Технопарки Росії

Технопарки Росії: структура матеріалу.

Вступна частина.

1. Технопаркові структури, сформовані при наукових установах.

2. Технопаркові структури, створені на базі виробничих підприємств.

Підсумкові положення.

Перелік джерел.

Вступ

Під технопарком розуміють сукупність інфраструктурних об'єктів, головне призначення яких — стимулювати компанії та окремих осіб до генерації інноваційних рішень і сприяти втіленню цих розробок у комерційно успішні продукти.

Технологічний парк — це структура, якою керують професіонали, що ставлять за мету підвищення рівня добробуту місцевої спільноти через поширення інноваційної культури та посилення конкурентоспроможності інноваційного бізнесу й наукових установ. Для цього технопарк спрямовує та регулює обмін знаннями й технологіями між університетами, дослідними інститутами, підприємствами та ринком. Отже, ключовими складовими технопарку виступають інноваційні компанії та фірми, виші, які готують технічних фахівців, а також професійні менеджери, що здійснюють управління.

Зазвичай парки отримують фінансову підтримку від державних чи місцевих органів влади, наукових фондів, промислових палат, однак у більшості випадків основне фінансування таких проєктів надходить саме від держави (при тому, що частка технопарків із державною участю не перевищує 5%): у Великій Британії держава покриває 62% витрат, у Німеччині — 78%, у Франції — 50%, а в Бельгії — майже 100%. Окрім прямого фінансування, у багатьох країнах при створенні технопарків діє розгалужена система пільг, зокрема щодо надання земельних ділянок, нерухомості, обладнання, прискореної амортизації техніки, пільгової оренди основних засобів, митних процедур та оподаткування прибутку. Переважна більшість новостворених підприємств працює у сферах біотехнологій та ІТ.

1. Технопарки на базі наукових організацій

Формування першої хвилі технопарків у Росії розпочалося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Значна їх частина виникла при закладах вищої освіти. Такі технопарки не мали розвиненої інфраструктури, власної нерухомості чи підготовлених управлінських команд. Зазвичай вони створювалися як структурний підрозділ університету й не виконували функцію реально діючих організацій, що ініціюють, засновують і супроводжують малі інноваційні підприємства. Лише в окремих випадках технопарки реєструвалися як ЗАТ, що дозволяло гнучкіше управляти ними та бути відносно незалежними від базової установи. Російські технопарки, за рідкісним винятком, не виконують функцію інкубатора, а радше слугують своєрідними «захисними зонами», які убезпечують розміщені в них підприємства від впливу несприятливого зовнішнього середовища. Термін перебування малих фірм у технопарку нічим не обмежений і в середньому сьогодні становить близько 10 років (тоді як міжнародний стандарт передбачає 2–3 роки).

Перший технопарк у Російській Федерації — «Томський науково-технологічний парк» — з'явився у 1990 році. Після цього темпи створення таких структур різко зросли: у 1990 році їх було 2, у 1991 — 8, у 1992 — 24, а в 1993 — вже 43. На сьогодні в країні налічується близько 80 технопарків, переважно створених при університетах.

Однак кількість реально працюючих технопарків значно менша: під час акредитації, проведеної у 2000 році, її змогли пройти лише близько 30 організацій. І лише трохи більше десяти з них були визнані такими, що відповідають міжнародним стандартам. Оцінювання проводилося за такими критеріями, як рівень зв'язку технопарку з університетом, ступінь залучення студентів, кількість розроблених і впроваджених на промислових підприємствах технологій, зацікавленість регіону, промисловості та населення в діяльності технопарку, а також за іншими показниками. Найвищі сукупні результати продемонстрували 10 технопарків (див. табл. 1). Один із найбільших — Науковий парк МДУ — опинився лише на одинадцятій позиції.

Настільки невелика кількість реально функціонуючих технопарків, виявлена за підсумками акредитації, пояснюється тим, що під час їх створення не застосовувалися ринкові підходи. Більшість із них організовувалася виключно з метою отримання додаткового бюджетного фінансування під нову структуру. Зі свого боку, держава також не проводила попередньої селективної політики за визначеними критеріями: зокрема, не здійснювалося навіть приблизного розрахунку окупності проєктів [2, c. 51-53].

Показово, що проведена акредитація не вплинула на ситуацію. Вона лише дозволила виявити реальний стан розвитку інноваційної інфраструктури, але не мала жодних наслідків — ані податкових пільг, ані диференційованого фінансування залежно від результатів роботи технопарків. Бюджетні кошти, якщо вони виділялися, продовжували розподілятися рівномірно між усіма технопарками, що входять до Асоціації технопарків.

Цікавим є порівняльний аналіз та особливості діяльності технопарків, чия робота за результатами акредитації була визнана успішною (див. табл. 2).

Із наведених даних видно, що менеджери успішних технопарків проходили спеціальне навчання, нерідко за кордоном, і вивчали західний досвід. У таких технопарках спостерігається зростання малих фірм, ведеться активна робота зі студентами та аспірантами, а зв'язок із базовим університетом є досить тісним. Більше того, часто університет виступає не стільки донором, скільки реципієнтом технопарку.

Особливим випадком є технопарк МІЕТ, оскільки на його основі поступово сформувалися всі види інфраструктури, що існують сьогодні в країні. Зростання компаній у технопарку та їх подальший вихід у «вільну економіку», особливо в середині 1990-х років, міг призвести до їх значного послаблення. Тому поряд із технопарком у 1998 році було створено інноваційно-технологічний центр (ІТЦ), куди й переходили зростаючі компанії. У 1999 році з'явився інноваційно-промисловий комплекс (ІПК) МІЕТ, який об'єднав учасників інноваційної діяльності університету з низкою перспективних наукомістких компаній Зеленограда. Нарешті, для розширення зв'язків із регіональною промисловістю у 2002 році в Зеленограді розпочалося створення першого в Росії технологічного села. Воно має зайняти площу близько 18 тис. кв. м, де розмістяться приблизно 60 наукомістких компаній Зеленограда. Це дозволить реалізовувати масштабні інноваційні проєкти у сфері електроніки, мікроелектроніки та інформаційно-комунікаційних технологій — ключових напрямках промисловості міста. Складовою технологічного села є мережа центрів колективного користування обладнанням. Очікується, що технологічне село стане тією інфраструктурою, яка поєднає університетське середовище, малий наукомісткий бізнес і промисловість у єдиний територіально-галузевий кластер. З одного боку, це має збільшити випуск наукомісткої продукції на підприємствах Зеленограда, а з іншого — дати поштовх розвитку перспективних дисциплін у МІЕТ, нових навчальних практикумів і базових курсів підготовки фахівців у галузі електроніки.

Уже зараз у МІЕТ діють спільні із закордонними компаніями навчально-наукові центри — наприклад, Центр підготовки фахівців з обробки інформації спільно з Texas Instruments, Центр підготовки фахівців із розробки ПО САПР БІС разом із фірмою «Моторола», Центр приладно-технологічного моделювання напівпровідникових структур спільно зі швейцарською компанією ISE AG.

Щодо основних проблем технопарків, то, як видно з даних табл. 2, вони часто пов'язані з майновими питаннями та можливостями розширення [6, c. 75-77].

Перший інноваційно-технологічний центр був офіційно відкритий 18 березня 1996 року. Його створили на базі АТВТ «Світлана» (одного з провідних підприємств електронного приладобудування колишнього СРСР). Відповідно до Угоди між Міннауки Росії та адміністрації Санкт-Петербурга, АТВТ «Світлана» передало Регіональному фонду науково-технічного розвитку Санкт-Петербурга у власність виробничий корпус площею 7 тис. кв. м під ІТЦ. Цей проєкт розглядався як модель для подальшого тиражування. Ідея полягала в тому, що ІТЦ відкриватимуться на базі промислових підприємств, щоб забезпечувати зв'язок малого бізнесу з промисловістю. Згодом ця модель лягла в основу «Міжвідомчої програми активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері Росії», започаткованої у 1997 році спільними зусиллями Міннауки Росії, Міносвіти Росії, РФТР та Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері. Було визначено, що ІТЦ — це об'єднання багатьох малих підприємств, розміщених під одним дахом. Для їх формування були виділені значні фінансові ресурси, які інвестувалися переважно в ремонт та обладнання приміщень для малих підприємств.

Головна особливість ІТЦ полягає в тому, що він, по суті, є структурою підтримки вже сформованих малих інноваційних підприємств, які пройшли найскладніший етап створення, становлення та виживання в початковий період, коли гине до 90% малих інноваційних фірм. У цьому полягає концептуальна відмінність ІТЦ від технопарку. Тому в ідеалі технопарки мали створюватися при вузах і виконувати завдання інкубування малих фірм, а ІТЦ мали забезпечувати стійкіші зв'язки малого бізнесу з промисловістю, а отже, створюватися при підприємствах або науково-виробничих комплексах.

Однак на практиці близько 45% ІТЦ було створено при вузах, нерідко на базі вже діючих технопарків, тому ці два види інфраструктури значною мірою переплелися й певною мірою дублюють один одного. У деяких випадках сформувалися об'єднання, що поєднують одразу кілька видів інфраструктури, як у згаданому вище комплексі МІЕТ. Науковий парк МДУ, навпаки, трансформувався з однієї форми в іншу та став ІТЦ, а назва «Науковий парк МДУ» перетворилася на власне ім'я [4, c. 21].

На сьогодні в Росії діє 52 ІТЦ, у яких працюють понад 1000 малих фірм. Цього явно недостатньо для російських масштабів, адже, наприклад, лише на території Німеччини функціонує понад 300 структур, аналогічних за своїми функціями вітчизняним ІТЦ.

ІТЦ надають малим підприємствам комплекс послуг: окрім здачі приміщень в оренду, вони забезпечують технічну, інформаційну та консультаційну підтримку, а також формальні й неформальні гарантії під час пошуку малими підприємствами коштів для розвитку.

Перелік послуг, що надаються інноваційно-технологічними центрами (у порядку зменшення частоти їх надання)

1) Надання виробничих та офісних приміщень у пільгову оренду

2) Інформаційні послуги малим підприємствам

3) Консультаційні послуги у сфері бізнес-планування

4) Сприяння виконанню НДДКР та впровадженню їх результатів

5) Підготовка та перепідготовка кадрів для науково-технологічного підприємництва

6) Організація семінарів, виставок, конференцій та інших заходів

7) Оцінка та правовий захист інтелектуальної власності

8) Розробка та реалізація програм пріоритетного розвитку регіонів

9) Допомога в пошуку інвестицій та отриманні кредитів

10) Сприяння зовнішньоекономічній діяльності

11) Надання стипендій студентам, які працюють на малих фірмах

12) Створення центрів колективного користування обладнанням

13) Створення нових підприємств за конкретними напрямками діяльності

Аналіз діяльності ІТЦ, проведений у 2001 році на замовлення Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері, показав, що джерела фінансування ІТЦ суттєво відрізняються — від 100% державної підтримки до існування практично виключно за рахунок орендної плати. Так, орендні платежі є єдиним джерелом фінансування для Наукового парку МДУ (поряд із невеликими надходженнями від консультаційних послуг), ІТЦ Центру фотохімії РАН та Інноваційного ділового центру «Нові технології».

Усереднені дані по ІТЦ дають таку структуру джерел фінансування: 15–55% — орендні платежі, 15–50% — бюджетні надходження, 10–40% — плата за консалтингові, інформаційні та інші послуги.

В останні роки процес створення ІТЦ сповільнився, оскільки держава стала менше вкладати коштів у ці цілі, а регіональна влада поки що декларує розвиток інноваційної діяльності як пріоритет радше на словах.

Оцінка діяльності ІТЦ проводилася також за такими показниками, як обсяг додатково залучених коштів, кількість створених і захищених об'єктів інтелектуальної власності, кількість угод із трансферу технологій, кількість створених робочих місць. Такі дані надала менш ніж чверть обстежених ІТЦ, що унеможливило їх зіставлення та узагальнення. Однак сам факт ненадання такої інформації є показовим і свідчить про те, що керівництво ІТЦ далеко не завжди поінформоване про роботу малих фірм, які в них перебувають. Не виключено також, що малі підприємства не залучають ІТЦ до вирішення питань, пов'язаних із розподілом прав на ІВ та трансфером технологій, і не інформують ІТЦ про такі угоди. Таким чином, поки що малі підприємства розглядають ІТЦ переважно як джерело вигідної оренди та розвиненої інфраструктури, а не як посередника й консультанта в процесі комерціалізації та розширення виробництва [3, c. 105-108].

Нині кількість малих підприємств, що перебувають в ІТЦ і технопарках, практично не змінюється. Попит на високотехнологічну продукцію всередині країни залишається низьким, тому немає потенціалу для «припливу». Промислові підприємства, зацікавлені в інноваційній діяльності, воліють купувати нові технології за кордоном, де продається не лише новий продукт, але й забезпечується його післяпродажне обслуговування. Більшість вітчизняних малих фірм не в змозі запропонувати аналогічні сервісні послуги.

З іншого боку, зростання малих підприємств у складі ІТЦ і технопарків та перетворення їх на середні підприємства також відбувається дуже повільно. Малі підприємства задовольняються відносно комфортними умовами, створеними для них у технопарках та ІТЦ, і не прагнуть до зростання й виходу з їх складу. Більше того, прагнучи стимулювати вихід «фірм, що засиділися», низка ІТЦ встановила для таких середніх фірм вищі ставки орендної плати, однак, як правило, фірми погоджуються платити більше, але залишатися на колишньому місці, оскільки інфраструктура та сервісні служби в ІТЦ перебувають на високому рівні. Така ситуація характерна для успішних ІТЦ і технопарків. У менш успішних структурах нерідко немає 100% завантаження площ, тому фірми до виходу там не підштовхують.

Розвиток інноваційно-технологічних центрів у 2001 році підійшов до певного рубежу: оскільки стало очевидним, що не всі фірми, які увійшли до їх складу, виявилися ефективними, поряд із проблемою залучення малих фірм до ІТЦ виникла проблема виведення зі складу ІТЦ неефективно діючих підприємств. Однак успішні малі фірми в складі ІТЦ практично компенсували початкові державні витрати на створення інфраструктури та фінансування через державні фонди. Крім того, малі фірми в ІТЦ мали в середньому вищі економічні показники, ніж малий інноваційний бізнес загалом. Обсяг товарів і послуг, реалізований малими підприємствами, що входять до складу ІТЦ, у розрахунку на одне підприємство більш ніж утричі перевищив аналогічний показник для малих підприємств поза ІТЦ, а податки, сплачені фірмами, що розвиваються, протягом трьох років компенсували державні вкладення у створення інфраструктури [7, c. 2].

В ідеалі всі ІТЦ мають стати сполучною ланкою між розташованими в них малими підприємствами та науково-освітніми структурами, з одного боку, і промисловістю — з іншого. Саме тому логіка їх розвитку привела до утворення на базі найпотужніших ІТЦ інноваційно-промислових комплексів. ІПК мають сприяти зростанню обсягів продажів малих фірм, розташованих в ІТЦ, і, таким чином, різниця між ІТЦ та ІПК полягає в масштабах виробництва продукції. В ІПК підприємства, що раніше входили до ІТЦ, мають виробляти продукції щонайменше на 10 млн дол. на рік. ІПК — це наступний крок у розвитку інноваційної інфраструктури, оскільки інституційне об'єднання організацій, що відповідають за різні стадії інноваційного циклу, має скоротити строки створення, промислового освоєння та просування на ринок конкурентоспроможної продукції.

Перші чотири інноваційно-промислові комплекси були створені у 1999 році на базі найсильніших ІТЦ (у Москві, Зеленограді та Санкт-Петербурзі). На першому етапі фінансування надходило від Мінпромнауки РФ, РФТР та Фонду сприяння.

Таким чином, функціонування створеної інфраструктури показало, що за налагодженої роботи ІТЦ і технопарки є прибутковими структурами, тому можливе фінансування їх формування за рахунок приватних і позикових коштів. Однак за діючих ставок кредитування об'єктів нерухомості орендна плата, яку сплачують компанії-орендарі площ ІТЦ, забезпечує повернення початкових інвестицій і відсотків по них не раніше ніж через 8–10 років, а це занадто довгий строк.

Водночас динаміка розвитку малих фірм у рамках технопарків та ІТЦ не надто висока. Випадки переходу підприємств із малих у середні не стали масовими. Один раз зайнявши своє місце та нішу в рамках певної інфраструктури, малі фірми продовжують існувати в ній тривалий час, навіть перетворившись на середні підприємства. Жодних лімітів перебування, які зазвичай встановлені в західних технопарках, не існує. Для підвищення ефективності роботи інфраструктури та підтримки середовища для виникнення й розвитку малого бізнесу доцільно запровадити систему термінових контрактів, які укладалися б керівництвом технопарків та ІТЦ із малими фірмами. За умовами таких контрактів можуть обмовлятися строки перебування фірм у складі ІТЦ (технопарків) та зобов'язання сторін [1, c. 68-71].

2. Технопарки на базі промислових підприємств

Успішнішим виявився досвід створення технопарків не при освітніх установах, а при промислових підприємствах. У процесі реструктуризації виробництв великий бізнес формує цілі кластери малих і середніх компаній, які використовують інфраструктуру основного підприємства та співіснують із ним у рамках симбіозу, виступаючи як постачальники й підрядники. Крім того, вони починають постачати продукцію на інші підприємства. Таким чином створюються стійкі індустріальні мережі. Найбільших успіхів у кластеризації досягла галузь машинобудування (ОМЗ, Мотовилихинські заводи, КАМАЗ, АвтоВАЗ).

На Уралмашзаводі (ОМЗ) розвитком технопарку займається Територіальна компанія. У роботі з підприємствами технопарку діють два принципи: принцип «одного вікна» та гнучкий підхід до визначення умов договору. Перший означає, що підприємства в Територіальній компанії можуть не лише взяти в оренду землю, будівлі та споруди, але й домовитися про користування послугами інфраструктурних компаній: енерго- та водопостачанням, охороною й благоустроєм територій, транспортними перевезеннями. Тепло й електроенергія, питна вода та користування каналізацією обходяться мешканцям технопарку «Уралмашевський» значно дешевше, ніж багатьом підприємствам за його межами.

Представники підприємств, розташованих на території технопарку, відзначили невисокий розмір тарифів на енергопостачання, а також схвально оцінили гнучкий підхід Територіальної компанії до визначення умов договору. Територіальна компанія знижує орендну плату для підприємств, що інвестують у ремонт орендованих будівель і споруд. Сьогодні в технопарку «Уралмашевський» розташовані 27 підприємств малого та середнього бізнесу, що не входять до «ОМЗ». Переважно це промислові підприємства, які займаються виробництвом, наданням послуг із механообробки та ремонтом промислового обладнання.

Слідом за ОМЗ пішов і КАМАЗ. Наприкінці липня завершилася офіційна реєстрація ВАТ «Камський індустріальний парк "Майстер"», створеного на базі вільних площ дочірнього камазовського ЗАТ «Ремдизель». Остаточно проєкт має бути запущений до початку 2005 року. КІП дасть площадку для нових робочих місць та економічно ефективного виробництва комплектуючих для Камаза.

Виготовлення дрібних автомобільних компонентів в умовах великого підприємства не завжди ефективне. Тому КАМАЗ вирішив винести їх виробництво у власний індустріальний парк. КІП також може стати вирішенням проблем кадрової політики самого підприємства. Майновий комплекс «Майстра» включає виробничий корпус площею 101,7 тис. кв. метрів та адміністративно-побутові приміщення (36,2 тис. кв. метрів); виробнича зона індустріального парку може охопити також площі заводу запасних частин, виробничого корпусу «Турбодизеля» та колишнього здавального корпусу Камаза. КАМАЗ узяв на себе зобов'язання щодо укладення рамкових угод з учасниками КІП «Майстер» на строк не менш ніж 5 років. На думку гендиректора ВАТ «КАМАЗ» Сергія Когогіна, вигода для його компанії «очевидна й виражається насамперед у постійній підтримці процесів гнучкого виробництва, можливості концентрації інвестиційних ресурсів на ключових продуктах, апробації технічних рішень при освоєнні нової продукції, зниженні собівартості компонентної бази автомобіля та контролі над якістю комплектуючих. А учасники КІП отримають великі довгострокові замовлення, обладнані площі, гнучкі умови оренди й кредитування, можливість купівлі обладнання за пільговою ціною. Загалом, це зниження витрат на виробництво та продаж готової продукції».

Висновки

Головна мета створення технопарку — прискорений інноваційний розвиток високотехнологічних галузей, виробництво нових видів наукомісткої продукції на основі наукового, освітнього та виробничого потенціалу.

У Росії на сьогодні вже накопичено досвід організації наукових парків. Перший російський технопарк — «Томський науково-технологічний парк» — був створений ще у 1990 році. Незабаром аналогічні структури почали активно виникати під егідою різних вищих навчальних закладів.

Лише в останні роки в Росії нарешті почали з'являтися технопарки в класичному розумінні цього слова. Поки що обсяг продукції та послуг, що випускається малими фірмами технопарків, досить скромний. 22 технопарки, які належать до числа успішних, забезпечують річний обсяг продукції в 5,2 мільярда рублів. При цьому левова частка припадає на п'ять із них: технопарк МДУ (1,5 мільярда рублів), Зеленоградський науково-технологічний парк МІЕТ (1,3 мільярда рублів), Технопарк МЕІ (0,98 мільярда рублів), Технопарк у Москворіччі МІФІ (0,3 мільярда рублів) і Технопарк ЛЕТІ (0,203 мільярда рублів). У середньому річний обсяг продукції, що випускається малими фірмами одного технопарку із зазначеної п'ятірки, становить 800 мільйонів рублів. Водночас 17 технопарків у сукупності випускають продукції на 900 мільйонів рублів на рік. При цьому 92 відсотки технопарків у Росії створені на базі або при університетах, і лише чотири відсотки — на базі галузевих та академічних НДІ, а ще чотири відсотки — на базі промислових підприємств.

Реальною базою для організації технопарку в Росії можуть стати промислові підприємства, які володіють надлишком інфраструктури та водночас привабливою власною науковою базою, а також потужним кадровим потенціалом. Насамперед до них належать машинобудівні та нафтогазопереробні підприємства. Тому найперспективнішими регіонами з погляду розвитку технопарків стануть найбільші центри машинобудування та нафтогазопереробки, такі як, наприклад, Уральський регіон і Ханти-Мансійський АТ, які мають усю необхідну інфраструктуру для створення технопарків. Йдеться не лише про наявність великих промислових підприємств, які успішно провели реструктуризацію свого бізнесу, але й про інноваційну інфраструктуру.

Технопарки мають допомогти Росії конкурувати у сфері високих технологій та офшорного програмування з Індією, Китаєм, Бразилією та іншими країнами, що успішно розвивають сектор передових технологій. Зараз у семи російських регіонах запущена програма створення пілотних технопарків. Зокрема, вони з'являться в Московській, Новосибірській, Нижегородській, Калузькій, Тюменській областях, Республіці Татарстан і Санкт-Петербурзі.

Учені й бізнесмени стверджують, що технопарк необхідний не як абстрактна ідея, а як засіб комерціалізації наукових розробок. Поєднання науково-дослідних інститутів і бізнесу дасть можливість випускати конкурентоспроможні продукти та принесе додаткові кошти для фінансування фундаментальних досліджень.

Список використаної літератури

1. Будкін В. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України / В. Будкін, З. Петренко, Нгуєн Тхі Хань // Економіка України. — 2005. — № 10. — С. 68–74.

2. Дежина И. Г., Салтыков Б. Г. Механизмы стимулирования коммерциализации исследований и разработок. — М.: ИЭПП, 2004.

3. Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки — высший этап реформирования экономики государства и регионов // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 11. — C. 105–108.

4. Развитие инновационной системы территорий на примере Московского государственного института электронной техники (МИЭТ, г. Зеленоград) и возможные меры поддержки инфраструктуры инновационного комплекса // Инновации. 2004. № 1. С. 21.

5. Рожен А. Бизнес-инкубаторы, технопарки или что-то еще?: (Инновационная политика в Украине) // Зеркало недели. — 2002. — 14 декабря. — C. 14.

6. Симсон О. Створення та діяльність технологічних парків в Україні та за її межами: порівняльно-правовий аналіз // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 12. — C. 74–78.

7. Фазуллина Г. Технопарки — всей стране // Российская газета. 2007.