Теорії державного регулювання економіки

1. Історичний екскурс у теорії

1.1. Меркантилізм та його постулати

Питання про місце, роль та функції держави в економічному житті хвилювали дослідників від самого зародження економічної науки.

У період XV-XVII століть, коли відбувалося первісне нагромадження капіталу, представники школи меркантилізму наполягали на необхідності активної економічної політики з боку держави. Запропонований ними комплекс заходів, який впроваджували європейські країни, значною мірою сприяв формуванню ринкової капіталістичної системи.

Оскільки меркантилісти ототожнювали багатство з грошима, вони дійшли висновку, що держава стає заможнішою, якщо володіє більшою кількістю грошей (звісно, повноцінних — золота та срібла). А нагромадити грошове багатство можна за допомогою державної влади. Прихильники раннього (грошового) меркантилізму (серед них — англієць У. Стаффорд, італієць Г. Скаруффі) радили державам вжити заходів, щоб утримати гроші всередині країни. До таких заходів належали: заборона вивезення грошей за кордон, запровадження державної монополії на валютну торгівлю, створення спеціальних місць для торгівлі іноземними товарами (іноземці мали витратити всі отримані кошти на купівлю місцевих товарів).

Починаючи з другої половини XVI століття, розвивається і досягає розквіту в XVII столітті пізній (мануфактурний) меркантилізм (Т. Мен — Англія, А. Серра — Італія, А. Монкретьєн — Франція та інші).

Це був час, коли суспільство пожинало плоди великих географічних відкриттів, завершувалося формування абсолютистських монархій, зростала економічна могутність торгової буржуазії. Державна економічна політика зосередилася на торгівлі, а головним завданням стало досягнення активного торгового балансу.

Прихильники пізнього меркантилізму стверджували: держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю експортованих та імпортованих товарів. Пропонувалося два шляхи досягнення цієї різниці. Перший — через вивезення готових виробів (продаж яких приносить більше грошей, ніж сировина), при цьому заборонялося ввезення предметів розкоші. Другий — через посередницьку торгівлю, що дозволяло вивозити гроші за кордон. Діяв принцип: купувати дешевше в одній країні, а продавати дорожче — в іншій. Для забезпечення активного торгового балансу та захоплення зовнішніх ринків уряд мав регулювати імпорт через мита на іноземні товари та стимулювати експорт, виплачуючи премії підприємцям, чия продукція мала попит за кордоном. Також пропонувалося заохочувати розвиток промисловості, особливо мануфактурної, щоб позбутися залежності від імпорту промислових виробів.

Ідеї меркантилізму стали теоретичним підґрунтям політики протекціонізму, спрямованої на підтримку вітчизняної економіки, її захист від іноземної конкуренції та розширення зовнішніх ринків. З XVII століття і до сьогодні не було жодної держави, яка б за певних умов не вдавалася до протекціоністської політики. Основним її інструментом є мита. Звісно, форми та методи протекціонізму з часом змінювалися.

1.2. Економічний лібералізм

З завершенням етапу первісного нагромадження капіталу теорії меркантилізму втрачають свою популярність. Нова епоха потребувала нових ідей: торговий і, особливо, промисловий капітал, що зростав, прагнув позбутися державної опіки. У працях економістів дедалі частіше звучить гостра критика меркантилістських позицій.

Всебічне обґрунтування нових ліберальних поглядів надали засновники класичної школи політичної економії А. Сміт (1723-1790) та Д. Рікардо (1772-1823).

В основі вчення Сміта, викладеного в книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.), лежало уявлення про економічні закони, що діють подібно до законів природи та визначають розвиток суспільства. Він поділяв ідею «природної гармонії» (рівноваги), яка встановлюється в економіці стихійно, без зовнішнього (державного) втручання, і є оптимальним режимом функціонування ринкової системи. Сміт називав таке природне функціонування економіки принципом «невидимої руки», а роль держави обмежував функцією «нічного сторожа» — підтримання порядку, охорони та захисту приватної власності й конкуренції. Принципи «свободи підприємництва» та «свободи торгівлі» замінили в теорії та політиці ідеї державного протекціонізму.

Д. Рікардо також виступав за всіляке обмеження державного втручання в економіку. Як і Сміт, він вважав, що в економіці діють об'єктивні, стихійні, але пізнавані закони. Механізм їхньої дії за відсутності зовнішнього (державного) втручання підтримує економічну систему в рівновазі. Водночас Рікардо наголошував на необхідності розробки державної економічної політики, яка б сприяла зростанню продуктивних сил суспільства. У цьому він вбачав важливу роль економічної науки (політичної економії), здатної досліджувати економічні закони та розробляти для держави необхідну економічну політику.

Сміта і Рікардо вважають творцями теорії та політики фрітредерства (від англ. free trade — свобода торгівлі). Вони уявляли цю політику як ідеальну, завжди вигідну всім країнам і народам. Однак найповніше втілення вона знайшла у Великобританії середини XIX століття.

У книзі «Початки політичної економії і оподаткування» (1817 р.) Рікардо довів, що високі мита на ввезені продукти харчування (так звані «хлібні мита») та сировину, які практикувалися у Великобританії ще з часів меркантилізму, роблять їх значно дорожчими. Він сформулював і обґрунтував принцип порівняльних витрат, створивши переконливе теоретичне підґрунтя для розуміння вигод від міжнародної спеціалізації виробництва. Пропозиції Рікардо та його численних прихильників протягом кількох десятиліть були предметом найгостріших дискусій у Великобританії. Лише після смерті великого англійського економіста вони стали принципом економічної політики держави, яка скасувала всі протекціоністські обмеження на ввезення зерна, сировини та промислових товарів. Політика фрітредерства (свободи торгівлі та невтручання держави в приватнопідприємницьку діяльність) принесла Англії величезні успіхи, сприявши перетворенню її на «майстерню світу».

У перші десятиліття XX століття проблеми державного регулювання економіки привернули особливу увагу російських економістів. У 20-ті роки точилися дискусії щодо розробки довгострокових планів розвитку народного господарства. Одним із центральних стало питання про врахування державою об'єктивних закономірностей і тенденцій стихійного розвитку економіки.

Велика група вчених на чолі з М.Д. Кондратьєвим (1892-1938) розвивала висловлену раніше М.І. Туган-Барановським (1865-1919) ідею про те, що будь-який суб'єктивний вплив на економіку має узгоджуватися із закономірностями ринкової системи. Ці закономірності, своєю чергою, підлягають вивченню, і чим краще вони досліджені, тим ефективнішими є суб'єктивні рішення. М.Д. Кондратьєв наполягав на необхідності прискорення розвитку економічної науки для глибокого дослідження, насамперед динамічних закономірностей розвитку господарства та прогнозування його тенденцій і перспектив. Він вважав, що внутрішні закони розвитку ринку пізнавані, а механізм саморегулювання, закладений у ринкових відносинах, можна і потрібно використовувати в механізмі державного управління народним господарством.

У світовій економічній літературі XX століття представлений досить різноманітний спектр думок щодо місця, ролі, цілей і можливостей державного втручання в ринкову економічну систему. Погляди вчених істотно змінювалися залежно від конкретних умов розвитку світового господарства — чи то період процвітання, затяжної кризи, важкої галопуючої інфляції, миру чи війни. Загалом можна відзначити, що маятник хитнувся двічі: у 30-60-ті роки — у бік активізації ролі держави, з 70-х років — у бік зростання регулюючого впливу ринку та його механізмів.

При цьому процеси, що відбувалися в ринковій капіталістичній системі та світовому господарстві, сприяли істотному зростанню ролі економічної теорії в пізнанні закономірностей і тенденцій розвитку економіки та розробці науково обґрунтованої економічної політики держави.

В оцінці сутності та ролі ринкового механізму, цілей, можливостей, меж, форм державного регулювання економіки значно розійшлися думки прихильників трьох провідних напрямків економічної науки XX століття: неокласичного, кейнсіанського та інституціонального. Теорії, розроблені економістами цих напрямків у різний час і в різних країнах, застосовувалися в практиці державного регулювання економіки, розділяючи і успіхи, і невдачі економічної політики держави.

2. Держава в неокласичній системі

Неокласичний напрямок у XX столітті висунув чимало видатних учених. Серед них — засновник напрямку англійський економіст А. Маршалл, американці Е. Чемберлин, Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен (двоє останніх — лауреати Нобелівської премії).

Концепції державного регулювання економіки завжди визначаються методологією напрямку та трактуванням сутності й ролі ринкового координуючого механізму. Засновників та сучасних представників неокласичного напрямку найменше цікавлять питання соціального розвитку, історичний аспект аналізу. Свою задачу вони вбачають у дослідженні того, як «економічна людина», фірма, господарство діятимуть за незмінних соціальних і довготривалих умов. Головним мотивом дії людини вони вважають власний (іноді підкреслюється — навіть егоїстичний) інтерес. Економіка розглядається як рівноважна та відносно гармонійна система, у якій компетентний егоїзм усіх її членів за посередництвом вільної конкуренції веде до найбільшого добробуту всього суспільства (принцип «невидимої руки»). У такому разі будь-яке втручання держави в дію ринкових сил завдає їм величезної шкоди, ускладнюючи досягнення індивідуумом, а отже, і всім суспільством свого оптимуму (зазначимо, що мова йде лише про умови вільної конкуренції).

Отже, ринок — система вільних цін, прибутків і збитків — це той бог, до якого звернені погляди економістів-неокласиків. «Рушієм» ринкової системи виступає капіталіст-підприємець, від успішної, прибуткової діяльності якого залежить процвітання всіх інших груп населення та й самої держави. Неокласики — прихильники та популяризатори традиційних цінностей капіталістичної економіки, з яких першість вони віддають свободі, приватній ініціативі та приватному підприємництву, що забезпечує всій системі динамізм та ефективність.

2.1. Основні принципи діяльності держави в ринковій економіці

Пряме державне втручання в економіку, звісно, трактується неокласиками як руйнування здатності ринкової системи до саморегулювання. Можливий ступінь відступу від цього твердого принципу розуміється різними представниками розглянутого напрямку по-різному. Це залежить від багатьох обставин, насамперед від наукових поглядів ученого, але значною мірою визначається і конкретними економічними обставинами у світовому господарстві та в країні, де живе і працює економіст. Тому в різний час і в різних умовах видні економісти неокласичного напрямку пропонували і конкретні заходи державного регулювання ринкової економіки.

Принципово ж у даний час усі вони погодилися на таких напрямках державної діяльності: роль держави повинна полягати в охороні закону і порядку; у захисті прав власності; підтримці конкуренції; забезпеченні здорового, неінфляційного грошового обігу; здійсненні податкової політики, яка стимулює підприємництво.

Багато прихильників неокласичного напрямку підкреслюють, що в будь-якій своїй діяльності держава не повинна порушувати закони ринкової економіки. Зокрема, перерозподіл доходу і багатства має відбуватися в дуже розумних межах, оскільки «зрівнялівка» вбиває підприємницьку ініціативу, а отже, і підприємця як «рушія» всієї ринкової системи. Також дуже скептично, на їхню думку, треба ставитися до різних пропозицій щодо санації близьких до банкрутства підприємств, які на ділі лише заважають оздоровленню економіки. Немає в їхніх концепціях і особливих пропозицій щодо подолання циклічності, яка властива ринковій економіці. Нестійкість, вважають неокласики, — це плата за ефективність.

2.2. Підтримка і захист конкуренції

Істотний внесок у розвиток неокласичної теорії, головним чином у дослідження взаємодії ринку і держави в економіці, зробили праці 30-х років німецького економіста В. Ойкена, які створили своєрідний варіант неокласичної теорії, що отримав назву неолібералізму.

Найбільш ефективне використання переваг ринкового господарства, відзначав він, — це «повна конкуренція». Однак при всіх достоїнствах ринкова економіка має й істотні недоліки: вільна конкуренція при стихійному розвитку породжує монополію та олігополію. З цієї причини культивування і захист конкуренції, підкреслює Ойкен, є головним завданням економічної політики держави. При цьому німецький учений різко заперечував проти спроб своїх багатьох колег визначити можливі масштаби державного втручання в економіку. Більше чи менше державності — при такому підході, на його погляд, зникає сама проблема. Мова йде не про кількісну, а про якісну проблему.

Як нетерпимо в епоху промисловості, сучасної техніки, великих міст і скупчення людських мас пускати на самоплив формування економічного порядку, настільки і сама держава не здатна керувати економічним процесом. Це означає, що державу не можна підпускати до планування і регулювання економічного процесу, але держава необхідна для формування елементів економічного порядку, серед яких особливе значення має встановлення правових рамок.

У другій половині століття неокласичні погляди особливо активно розвивали вчені Чиказького університету США. Тут створилася своєрідна школа економістів — прихильників ліберальної економіки та ліберальних методів державної економічної політики. Звертаючись до особливо значимої для прихильників цього напрямку проблеми захисту конкуренції, чиказькі професори запропонували своєрідні концепції конкуренції і монополії, обґрунтовуючи ідею про наявність «ефекту конкуренції» на будь-якому за структурою ринку (чистої і монополістичної конкуренції, олігополії та ін.). З цієї причини, з їхнього погляду, державне втручання повинно здійснюватися тільки тоді, коли можна чітко визначити негативну, тобто антиконкурентну діяльність економічного агента на ринку.

2.3. Регулювання грошового обігу, антиінфляційна політика

Чиказький професор М. Фрідмен, спираючись на свою теорію грошей, запропонував програму подолання інфляції. Його теорія ввійшла в історію економічної науки під назвою «монетаризм».

В основі концепції Фрідмена лежить так звана кількісна теорія грошей, популярна в економістів-неокласиків ще з початку століття. Відповідно до неї грошова маса, що знаходиться в обігу, безпосередньо впливає на рівень цін. Це означає, що гроші виконують функцію керування попитом, а через неї — і господарськими процесами, зокрема вони значно впливають на обсяг виробництва і зайнятість.

М. Фрідмен безкомпромісно відстоював ідею про виняткове значення стійкості грошей для нормального функціонування економіки. Відхилення від цього правила означає розпад усіх механізмів, за допомогою яких частини ринкової економіки утворюють єдине ціле, переконував він. Стабільний ріст запасу грошей, наполягав Фрідмен, забезпечує — з певним лагом — стабільне зростання виробництва. Звідси «грошове правило»: Центральний банк зобов'язаний підтримувати стійкість приросту грошового запасу незалежно від циклічного руху господарської кон'юнктури.

Урядам Фрідмен запропонував наступну програму подолання інфляції:

• відмова від циклічного регулювання кількості грошей в обігу. Найсуворіший контроль з боку центрального уряду за грошовою масою, який не допускає її росту більш ніж на 3-5% за рік;
• установлення (з метою призупинення росту інфляції) високого банківського відсотка;
• припинення росту заробітної плати (оскільки це ціноутворюючий фактор), навіть її падіння, для чого варто зберегти безробіття на досить високому рівні.

Пропозиції монетаристів були високо оцінені урядами багатьох країн у період найгострішої світової кризи 70-х років, що супроводжувалася некерованою, галопуючою інфляцією.

Першими використали пропозиції монетаристів уряди США і Великобританії. Це стосувалося насамперед найсуворішого контролю з боку центрального уряду за грошовою масою. Строге дотримання кількості грошей в обігу повинно було, на думку уряду англійських консерваторів, забезпечити ясність в оцінці розвитку інфляційних процесів, стабілізувати поведінку суб'єктів економічних відносин і гальмувати збільшення як заробітної плати, так і цін.

Уряди США і Великобританії прагнули також, слідуючи монетаристській концепції, знизити темпи росту грошової маси шляхом установлення високого банківського відсотка. У результаті вдалося сповільнити цей темп. Однак процентні ставки, що досягли на початку 80-х років дуже високих розмірів, викликали, наприклад у США, невдоволення фермерів, дрібних і середніх капіталістів. Цей захід не став популярним і тому, що перешкоджав зростанню ділової активності. В той же час здійснення політики доходів, насамперед обмеження росту заробітної плати (як ціноутворюючий фактор заробітна плата впливає на витрати виробництва, і відбувається, відповідно до неокласичної теорії, «інфляція витрат»), начебто приносило позитивні результати. Гіперінфляція 70-х — початку 80-х років була подавлена. А «грошове правило» М. Фрідмена — не допускати приросту грошової маси більш ніж на 3-5% у рік — лягло в основу політики міжнародних валютно-фінансових організацій нашого часу. Кредо для грошової політики урядів кінця XX століття монетаризм визначив як стабільність, стабільність і ще раз стабільність.

2.4. Економічна теорія пропозиції і податкова політика держави

У 70-80-х роках ще одна неокласична теорія знайшла застосування в практиці державного регулювання економіки. Її творцями були американські економісти А. Лаффер і Дж. Гільдер.

Вивчаючи можливі залежності між різними сторонами державної економічної політики (фіскальні, грошові заходи, регулювання зайнятості, заробітної плати та ін.), вони прагнули відшукати шляхи виходу зі стагнації виробництва, характерної для найтяжчої економічної кризи 70-х років.

У вивченні ринку і діяльності на ньому господарських агентів неокласики особливого значення надають аналізу пропозиції (вважаючи, що попит породжується пропозицією), а отже, ефективності використання факторів виробництва, серед яких особливо виділяється підприємництво. Саме до цього фактора, його величезних потенційних можливостей забезпечення зростання виробництва і звернули свої погляди американські вчені.

Найважливішим засобом стимулювання підприємництва неокласична теорія вважає податкову політику держави. Саме її і було запропоновано істотно змінити, знизивши ставки податків, причому більшою мірою для найбагатших прошарків населення. Передбачалося, що з розширенням виробництва, виходом всієї економіки зі стагнації бюджет поповниться значними надходженнями навіть при менших ставках податків.

Створений «економікою пропозиції» проект податкової реформи був найбільш чітко перетворений у життя в перше чотириліття президентства Р. Рейгана. Вища ставка прибуткового податку була знижена з 70 до 50%, у результаті чого ставки податку стали значно менш прогресивними. В наступні роки президентства Рейгана ставка була знижена до 38%. Крім того, було зменшене оподатковування дарунків, нерухомості, нагромаджень і інвестицій. Значні податкові пільги були надані корпораціям, для чого довелося переглянути терміни амортизації і здійснити ряд інших заходів.

Новою податковою політикою поряд із рядом інших заходів, які вживалися як урядом, так і корпораціями, державі вдалося підтримати підприємницьку ініціативу. Про це свідчить той факт, що американська економіка в 80-х роках переборола стагнацію, хоча і з великими труднощами, і вступила в період економічного зростання.

Література

Підручники, навчальні посібники

Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999.

Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.

Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. — 2-ге вид., перероб. і допов. — К.: Вища шк. — Знання, 1997.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. / За ред. Ю.В. Ніколенка. — 2-ге вид. перероб. і доп. — К.: Либідь, 1998.

Піндайк Р.С., Рубінфельд Д.Л. Мікроекономіка / Пер. з англ. А. Олійника та Р. Скільського. — К.: Основи, 1996. — 646 с.

Політична економія: Навч. посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2001. — 508 с.

Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика. — К.: Таксон, 1996.

Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. — К.: Либідь, 1999.

Сакс Д., Ларрен Ф. Макроэкономика. Глобальный подход. — М.: Дело, 1996.

Самюельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К.: Основи, 1995.

Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка: Пер. з англ. / Наукова редакція перекладу С. Панчишина. — К.: Основи, 1998. — 676 с.

Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. — Київ: Лібра, 1998. — 254 с.

Хайман Д.Н. Современная микроэкономика: анализ и приложения: Пер. с англ. В 2 т. — М.: Финансы и статистика, 1992. Т.1. — 384 с.; Т.2. — 384 с.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — 514 с. (Вища школа ХХІ ст.).

Ястремський О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки. — К.: Знання, 1998. — 674 с.

Наукові праці

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М.: Дело ЛТД, 1994.

Гелбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества. — М.: Прогресс, 1979.

Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег // Кейнс Дж. М. Избр. произведения. — М.: Экономика, 1991.

Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. — М.: Экономика, 1989.

Маркс К. Капітал. Кн. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 23.

Маршалл А. Принципы экономической науки: В 3 т.: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1993.

Робинсон Дж. В. Экономическая теория несовершенной конкуренции. — М.: Прогресс, 1986.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1992.

Такаши Негиши. История экономической теории. — М.: АО «Аспект-Прогресс», 1995.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. Курс популярний. — К.: Наук. думка, 1994.

Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность: Ошибки социализма / Под ред. У.У. Бартли. — М.: Новости при участии изд-ва «Catallaxy», 1992.

Харрис Л. Денежная теория / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.

Хикс Дж. Р. Стоимость и капитал. — М.: Прогресс, 1993.

Чемберлин Э. Теории монополистической конкуренции. — М.: Изд-во иностр. лит., 1959.

Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія. — К.: Основи, 1995.