Теоретичні питання міжнародних економічних відносин

Теоретичні питання міжнародних економічних відносин

1. Світова організація торгівлі та її значення в міжнародних економічних відносинах.

2. Основні форми передачі технологій.

3. Специфіка діяльності офшорних зон.

4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР).

5. Регіональні виклики розвитку зовнішньоекономічної діяльності України.

Список використаних джерел.

1. Світова організація торгівлі, її роль у МЕВ

Світова організація торгівлі (СОТ) була заснована 1 січня 1995 року. Її головне завдання — забезпечення функціонування та впровадження багатосторонніх торговельних угод, а також угод з обмеженим колом учасників. Крім того, організація слугує платформою для проведення міжнародних торговельних переговорів.

Діяльність СОТ спрямована на регулювання міжнародних правил торгівлі між державами та створення умов для переговорного процесу, метою якого є глобальна лібералізація торговельних відносин.

Основними цілями організації є: узгодження позицій країн щодо усунення митних та інших перешкод у міжнародній торгівлі; розробка та впровадження правил, що запобігають дискримінації; забезпечення режиму найбільшого сприяння у торгівлі.

До функцій СОТ належать: сприяння вирішенню торговельних суперечок, моніторинг національної торговельної політики країн-членів, а також взаємодія з іншими міжнародними інституціями, що впливають на формування глобальної економічної політики.

Від ГАТТ СОТ успадкувала низку невирішених проблем, зокрема: потенційний негативний вплив протекціоністських заходів у сфері інтелектуальної власності на країни, що розвиваються; недостатню лібералізацію торгівлі сільськогосподарською продукцією; питання взаємозв'язку міжнародної торгівлі та охорони довкілля; а також торгівлі та трудового законодавства.

Ключовими принципами торговельної системи ГАТТ/СОТ є:

• недискримінаційна торгівля (застосування режиму найбільшого сприяння та національного режиму);
• передбачуваний та розширений доступ до ринків;
• підтримка справедливої конкуренції;
• стимулювання економічного розвитку та реформ;
• відкритість торгівлі.

Інтеграція у світову торговельну систему неможлива без членства в СОТ. Багато країн з перехідною економікою вже є членами організації, серед них: Болгарія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія. Інші держави перебувають на різних етапах переговорного процесу щодо вступу.

Для країн з перехідною економікою членство в СОТ має низку переваг: відкриває доступ до ринків, гарантує дотримання режиму вільної торгівлі та забезпечує справедливе врегулювання торговельних суперечок.

На сьогодні торговельні партнери часто добровільно надають країнам з перехідною економікою режим найбільшого сприяння. Наприклад, експорт до США без такого режиму може оподатковуватися високими тарифами (в середньому 30%), тоді як за його наявності середній тариф становить лише 5%. Навіть невелика країна з обмеженим торговельним потенціалом, будучи членом СОТ, може розраховувати на вирішення суперечок з великими торговельними партнерами.

Процес вступу до СОТ може тривати до двох років. Після подання країною офіційного запиту про членство СОТ формує робочу групу для розгляду заявки. Члени групи аналізують зовнішньоторговельну політику та практику країни щодо товарів, послуг і прав інтелектуальної власності.

Після підтвердження відповідності торговельної політики країни вимогам СОТ, робоча група визначає конкретні рівні максимального тарифного захисту. Країна-заявник, у свою чергу, бере на себе певні зобов'язання на визначений період.

Чим ліберальніший і прозоріший торговельний режим країни-кандидата, тим простіше проходять переговори про вступ.

СОТ сьогодні регулює такі міжнародні угоди:

- Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), що регулює міжнародну торгівлю послугами та була досягнута в рамках Уругвайського раунду;

- Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), яка встановлює правила захисту інтелектуальної власності;

- Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), що базується на домовленостях 1947 року, доповнених у 1994 році на Уругвайському раунді, та регулює торгівлю товарами.

Кожна з цих угод містить фундаментальні принципи, яких зобов'язані дотримуватися уряди країн-членів і які мають прийняти нові учасники. Найважливішим є принцип режиму найбільшого сприяння, що лежить в основі всіх трьох договорів і вимагає застосування однакових умов до всіх країн без дискримінації в тарифах та інших обмеженнях.

Другий принцип — взаємність — передбачає, що зобов'язання з лібералізації торгівлі, взяті однією країною, мають бути підтримані іншими. Використовуючи цей принцип, країни можуть пропонувати зниження власних торговельних бар'єрів в обмін на аналогічні поступки. На практиці цей принцип вигідніший для великих держав, оскільки їхні ринки є критично важливими для інших країн.

У сфері товарної торгівлі важливим принципом є те, що захист власної промисловості може здійснюватися лише через тарифи, без використання ліцензій та інших кількісних обмежень.

У сфері послуг фундаментальним є принцип національного режиму, який вимагає від урядів надавати іноземним виробникам послуг умови не менш сприятливі, ніж для національних компаній.

Під час переговорів про вступ до СОТ країни можуть обирати різні стратегії:

- обіцяти мінімально необхідну лібералізацію для вступу.

Зберігаючи значний рівень протекціонізму, такі країни залишають простір для майбутніх переговорів. Використовуючи принцип взаємності, вони можуть обмінювати цей простір на покращення доступу до ринків членів СОТ у майбутніх раундах. Однак існують значні ризики: малі країни з перехідною економікою мають обмежений переговорний потенціал, тому вигоди від такої стратегії можуть бути незначними. Водночас, підтримуючи високі тарифи та протекціонізм у сфері послуг, вони створюють додаткові витрати для власних економік;

- встановити тарифи на рівні, вищому за поточний, підтримувати відносно вільну торгівлю послугами без офіційних зобов'язань (така політика можлива за правилами СОТ).

При такому підході існує ризик, що внутрішні інтереси можуть сприяти посиленню протекціонізму;

- встановити тарифи на мінімальному рівні та погодитися на режим вільної торгівлі послугами.

Прийняття режиму вільної торгівлі через офіційні угоди СОТ полегшує вступ, забезпечує урядам політичний захист від внутрішніх протекціоністських груп, а інвестори отримують більшу впевненість у стабільності торговельного режиму.

У травні 1998 року відбулася друга міністерська Конференція СОТ, яка є вищим органом організації. Ділова частина заходу була присвячена аналізу виконання попередніх угод та розробці програми роботи над новими домовленостями.

Після Сінгапурської конференції СОТ (грудень 1996 р.) було укладено три важливі угоди: про лібералізацію торгівлі телекомунікаційними послугами (69 країн), про скасування до 2000 року імпортних мит на продукцію інформаційних технологій (43 країни) та про відкриття ринку фінансових послуг для іноземної конкуренції (102 країни). Ці угоди охоплюють міжнародні торговельні операції на суму понад 1 трлн доларів щорічно.

Країни, що розвиваються, наполягають на аналізі виконання чинних угод. Вони незадоволені формальним підходом промислово розвинутих країн до виконання домовленостей про розширення доступу іноземних товарів на свої ринки.

Ці країни вважають, що експорт сільськогосподарської, риболовецької, легкої та електронної продукції до західних країн стикається із серйозними перешкодами. До таких бар'єрів належать: субсидії національним виробникам, тарифні та нетарифні обмеження, антидемпінгові заходи. Можливо, нові експортери вимагатимуть від СОТ перегляду концепції антидемпінгових заходів. Промислово розвинуті країни, своєю чергою, прагнуть включити до порядку денного питання торгівлі та інвестицій, конкуренції, прозорості в державних закупівлях. Рада СОТ з торгівлі товарами розглядає можливості спрощення митних процедур.

Україна також прагне стати повноправним членом цієї авторитетної міжнародної організації.

Приєднання до СОТ є об'єктивним процесом, зумовленим інтеграцією країни у світогосподарські зв'язки та необхідністю відкриття західних ринків для вітчизняної продукції. Вступ до СОТ вплине на економіку України, методи управління зовнішньоекономічними зв'язками та характер взаємодії зі світовою спільнотою.

За короткий період було вжито заходів для значної лібералізації зовнішньоторговельного режиму України відповідно до вимог СОТ. У 1996—2000 роках активно проводилася гармонізація законодавства з міжнародними нормами, зокрема завершувалося формування концепції трансформації митного тарифу на 1996-2005 роки. Розроблено проекти законодавчих актів, переглянуто чинні закони на відповідність вимогам СОТ, уніфіковано акцизні ставки на вітчизняні та імпортні товари.

Внаслідок цього в державі будуть створені якісно нові:

- система митних зборів;

- система митного оформлення;

- система ліцензування експорту та імпорту;

- система сертифікації та стандартів;

- система визначення походження товарів.

Постійне вдосконалення законодавства сприяє стимулюванню внутрішнього виробника, захисту національного виробника, поповненню державного бюджету та створенню оптимальних умов для конкуренції.

Поліпшення умов торгівлі між Україною та країнами Західної Європи є одним із пріоритетів зовнішньоторговельної політики держави.

Важливим для України є розвиток багатосторонніх відносин з країнами СНД, зміцнення економічного співробітництва, а також розширення стосунків із провідними західноєвропейськими країнами, США та Канадою.

Розглядаючи вигоди членства України в СОТ, можна виділити такі ключові моменти:

1. Членство у впливовій міжнародній економічній організації дозволить Україні брати участь у розвитку нових форм зовнішньоторговельних зв'язків з урахуванням національних інтересів.

2. Українські експортери та імпортери отримають доступ до уніфікованого правового простору (ГАТТ, ГАТС, ТРІПС), включаючи право на міжнародно-правовий захист в інших державах та режим найбільшого сприяння. Україна буде юридично захищена від дискримінаційних податків, обмежень транзиту, технічних бар'єрів та недобросовісних торгово-політичних засобів.

3. Послаблення негативного впливу тарифних і нетарифних бар'єрів на український експорт.

4. Створення сприятливих передумов для залучення України до міжнародної виробничої кооперації та інших форм ділового співробітництва, включаючи створення дослідницьких організацій і промислових підприємств.

5. Розширення можливостей імпорту сучасних технологій, збільшення притоку іноземного капіталу у формі прямих інвестицій та кредитування.

6. Поліпшення умов вирішення торговельних суперечок на правовій основі. Механізм консультацій і пошуку компромісів, розроблений у рамках ГАТТ протягом 40 років, дозволяє знаходити вихід із конфліктних ситуацій.

Водночас існують негативні фактори, пов'язані зі вступом України в СОТ:

- пригнічення господарської активності вітчизняних підприємств через конкурентний тиск експортерів;

- переорієнтація попиту на імпортну продукцію та скорочення попиту на вітчизняні аналоги;

- скорочення податкових надходжень до бюджету через спад вітчизняних виробництв під впливом конкуренції;

- зростання соціальних та інвестиційних витрат, необхідність перепрофілювання неконкурентоспроможних виробництв;

- скорочення інвестиційних можливостей країни.

Протягом 2000-2003 років Україна значно активізувала переговорний процес щодо вступу до СОТ. Станом на 18 лютого 2004 року було підписано 23 двосторонні протоколи про доступ до ринків товарів та послуг з різними країнами, включаючи Мексику, Канаду, ЄС, Китай та інші. Погоджено понад 95% тарифних позицій, формування зобов'язань щодо доступу до ринку послуг перебувало на завершальній стадії.

Триває робота уряду та Верховної Ради щодо приведення національного законодавства у відповідність до норм СОТ. Головним завданням є завершення двосторонніх переговорів та розроблення звіту Робочої групи та Протоколу про вступ.

Пропонується постійно аналізувати шляхи підвищення конкурентоспроможності економіки України в умовах членства в СОТ через приведення системи стандартизації до міжнародних норм та створення привабливого інвестиційного середовища.

2. Форми передачі технологій

Під впливом науково-технічного прогресу інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується появою нових форм міжнародного поділу праці, пов'язаних із наукою та технологіями.

Технологія — це наукові знання, що використовуються у виробництві. Це комплекс знань про прийоми та методи виробництва, його організацію та управління, а також наукові методи досягнення практичних цілей.

Поняття «технологія» охоплює три групи:

• технологія продуктів;

• технологія процесів;

• технологія управління.

Стрімке зростання науково-технічного обміну дає підстави говорити про формування в останній чверті ХХ століття нового єдиного ринку — технологічного, який функціонує поряд із традиційними ринками товарів, капіталу та робочої сили.

Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися у широкому та вузькому розумінні.

У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій — це міждержавне переміщення на комерційній або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесів чи надання послуг, включаючи управлінську діяльність і маркетинг.

У широкому розумінні — це передача технологій як у «чистому вигляді», так і матеріалізованих. Матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари — при міжнародній торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал — при торгівлі високотехнологічним капіталомістким обладнанням, поставках комплектних підприємств;

в) праця — при міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного розвитку держав і різний рівень розвитку науки та техніки, що зумовлює виробництво певних товарів на більш ефективному рівні. Країни, що не мають можливості витрачати кошти на дослідження, купують іноземні знання. Приклад — Японія, частка якої у світовому імпорті ліцензій становить 16%;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є засобом подолання технічного відставання;

3) монополізація НТП великими фірмами, які можуть здійснювати довгострокові дорогі дослідження;

4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку, коли ТНК використовують експорт технологій для створення філій за кордоном;

5) розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технологій з урахуванням потреб національної економіки.

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука — теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка — досвід перетворення природи;

в) виробництво — створення матеріальних благ;

г) управління — дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

3. Особливості функціонування офшорних зон

Офшорними зонами називають території (цілі держави або їхні частини), де діє пільговий порядок оподаткування. Компанії, зареєстровані в таких зонах, зазвичай звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита та внески.

Компанії в офшорних зонах реєструють підприємці, які є резидентами країн із високим рівнем податків. Переказ капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір зони залежить від особливостей бізнесу, оскільки зони відрізняються за політичною стабільністю, податковим режимом, інфраструктурою, рівнем банківських послуг та ступенем юридичного захисту інформації. Відрізняються також вартість реєстрації та щорічні мита.

Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт та імпорт сусідні острови Егейського моря стали центрами безмитної торгівлі. У Середньовіччі центром торгівлі стала Фландрія з незначними податками.

Швейцарія завдячує своїм перетворенням у фінансовий центр закону XVIII століття, прийнятому Міською радою кантону Женева, який забороняв банкірам розголошувати комерційну таємницю. У 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішли Барбадос, Багамські острови, Кайманові острови та інші.

Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані біля Флориди, здобула незалежність у 1973 році. Населення — близько 250 тисяч осіб. Податковий клімат сформувався ще за британської колонізації. Політична обстановка стабільна, середній дохід на душу населення становить $9 000 на рік.

Багамські острови відомі нульовими податками — немає корпоративних та особистих прибуткових податків, податків на майно, приріст капіталу та додану вартість. Нерезидентам для ведення бізнесу в іноземній валюті потрібен дозвіл Центрального банку. Бюджет поповнюється за рахунок двох податків: за реєстрацію компанії ($865) та за митні процедури. Особливістю є повна таємність банківської інформації та відсутність покарань за ухилення від податків в інших країнах. Багами не укладають угод про розкриття фінансової інформації, крім договору зі США про боротьбу з наркоторгівлею.

Офшорна зона Багам обслуговує переважно американський бізнес. У країні зареєстровано 391 банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку досягає восьми трильйонів доларів. У рейтингу світових фінансових центрів Багами посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових та Британських Віргінських островів.

Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні біля Пуерто-Ріко. Населення — 11 тисяч осіб. Колонія має політичну стабільність та внутрішню незалежність від Великобританії, яка відповідає лише за оборону та судочинство. Фінансову політику здійснює місцевий уряд на підставі Конституції 1976 року. Використовується долар США, валютний контроль відсутній.

Банки та компанії на Віргінських островах не обкладаються податками, але повинні пройти складну процедуру ліцензування. Спеціального закону про банківську таємницю немає. Мито за реєстрацію нижче, ніж в інших зонах. Фізичні особи обкладаються прибутковим податком, але міжнародні компанії звільнені, сплачуючи щорічний внесок — для компаній із капіталом понад $50 000 він становить $1 000.

Острівна держава Вануату розташована в південній частині Тихого океану між Фіджі та Новою Каледонією. Незалежність отримана в 1980 році, населення — близько 130 тисяч осіб, переважно малазійці.

Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, уряд не здійснює валютного контролю та аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації передбачено кримінальне покарання. Зареєстровано близько тисячі офшорних компаній, мито за реєстрацію — приблизно $2 000. Особливістю є вимога рекомендаційного листа від відомого банку або юридичної компанії.

Гібралтар, що належить Великобританії, є останньою колонією в Європі. Розташований на півострові на півдні Іспанії, населення — 30 тисяч осіб.

Будучи членом Європейського співтовариства, Гібралтар має особливий статус, що дозволяє пільгове митне оподаткування та звільнення від ПДВ. Використовується англійський фунт стерлінгів, валютний контроль відсутній. Законодавство розрізняє приватні та публічні компанії, засновниками яких можуть бути лише місцеві адвокати, а акціонерами — іноземці. Приватна компанія звільняється від щорічних звітів. Трастові компанії не обкладаються податками на дохід, отриманий іноземною особою.

Для нетрастових компаній передбачено два рівні оподаткування. Звичайна компанія для місцевого бізнесу платить податок 35%. Звільнена компанія з податковими пільгами може вести бізнес у будь-якій країні, крім Гібралтару.

Острів Мен, розташований між Великобританією та Ірландією, є самокерованою територією у складі британської Співдружності. Він вирізняється високою політичною стабільністю, гарним транспортним сполученням та сучасними системами зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.

Острів Мен є найбільшим фінансовим центром Європи завдяки повній конфіденційності банківської інформації та зручному географічному положенню. Прибутковий податок становить 15-20%, ПДВ стягується митним управлінням, інших податків (на капітал, майно, спадщину, подарунки) не існує.

На острові діють три типи компаній: резидентні (платять податок зі знижками, спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії); звільнені від податку (належать нерезидентам, сплачують щорічне мито 250 фунтів); нерезидентні (можуть не мати співробітників на острові, сплачують мито 450 фунтів).

Ірландська республіка є своєрідною «перехідною» офшорною зоною. Компанії повинні мати двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Резидентні компанії сплачують податок за прогресивною шкалою (в середньому 40%). Нерезидентні компанії, що належать іноземцям, звільняються від податків за умови ведення бізнесу поза Ірландією. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри.

Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур — місто-держава з населенням 2,6 мільйона осіб.

Дохід іноземного походження не обкладається податками, поки не переведений у країну. Немає податків на приріст капіталу, ПДВ та податку з продажів. Валютне регулювання скасоване. Найбільшою біржею є «Сінгапурський міжнародний валютний обмін», пов'язаний з Оптовою біржею в Чикаго.

Офшорні компанії в Сінгапурі обкладаються лише податком із чистого прибутку, отриманого на території країни (30%). Найбільш сприятливий режим мають звільнені приватні компанії, що належать менш ніж 20 особам. Сінгапурська зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.

Гонконг, формально перебуваючи в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. Валютне регулювання відсутнє, законодавство гарантує конфіденційність фінансових операцій.

Прибутковим податком обкладаються лише доходи, отримані на території міста. Нерезидентні компанії, що ведуть бізнес за межами Гонконгу, звільнені від податків. Щорічний внесок «за реєстрацію бізнесу» становить 1 150 гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати щорічний звіт.

Острови Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані біля Флориди, на південний схід від Багам. Населення — кілька тисяч осіб. Основна валюта — американський долар.

Популярність цих островів як офшорної зони постійно зростає. Відсутнє валютне регулювання, немає податкових договорів з іншими країнами, влада жорстко контролює нерозголошення фінансової таємниці. Компанії не зобов'язані повідомляти про зміни в складі акціонерів, можуть не вказувати адресу. Щорічне мито становить $300 незалежно від обсягу капіталів.

У Республіці Панама існує повна свобода переміщення капіталів без валютного контролю. Від податків звільняються компанії, що отримують прибуток за межами Панами.

Ліберія звільняє від податків компанії за двох умов: 50% акцій належать неліберійцям, весь дохід отримується за межами країни. Законодавство дозволяє вести бізнес анонімно.

Острів Невис, що входить до Федерації Сент-Китс і Невис, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. Не обкладаються податками доходи, отримані за межами острова; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути на пред'явника; акціонери можуть приймати рішення навіть по телефону; документи компанії можуть перебувати в будь-якій країні.

Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острови, Кайманові острови, острови Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру та інші.

4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР)

На основі Лаплатської групи в 1991 році було підписано договір між Аргентиною, Бразилією та Уругваєм, згідно з яким 1 січня 1995 року створено субрегіональне торгово-економічне об'єднання «Меркосур» (Спільний ринок країн Південного Конусу). Пізніше приєднався Парагвай, асоційованими членами є Чилі та Болівія. Об'єднання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46% населення та близько 50% ВВП. У грудні 1995 року підписано Рамкову міжрегіональну угоду про співробітництво між Меркосуром і ЄС. Мета — поступова лібералізація торгівлі, координація економічної та соціальної політики, встановлення зовнішньополітичного діалогу. Важливою метою є створення єдиної валюти.

Отже, у 1991 році Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали торговий пакт МЕРКОСУР, який набув чинності 1 січня 1995 року. Мета — створення потужного регіонального блоку, що об'єднує країни з населенням понад 200 млн осіб і сумарним ВВП більш ніж 550 млрд доларів США. Результатом є звільнення 90% взаємної торгівлі від тарифних бар'єрів, а щодо імпорту з третіх країн вводиться загальна тарифна структура.

МЕРКОСУР є одним із найдинамічніших економічних угруповань. У період з 1991 до 1995 року обсяги експорту та імпорту між країнами-учасницями зросли майже на третину, з іншими країнами — на 8,24% і 22,71% відповідно, а сукупний взаємний торговельний оборот виріс із 4 млрд до 14,4 млрд доларів на рік. Різко збільшилися обсяги інвестицій. За 1995 рік обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку Бразилії становив 3,3 млрд доларів, а у 1996 році зріс до 6 млрд доларів. У 1995 році МЕРКОСУР підписав з ЄС Рамкову угоду, згідно з якою з 2005 року передбачено створення зони вільної торгівлі. Існують позитивні перспективи співробітництва між Україною та країнами МЕРКОСУР. Вже укладено угоди з Аргентиною та Бразилією, що сприяє виходу України на ринки Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

5. Регіональні проблеми розвитку зовнішньоекономічної діяльності України

Зовнішньоторговельна діяльність передбачає обмін товарами, послугами та капіталом між країнами. На її розвиток впливають: поглиблення міжнародного поділу праці, розвиток торгово-економічної інтеграції, знищення регіональних бар'єрів, формування спільних ринків та зон вільної торгівлі.

Аналіз розвитку зовнішньої торгівлі України свідчить про наявність як позитивних змін (збільшення товарообороту, зростання обсягів послуг, зменшення бартеризації), так і деструктивних процесів: скорочення фізичних обсягів експорту та імпорту, відплив капіталу, сировинний характер збуту, витіснення вітчизняної продукції з внутрішнього ринку.

Державне регулювання зовнішньоторгової діяльності полягає у створенні системи стимулів для ліквідації дисбалансу між експортом та імпортом, покращення платіжного балансу, зменшення залежності від імпорту.

Регулююча роль держави здійснюється через закони про зовнішньоекономічну діяльність, підзаконні акти, постанови уряду та інструменти регулювання: тарифи, квоти, податки, міждержавні договори, заходи стимулювання експорту та імпорту.

З жовтня 1994 року Україна розпочала програму економічних реформ, яка отримала підтримку МВФ та Світового банку.

Головними економіко-правовими документами, що регулюють зовнішньоекономічну політику України, є закони: «Про зовнішньоекономічну діяльність» (квітень 1991 р.), «Про створення експортно-імпортного банку» (січень 1992 р.), «Про єдиний митний тариф» (1992 р.), «Про іноземні інвестиції» (березень 1992 р.), «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (1993 р.), «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (1996 р.), «Про банки і банківську діяльність» (грудень 2000 р.), «Про промислово-фінансові групи в Україні» (листопад 1995 р.), «Про інститути спільного інвестування» (березень 2001 р.), «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» (липень 1999 р.), «Про інвестиційну діяльність» (вересень 1991 р.), «Про режим іноземного інвестування» (березень 1996 р.) та інші.

Українське законодавство постійно вдосконалюється, що сприяє стимулюванню внутрішнього виробництва, захисту національного виробника, поповненню бюджету та створенню умов для конкуренції.

Україна стає відкритішою для зарубіжних партнерів. Організація зовнішньої торгівлі характеризує національну економіку, її проблеми та перспективи. Значну роль відіграють розвинуті країни. Хоча держава традиційно прив'язана до економіки країн СНД, її нинішня орієнтація — на країни ЄС, Північної Америки та інші розвинуті ринкові економіки.

Перехід до ринкової економіки вимагає створення передумов для інтеграції в міжнародну систему економічного співробітництва. Важливою частиною регулювання є контроль за експортом стратегічних товарів і технологій.

Українські товари характеризуються низькою конкурентоспроможністю, що стримує нарощування експорту. Лібералізація сприяє проникненню дешевих, часто неякісних товарів, що знищує національне виробництво. Приблизно половину експорту становить продукція металургії та хімічної промисловості.

На майбутнє передбачається розвивати галузі з прискореним оборотом капіталу: харчову та легку промисловості, а також галузі, що забезпечують їх сировиною.

Легка промисловість має бути експортоорієнтованою. Залежність від імпорту визначає шлях розвитку через створення спільних підприємств та власної сировинної бази.

Необхідно ліквідувати непропорційність у потужностях вирощування, збереження та переробки сільськогосподарської продукції. Головний акцент — на цукробуряковому комплексі, який є найбільшим експортоорієнтованим комплексом України.

Україна має великий науково-технічний потенціал, але не спостерігається збільшення експорту наукомісткої продукції. У економічних зв'язках використовується науково-технологічне співробітництво, включаючи торгівлю патентами та ліцензіями.

Джерелами покриття від'ємного сальдо торговельного балансу є нарощування експортного потенціалу, розширення ринків збуту.

Оскільки Україна є сполучною ланкою між Заходом і Сходом, поліпшення умов торгівлі з країнами Західної Європи є найважливішим пріоритетом. Актуальним залишається розвиток відносин із країнами СНД, провідними західноєвропейськими країнами, США, Канадою. Розвиток торговельної активності на Сході сприятиме піднесенню ролі України у світовому просторі.

Країни СНД є головними торговельними партнерами України. Спільними стратегічними пріоритетами є подолання системної кризи, реформування економік, проведення соціальної політики, інтеграція у світовий простір.

Важливою подією стала Заява президентів України, Білорусі, Казахстану та Росії від 23 лютого 2003 року щодо формування Єдиного економічного простору та підписання у вересні 2003 року в Ялті відповідної Угоди.

Основними проблемами співробітництва з країнами СНД залишаються затягування формування зони вільної торгівлі, відновлення російського ринку збуту українських товарів.

Сталий економічний розвиток країн СНД у 2000-2003 роках створює сприятливий клімат для двосторонніх відносин. Актуальним є проведення переговорів з усунення тарифних та нетарифних бар'єрів, передусім із Російською Федерацією, а також вирішення питання режиму вільної торгівлі з країнами ЄЕП та приведення його у відповідність з угодами СОТ.

Зовнішньоторговельні зв'язки України повинні орієнтуватися на збільшення частки готових виробів в експорті та скорочення поставок сировини. В імпорті переважає продукція, що не виробляється в Україні або виробляється в обмеженій кількості. Країна залежить від постачання паливно-енергетичних ресурсів, медикаментів, кольорових металів, обладнання.

Україна імпортує продовольчі товари, мінеральне паливо, нафту, нафтопродукти та газ. Життєво важливо забезпечити альтернативні джерела постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту.

Для покращення механізму регулювання імпортної політики необхідні заходи щодо диверсифікації джерел поставок, зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників, посилення захисту національних виробників, стимулювання імпорту сучасного обладнання та технологій.

Недосконалість структури експорту та імпорту, переважання сировинного фактора, занепад переробних галузей, пасивне сальдо торговельного балансу призводять до того, що розвиток зовнішньоекономічних відносин не відповідає потребам стабілізації економіки.

Особливий інтерес становить досягнення стратегічної мети переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Заходи можуть застосовуватися в комбінації політики заміни імпорту з політикою сприяння експорту.

Розробка програми стабілізації та розвитку зовнішньоторговельних зв'язків повинна включати оцінку експортного потенціалу та імпортних потреб. Стратегічними напрямами діяльності уряду слід вважати:

- підвищення випуску конкурентоспроможної продукції;

- використання специфічних ставок ввізного мита та посилення контролю за якістю імпорту;

- надання пільг вітчизняним товаровиробникам-експортерам шляхом зменшення податкового тиску, сприяння отриманню кредитів, активної митно-тарифної політики;

- розробка комплексної стратегії економічно збалансованого розвитку промислового виробництва з виділенням пріоритетів науково-технологічного та експортоорієнтованого розвитку;

- запровадження механізму зустрічних закупівель, при яких імпорт здійснюється лише за умови зустрічного експорту.

Витрати на кредитування експорту, страхування експортних кредитів стимулюють експорт, покращують платіжний баланс, відкривають нові закордонні ринки.

Входження країни у світову економіку досягається не лише через зовнішню торгівлю. Важливу роль відіграють рух капіталу та участь у світовій фінансовій системі. Членство України в МВФ наближає країну до міжнародних стандартів, але не дає поблажок на помилки в економічній політиці.

Слабкість позицій України на світових ринках пояснюється низькою конкурентоспроможністю товарів та малоефективною політикою стимулювання експорту. Перед Україною стоїть завдання зайняти місце, адекватне її потенціалу. Важливим напрямком є залучення іноземного капіталу у вигляді прямих вкладень.

Україна досі відчуває дискримінацію в торгових відносинах. Саме тому ставиться питання про вступ до СОТ. Найскладнішими є проблеми торгових аспектів прав інтелектуальної власності, субсидіювання сільськогосподарського виробництва та діяльності державних торгових підприємств. Визнання «правил гри» СОТ означає дотримання торговельних стандартів, суттєві зміни в економіці та економічній політиці. Процес вступу в СОТ — це процес впровадження ринкових принципів у національну економіку та її світогосподарські зв'язки.

Членство в СОТ дозволить Україні виключити дискримінацію в торгових відносинах, захистити інтереси експортерів. Рівноправність на ринку товарів посилить позиції на міжнародних ринках капіталів. Вступ до СОТ дасть змогу подолати торгово-політичні перешкоди, полегшить доступ до зовнішніх ринків. Суперечки можуть вирішуватися за допомогою механізмів СОТ.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т «Запорізький ін-т державного та муніципального управління». — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.