Теоретичні основи психології особистості

Теоретичні основи психології особистості

Генетична психологія виходить із логіко-методологічного положення, згідно з яким достовірне пізнання об'єкта досягається лише через відстеження його походження та розвитку. Тому, щоб зрозуміти природу особистості, необхідно відтворити в моделях процес її становлення, з'ясувати, під впливом яких закономірностей і механізмів вона формується як цілісне утворення. Такий підхід у підсумку дає змогу відповісти на питання: «Що саме розвивається?» та «Що є предметом розвитку?».

На перший погляд, психологічна наука приділяє значну увагу проблемі розвитку особистості. Однак це враження оманливе. Аналіз численних наукових праць показує, що здебільшого завдання дослідження розвитку особистості зводиться до вивчення окремих психічних процесів чи їх сукупностей, що є проявом редукціонізму. Натомість мета осягнення психологічної сутності особистості через її становлення здебільшого лише проголошується. Це призводить до простого поділу теорій розвитку на «біологізаторські» та «соціологізаторські». Перші узагальнюють емпіричні дані про розвиток явищ, що залежать переважно від спадковості, а другі — зосереджуються на явищах, які формуються під впливом соціуму.

Такі теорії відображають реальний стан речей: особистість справді дозріває як біологічний організм і водночас формується як соціальна істота. Обидва процеси є складовими розвитку, але їх проста сума не дорівнює цілісному розвитку. Це питання залишається проблематичним: ще О.Запорожець вказував на недослідженість взаємозв'язку дозрівання та формування, і відтоді суттєвих змін не відбулося.

Сучасна психологія не має теорії розвитку цілісної особистості, оскільки втрачено «третю складову» — саморозвиток. Г.Костюк наголошував, що подолання обмеженості протилежних підходів можливе через розуміння становлення особистості як «саморуху», зумовленого єдністю зовнішніх і внутрішніх умов [3].

Ця ідея й надалі висловлювалася: розвиток має розглядатися не лише як дозрівання (за природою) чи формування (за соціумом), а передусім як саморозвиток — фундаментальна здатність людини бути суб'єктом власного життя. Проте позитивних зрушень у цьому напрямі в психології особистості так і не сталося.

Розроблений нами генетико-моделюючий метод ґрунтується на принципі саморозвитку, тому подальший аналіз здійснюватиметься саме в його межах.

Цей метод спрямований на вивчення цілісної особистості, що саморозвивається. Виникла потреба у пошуку «одиниць» іншої природи, і такою одиницею визнано суперечливу єдність біологічного та соціального, що зумовлює існування особистості. Принципи методу відображають природу об'єкта: моделювання (креативність), єдність біологічного і соціального, неможливість остаточних емпіричних висновків про внутрішній світ людини (рефлексивний релятивізм). Технологія методу передбачає дослідження в природних умовах і створення простору для реалізації особистістю можливостей моделювання власного розвитку.

Привласнення культурно-історичного досвіду через знаки-засоби, що розпочинається на певному етапі онтогенезу, відбувається в активності індивіда, спрямованій на задоволення потреб. Це базове положення культурно-історичної теорії. Однак виникають два ключові питання: як виникає цей етап «вростання в культуру» і що передувало його появі?

Друга група питань стосується потреб. Індивід не переживає потреби у привласненні здібності як такої. Що означає твердження про привласнення в процесі реалізації потреб? Чому індивід на ранніх етапах онтогенезу готовий до інтеріоризації? І звідки взагалі виникають людські потреби?

Відповіді на ці фундаментальні питання потребують нової методології — методу теоретичного аналізу особистості.

Жива істота, що зароджується в материнському лоні, є «плоттю від плоті» двох людських істот. Соціальне — весь досвід поколінь, втілений у батьках, — опредметнюється в новій біологічній істоті, яка є біосоціальною. Нужда батьків — біосоціальна за природою: це нужда один в одному та у власному продовженні. Саме вона породжує творіння і продовжується в ньому, реалізуючись у різних потребах і забезпечуючи «вростання в культуру». Нужда є носієм віковічного досвіду людини і джерелом особистісної активності, енергія якої не згасає, бо втілюється в новому житті.

Спостерігаючи за дитиною після народження, ми отримуємо інформацію про окремі частини та їх функціонування. Але щось суттєве залишається поза чуттєвим досвідом, хоча ми знаємо про це. Ми знаємо, що це людська істота, в основі якої — біосоціальна нужда, що вона є втіленням природного і культурного досвіду батьків, що вона готова стати особистістю. Це знання не менш реальне, ніж чуттєве, воно просто інше. Й.В.Гете назвав таке знання «точною фантазією»: це вільна побудова, але водночас точна, бо ґрунтується на надійних даних. Це проектування цілісного об'єкта. Однак «точна фантазія» не охоплюється існуючими дослідницькими процедурами. Вона або мається на увазі, або підмінюється частковими поняттями, що не стосуються об'єкта. Психологія завжди зупинялася перед цим феноменом, заявляючи, що не все може бути даним у досвіді.

Ми вважаємо інакше. Якщо чуттєвий досвід недостатній для пояснення феномена особистості, немає сенсу зупинятися чи вдаватися до спекуляцій. Потрібно подолати цей недолік через розширення та якісну зміну досвіду. Йдеться не просто про розширення (нові методики в межах старої парадигми не допоможуть), а саме про якісну зміну — новий досвід, що відповідає сутності явища.

Суттєвою є єдність: природа олюднена, людина оприроднена. Ця фраза сама по собі нічого не дає в пізнанні, але без неї неможливо рухатися далі — вона є точкою відліку. Олюднена природа й оприроднена людина — це феномен із різними формами існування: біосфера як єдність і людська істота як єдність. В останній ця єдність утримується нуждою, біосоціальною за сутністю.

Набуття якісно нового досвіду потребує нового методу, адекватного об'єкту. Це не може бути аналітичний метод, оскільки нужда не розкладає, а інтегрує цілісну особистість в онтогенезі. Отже, потрібен метод, що моделює генезу особистості. Ми називаємо його генетико-моделюючим, оскільки ця назва відповідає його сутності. (Зауважимо: у теорії розвивального навчання цей метод ототожнюється з формуючим експериментом. Нам це видається непорозумінням, оскільки сумнівним є твердження, що Л.Виготський уживав терміни «експериментально-генетичний» і «генетико-моделюючий» як синоніми).

Особистість — це система, що саморозвивається, тобто сама моделює власну генезу. Щоб дослідити цей процес, потрібні способи вивчення, які не переривають його штучно, а співіснують із ним. В ідеалі це співіснування за принципом сполучальності (Г.Костюк): ми даємо особистості вільно функціонувати за власними законами, але водночас надаємо їй керовані можливості, що підлягають емпіричній фіксації.

Генетико-моделюючий метод не є власне аналізом, але має аналітичну складову. Поєднуючи чуттєвий досвід, емпіричне мислення та «точну фантазію» (креативність), ми виокремлюємо в цілісній особистості змістовні одиниці, які є самостійними, несуть у собі цілісність і забезпечують її саморозвиток. Головне: «одиниця» системи, що саморозвивається, принципово відрізняється від «одиниць» експериментально-генетичного методу. Образно кажучи, вона має бути живою. Це і є відхід від редукції.

Не слід забувати, що сама особистість є дійсною «одиницею» існування психіки. У цій іпостасі вона далі не розкладається. Психіка людини особистісна: будь-яке дослідження часткового процесу буде адекватним лише тоді, коли воно розглядатиметься як відгалуження особистості. На жаль, у психології це лише декларується.

Як встановити змістовні «одиниці» особистості? Знову звернемося до «точної фантазії»: генеза, існування, саморозвиток особистості забезпечуються особливою біосоціальною силою — нуждою. Нужда як суперечлива, рухлива єдність біологічного і соціального, як втілення людського в людське, як те, що моделює рух особистості, — це вихідна всезагальна одиниця — носій особистісної природи психіки. У своєму «розгортанні» нужда «зустрічається» з факторами оточення і задає змістовні точки — одиниці тезаурусу особистості. Ці одиниці є і вузликами структури, і лініями розвитку.

Існування окремих ліній розвитку має подвійну детермінованість.

Загальний плин нужди «зустрічається» з факторами оточення. Виникають відгалуження — потреби, які, реалізуючись, утворюють специфічні міжфункціональні системи, що спеціалізуються, залишаючись носіями цілісності (аналогія з органами організму). Так виникає диференціація інтегрованої єдності особистості.

Отже, аналітична складова генетико-моделюючого методу спрямована на виокремлення змістовних рухливих одиниць генези. Хоча це відрізняється від експериментально-генетичного підходу, ми зберігаємо назву першого принципу — принцип аналізу за одиницями.

Застосування генетико-моделюючого методу дозволить «повернути людину в психологію», оскільки він дає змогу проаналізувати й інтегрувати вихідне системостворювальне начало — нужду як єдність біологічного і соціального. Розробка методу є першочерговою проблемою. На цьому етапі розроблено основні принципи його побудови.

Інший важливий принцип — єдність біологічного і соціального. Статус принципу не дозволяє лише декларувати цю єдність. Потрібно чітко усвідомити, що саме розуміється під єдністю.

В.Штерн, розглядаючи взаємодію біологічного і соціального, сформулював «принцип конвергенції»: про жодну функцію не можна сказати, виникає вона ззовні чи зсередини. Треба з'ясувати, що в ній із чого походить, оскільки обидва чинники беруть участь у її здійсненні [4]. Питання складніше. Ми вважаємо, що взаємодію біологічного і соціального слід розглядати у двох площинах: як фактори, що діють на особистість [1], і як фактори, що утворюють особистість «зсередини». Перша площина — це взаємодія «особистість — світ», де можна виокремлювати природні та соціальні фактори.

Хоча соціальні фактори ніколи не є суто соціальними, адже вони — продукт людини, у якому втілено і біологічне. Якщо ж розглядати біологічне і соціальне як внутрішнє, особистісне, то їхньої окремості не існує. Ми відступаємо від традиційного розуміння біологічного як лише спадкового: «всередині» особистості ці фактори не існують окремо, кожен становить інобуття іншого.

Будь-яка думка, образ, потреба неможливі поза біологічними структурами. І навпаки: кожна тілесна функція людини — це прояв людського єства, що несе в собі і біологічне, і соціальне втілення. Психосоматичні явища, що досліджуються сучасною наукою, підтверджують це.

Принцип єдності біологічного і соціального розкриває природу витоків активності особистості. Коли психологія стверджує, що такими витоками є потреби, вона помиляється. Адже виникає питання: звідки беруться потреби? Дією потреб не можна пояснити саморух системи, якою є особистість. Так виникає уявлення про дух як першоджерело активності, що не підлягає науковому дослідженню. Найголовніше знову зникає для психології.

Ми стверджуємо, що таке першоджерело існує і підлягає науковому дослідженню. Це нужда. В.Давидов зазначав: «Нужда є глибинною основою потреби... Проблема в тому, як нужда перетворюється на потребу» [2]. Він визнає, що цього ніхто не вивчав. Давидов розглядає нужду в контексті діяльності, не аналізуючи її психологічний зміст, і називає це «складною майбутньою розмовою» [2].

Ми виходимо з того, що нужда — вихідне енергетичне начало особистості, біосоціальне за природою. Онтогенез особистості починається до фізичного народження. Його початок — опредмечування нужд двох осіб, що люблять одна одну. Виникає нова форма існування нужди, яка не може існувати без матеріального носія.

Дотримання принципу єдності біологічного і соціального означає вивчення онтогенезу від дійсного початку, дослідження механізмів виникнення потреб із нужди. Це означає розгляд існування особистості як становлення здатної до саморозвитку біосоціальної єдності.

Наступний принцип — креативності. «Зустрічі» нужди з об'єктами породжують не лише потреби, а й цілепокладання та унікальні засоби досягнення цілей. Це творчість. А.Адлер постулював наявність «креативного Я», що забезпечує існування людини за власними цілями.

Саме в цьому сенсі ми вживаємо термін «креативність». Йдеться про творчу унікальність особистості, що пронизує весь життєвий шлях. Початок нової людини — результат творчого акту опредмечення нужди. Особистість — продукт творчості. Нужда має креативний потенціал, що виявляється в унікальності, самоусвідомленні, самодостатності. Таємничість людської свідомості — у здатності до моделювання і самомоделювання. Свідомість самомоделюється, привласнюючи здібність, і моделює подальше існування.

Креативність — глибинна, відпочаткова ознака особистості, вища форма активності. Це активність, що створює і втілюється. Креативність означає прагнення виразити внутрішній світ. О.Лосєв називає вираження атрибутивною ознакою особистості, і це вираження є актом створення світу.

Дотриматися принципу креативності означає «взяти» існування особистості в цілому, в унікальній єдності. Це означає врахувати багатозначність і непередбачуваність особистості. Усе однозначне, що ми отримуємо в експериментах, — це артефакт. У цьому головний недолік досліджень психології особистості. Тому ми формулюємо принцип рефлексивного релятивізму, що фіксує неможливість точних вимірів вищих творчих проявів особистості. Самодетермінація через нужду відкриває необмежену можливість різноманітності проявів.

Рефлексія — один із найцікавіших наслідків зустрічі нужди з життям — робить життя безмежно своєрідним, відкриває нескінченність ресурсів самозміни. Це відоме явище: Ф.Достоєвський наполягав на неосяжній глибині «дійсної особистості». Прагнення позитивної науки до схематизації призводить до спрощених уявлень. Принцип релятивізму застерігає від схематизму: наші знання обмежені, ми надійно знаємо лише про наявність рефлексивно-творчого потенціалу. Відкривається обмеженість спроб моделювання особистості та глибина страждань людини, якою маніпулюють.

Принципи креативності і релятивізму розкривають зміст суб'єктності: нужда в онтогенезі розгалужується. Частина її забезпечує життєздатність поза волею людини. Інша «гілка» спрямовується на зустрічі із соціальним світом, породжуючи вищі психічні функції, цілепокладання, креативність. Так народжується суб'єкт.

Останній принцип — єдність експериментальної і генетичної ліній розвитку. Це суттєвий момент характеристики не лише нашого методу, а й стану культурно-історичної теорії. Л.Виготський передбачав труднощі: чи так формується функція поза експериментальним методом, у «природних» умовах [1]. Іншими словами, ми формуємо і вивчаємо те, що самі створили. А як відбувається без втручання?

Послідовники не помітили гостроти цього питання. Психологія стала «формувальною», формуючий експеримент — атрибут дисертацій. Але наука повинна вивчати об'єкт у його логіці, а не логіку дослідника. Питання загострюється, коли «у психологію повернеться людина». Коли в дитини штучно формується опосередковане запам'ятовування, сама дитина розвивається як цілісність. Ми вивчаємо дискретний момент, а що відбувається з дитиною загалом? І як це відбувається в дітей, у яких ніхто нічого не формує?

Цілісна особистість виходить на перший план у генетико-моделюючому дослідженні. Ми схиляємось до феноменологічного напряму, розуміючи, що нічого «змоделювати» не можна, не порушивши процес самомоделювання. Отже, залишається лише опис? Ні, поєднання «природно»-генетичної лінії з експериментальною можливе, але не через формування здібностей, а через створення умов розгортання становлення цілісних одиниць аналізу на тлі фіксованих можливостей для самомоделювання.

Повернемося до Л.Виготського, який стверджував, що новий підхід вимагає нового методу [1]. Ми вважаємо, що генетико-моделюючий метод відбиває сутнісні ідеї дослідження особистості як цілісності, що саморозвивається завдяки дії біосоціальної основи — нужди, що опредметнилася в особистості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л.С. Собр. соч.: В 6 тт. – М: Педагогика, 1982.

2. Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения. – М.: Педагогика, 1996. – 240 с.

3. Костюк Г.С. Принцип развития в психологии // Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1969. – С.118-152.

4. Штерн В. Персоналистическая психология // История зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. – С.186-200.