей, історію творять фанатики з обмеженим розумом, але енергійним характером. Якості вожака: енергійність, обмежений розум, напруженість віри, фанатизм, здатність до самопожертви, деспотизм, часто психічне нездоров'я. Найголовніше — чарівність, за допомогою якої владарюють боги, царі й жінки.

За Михайловським, герой наділений незвичністю, може бути молодим, може бути жінкою, має здатність захоплювати натовп. Найголовніша умова висунення героя — вимога середовища; в окремих ситуаціях лідером може стати пересічна людина. Кількість послідовників робить людину героєм [11, с. 130].

Л. Войтиловський звертає увагу на ефемерність позиції лідера, який залежить від натовпу. Натовп формує героя за своїм образом. Героєм може стати випадкова людина (піп Гапон 9 січня 1905 р.) завдяки рішучості. Чим примітивніший натовп, тим легше потрапити в герої. Лідером може бути не одна людина, а група (комуністична партія) [11, с. 130].

На початку XX ст. формуються основні підходи у дослідженні лідерства: 1) гештальтпсихологія; 2) біхевіоризм; 3) психоаналіз.

Курт Левін створив напрям у соціальній психології — когнітивізм, який вивчав лідерство. М. Вебер ввів поняття харизматичного лідерства — магічного, надприродного впливу вождя на маси. Він не розглядав персоналізацію влади як загальний феномен, а зосереджував увагу на виключних якостях лідерів, потрібних у період криз.

Теорії, що досліджують поведінку лідера, набули широкого розповсюдження. Одні розглядають власне лідерську поведінку, інші — поведінку у взаємодії, тобто механізм взаємин лідера та послідовників. Поведінкові теорії, засновуючись на теорії рис, надають їй іншого виміру. Труднощі у виділенні універсальних рис сприяли перенесенню уваги на поведінковий аспект, оскільки поведінку можна спостерігати. Головна проблема полягала у виявленні конкретних дій, які висувають індивіда на позицію лідера.

Значний внесок у розвиток лідерології зробили В. Бехтєрєв та А. Лазурський. Вони виділили два основні способи впливу: 1) навіювання, 2) переконання. Всі інші є похідними від головних. Вони підкреслювали взаємність процесу навіювання.

У другій чверті XX ст. розвивається теорія рис Г. Олпорта. Риси розумілися як стійкі особливості людини поводити себе подібним чином у різних ситуаціях. Здатність до лідерства розглядалася як особлива властивість обдарованої особистості, що забезпечує індивіду центральне положення в будь-якій групі.

На зміну теорії рис прийшла ситуаційна теорія. Підкреслювалося, що тип лідера залежить від типу групи та завдань. Розквіт ситуаційного підходу припадає на 1950-1960 рр. Представники цього напрямку вважали, що лідерство змінне від ситуації до ситуації. «Ситуація розумілась дуже широко»: структура міжособистісних відносин, характеристика групи, культури, фізичні умови, уявлення членів групи, тип завдань [14].

У 1950 рр. у рамках ситуаційного підходу з'явилася теорія визначальної ролі послідовників (функціональна теорія), де лідер розглядався як функція групи. Акцент змістився на сприйняття лідера послідовниками. За послідовниками закріплювалася активна позиція.

У 60-их роках у США з'являється «ймовірнісна модель лідерської ефективності Ф. Фідлера». Вона використовує як ситуативні, так і особистісні змінні. Показником успішності лідера є групова продуктивність. Фідлер поділяв лідерів на ефективних і неефективних. Якщо оцінка між найкращим і найгіршим співробітником різко диференціювалася — лідер «орієнтований на задачу». Якщо оцінка була однаково високою — лідер «орієнтований на взаємовідносини».

Витоки динамічного аналізу лідерства можна знайти в працях Р. Бейлза, Т. Ньюкома, А. Харса, Е. Хартлі, де лідерство розглядається як результат впливу різноманітних факторів [11, с. 133]. Важливою відмінністю від теорії вроджених рис була можливість підготовки лідерів за спеціальними програмами.

Мотиваційно-цільові теорії розглядають лідера як суб'єкта, що мотивує групу на досягнення цілі. Представники: Р. Кеттел, М. Еванс, Р. Хаус. Р. Блейк і Дж. Моутон розробили менеджерську решітку, на основі якої виводили стилі лідерства. Вертикальна вісь виражає турботу про людей, горизонтальна — про виробництво. Змінні ранжуються від 1 до 9 балів. Виділяють 5 стилів: 1) «страх перед бідністю» (1;1); 2) «сільський клуб» (1;9); 3) «влада — підкорення» (9;1); 4) «організаційне управління» (5;5); 5) «командне управління» (9;9) [10, с. 318].

Р. Блейк і Дж. Моутон дійшли висновку, що в реальному житті люди демонструють обидві характеристики одночасно. Учені розробили систему тренінгу лідерів [12]. Однак поведінкові теорії не виявилися переконливими, оскільки не враховували ситуаційні фактори та соціокультурний контекст.

У 1970-х рр. А. Файлі, Р. Хаус, С. Керр виділили 12 ситуаційних факторів, що впливають на процес лідерства: історію соціуму, вік попереднього лідера, вік нинішнього лідера та його досвід, соціальну систему, потреби організації, психологічний клімат, характер діяльності, розмір соціуму, рівень кооперації, культурні очікування послідовників, особистісні характеристики суб'єктів, вимогу часу. Ситуативний підхід посунув теорію рис, однак багато теоретиків наполягають, що сама по собі ситуація не є достатньою для визначення лідерства.

Лідерство як динамічний процес розглядали Г. Герт, Р. Кеттел, С. Мілз, Р. Стогділл, К. Шатл. Їхні концепції представлені як синтетичні, реляційні, особистісно-ситуативні теорії. Учені вважають, що лідерство є результатом взаємодії лідера та послідовників. Необхідно враховувати чотири фактори:

• риси й мотиви лідера як особистості;
• потреби та установки послідовників, їхній образ лідера;
• соціально-психологічні параметри групи;
• інституційний контекст [15].

Існує низка гуманістичних теорій лідерства. А. Залізняк виводить поняття «аміцитії» (від лат. дружба, симпатія) — вид згоди між лідерами і послідовниками. Лідер розглядається як трейблайзер — творець нових шляхів, новатор. Існує концепція сервант-лідерства (Р. Грінліф) — лідер-слуга, який обслуговує послідовників. Популярною є теорія деструктивного лідерства — антипод гуманістичного стилю. Поняття деструктивний лідер ввів С. Ейнарсен [10, с. 319].

Значні надбання накопичено у рамках теорії кроскультурного лідерства. 90% досліджень лідерства виконані в рамках європейсько-американської культури, де проживає 7% населення планети. Кроскультурні дослідження розпочалися в 90-их роках XX століття. Сутність лідерства змінюється залежно від культурного середовища. А. Чонг, М. Лі, Д. Томас вивчили 156 працівників компанії з 2 етнічних груп (новозеландці та самоа) і підкреслили вплив етнічної приналежності на взаємовідносини. Ф. Ямаріно, Д. Юнг дослідили американців азійського та кавказького походження: перші будували відносини з групою в цілому, другі — надавали перевагу діадичним відносинам.

На сучасному етапі дослідження спираються на синтетичні теорії. Синтетичний підхід дозволяє виділити теоретичні позиції:

• розгляд лідерства як динамічного, еволюційного процесу;
• уявлення лідерства як інтеракції між лідером і послідовниками;
• лідер та послідовники взаємозалежні;
• лідер та послідовники взаємодіють у певному соціальному контексті.

Прихильники теорії очікування-взаємодії (Р. Стогділл, Ф. Фідлер, Дж. Хемфілл, С. Еванс) створили «ймовірнісну модель ефективного лідерства», яка інтегрує стилі лідерства та ситуативні змінні. Дж. Хоманс розвинув теорію ролі лідера, використовуючи три змінні: дію, взаємодію та почуття [6]. Автори припустили, що за відповідності лідерської поведінки очікуванням підвищується ефективність вирішення завдання.

В атрибутивних теоріях акцент зсунувся до розгляду особливостей сприйняття лідера послідовниками. Не лідер домінує, а послідовники визначають поведінку лідера. Сучасні моделі йдуть шляхом інтеграції послідовників у процес прийняття рішень.

Теорії транзактного аналізу й трансформаційного лідерства (Г. Келлі, Дж. Марч, Г. Саймон, Дж. Тібо, Дж. Хоманс) розглядають лідера як людину, яка відчуває потреби послідовників. Предмет аналізу — міжособистісні відносини. Транзактний підхід розвивається на основі ідеї соціального обміну. Ф. Фідлер дійшов висновку, що в різних умовах ефективними є різні типи лідерства [17, с. 149-190].

Феномен лідерства пов'язаний із мотивацією. Прихильники мотиваційних теорій стверджують, що ефективність залежить від впливу лідера на мотивацію послідовників. Дослідники протиставляють примітивізму мотиваційних підходів ціннісні теорії.

Теорії гуманістичного напряму (Р. Блейк, Дж. Макгрегор) виходять із того, що людина — складно мотивований організм. Лідер має перетворити групу так, щоб послідовникам забезпечувалась свобода для здійснення власних цілей. У природі індивіда закладено прагнення до самоуправління та відповідальності.

Р. Херсі та К. Бланчард створили теорію «життєвого циклу», згідно з якою стиль керівництва залежить від «зрілості» послідовників. Зі зростанням зрілості лідер може послабити контроль. Остаточна мета — максимальна самостійність послідовників. Опоненти підкреслювали відсутність методу вимірювання зрілості та спрощений поділ стилів [2, с. 12].

Теорія визначальної ролі послідовників передбачає, що лідер відображає цілі групи та діє від її імені.

Сучасні моделі лідерства є переважно ціннісними. Вони розглядають лідерство з позиції міжсуб'єктних відносин. Ціннісні теорії вбачають у лідерстві основу для створення нового мислення. Лідерство стає філософією. Деякі теорії (Г. Фейрхольма, С. і Т. Кучмарських) містять особливі техніки, засновані на цінностях.

Керівна роль лідера полягає у виконанні функцій: оцінці ситуації, визначенні цілей, акумулюванні інформації. Дозвіл нести відповідальність за самостійно прийняті рішення є потужним мотивуючим фактором.

У сучасних концепціях акцентується розподіл влади між членами групи. Чим більше повноважень делеговано, тим більше можливостей для зосередження на ключових питаннях.

Учені визначають вісім основних якостей лідера при формуванні колективу:

• здатність встановлювати й підтримувати систему взаємин із рівними людьми;
• здатність керувати підлеглими, долати перешкоди;
• здатність вирішувати конфлікти й знімати стрес;
• вміння ефективно обробляти й оцінювати інформацію;
• уміння приймати нестандартні рішення за наявності неясних альтернатив;
• здатність знайти оптимальний варіант в умовах обмеженого часу;
• хист підприємця — здатність йти на ризик;
• здатність до самоаналізу [5, с. 58].

Модель ефективного лідерства базується на тому, що лідерство ситуаційне. Необхідне поєднання особистісних рис із професійною компетентністю. Ефективний лідер повинен уміти: здійснювати стратегічне окреслення перспектив; моделювати складну ситуацію; прораховувати ризик; змінювати організаційну структуру й культуру.

В ефективності керівництва вирішальну роль можуть відіграти ситуативні чинники: потреби підлеглих, характер завдання, вимоги середовища, інформація [2, с. 13].

У сучасних умовах лідерство дозволяє підняти людське бачення на рівень ширшого світогляду, вивести ефективність діяльності на вищий рівень стандартів, сформувати особистість, здатну досягати великих результатів. Процес лідерства вдосконалює внутрішньоуправлінську структуру відносин в організації, забезпечує постійний рух вперед.

Висновки. Проблема лідерства набула особливого розвитку в XX — на поч. XXI ст. Знання структуруються за галузями наук. З'являється велика кількість теорій (спадкова, ситуативна, лідерство як функція групи, біхевіористська, психоаналізу, ціннісного обміну, сервант-лідерства тощо). Ефективний тип лідерства визначається конкретною ситуацією. Усі теорії варто розглядати в сукупності, оскільки вони взаємодоповнюють одна одну.

Аналіз теорій дозволяє виокремити 3 основні напрями: філософсько-політологічні, соціально-психологічні, теорії в межах менеджменту. Ретроспективний аналіз свідчить про розвиток від конкретних до інтегративних теорій (теорія рис → ситуативна теорія → системна теорія). Сьогодні немає єдиної, домінуючої теорії, яка б комплексно розкривала феномен лідерства.

Список використаної літератури

1. Бендас Т. В. Психология лидерства: учеб. пособ. / Бендас Т. В. — СПб.: Питер, 2009. — 448 с.
2. Гончарук Н. Лідерство як якісна характеристика особистості чи інституції [Текст] / Н. Гончарук, І. Сурай // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 3. — С. 5-13.
3. Гріньова, О. Лідерство та відповідальність [Текст] / Ольга Гріньова // Охорона праці. — 2016. — № 10. — С. 26-28.
4. Основи лідерства [Текст] // Позакласний час. — 2017. — № 9 (вересень). — С. 16-17.
5. Прищепа В.О. Основи менеджменту та принцип лідерства [Текст] / В. О. Прищепа // Надзвичайна ситуація. — 2014. — № 11. — С. 58-60.
6. Смольська Л.М. Інтегральне лідерство — сучасний управлінський запит / Л. М. Смольська // Управління школою. — 2014. — № 1-3. — С. 92-94.
7. Сопівник Р.В. Ретроспективний аналіз основних теорій лідерства / Р. В. Сопівник // Вісник Національного університету оборони України. — 2012. — Вип. 4 (29). — С. 104-109.
8. Сурай І.Г. Сучасне лідерство в державному управлінні: методологічні аспекти формування знань, умінь та навичок [Текст] / І.Г. Сурай // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2015. — № 1. — С. 54-59.
9. Суходольська О.В. Лідер і лідерство [Текст] / О. В. Суходольська // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2017. — № 10. — С. 30-32.
10. Шинкарук Л. В. Генеза теорій лідерства як орієнтир у підготовці управлінських кадрів для агропромислового комплексу України / Л. В. Шинкарук // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Педагогіка, психологія, філософія. — 2016. — Вип. 253. — С. 316-322.
11. Якушко Н.О. Теорії лідерства: ґенеза та сучасна інтерпретація / Н. О. Якушко // Право та державне управління. — 2016. — № 4. — С. 130-135.