Теоретичні питання історії економічних вчень

1. С. Сісмонді як критик капіталізму.

2. Інституціоналізм.

Список використаної літератури.

1. С. Сісмонді як критик капіталізму

Еволюція економічних доктрин, наукових шкіл та напрямів зазвичай проходить щонайменше три етапи: становлення, піднесення та критичного перегляду. Ця закономірність повною мірою стосується й класичної політекономії, яка свого апогею досягла в роботах А. Сміта та Д. Рікардо, а згодом стала об'єктом критики, що спричинила появу нових економічних систем.

Підтвердженням цієї тенденції є наукова діяльність швейцарсько-французького економіста Жана Шарля Леонара Сімонда де Сісмонді (1773—1842). У 1819 році він опублікував головну працю свого життя — «Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення».

Жан Шарль Леонард Симонд де Сісмонді (1773-1842), економіст та історик, народився і працював у франкомовній частині Швейцарії. Його соціально-економічні погляди еволюціонували впродовж двох періодів. На початку своєї кар'єри він був переконаним прихильником економічного лібералізму. У 1803 році з цих позицій вийшла його праця «Про комерційне багатство», де він популяризував ідеї Сміта, обстоюючи вільну конкуренцію та вільну гру ринкових сил.

Нові соціально-економічні переконання Сісмонді виклав у «Нових засадах політичної економії» (1819) та «Нарисах політичної економії» (1837). Саме в цих роботах він започаткував критику капіталізму вільної конкуренції, захищаючи інтереси дрібних власників. Попри те, що Сісмонді називав себе учнем А. Сміта, він жорстко критикував методологію, предмет і практичні рекомендації класичної школи.

Сісмонді протиставляв метод Сміта підходу Рікардо. Він схвалював прагнення Сміта аналізувати факти в їхньому соціальному контексті, натомість Рікардо дорікав за впровадження абстрактного методу в науку. Політичну економію Сісмонді вважав моральною наукою, що має спиратися на досвід, спостереження та ретельне вивчення матеріальних умов і конкретних історичних обставин життя людей. Предметом цієї науки він проголосив людину та її добробут, розглядаючи її як науку про «щастя людського роду». Він наполягав на тому, щоб за абстрактними економічними схемами завжди було видно живу людину.

Його погляди на предмет і метод економічної науки згодом знайшли відгук серед представників німецької історичної школи.

У трактуванні більшості економічних категорій Сісмонді спирався на здобутки класичної політекономії. Він поділяв трудову теорію вартості, розглядав гроші як продукт праці з власною внутрішньою вартістю. Прибуток він вважав відрахуванням від праці робітника, фактично називаючи його пограбуванням. Капітал, слідом за Смітом, визначав як продуктивний запас, тобто частину багатства, що приносить дохід. У теорії ренти Сісмонді повертався до фізіократичних поглядів, вважаючи її даром землі. Він розмежовував трудові та нетрудові доходи. Заробітна плата, на його думку, має відповідати повній вартості праці робітника. Під впливом ідей Мальтуса він пов'язував рівень зарплати з чисельністю населення та пропонував обмежувати його зростання відповідно до наявних доходів. Сісмонді навіть засуджував шлюби серед робітників, які не могли забезпечити свої родини.

Сісмонді піддав нищівній критиці капіталізм та економічний лібералізм класичної школи, включно з її ставленням до великого машинного виробництва, вільної конкуренції, гармонії особистих і суспільних інтересів, автоматичного ринкового саморегулювання через попит і пропозицію та невтручання держави в економіку.

Велика машинна індустрія, наголошував Сісмонді, витісняє працівників із виробництва, породжує безробіття та загострює конкуренцію між ними, що призводить до зниження заробітної плати й обмеження попиту на товари. Будь-який прогрес він не вважав корисним, якщо він не супроводжувався зростанням попиту. Вільна конкуренція, за його словами, має руйнівні економічні та соціальні наслідки: зубожіння більшості населення та концентрацію багатства в руках небагатьох. Індустріальне суспільство, на його думку, розколюється на два антагоністичні класи — працівників і власників засобів виробництва, багатих і бідних. Свобода конкуренції лише прискорює цей процес, знищуючи проміжні верстви. Дрібні власники не витримують суперництва з великим виробництвом і розоряються. У підсумку, заявляв Сісмонді, в суспільстві не залишається місця ні для кого, окрім великого капіталіста та найманого робітника. Капіталізм відчужує власність від праці та повністю підпорядковує працю капіталу. Саме тому капіталізм, конкуренцію та машинне виробництво Сісмонді вважав соціальним злом. На цій підставі він намагався спростувати тезу Сміта про природну гармонію особистих і суспільних інтересів.

Виходячи з дрібновласницького бачення капіталізму, Сісмонді розробив власну теорію реалізації та криз, яка посідає центральне місце в його економічному вченні. Якщо Сміт і Рікардо головною проблемою вважали нагромадження капіталу, то Сісмонді на перший план висунув суперечності між виробництвом і споживанням, а разом із ними — проблеми реалізації, криз і ринку, розглядаючи їх у комплексі.

Для успішної реалізації продукту, вважав Сісмонді, необхідно, щоб обсяг виробництва відповідав обсягу доходів суспільства. Якщо виробництво перевищує суму доходів, продукт не буде реалізований. З розвитком капіталізму доходи робітників скорочуються через витіснення їх машинами, які «не знають жодних потреб». Капіталісти, прагнучи збільшити прибуток, нарощують виробництво та нагромаджують частину доходу, призначену для споживання. Звідси Сісмонді робив висновок, що частина «надвартості» залишається нереалізованою в умовах «чистого» капіталізму.

Основною причиною криз надвиробництва Сісмонді вважав несправедливий розподіл доходів. Його логіка була такою. Через відчуження власності від праці зростають доходи лише капіталістів, тоді як доходи робітників залишаються на рівні прожиткового мінімуму. Це породжує обмежений попит на товари. Натомість у капіталістів зростає попит на предмети розкоші. Відповідно скорочуються галузі, що виробляють предмети першої необхідності, а разом із ними — кількість зайнятих там робітників. У результаті споживання робітників падає, виникає хронічне недоспоживання, яке й стає причиною криз надвиробництва. Через концентрацію багатства в руках небагатьох внутрішній ринок дедалі звужується, і промисловість змушена шукати збут на зовнішніх ринках. Однак країни, які раніше були такими ринками, також розвивають власний капіталізм, і їхні ринки теж звужуються.

Із теорії криз і ринків Сісмонді робив висновок про приреченість капіталістичного виробництва. Вихід він бачив у поверненні до патріархальної власності, відродженні дрібного виробництва, поділі великих підприємств на окремі незалежні майстерні, а великих капіталів — між багатьма середніми капіталістами. Для реалізації цих заходів, а також для обмеження приватної ініціативи та запобігання зловживанням, держава має безпосередньо втручатися в економіку. На думку Сісмонді, держава повинна стримувати технічний прогрес і розвиток промисловості, створюючи таким чином умови для процвітання дрібної власності.

Сісмонді називав політичну економію «моральною» наукою, оскільки вона має справу з людиною. Він також ототожнював її з економічною політикою, називаючи управління народним багатством політичною економією. Він критикував А. Сміта та Д. Рікардо за те, що вони абстрагували багатство від людини, тоді як мета багатства — задоволення людських потреб.

Сімонд де Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості. «Праця є єдиним джерелом багатства», — стверджував він. Гроші він трактував як продукт розвитку товарних відносин, що мають внутрішню вартість, визначену працею. Сісмонді зробив крок у трактуванні прибутку, вимагаючи чіткого розмежування понять капіталу та доходу. Прибуток учений вважав результатом продуктивності капіталу. Він відкидав теорію ренти Д. Рікардо, вважаючи неможливим переносити категорії товарного виробництва на землеробство. Він наполягав, що навіть гірші землі повинні приносити ренту.

Сісмонді проаналізував заробітну плату, вказав на вплив безробіття на її рівень і пропонував обмежувати зростання населення. Це зближувало його з Т. Малтусом.

Виходячи з примату розподілу над виробництвом, Сісмонді розглядав процес задоволення людських потреб на прикладі поведінки Робінзона. Отже, метою виробництва має бути споживання, а не прибуток. Суспільство зацікавлене в тому, щоб праця регулювалася попитом, щоб усі товари мали збут і щоб жоден виробник не зазнавав втрат. «Держава повинна прагнути такого порядку, котрий забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такий порядок, при якому ніхто не страждає». Саме це прагнення С. Сісмонді його опоненти називали романтичним.

В економічній концепції Сісмонді чільне місце посідає теорія реалізації та криз. Оголосивши себе противником теорії відтворення Сміта і Рікардо, він усе ж запозичив у них чимало, зокрема в трактуванні сукупного суспільного продукту. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого товару потрібно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства. На його думку, продукт, вироблений протягом року, складається з двох частин: «одна — це прибуток, друга — здатність працювати». Національний дохід і виробництво є рівними величинами. Отже, якщо виробництво перевищує суму доходів суспільства, то продукт не буде реалізований.

Звівши реалізацію до особистого споживання, Сісмонді стверджував, що надлишок продукту треба реалізовувати на зовнішніх ринках. Однак кількість країн і ринків звужується, що загрожує майбутньому капіталізму загалом. Основною причиною криз Сісмонді вважав невідповідність виробництва і споживання. Оскільки продукти купуються на доходи, перевищення виробництва над доходами є водночас перевищенням над споживанням, що неминуче призводить до криз. Він уважав, що 100 дрібних виробників споживають значно більше, ніж один підприємець і 99 робітників. Заслугою Сісмонді є те, що він звернув увагу на суперечність між виробництвом і споживанням. Сісмонді називав економічні кризи хворобою суспільства, яку потрібно лікувати втручанням держави в регулювання господарського життя країни. Він заперечував можливість створити місткий внутрішній ринок, здатний забезпечити реалізацію виробленого в країні сукупного продукту.

Економічна теорія Сісмонді є частково перехідною від учення А. Сміта, Д. Рікардо і Т. Малтуса до вироблення нових уявлень щодо господарських процесів. З одного боку, вона має багато спільного з трудовою теорією, а з іншого — є конкретизацією і критикою її теоретичних постулатів. У цьому полягає цінність «Нових засад політичної економії» Сімонда де Сісмонді.

2. Інституціоналізм

Історія економічних учень вирізняється різноманіттям ідей, концепцій і доктрин. Це явище закономірне, оскільки економічне життя не одномірне, і існують різні підходи до його пізнання. Цим частково можна пояснити виникнення наприкінці XIX — на початку XX ст. інституціоналізму, який згодом здобув широкий резонанс.

Методологія інституціоналістів передбачала: широке застосування описово-статистичного методу, історико-генетичного, а як вихідне — категорію інституція. Вони відзначали незадоволення застосуванням абстракцій.

Інституціоналізм не має загальної теоретичної основи, але в ньому можна виділити такі основні положення. Об'єктом аналізу є еволюція соціальної психології. Рушійна сила економіки визначається як матеріальними факторами, так і моральними, етичними та правовими, взятими в історичному розвитку.

Трактування соціально-економічних явищ у інституціоналістів відбувається з точки зору суспільної психології. Крім того, вони намагалися інтегрувати економічну науку з суспільними науками. Вважали за необхідне проведення антимонополістичної політики держави.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів.

Ранній інституціоналізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів.

Виділяються три основні напрями:

• соціально-психологічний,
• соціально-правовий,
• інституціонально-статистичний.

Згодом в інституціоналізмі з'явився напрям, який отримав назву соціального (індустріального) неоінституціоналізму, і нарешті, в сучасній літературі виділяють ще один — «Нову індустріальну економіку»: теорію прав власності та теорію трансакційних витрат.

Тобто існує п'ять етапів цього вчення.

Три перші — ранній інституціоналізм, два останніх — неоінституціоналізм.

Назва «інституціоналізм» походить від слова «інститут» (institution), під яким розуміють певний звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а також регламентування звичаїв у вигляді закону або установи. Держава, сім'я, приватна власність, система грошового обігу та інші форми життя зараховують до інституціональної сфери. Можна, отже, погодитися з думкою про те, що поняття «інститут» доволі розмите. Незважаючи на це, звернення до інституціоналізму було спробою розширити предмет економічної науки.

Інституціоналізм виник спершу в США. Його представниками були економісти Т. Веблен, У. Мітчелл, Дж. Коммонс, А. Берлі, Е. Богарт, У. Гамільтон, Г. Мінз, К. Парнер та ін. Визначали спектр ідей інституціоналізму Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. Праці Т. Веблена опубліковані наприкінці XIX — на початку XX ст., а Дж. Коммонса і У. Мітчелла — у 20—30-ті роки XX ст.

Теоретик інституціоналізму і його історик П. Гомен писав, що ранній інституціоналізм критично сприймає ортодоксальну теорію; він твердив, що ортодоксальна політекономія основана на дискредитованій гедонічній теорії людської поведінки; що її основний постулат про індивідуалістичну конкуренцію неправильний і неточний і що її центральна проблема про визначення умов економічної рівноваги ґрунтується на непереконливій аналогії з фізичною наукою і допускає економічний погляд на економічну організацію на відміну від дійсного процесу розвитку.

Під гедонічною теорією інституціоналісти розуміли уявлення про те, що «людина економічна» прагне лише до максимальної вигоди, підпорядковуючи свої дії «арифметиці користі». Т. Веблен, У. Мітчелл і Е. Богарт відкидали концепцію гедонізму, вважаючи її надто примітивною. На їхню думку, теорія, що дає задовільне трактування економічної поведінки людини, повинна включати і неекономічні фактори, пояснювати поведінку в її соціальному аспекті.

З цього випливала важлива для інституціоналістів вимога застосовувати в економічній теорії дані соціальної психології. Інституціоналісти зазначали, що вільна конкуренція обмежується монополією. Що стосується «статистичного підходу», то інституціоналісти протиставляли йому вивчення явищ у процесі історичного розвитку. Отже, інституціоналісти руйнували економічні теорії індивідуалістичного лібералізму. Лідером інституціоналізму вважається Т. Веблен. Деякі дослідники називають його «провідною фігурою у руйнуванні традиційної політекономії в Америці».

Т. Веблен (1857—1929) заклав основи нового методологічного підходу — технологічного детермінізму, передбачивши «панування технократії» в майбутньому. Він засуджував монополізм капіталу, фінансову олігархію. Його перша книга — «Теорія марнотратного плану». Критика марнотратства і паразитизму панівних верств — головна ідея книги Т. Веблена. Вона видана в 1899 р. і впродовж десяти років її перевидавали чотири рази, що свідчило про її актуальність.

Т. Веблен вважав, що головними детермінантами є індустрія і бізнес на базі машинного виробництва. Основою сучасної цивілізації Т. Веблен проголошував індустріальну систему, її двигуном — підприємництво. «Мотив бізнесу, — писав він, — грошова вигода. Його метод — купівля-продаж. Мета — нагромадження багатства».

Т. Веблен протиставляв індустрію і бізнес, тобто матеріальне виробництво як таке і систему виробництва товарів для одержання прибутків. Цю «дихотомію» Веблен вважав центральною суперечністю капіталізму. «Психологію бізнесу» він визначав центральною у системі приватного підприємництва. Корпорація, на думку Веблена, це підприємство бізнесу, яке є засобом робити гроші, а не виробляти товари.

Оскільки розвиток індустрії веде до перетворень в економіці, то в майбутньому запанує влада технічної інтелігенції — «технократія». Так технократична концепція стала важливою частиною теорії Т. Веблена. Якщо так, то технічна інтелігенція повинна взяти під свій контроль матеріальне виробництво. Господарське життя країни Т. Веблен радив підпорядкувати «раді техніків».

У теорії Т. Веблена чітко виступає методологія інституціоналізму, її основою є розширене тлумачення предмета політичної економії. Як і інші інституціоналісти, Т. Веблен намагався створити економічну теорію завдяки залученню багатьох дисциплін: соціології, психології, права тощо.

Інституціоналізм не був єдиною монолітною теорією. У ньому є свої відгалуження і модифікації. Це творить певну таїну інституціоналізму, стрижнем якого все-таки можна визнати те, що всі його представники були єдині у потребі здійснювати державний контроль над стихією ринкової економіки. До цієї ідеї зверталися різні покоління економістів, вона не втратила своєї актуальності досі.

Оскільки інституціоналізм — не чітко детермінована теорія, у спектрі якої є різні відтінки, то він, зазнаючи змін у процесі еволюції, на окремих етапах і в окремих країнах був присутній неоднаково у поглядах економістів. Йдеться про те, що, очевидно, було б марною справою намагатися вирізнити «чистих» інституціоналістів з тих чи інших напрямів економічної думки.

Науково-технічна революція вплинула на всю систему економічної теорії ринкової економіки. Своєрідне відображення вона одержала в інституціоналізмі, що привело до появи так званого соціального інституціоналізму.

Його прихильники, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій розвитку суспільства ринкової економіки.

Основи індустріальної концепції були закладені ще у працях Веблена.

Родоначальником сучасної теорії індустріального суспільства вважають П. Дракера та Р. Арона.

Основні праці П. Дракера: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949).

20 століття П. Дракер вважає часом становлення «індустріальної системи».

В якості фундаменту цієї системи П. Дракер розглядає великі корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» означає перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом цього суспільства є велике підприємство зі спеціалізацією та інтеграцією робіт. П. Дракер розрізняє капіталістичне і соціалістичне. Перше він означає як вільне, а друге — рабське.

В 60-х роках теорія «індустріального суспільства» одержала свій розвиток у працях американського соціолога і економіста Уолта Ростоу, французьких соціологів Жака Еллюля і Раймона Арона.

Арон вважав можливим шлях «синтезу» двох систем — це організація соціалізму на капіталістичних основах.

Після другої світової війни ранній інституціоналізм (або як його визначає В.М. Костюк — чистий інституціоналізм) пішов на спад, але в «дещо» іншій формі відродився в творах Джона Кеннета Гелбрейта (1909 р.).

В своїх перших працях Гелбрейт розробив концепцію «зрівноважувальної системи», пропагував «суспільство достатку», що дало підставу американському історику економічної думки Селігмену не зараховувати його, «точно кажучи», до табору інституціоналістів.

Але і в працях, що вийшли з друку у 50-х роках, Гелбрейт виділяє техніку як основу економічного прогресу.

Основна праця Гелбрейта «Нове індустріальне суспільство» (1961) присвячена аналізу і ролі в економіці «техноструктури»: суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, спеціалістів по технологіях, управлінню, фінансам і взагалі усьому, що потрібне для забезпечення нормальної роботи великих корпорацій.

Рекомендаціями практичного характеру Гелбрейт здійснює великий вплив і на формування економічної політики американської адміністрації.

В своїй праці «Нове індустріальне суспільство» Гелбрейт представляє ринкову економіку як економічну систему, пов'язану з технічним прогресом. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.

Гелбрейт характеризує ринкову економіку з точки зору рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств. Тому Гелбрейт виділяє великі корпорації та дрібне виробництво. Частину економіки, представлену великими корпораціями, вчений називає «індустріальною системою», яка, в свою чергу, визначає «нове індустріальне суспільство».

При цьому Гелбрейт вважав, що дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці.

Трансформацію економіки Гелбрейт зв'язує із зростанням великих корпорацій в умовах НТР. Гелбрейт висунув поняття зрілої корпорації в порівнянні із звичайною виробничою корпорацією (монополією), представляючи її носієм НТП. Об'єднання таких корпорацій складає кістяк індустріальної системи, яку Гелбрейт називає плановою.

При цьому слід зауважити, що в звичайній корпорації (20-30 роки 20 ст.) господарем і керівником був власник капіталу. Його основна мета полягала в максимізації прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом підприємця, а не його компетентністю. Така корпорація обходилась без планування та державного втручання.

Перехід до «зрілої корпорації» зумовлений технічним прогресом, його вимогами. Гелбрейт вважає, що в «зрілих корпораціях» і в плановій системі в цілому влада та управління переходять від власників до техноструктури, що складається з ІТР, які не належать до власників.

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко. - К.: Знання, 2005. - 583 с.