Тема людини та її долі у творчості Ганни Ахматової

Вступ

Філософія віддавна виявляла глибоку зацікавленість осмисленням природи людини та її буття. Що становить унікальність людської істоти? Куди спрямовані її помисли та вчинки? Чого вона прагне, у що вірить, на що сподівається? Кожна нова генерація неминуче повертається до цих фундаментальних питань, намагаючись віднайти свіжі підходи та сформувати цілісне бачення людини.

Питання про сенс існування постає перед індивідом або в моменти усвідомлення власної скінченності, відволікаючись від буденних турбот, або ж коли втрачається віра в колишні ідеали та цілі. Зрештою, ключовим стає питання: «Чи варто жити і заради чого?» Категорія сенсу життя відображає глибинні риси людського існування, тісно переплітаючись із такими поняттями, як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість і смерть. Сенс буття полягає у самому процесі його пошуку, і цей пошук і є власне життям. Щойно пошук припиняється — обривається й людське життя.

Кожна історична епоха висувала на передній план певний культурний стиль, який ставав її візитівкою.

Література другої половини XX століття перебувала під впливом реалізму. Реалісти зосереджувалися на буденних проблемах людини, її стосунках із довкіллям, впливі обставин на свідомість, критиці соціальних вад. Водночас унікальність кожної особистості, її духовні й психологічні переживання часто відходили на другий план.

Поезія Ахматової є визначним явищем жіночої лірики XX століття. Для ранньої творчості, яку називають «поезією втрат», характерні загостреність і драматизм почуттів, психологічна деталізація, лаконізм, аскетичність художніх засобів та інтелігентська розмовна мова.

У межах цієї роботи будуть розглянуті такі аспекти:

• проблема людини у філософському дискурсі;
• відображення теми людини та її долі в поетичній творчості;
• життєвий і творчий шлях Ганни Ахматової;
• осмислення людини та її долі в доробку Ахматової.

1. Проблема людини в філософії

Е. Кассірер, відомий мислитель XX століття, вказував на існування трьох неузгоджених між собою підходів до розуміння людини: релігійного, філософського та наукового. Релігійна традиція бачить у людині недосконалу подобу Бога, яка усвідомлює власну гріховність і тому здатна на прощення інших. Філософія виходить із пізнавального «Я», яке завдяки свободі, автономії та розуму освоює світ у свідомості та практичній діяльності. Наука ж розглядає людину як вищий щабель еволюції живих організмів.

Філософія вказує на суттєві недоліки суто природничо-наукового погляду на людину:

• як біологічна істота вона поступається багатьом тваринам у фізичній силі, проте змогла стати могутнішою за них;
• вона не має вроджених інстинктів, що гарантують виживання, але наділена здатністю до гнучкого пристосування;
• людина не народжується завершеною, а мусить стати нею через процес культурного розвитку.

Філософія трактує людину як істоту духовну, розумну та діяльну. Їй притаманні релігійна віра, система цінностей, пам'ять про минуле та сподівання на майбутнє, почуття гумору, усвідомлення власної смертності. Розум дозволяє їй контролювати інстинкти та потяги. Створюючи науку й техніку, людина не лише пізнає закони дійсності, а й перетворює її. Багатогранність і суперечливість людської природи водночас ускладнює та стимулює осягнення її цілісної сутності.

Філософська антропологія є одним із найвпливовіших напрямів сучасної західної думки. У центрі її уваги — сутність людини та структура цієї сутності. Кожен індивід час від часу змушений розв'язувати важливі життєві завдання. Обираючи один із можливих варіантів, він фактично визначає сенс власного існування. Орієнтиром у цьому пошуку може слугувати спектр теоретичних моделей людського буття, вироблених світовою філософією (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е. Кассірера та ін.). Кожна така модель пропонує своє розв'язання ключових проблем людського існування, що становлять основні питання філософської антропології:

• про природу та сутність людини;
• про її походження та місце у світі;
• про сенс і цінність людського життя.

Річ у тім, що, обираючи конкретний спосіб розв'язання життєвої задачі, людина мимоволі визначає свою позицію щодо цих філософських питань, хоча далеко не завжди це усвідомлює.

Поняття «природа людини» зазвичай фіксує її відмінність від інших живих істот. Природа людини глибоко суперечлива. Будучи цілісною істотою, вона підпорядковується природним законам. Особливості тілесної організації зумовлюють її інстинкти, потяги та пристрасті. Водночас людині властиві моральність і свідомість. Вона розрізняє добро і зло, прекрасне й потворне, що визначає спрямованість її вільного вибору. Людина здатна пізнавати й розуміти навколишній світ, себе та інших.

Поняття «сутність людини» відображає її глибинні, специфічно людські якості, які зовнішньо виявляються в її природі. Історія філософії дає різні трактування цієї сутності. Релігійно-філософські вчення наполягають на духовній сутності, джерелом якої є Бог. Новий час ототожнив людину з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксизм обґрунтовує діяльну сутність, підкреслюючи, що саме в діяльності виявляються її духовність і розумність. Сучасний постмодернізм, навпаки, заперечує реальність особистого «Я», вважаючи це поняття ілюзорним.

Питання про походження людини (антропогенез) не має однозначної відповіді, тому існують різні версії його розгляду.

Найдавнішими є езотеричні уявлення (праці О.П. Блаватської, О.І. Реріх та ін.). Езотеризм стверджує, що непізнаваною першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, стани якого циклічно змінюються. Проявлений стан — «Видих Абсолюту» — починається з появи природи та одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з плану в план, втрачають духовність, набуваючи розумності та щільності, доки не досягають нашого фізичного плану. Далі починається висхідна лінія до вищих планів духовності. Цикл завершується «Вдихом Абсолюту» — зникненням проявленого Космосу.

Християнська позиція викладена в Біблії як божественне одкровення. Людина створена Богом із земного матеріалу. Вона є недосконалим образом і подобою Бога через гріхопадіння. Лише самовіддана любов і жертовність можуть повернути людині справжню віру та досконалість.

Натуралістична позиція представлена теорією еволюції Ч. Дарвіна, згідно з якою людина походить від вищих приматів. Однак досі незрозуміло, як і коли це сталося. Трудова теорія (антропосоціогенез) доповнює еволюційну, стверджуючи, що праця, свідомість і мова виникли майже одночасно, ставши визначальними чинниками становлення людини. Питання про походження самих цих чинників залишається відкритим.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблена Е. Кассірером. Сенс антропогенезу, на його думку, полягає у формуванні людини як символічної тварини. Спочатку людина, наслідуючи тварин, пристосовувалася до середовища. Але зовнішні подразники вона сприймала не безпосередньо, а опосередковано, через розумову обробку. Інструментами такої обробки є символи, в яких закріплюються стандарти поведінки. Людина стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: міфи, мову, мистецтво, науку. Вона живе не просто у фізичному середовищі, а передусім у світі цих символічних феноменів, що належать до культури.

Концепції, що аналізують положення людини у світі, різняться розумінням вищого пріоритету (Бог, природа, суспільство тощо).

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія зосереджувалася на Космосі як живому, тілесному цілому. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу. В епоху Відродження на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, що бачить у людині піщинку Всесвіту.

Теоцентризм утверджує культ Бога — творця світу та людини, судді всіх людських справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши хибний шлях, вона стала гріховною. Життя християнина — це пошук шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентризм панував у середньовіччі.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру та суспільство. Провідна роль у формуванні людини належить соціальному середовищу. Соціоцентризм вимагає спочатку пізнати суспільство, а потім — своєрідність особи. Цей принцип був визначальним для Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з Нового часу, підносить людину до рангу вищої цінності. Цю точку зору поділяє сучасна філософська антропологія. Людина здатна пізнати передусім себе, осягаючи світ через призму своїх потреб та інтересів. У синергетиці людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

Поняття сенсу життя відображає суттєві характеристики людського буття, пов'язуючись із такими категоріями, як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть. Сенс життя полягає в його пошуку, і цей пошук і є життям. Філософський аспект проблеми передбачає розгляд питань:

Чи міститься сенс життя в кожній окремій ситуації чи усвідомлюється лише в кінці життя?

Чи виражається він у вищих (Бог, заповіді) чи в повсякденних земних цінностях?

Чи пов'язаний він із загальнолюдськими чи індивідуальними цінностями?

В. Франкл, відомий дослідник цієї проблеми, стверджує відносність смислу життя. Він визначає його як ставлення людини до конкретної ситуації. Франкл виділяє ряд основоположних цінностей, на які орієнтується людина в пошуку сенсу:

• цінності творення (творча трудова діяльність);
• цінності переживання (краса природи, мистецтва);
• цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);
• цінності подолання себе, здобуття влади над своїми інстинктами та пристрастями.

Доки людина живе, вона може реалізовувати певні цінності. Сенс життя може виражатися через право на життя, смерть, безсмертя. Смерть є критерієм вищої цінності, заради якої людина готова віддати життя: Бог, Вітчизна, любов, діти. Пошук безсмертя виявляється в пам'яті нащадків, прагненні до злиття з Богом. Цей пошук завжди має індивідуальний, особистісний характер.

Поняття «особа» характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї сутнісних людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей, виражених в індивідуальних особливостях свідомості та діяльності. Особою не народжуються. Формування особистісних рис триває все життя. Філософське вивчення особи включає пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі. Зміст феномену особи розкривається через поняття самосвідомості, свободи, відповідальності, ціннісних орієнтацій, вчинку. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових. Слід відрізняти поняття «особа» від понять «індивід» та «індивідуальність». Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини. Однак властивості особи не зводяться лише до індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано загальнолюдських характеристик. Отже, особа та індивідуальність нетотожні.

Вибір особистого шляху — це результат вільного волевиявлення. Тому особа неможлива без самостійності та свободи. Свобода, як усвідомлений вибір варіанта поведінки, залежить не лише від зовнішніх обставин, а й від духовного світу людини, її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода виражається також у здатності змінювати реальну ситуацію. Проблема відповідальності завжди пов'язана з розумінням меж свободи. Свобода і відповідальність — провідна тема екзистенціалізму, який визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування. Людина одвічно вільна, її свобода виражається у ставленні до обставин, у виборі внутрішньої позиції. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно. Формами прояву свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра.

Характер вибору та відповідальності залежить від стану внутрішнього, духовного світу, від ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації — це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі прихильності людини. Сукупність сталих ціннісних орієнтацій утворює стрижень свідомості, що забезпечує стійкість особи. Тому ціннісні орієнтації є важливими регуляторами поведінки, і будь-яке суспільство цілеспрямовано впливає на них.

2. Тема людини та її долі у творчості поетів

Кожна епоха висувала певний культурний стиль, який ставав її символом.

Література другої половини XX століття розвивалася під знаком реалізму. Реалісти розкривали проблеми повсякденного життя, взаємини із середовищем, вплив буття на свідомість, критикували соціальні вади. На другому плані залишалися неповторність кожної людини, її духовні та психологічні переживання.

Література першої третини XX століття творилася в епоху світової війни, соціально-політичних та науково-технічних революцій. XX століття — це епоха політизації всіх сфер діяльності, тому й література політизувалася як ніколи. Падіння імперій, революції, Перша світова війна, економічна криза, тоталітарні режими — усе це позначилося на літературі. У СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися в соціалістичному реалізмі, а в Німеччині — в «залізній романтиці».

Літературні течії були тісно пов'язані з філософією. Особливий вплив мали погляди Ф. Ніцше, З. Фрейда, К. Маркса, А. Бергсона, О. Шпенґлера. Письменники досліджували творчі можливості людини, позитивні цінності, прогрес, але виявляли зневіру щодо майбутнього цивілізації, прогнозуючи її занепад.

Модернізм. Реалістична література вже не могла дати вичерпні відповіді на питання життя, тому на літературній палітрі XX століття засяяв модернізм. Хоча він зародився в останній третині XIX століття, поширення набув саме в XX столітті. Зрілий модернізм мав багато відгалужень, зокрема крайніх, які називали авангардизмом. Авангардисти заперечували традиції та канони, вимагали розмити «береги» естетики реалізму. Найпоширенішими течіями були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм.

«Батьками» зрілого модернізму вважають Марселя Пруста, Франца Кафку та Джеймса Джойса.

Марсель Пруст у романі «У пошуках утраченого часу» досліджував проблеми часу, людських взаємин, «присмерку» аристократичної культури, пошуку сенсу буття, пам'яті. Він зображував світ через вільний потік спогадів та уявлень героя.

Модернізм Джеймса Джойса втілився в зображенні любовних взаємин, поєднанні «миті» й «вічності», драматизму та іронії. Він — майстер «роману одного дня» та епопеї вічної «одіссеї» людського духу (роман «Улісс»), у його творах перепліталися міфологічне й сучасне.

Проблематику творчості Франца Кафки визначали «конструкції», що передавали нелогічність і абсурдність світу. У новелі «Перевтілення» автор зобразив трагедію відчуження особистості. В образі головного героя втілився гротескний «автопортрет» самого Кафки, уособився тип «маленької людини», відомий ще з творчості Антона Чехова, але тепер уже XX століття.

Езра Паунд — один із найяскравіших американських авангардистських поетів 20-30-х років. Він майже сорок років прожив в еміграції, пов'язав долю з італійським фашизмом, виступав по римському радіо з антисемітськими промовами, пройшов божевільню й ув'язнення. Попри це, він справив величезний вплив на англомовну поезію. З його доробку вирізняються збірки «Старий Китай» та «Маски». Паунд вважав, що США погрузли в лихварському практицизмі, за що поплатилися неміччю культури. Зневіра в цінностях американського способу життя стала причиною захоплення диктаторами — Гітлером, Муссоліні, Сталіним. Він не був одинаком: тоталітарними вождями захоплювалися і Бернард Шоу, і Анрі Барбюс, і Леон Фейхтванґер.

Ґійом Аполлінер — чільна постать французького та європейського літературного авангарду. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому світі, осмислення трагедії Першої світової війни поставили його в ряд найвизначніших митців.

Найбільш загострено авангардистські принципи втілилися в дадаїзмі. Слово «дада» мовою одного з негритянських племен означало «хвіст священної корови», а італійською — «дитячий дерев'яний коник». Дадаїсти стверджували, що будь-який виріб, якщо йому дати назву, вже є твором мистецтва. Вони влаштовували скандальні вечори «гімнастичної», «хімічної» поезії, вправляючись у стихійній словотворчості. Головним був відхід від загальноприйнятих норм.

Дадаїзм став підмурком сюрреалізму. Більшість митців післявоєнної доби належали до сюрреалістів. Родоначальником літературного сюрреалізму вважають Андре Бретона — автора «Першого маніфесту сюрреалізму». Бретон та його послідовники відстоювали думку, що особистість стає вільною лише в мареннях та снах. Наріжним каменем сюрреалістів, до яких належали Поль Елюар, Федеріко Гарсія Лорка, Луї Арагон, Ернест Гемінґвей, було очищення мистецтва від недосконалої дійсності через надреальні відчуття.

Однією з найяскравіших течій авангардизму був футуризм. Його засновник — італійський поет Філіппо Томазо Марінетті, автор роману «Мефарка-футурист» та «Маніфесту футуризму».

Зразком футуризму можуть правити творчість іспанського поета Гомеса де ла Серни та рання лірика Володимира Маяковського. Пафос самоствердження поетичного «Я», відтворення пульсу сучасної цивілізації, життя індустріального міста, мови вулиці, ораторські прийоми, гіперболи — ці риси робили поезію Маяковського новаторською. Не уникнув захоплення футуризмом на початку шляху й Борис Пастернак, але надалі його приваблювали проблеми філософсько-поетичного осягнення «вічних тем». До футуристів також належали Микола Клюєв, Сергій Єсенін та ін.

Найвідомішими представниками модерністської поезії першої половини XX століття були П. Елюар, Т.С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Бєлий, М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам, В. Брюсов, О. Блок. Образ Незнайомої в однойменній поемі Блока став втіленням Вічної Жіночості, протиставленням світу ницої прози. Найзагадковішим твором Блока стала поема «Дванадцять», яку одні оцінили як гімн більшовизму, а інші — як його прокляття.

Анна Ахматова (Анна Горенко) народилася в Одесі в один рік із Чарлі Чапліном, спорудженням Ейфелевої вежі та сторіччям падіння Бастилії. Творчість Ахматової — яскраве явище жіночої поезії XX століття. «Поезії втрат» ранньої Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність засобів, побутова інтелігентська мова. Страхітливі роки єжовщини Ахматова зобразила в поемі «Реквієм», що стала пам'яткою доби сталінського терору.

Єдиним офіційно визнаним у СРСР літературним напрямом був соціалістичний реалізм, родоначальником якого проголошено Максима Горького (Олексія Пєшкова). Це призвело до того, що в його творчості відчувався вплив ніцшеанських та марксистських ідей, а неоромантичні мотиви поєднувалися з реалістичними. За своєю сутністю це була література-пропаганда, яка мала змальовувати життя не таким, яким воно було, а таким, яким воно мало бути в уяві режиму. Трагічність полягала в тому, що цілі покоління виховувалися на цьому «нереальному реалізмі», а талановиті письменники були змушені або замовкнути, або виконувати «соціальне замовлення». Драма Горького полягає в тому, що він залишився в пам'яті передусім як співець комунізму, Леніна та Сталіна.

3. Ганна Ахматова: доля і поезія

Чому Анна Андріївна Горенко обрала псевдонім Ахматова? Її дід, Еразм Іванович Стогов, був дворянином, досяг вершини кар'єри на посаді начальника канцелярії Київського генерал-губернатора. Але він був із роду Стогових, а не Ахматових. Кузину Анни Андріївни звали Ханка Вульфівна, але вона була Горенко, хоча й наполовину єврейка. Дід Анни Андріївни породичався з родиною Вакарів, які жили в Києві. Але чому Анна Андріївна іноді говорила про себе: «Я — чингізка!»? Адже це ім'я пам'ятне слов'янському вуху як татарське.

Про себе Анна Андріївна писала: «Я народилася... під Одесою (Великий Фонтан). Мій батько на той час був відставним механіком флоту». Однак у церковному записі Свято-Преображенського собору про хрещення Анни Андріївни, який віднайшла ігуменя одеського Михайлівського монастиря матінка Серафима, можна прочитати: «Здесь 7 декабря 1889 г. крестили дочь Анну родители ея капитан второго ранга Андрей Антонович Горенко и законная жена его Инна Эразмовна, оба православные... Совершил обряд протоиерей Евгений Арнольд. Крестной матерью стала Мария Вельцер, дворянка, дочь аптекаря из Мелитополя, а крестным отцом — Стефан Романенко, кандидат естественных наук...» Цей запис свідчить не лише про широкі зв'язки родини, а й про те, що батько Анни Андріївни був не просто механіком, а капітаном другого рангу. Інакше не пояснити, чому його, провінційного моряка, через рік після народження Анни перевели до морського Держконтролю, а місцем проживання стало престижне Царське Село під Санкт-Петербургом. Для цього потрібні були і чин, і зв'язки, і репутація.

В Одесі родина Горенків мала адресу: Кузнечна, 23, кв. 4, ріг Спиридонівської, будинок Немировського. Цей будинок не зберігся. Саме з Кузнечної Анну, ще сповиту, несли хрестити до Преображенського собору. Але: «Я родилась под Одессой (Большой Фонтан)...» На Великій Фонтанській вулиці, в будинку 38, мав дачу родич Н. Горенко. На тій же вулиці інший родич Д. Горенко мав дві дачі під номерами 43 і 47. Але чомусь вважається, що Анна народилася на дачі письмоводителя Одеського порту Сорокіна. Дача розташовувалася в районі Нової Швейцарії, від якої нині нічого не залишилося — вона через зсуви давно шубовснула в Чорне море.

Виникає запитання: чому сучасний пам'ятник установлено на 10-й станції Великого Фонтану, якщо справжнє місце народження поглинуло море? Можливо, невідомі особи, які то спилюють лавку, то інші деталі пам'ятника, по-своєму праві? Адже частини пам'ятника зникають не в пунктах прийому металобрухту, а в морській безодні? Якщо місце народження незрозуміле, то нехай воно буде саме море, як місце виникнення пінонародженої Венери...

Щодо псевдоніма одеситки Анни Горенко — Ахматова, то тут потрібно бути літературознавцем і супер-біографом. Анні було близько п'ятнадцяти років, коли батьки вирішили жити нарізно. Мати Інна Еразмівна обрала Крим, напівтатарську Євпаторію. Анна навчалася в гімназії, тужила за Північчю, писала вірші. Поруч була мечеть Джума-джамі, а мати розповідала про предків, серед яких був шляхетний Ахмат-хан, нащадок Чингісхана, один з останніх представників Золотої Орди. Саме тоді з'явилася на світ поетеса Анна Ахматова.

З Одеси вона переїхала північніше. Здається, вона там опам'яталася, одразу зрозуміла, що це Пушкінське Царське Село, і засіла на все життя писати вірші.

Але раптом у це життя тихо увійшов він. Микола Гумільов. Лицар. Автор чудових віршів. Його предки були пов'язані з морем. Його майже одразу після народження, яке сталося під час бурі, привезли з Кронштадта в Царське Село.

Аня була горбоносою і невродливою, вважалася лунатичкою. Він жив на сусідній вулиці. Про нього говорили: прямий і їдкий хлопчик. Вони дорослішали. Вона — бридке каченя — овідіївими метаморфозами плила по його небу.

Але раптом — розлука. Батьки не поладнали, і вона з матір'ю виїхала до Криму. Микола приїздив, говорив і мовчав про все. Вона втікала ще південніше, до Одеси. А він, вражений, мчав за нею, зупинявся серед ченців Пантелеймонівського подвір'я, дізнавався, у якому напрямі фонтанські дачі, і знаходив Анну в степах біля моря, де ще сто років тому кочувало останнє татарське плем'я. Він знаходив цю струнку, прекрасну дівчину. Вони прислухалися до своїх сердець. Чиє перше сказало: «Так»? Цього запитання не було. Вони відстукали разом: «Так. Так.» Але страх перед подальшим залишався. Між цими «так» були інші прихильності й захоплення. Вона відмовлялася піти з ним під вінець багато разів. Але... Чи хотіла вона його випробувати? Їй це вдалося, хоча вона й не думала про це! Одного разу, не почувши від неї заповітного слова, він помчав до Парижа і в парку Бютт-Шимон порізав собі вени. Але обійшлося, як і другого разу, коли, за розповіддю Олексія Толстого, Гумільов прийняв через чергову відмову отруту і на все життя запам'ятав її шорсткий смак. Він ставився до її віршів поблажливо, пізніше говорив: «Быть поэтом женщине — нелепость». Але допомагав друкуватися в журналах. Він був уважний і ніжний, постійно писав їй. При кожній зустрічі вона переконувалася в його сильному почутті. Але говорила «ні». Можливо, до неї доходили розмови про його сердечні перемоги? Можливо, глибинна інтуїція створювала відчуття тривоги? Але ці «ні» були для нього вбивчі.

Їхні взаємини перевернула лавина подій. У вересні 1908 року вони розлучилися. З Одеси на пароплаві «Росія» він виїхав до Греції, потім до Єгипту. Весь наступний рік вони майже не бачилися. Він, двадцятирічний, створює Академію вірша, видає журнал «Остров», з Маковським — журнал «Аполлон». Улітку гостював у Волошина, потім у Тверській губернії. А потім між ним і Волошиним відбулася дуель через ставлення до поезії Черубіни де Габріак. Стрілялися на Чорній річці — на місці дуелі Пушкіна і Дантеса. Секундантами були Толстой і Кузьмін. У пістолеті Волошина сталася осічка, а Гумільов вистрілив у повітря. Дуелянтів затримали, суд присудив до домашнього арешту. Думка про те, що осічка могла не статися, жахнула Анну. Її Микола міг бути вбитий... На поетичному вечорі в Києві він читав вірші, присвячені їй. Потім прийшла звістка про смерть його вчителя Анненського. А потім вона проводжала Миколу до Одеси. Він знову від'їжджав — цього разу в експедицію до Абіссінії. Коли повернувся — помер його батько...

Страх за Миколу, дуель, смерть близьких, болісні розлуки — усе це відсунуло неправдиві чутки та прикру інтуїцію Анни...

Глаза безумные твои
И ледяные речи,
И объяснение в любви
Еще до первой встречи.
Тебе обещана была
В каком-то давнем веке,
Как зачарованная шла
Через моря и реки...

«Гумилев — моя судьба, и покорно отдаюсь ей без слов». Наприкінці квітня 1910-го вони вінчалися під Києвом, у Миколаївській церкві Микольської слободи Чернігівської губернії. Боярами були поети Ельснер і Аксьонов. Нікого з родичів не було! Родичі нареченої вважали шлюб приреченим. Родичі нареченого покладалися на Миколу. Молоді поїхали у весільну подорож до Парижа.

Вона видає збірники віршів, критика вписує їх до анналів світової поезії. Молодь носить її на руках. Але... — перший удар. Вона довідалася, що в нареченого є інша... і навіть син від неї... Це було нестерпно. Але настав другий удар: Микола, її лицар, попросив дати йому розлучення! Вона, звичайно ж, негайно погодилася. Щоправда, остаточного рішення вони так і не прийняли. Коштів не було жодних, речі закладені в ломбард. Він поїхав до Лібави до коханої. Анна із сином — до батька в Петербург, а потім до матері, під Київ, у Дарницю.

Перша світова війна дивним чином вплинула на них, зупинила багато що. Анна їздила до нього на фронт. Вони мало не щодня писали одне одному. Він нудьгував за її віршами, вона незмінно посилала їх. Він писав: «Стихи твои, Аничка, очень хороши...» Вона видала книжку «Белая стая», яка вразила все російське суспільство. А він воєнними дорогами опинився в Парижі, потім у Лондоні і звідти писав: «Целую тебя, посылаю кучу стихов... Твой всегда, Коля.»... Але одночасно він був палко закоханий у революціонерку Ларису Рейснер, писав їй палкі листи й канцони!

Потім був жовтневий більшовицький переворот, і в Росії розпочався кривавий хаос. Коли Гумільов повернувся в зубожілий Петроград, його дружина Анна непохитним голосом сказала: «Теперь все между нами кончено». У серпні 1918-го вони розлучилися.

Миколу Гумільова за безглуздим звинуваченням розстріляли виродки від більшовизму в 1921 році. Потім... арешти й ув'язнення сина, смерть і розстріли близьких... Анна Ахматова прожила нестерпне, довге, зіпсоване варварами при владі життя. «Непогребенных всех — я хоронила их. Я всех оплакала, а кто меня оплачет?..»

4. Людина та її доля в творчості Ганни Ахматової

Улітку 1910 року відбувся її перший виступ перед авторитетною публікою. Ахматова з самого початку відстоювала власну самостійність, тому восени 1910 року спробувала надрукуватися без допомоги Гумільова. Вона посилає вірші Брюсову з питанням, чи варто їй займатися поезією. Також передає вірші в журнали «Gaudeamus», «Загальний журнал» і «Аполлон». Усі видання опублікували ранні твори, за винятком Брюсова.

У 1912 році вийшла перша «вагома» збірка «Вечір». З цієї миті вона стала професійним літератором. Того ж року оформився акмеїзм, виникло товариство «Цех поетів», секретарем якого обрали Ахматову. Рупором акмеїстів були журнали «Аполлон» (1909-1917) та «Гіперборей» (1912-1913).

У 1913 році Ахматова вела насичене світське життя в Москві: виступала на Бестужевських курсах, позувала відомим художникам (деякі портрети увійшли до скарбниці світового живопису). Багато віршів Олександра Блока того періоду мали адресатом Ахматову, що породило чутки про роман. Можливо, це спровокувало розрив із Гумільовим.

У 1914 році виходить друга збірка — «Чотки», яка згодом перевидавалася десятки разів. Вона принесла справжню славу, викликавши шквал наслідувань, що затвердили поняття «ахматівські рядки».

З початком Першої світової війни Ахматова різко обмежила суспільне життя. Вона занедужала на туберкульоз, довго лікувалася, багато читала класику — Пушкіна й Баратинського. Це вплинуло на її творчість, позначилося на поетичній манері. Ахматова не була новатором, але була охоронницею, рятівницею класичних традицій, зберегла у своєму вірші й Пушкіна, і Блока, і Гумільова, і Кузьміна.

Перші післяреволюційні роки відзначені віддаленням від літературного середовища. Однак після розлучення із Шилейком, смерті Блока й розстрілу Гумільова восени 1921 року вона повертається у «світ живих людей», бере участь у літературних вечорах, публікується. Того ж року виходять збірки «Подорожник» і «Anno Domini. MCMXXI».

У 1922 році вона втретє виходить заміж, за Пуніна.

Коли Ахматова писала «Реквієм» (1935-1940), це був реквієм по «моєму народу», долю якого розділили її близькі. Вона згадувала страшну чергу в ленінградській в'язниці Хрести: їй довелося стояти годинами, стискаючи вузлик із передачею — спочатку для чоловіка, потім для сина. Трагічна доля об'єднала Ахматову із сотнями тисяч російських жінок. «Реквієм» — плач, але плач гордий — став найзнаменитішим твором Ахматової.

У 1946 році разом із Михайлом Зощенком Ахматова зазнала знущальної критики в партійній постанові «Про журнали "Зірка" та "Ленінград"». У постанові не згадали, як суворо й могутньо пролунала ахматівська «Мужність» під час блокади Ленінграда, як у двадцятих, приречена на «тугу за Батьківщиною на Батьківщині», вона відмовилася емігрувати. Її обплювали — низько й жорстоко. Їй заборонили публічні виступи: коли вона десь з'являлася, усі вставали.

Але помер Сталін, повернувся син, і почалася її друга слава. Ахматова одержала премію «Таорміна» в Італії, професорську мантію в Оксфорді, побачилася в Парижі зі старим другом Адамовичем після сорокалітньої розлуки.

Найскладнішою й нерозгаданою поемою, що створювалася з 1940 року до останніх років життя, стала «Поема без героя». Дослідники пов'язують сюжет цієї містичної поеми з перипетіями любовної драми, героями якої були Ахматова, танцівниця Ольга Глєбова-Судейкіна, Сергій Судейкін, Всеволод Князєв і поет Михайло Кузьмін. Ольга Судейкіна виїхала з Росії в 1924 році й померла в Парижі в 45-му. У другій присвяті Ахматова зверталася до неї, не здогадуючись про її смерть. Інший прототип — Всеволод Князєв — був безнадійно закоханий в Ольгу. Навесні 1913 року Князєв застрелився в Ризі після січневої сварки з Кузьміним і читання листа Судейкіної...

Анна Ахматова до кінця днів залишалася королевою російської поезії. Вона померла в Москві й похована в Комарово під Санкт-Петербургом.

Висновки

Література другої половини XX століття розвивалася під знаком реалізму. Реалісти розкривали проблеми повсякденного життя, взаємини із середовищем, вплив буття на свідомість, критикували соціальні вади. На другому плані залишалися неповторність кожної людини, її духовні та психологічні переживання.

Різноманітні літературні течії були нерозривно пов'язані з філософією. Особливий вплив мали погляди Ф. Ніцше, З. Фрейда, К. Маркса, А. Бергсона, О. Шпенґлера. Письменники досліджували творчі можливості людини, позитивні цінності, прогрес, але виявляли зневіру щодо майбутнього цивілізації.

Творчість Ахматової — яскраве явище жіночої поезії XX століття. «Поезії втрат» ранньої Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність засобів, побутова інтелігентська мова.

У 1912 році вийшла перша «вагома» збірка «Вечір». З цієї миті вона стала професійним літератором. Того ж року оформився акмеїзм, виникло товариство «Цех поетів», секретарем якого обрали Ахматову. Рупором акмеїстів були журнали «Аполлон» (1909-1917) та «Гіперборей» (1912-1913).

У 1914 році виходить друга збірка — «Чотки», яка згодом перевидавалася десятки разів. Вона принесла справжню славу, викликавши шквал наслідувань, що затвердили поняття «ахматівські рядки».

«Реквієм» Ахматової (1935-1940) — це реквієм по «моєму народу», долю якого розділили її близькі. Вона згадувала страшну чергу в ленінградській в'язниці Хрести: їй довелося стояти годинами, стискаючи вузлик із передачею — спочатку для чоловіка, потім для сина. Трагічна доля об'єднала Ахматову із сотнями тисяч російських жінок. «Реквієм» — плач, але плач гордий — став найзнаменитішим твором Ахматової.

Найскладнішою й нерозгаданою поемою, що створювалася з 1940 року до останніх років життя, стала «Поема без героя».

Список використаних джерел

1. 100 знаменитых женщин Украины: довідникове видання. — Харьков: «Фолио», 2006. — 508, с.
2. Ахматова А. А. Стихотворения. Поэмы. — М.: Дрофа: Вече, 2004. — 366, с.
3. Ахматова А. А. Стихотворения и поэмы: поезія. — М.: Современник, 1989. — 492, с.
4. Бавин С. П. Судьбы поэтов «серебряного века»: збірник біографічної інформації. — М.: Кн. палата, 1993. — 475, с.
5. Воспоминания об Анне Ахматовой: Сборник. — М.: Сов. писатель, 1991. — 718, с.
6. Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 2005. — 325, с.
7. Лиснянская И. Л. Музыка «Поэмы без героя» Анны Ахматовой: науково-популярна література. — М.: Худож. лит., 1991. — 155, с.
8. Максимов Д. Е. Русские поэты начала века: літературний огляд., 1986. — 404, с.
9. Найман А. Г. Рассказы об Анне Ахматовой: Из кн. «Конец первой половины XX века». — М.: Худож. лит., 1989. — 300, с.
10. Об Анне Ахматовой: Стихи. Эссе. Воспоминания. Письма / Сост. Михаил Кралин. — Л.: Лениздат, 1990. — 574, с.
11. Павловский А. И. Анна Ахматова: жизнь и творчество: Книга для учителя / Алексей Павловский. — М.: Просвещение, 1991. — 190, с.
12. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.