Технологія соціальних служб у профілактиці накрозалежності серед молоді

Вступ

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ПРОФІЛАКТИКИ НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ СЕРЕД МОЛОДІ

1.1. Наркозалежність як форма девіантної поведінки

1.2. Профілактика як один із основних напрямків діяльності соціальних служб в молодіжному середовищі

1.3. Технологія діяльності соціальних служб з профілактики наркозалежності серед молоді

Висновки по розділу 1

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ СЕРЕД МОЛОДІ

2.1. Обґрунтування методів дослідження

2.2. Методика дослідження індивідуальних та групових форм профілактичної роботи

Висновки по розділу 2

РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМ ТА МЕТОДІВ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ СЕРЕД МОЛОДІ

3.1. Процедура дослідження та опис даних дослідження

3.2. Інтерпретація результатів дослідження

3.3. Рекомендації щодо вибору технології профілактики наркозалежності серед молоді

Висновки по розділу 3

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У цій роботі проаналізовано негативні тенденції, які засвідчують швидке зростання наркоманії в Україні та низьку результативність протидії їй.

Постановка проблеми. В Україні наркоманія набула широкого розповсюдження і становить серйозну загрозу для подальшого поступу нашого суспільства. Ця загроза істотно посилюється через те, що явище соціальної патології продовжує стрімко поширюватися. Саме тому профілактику наркоманії цілком слушно зараховують до найбільш пріоритетних соціальних завдань, а на її розв'язання мають бути спрямовані узгоджені зусилля державних органів, медичних закладів, силових структур, громадських організацій тощо.

Складно переоцінити масштаб суспільної небезпеки, що постала внаслідок високих темпів поширення наркоманії в нашій країні. В Україні у 2006 році на диспансерному обліку перебувало вже 112,5 тис. хворих наркологічного профілю [10]. Однак якщо врахувати коефіцієнт 9,4, який у багатьох країнах світу застосовують для визначення реальної кількості наркоманів, то стає очевидним, що число наркоманів в Україні перевищує мільйон осіб. Суспільна небезпека наркоманії суттєво зростає ще й тому, що вона сприяє поширенню СНІДу, адже ін'єкційні наркомани становлять близько 80 % ВІЛ-інфікованих [1, 5].

Дослідники, зокрема Максименко С.Д., Максимова Ю., Шаповалов В., наголошують на постійному омолодженні контингенту споживачів наркотиків із одночасним розширенням спектра вживаних речовин [1, 3, 6]. На сьогодні 12-15-річні наркомани становлять 35 % від загальної кількості зареєстрованих хворих. Якщо в 1997 році вік початку наркотизації становив 14,8 року, то в 2005 році - вже 12,8 року [1, 3]. Аналогічна картина простежується і щодо вживання токсикантів [1, 6]. Чітко виражена тенденція до прогресуючого зростання кількості постійних споживачів наркотиків серед учнів різних навчальних закладів та зміна в початку дитячої й підліткової наркотизації, що характеризується вживанням одразу "важких" наркотиків: опіоїдів, психоделітиків, синтетичних препаратів, кокаїну.

Актуальність теми. Проблема розповсюдження та зловживання наркотичних засобів в останні роки набуває гостроти і більш широких масштабів, що починає становити загрозливого характеру. У зв'язку з цим виникає актуальність та необхідність у вивченні досвіду з розв'язання цієї проблеми у деяких інших країнах світу, наприклад у США. Останнє й склало мету цього дослідження.

Сьогодні не можна задовольнитись суто медичними термінами «наркоманія», «алкоголізм», «хімічна залежність» і подібними, бо за останні роки фактично виникло й швидко поширилося нове соціальне явище, яке виходить за рамки спеціальних дефініцій. Маються на увазі масові факти адиктивної поведінки, формування особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин і відповідної адиктивної субкультури, виникнення специфічних соціальних відносин, певна трансформація соціальної структури під впливом наркотизму, формування й інституціалізація цілої антинаркотичної індустрії. Ось чому актуальною задачею для соціології є вивчення не наркоманії як хвороби, адиктивної поведінки як соціальної девіації чи правопорушення, а наркотизму як соціального явища.

Безумовно, наркотизм - негативне соціальне явище. І функція соціології полягає не тільки в тому, аби вивчити явище, а й у тому, щоб слугувати інформаційною, теоретико-методологічною базою профілактики наркотизму. На етапі становлення профілактики наркотизму набуває актуальності соціально-технологічний підхід до превентивної діяльності як засіб її упорядкування і підвищення ефективності.

Таким чином, актуальність обраної теми обумовлена проблемною ситуацією, сутність якої полягає у тому, що, з одного боку, відбувається епідемічне поширення наркотизму, а з іншого - бракує соціологічних досліджень цього процесу, немає чіткої наукової соціологічної концепції наркотизму та на часі розробка соціотехнологічних аспектів його профілактики.

У роботі ми розглянемо основні заходи, які можуть застосовуватись для профілактики та подолання наркоманії, причини низької ефективності боротьби з нею та можливості збільшення цієї ефективності за рахунок психологічного обґрунтування подібних заходів.

Мета дослідження. В роботі ми розглянемо деякі актуальні питання профілактики (наркоманії), яка вважається найбільш дійовим засобом боротьби з цим негативним соціальним явищем.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

• розкрити соціологічний зміст поняття «наркотизм»;
• дослідити соціокультурні аспекти наркотизму;
• проаналізувати соціальну динаміку наркотизму у другій половині ХХ ст. в Україні на прикладі Києвського регіону;
• визначити загальні закономірності розповсюдження наркотизму в Україні;
• подати характеристику інституціональних основ профілактики наркотизму, напрямків та етапів її розвитку в Україні;
• проаналізувати політико-правові та організаційні основи профілактики наркотизму на міжнародному, національному та регіональному рівнях;
• розробити соціальну технологію профілактики наркотизму;
• простежити причини вживання наркотичних речовин молоддю;
• дослідити проблему розповсюдження та зловживання наркотичних засобів;
• розглянути діяльність соціальних служб з профілактики наркозалежності;
• описані основні негативні наслідки вживання наркотиків для психічного і фізичного здоров'я молоді;
• визначити основні недоліки та причини малоефективної боротьби з наркоманією в Україні
• запропонувати підходи до підвищення ефективності профілактичної роботи.

У процесі дослідження для вирішення наукових завдань ми використали такі методи: ретроспективний аналіз літературних джерел, анкетування, педагогічні спостереження, психологічні та рухові тести, методи математичної статистики.

Предметом роботи є стан наркотичної залежності на Україні.

Об'єктом роботи виступає дослідження наркозалежності серед молоді та діяльність соціальних служб щодо профілактики наркозалежності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні у 2006 році на диспансерному обліку перебувало 112,5 тис. хворих наркологічного профілю [11]. З урахуванням коефіцієнта 9,4 (його застосовують у багатьох країнах світу для визначення дійсної кількості осіб, які допускають немедичне вживання наркотиків), наркоманів в Україні практично на порядок більше. Особливо небезпечним є те, що ін'єкційні наркомани становлять вже 80% ВІЛ-інфікованих [1, 6].

Досі не існує чіткої соціологічної концепції наркотизму, немає визначення наркотизму як соціального явища. Кожен з авторів зводить наркотизм до одної (М.Н.Гернет, А.Є.Лічко, А.А.Реджепов, В.Н.Міхлін, Є.А.Дюбін, А.В.Козаченко, Н.О.Мірошниченко) або декількох ознак (А.А.Габіані, Я.І.Гілінський, Д.В.Колесов, С.В.Турцевич). Актуальним завданням є розробка соціологічної моделі наркотизму як соціального явища.

Протягом останніх років в Україні розвиваються та апробовуються різні напрямки профілактики наркотичної залежності у підлітковому середовищі, однак втілення ефективних основ превентивних стратегій відбувається з великими труднощами. Швидка залежність, трудомісткість, довготривалість, низька ефективність лікування і реабілітації наркозалежних підказують, що основний акцент треба робити на попередження, первинну профілактику. На думку видатних учених, таких як В.Г.Григоренко [2, 3], В.П.Моченов [4], Л.С.Фридман, Н.Ф.Флеминг, Д.Г.Робертс [6], П.М.Якобсон [7], необхідно змінити всю ідеологію і стратегію антинаркотичної діяльності.

Також відзначається значне омолодження контингенту споживачів наркотиків з одночасним поширенням спектру вживаних речовин [1, 3, 7, 9]. Нині 12-15-річні наркомани становлять 35% від загальної кількості зареєстрованих хворих. Значно зменшився вік початку наркотизації [1,3]. Якщо у 1997 році він складав 14,8 роки, то у 2005 році - 12,8. Подібна картина спостерігається і стосовно вживання токсикантів [1, 7]. Отже, доводиться констатувати, що боротьба з наркоманією є дуже неефективною.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що у роботі:

• уточнено зміст поняття «наркотизм» як соціального явища;
• вперше запропоновано поняття «наркотична ситуація», «структурація наркотизму» та розглянуто їх зміст у контексті соціологічного підходу до проблеми наркотизму;
• одержав подальшого розвитку аналіз динаміки наркотизму у другій половині ХХ сторіччя;
• виявлено основні тенденції поширення наркотизму в молодіжному середовищі у другій половині ХХ сторіччя, сформульовано відповідні закономірності;
• уточнено політико-правові та організаційно-методичні основи профілактики наркотизму на міжнародному, національному та регіональному рівнях;
• одержав подальшого розвитку соціально-технологічний підхід до профілактики наркотизму;
• вперше запропоновано соціальну технологію профілактики наркотизму.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що основні ідеї і висновки роботи розширюють наукові уявлення про структуру й механізм формування наркотизму, закономірності динаміки його розповсюдження в умовах трансформації українського суспільства. Вони створюють базу для подальшого вивчення цього явища. Отримані результати можуть бути основою організації профілактики наркотизму серед молоді на регіональному рівні, їх вже використано для розроблення концепції регіонального науково-практичного центру по профілактиці поширення наркотизму серед молоді.

1.1. Наркозалежність як форма девіантної поведінки

За своєю сутністю проблема адиктивної поведінки загалом і наркоманії зокрема є комплексною. Вона охоплює кілька аспектів, серед яких вирізняють медичний, психологічний, юридичний, соціальний… Ми, аж ніяк не применшуючи ваги інших аспектів, зосереджуємося саме на соціальному аспекті цієї проблеми. Досі він залишається недостатньо розробленим.

Нині наркоманія постає як соціальна патологія, що належить до глобальних проблем сучасності.

Той відтинок людського життя, який зветься молодістю, нерідко пов'язують із нерозважливими діями та вчинками. Прагнення розширити власний світогляд, набути нового досвіду, загалом збагатити своє життя різноманітною інформацією може супроводжуватися неадекватним співвіднесенням власних бажань і можливостей. Саме молоді роки — це період, коли відкривається найбільше можливостей для самореалізації, для розкриття творчого та інтелектуального потенціалу. За адекватного співвідношення бажань і прагнень молода людина вибудовує у своїх думках, в уяві те, що реально можна втілити в життя, не переоцінюючи і не недооцінюючи себе. Однак далеко не завжди намічені завдання та проекції здійснюються («матеріалізуються»). Юнацький максималізм, завищена самооцінка, ті чи інші суб'єктивні причини й фактори, суспільство, родина та ін. здатні поставити хрест на самореалізації молодої людини — на жаль, не все для втілення цілей і намірів залежить від неї самої… Зауважимо, що йдеться про діяльнісний тип молоді, молодь активну, ініціативну тощо.

Існує й інша категорія молодої частини соціуму. Власне, це молоді люди, які замислюються радше про задоволення своїх споживацьких інтересів, аніж про власну «еволюцію». Моє завдання в цій роботі — простежити ті чи інші причини, що впливають на таку «позицію» молодих людей, з'ясувати сутність поняття «узалежнення» в контексті розгляду феномену молодості, висловити власні візії щодо картини життя молодої людини, запропонувати можливі шляхи розв'язання проблеми «Молодь і узалежнення».

Простежується виразна тенденція до прогресуючого зростання кількості постійних споживачів наркотиків серед учнів різних навчальних закладів, а також зміна в початку дитячої та підліткової наркотизації, що характеризується вживанням одразу «важких» наркотиків: опіоїдів, психоделітиків, синтетичних препаратів, кокаїну [48, с. 53-55].

Побутує думка, що соціальні проблеми молоді — це не будь-які суперечності її життєдіяльності, а лише ті, які поглиблюються і засвідчують недостатність наявних способів їх розв'язання, а отже, призводять до виникнення дезорганізуючих процесів у системі «суспільство – молодь». Молодіжні проблеми поділяють на два типи: у першому означенні — зростаючі вимоги суспільства до молоді, у другому — особистісні сподівання й прагнення молодих людей та складнощі з їх реалізацією.

Однією з проблем молоді є узалежнення від наркотиків, алкоголю. Наведу соціологічні дані, які демонструють прикру тенденцію швидкого поширення наркоманії в молодіжному середовищі. Отже, за деякими експертними оцінками, абсолютна кількість наркоманів в Україні нині наближається до 800 тис. осіб.

Майже 80% наркоманів — молоді люди віком до 29 років, із них 6,7% — неповнолітні. Прикро констатувати, що саме молодь є «найчисельнішим наркоманом»… Проблема узалежнення має цілу низку причин, які зумовили зростання негативних явищ у молодіжному середовищі. Це, передусім, загальний кризовий стан українського соціуму, зумовлений докорінними соціальними трансформаціями, переходом від тоталітарного, «закритого» до демократичного, «відкритого» типу суспільства, ринковими перетвореннями, руйнацією старих систем цінностей і традиційних форм соціалізації молоді. Раніше соціальне дозрівання молоді відбувалося в умовах відносної стабільності, існування великої кількості соціальних інститутів, покликаних здійснювати цей процес. У сучасних умовах наразі практично не існує нових, ефективних та відносно безболісних форм соціалізації молоді. Розширення можливостей самостійного вибору життєвого шляху при одночасному зростанні особистої відповідальності — також нове явище, до якого більшість молодих людей виявилася неготовою. Багато представників молодого покоління оцінює своє соціальне становище із загальноцивілізаційних позицій, найчастіше порівнюючи його зі становищем ровесників в інших, переважно високорозвинених країнах; це часто спричинюється до появи завищених соціальних вимог молоді.

Наркоманія серед молоді — широко поширене явище у сучасних суспільствах. Воно складає особливу загрозу в індустріальних суспільствах, наприклад, у США. Деякі дослідники, зокрема Рей (1978), вказують на те, що наркотики стали головним джерелом доходів для торговців тіньової економіки. Популярними наркотиками серед американської молоді у 1980-х рр. були марихуана, а також галюциногени, наприклад ЛСД, «екстазі» та ин.. Рей (1978) зазначав, що серед молоді віком від 12 до 17 років 22% вживали марихуану, 10% – гашиш, 5% – галюциногенні наркотики, 3% – кокаїн, 1% – героїн. Такі дослідники, як Грін і Леві (1976), висловили думку, що існує багато різних причин, через які молодь починає вживати наркотики. В основному це особи зі слабким характером, котрі легко підпадають під негативний і злочинний впливи [9, c. 37-38].

Часто вживання наркотиків, як і паління, починається зі звичайної цікавості й пошуку пригод. Тому необхідно, аби батьки і вихователі змогли створити такі обставини, за яких молодь мала б можливість задовольнити свою цікавість і екстремальність конструктивним способом. Відомо, що важливу роль у такому вихованні повинні відігравати молодіжні організації, наприклад Пласт, СУМ. Багато дослідників виявили співвідношення між вживанням наркотиків і алкоголю серед родичів і тенденцією їхніх дітей до цього ж. Серед наркотиків розрізняються такі специфічні групи: седативи або барбітурати, подразнюючі або амфетаміни, галюциногенні наркотики.

Вживання седативів або барбітуратів може спричинити сонливість, проблеми у мовленні, вигляд сп'янілості, блювання. Залежність від седативів призводить до браку емоційної рівноваги та притуплення інтелектуальних здібностей.

Амфетаміни зумовлюють невідповідні реакції, наприклад, сміх без причини, дурість, агресивну поведінку. Вживання у більших дозах може призвести до галюцинацій і делірій. Надуживання амфетамінами викликає також фізіологічні реакції, наприклад, пришвидшене биття серця, підвищення тиску крові, безсоння, піт, гарячка. Головними симптомами наркотиків, які викликають галюцинації, є почуття ейфорії, знервованості, а також подразнення зіниць ока, зарум'янення обличчя, втрата апетиту, відчуття паніки, нерегулярне дихання. Відомими наркотиками, які спричиняють галюцинації, є марихуана і ЛСД. Наслідки марихуани відчуваються через 10-30 хвилин після куріння, вони тривають 1-4 години. Поведінка осіб, які курять марихуану, подібна до поведінки людей у стані сп'яніння. Частим наслідком може бути втрата орієнтації у часі, просторі і русі. Рей (1978) писав, що студенти, котрі курили марихуану, значно частіше потрапляли в автокатастрофи.

ЛСД більше відомий як сильний і небезпечний наркотик. Фізіологічна реакція на нього включає пришвидшене биття серця, гарячку і конвульсії. Такі наркотики, як героїн, морфін, кодеїн були найбільш поширеними у великих містах. Героїн – це хімічний препарат, який виробляється з маку, що росте в Азії, зокрема в Афганістані.

У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки. Подібна робота ведеться, в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо відзначають вчені-юристи [16], поки ще залишаються зовсім не вивченими соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичний напрямок, який не охоплюють засоби кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Також недостатня увага приділяється оцінці ефективності існуючих урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.

На сьогодні у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь - соціологія наркотизму [14, с.96]. Вона не є абсолютно новою в силу того, що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично з ХУІІІ століття. На сьогодні практично всі боки цього масштабного явища вже піддалися вивченню з тією або іншою мірою глибини. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати їхній однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції при ігноруванні його багатогранності як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна зв'язати тільки з тим, що дотепер фактично не була остаточно сформована система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні, причому процес її формування продовжується і дотепер.

Аналіз соціологічних робіт дозволяє зробити висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід щодо вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які визначають динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними та відбувається їхня синонімізація [5, c. 49].

1.2. Профілактика як один із основних напрямків діяльності соціальних служб в молодіжному середовищі

Чи має сенс первинна профілактика наркоманії? Питання це виглядало б суто риторичним, якби частина фахівців сьогодні не відчувала розчарування через недостатню результативність профілактичних програм. Загальна профілактика не зупинила епідемічний процес у жодній державі світу. Щоправда, досить непросто обрахувати різницю між показниками ситуацій «з профілактикою» та «без профілактики». До того ж, ідеться про боротьбу за кожного юнака. А профілактика дає людині шанс обрати власну стратегію здорового способу життя. Оскільки в усіх країнах зберігається чималий прошарок молоді, яка не вживає і не пробує наркотичних речовин, значущість профілактичних заходів, на нашу думку, не знижується.

Загальновідомо, що лікування наркологічних захворювань має невисоку ефективність. Сучасна наркологія визнає біологічну схильність до залежності від психоактивних речовин, яка проявляється лише за певних соціальних умов. Надзвичайно важливою є перша спроба наркотичної речовини. Водночас слід зауважити, що залежність від психоактивних речовин може сформуватися в будь-якого індивіда, а генетична (біологічна) схильність впливатиме лише на прогредієнтність, злоякісність перебігу захворювання [1, с. 41-45]. Основний принцип вітчизняної медицини «попередити легше, ніж лікувати» є базовим і для наркологічної служби.

На сьогодні встановлено, що внаслідок вживання наркотиків розвиваються три основні клінічні феномени:

• Психічна залежність. її суть полягає в тім, що без прийому наркотиків людина перестає почувати себе більш-менш "вписаною у життя". Наркотик стає найважливішою умовою сприйняття людиною власного життя, себе самої, контактів з іншими.

• Фізична залежність. Вона виражається в тому, що поступово наркотик порушує ланцюг обмінних процесів в організмі. Якщо наркоман не приймає відповідну кількість наркотику, він зазнає різних за ступенем вираженості фізичних страждань: ломота, тремтіння, розлади в діяльності травного тракту, сухість шкіри (чи, навпаки, рясна пітливість) тощо. Це явище має назву "абстинентний синдром". Для його зняття необхідне прийняття наркотику, дози якого постійно збільшуються.

• Толерантність. Поступове звикання наркомана до наркотичних речовин виявляється у необхідності для досягнення звичної дії постійно збільшувати їх дозу [5, 7, 8, 9, 10].

Усі наркотики, незалежно від способу потрапляння в організм, тією чи іншою мірою обов'язково ушкоджують нервову систему (зокрема головний мозок), імунну систему, печінку, серце, легені [1, 2, 5, 9]. Вживання наркотиків помітно негативно позначається на поведінці людини, спричиняє падіння її професійної активності, виключення із суспільної діяльності, часті прогули й низьку продуктивність праці, припинення навчання в школі чи виші, брак бажання піклуватися про дітей, дружину, батьків, зневагу до домашніх справ. Отже, наркоман деградує як особистість, перетворюючись на байдужого обмеженого егоїста, який живе лише в очікуванні чергової дози [9, 11].

Попри те, що, напевно, вже не залишилося людини, не обізнаної зі смертельною небезпекою наркотиків, кількість тих, хто їх вживає, щодня зростає. Дієвих результатів, на жаль, не приносять ні робота правоохоронних структур, ні відповідне законодавство, ні постійне залякування населення жахливими наслідками вживання наркотиків. Проблемою лікування наркоманії переймаються вчені багатьох країн, але радикальних заходів досі не запропоновано. Однак усі визнають безперечний факт - хворобу легше і надійніше попередити, ніж потім усе життя лікувати. Необхідні серйозні дослідження стратегій ефективної профілактики вживання психоактивних речовин, особливо серед молоді [10].

Наявна нині в Україні система надання наркологічної допомоги в нових соціально-економічних умовах виявилась неадекватною і не враховує усіх чинників виникнення та перебігу дитячої й підліткової наркотизації. Вона зорієнтована, у першу чергу, на допомогу особам, які вже страждають хімічною залежністю, і практично не працює на етапах початку захворювання. Недостатня увага приділяється профілактичній спрямованості сучасної наркології, особливо у методах первинної профілактики [1].

Разом з тим, основні зусилля мають зосереджуватись саме на заходах первинної, превентивної профілактики, спрямованих на підтримання і розвиток умов, що сприяють збереженню фізичного, психічного і соціального здоров'я, і на попередження несприятливого впливу на нього чинників соціальної й природної сфери. Первинна профілактика є масовою і найбільш ефективною. Вона має ґрунтуватися на системному дослідженні впливу умов і чинників соціального й природного середовища на здоров'я населення. Заходи первинної профілактики мають включати засоби захисту, що несприятливо впливають на наркопровокуючі фактори і підвищують стійкість людини до несприятливих соціальної-психологічних чинників [10].

Профілактика - це система комплексних державних, громадських, соціально-економічних і медико-санітарних, психолого-педагогічних і психологічних заходів, кінцевою метою яких є попередження захворювання (наркоманії, токсикоманії) [7, c. 110].

На основі аналізу праць провідних спеціалістів, які працюють у цій сфері [З, 4, 5, 7, 10], можна зробити висновок, що найбільш поширеними заходами профілактики наркоманії є наступні: профілактична робота в сім'ї і в навчальних закладах, діяльність служб і консультативних пунктів соціально-психологічної допомоги, комплекс?ю робота з групами ризику, використання ЗМІ та різних видів рекламної продукції для антинаркотичної пропаганди та популяризації здорового способу життя, профілактика на основі діагностики генетичної схильності.

Також дуже важливим аспектом запобігання розповсюдження наркоманії є встановлення особливого правового режиму обігу наркотичних засобів (державна монополія щодо їх обігу, спеціальний перелік цих засобів і речовин, обмеження їх використання лише окремими видами і тільки з метою задоволення медичних і наукових потреб, контроль за обігом) [3, 6, 7].

До найбільш очевидних причин малоефективної боротьби з наркоманією, на наш погляд, можна віднести: 1) розпорошеність зусиль, які на це спрямовуються, відсутність окремої державної установи, яка б займалася виключно профілактикою та допомогою людям у позбавленні від наркотичної залежності, мала б для цього необхідні повноваження, організаційні та фінансові ресурси, чітку та детальну програму дій і водночас координувала б дії інших державних та громадських організацій у цьому напрямі; 2) неефективність боротьби силових структур з наркобізнесом; 3) нестачу кваліфікованих спеціалістів; 4) невідповідність різноманітних державних та громадських програм, спрямованих на профілактику і подолання наркоманії, реаліям нашого суспільства та можливостям його розвитку на найближче десятиліття; 5) недостатню ефективність більшості із вказаних програм та окремих заходів. Останнє значною мірою пов'язано з їх недостатнім психологічним обґрунтуванням.

На нашу думку, психологічна обґрунтованість як певних програм у цілому, так і окремих заходів, спрямованих на профілактику наркоманії, має суттєве значення для їхньої ефективності та досягнення кінцевої мети. Адже саме таке обґрунтування дає можливість адекватно підібрати різні заходи, узгодити та визначити особливості їх використання в залежності від поставлених завдань, особливостей певних цільових вибірок, на яких розраховані програми, і конкретних умов.

При плануванні застосування будь-якого профілактичного заходу слід враховувати наступні моменти: 1) на який цільовий контингент цей захід спрямований; 2) вікові, статеві та соціально-психологічні особливості його застосування; 3) дані про ефективність заходу; 4) наявність детальних психологічно обґрунтованих рекомендацій щодо застосування; 5) можливість модифікації заходу в залежності від особливостей певного цільового контингенту[16, c. 173-176].

Оскільки найчастіше наркотики починають вживати у підлітковому та юнацькому віці, основні зусилля профілактичної роботи мають бути спрямовані на цю вікову категорію. Тому обов'язково слід враховувати, хто користується у неї найбільшою довірою в питаннях наркоманії. У дослідженнях В.І.Лазаренко [18] було встановлено, що серед молоді найбільшою довірою користуються лікарі-наркологи, особи, які вживали наркотики, а також друзі, знайомі, батьки, родичі, працівники правоохоронних органів. Виявилось, що практично не користуються довірою засоби масової інформації. Це досить красномовно свідчить про рівень ефективності антинаркотичної пропаганди в українських ЗМІ. Показовим також є те, що не користуються довірою в молодих людей (з точки зору інформації про наркоманію) і вчителі. Виявилось, що з точки зору соціально-професійного статусу довіра джерелам інформації також має свою специфіку. Так, для учнів та студентів найбільш авторитетними є друзі, знайомі. Для фахівців-гуманітаріїв авторитетними є лікарі-наркологи. Правоохоронці користуються найбільшим авторитетом у військовослужбовців, найменшим - в учнівської молоді [3].

Ефективна профілактика вживання наркотиків серед молоді неможлива без широкого залучення до цієї роботи батьків, вчителів (викладачів), психологів навчальних закладів. їхні зусилля, серед іншого, повинні бути спрямовані на раннє виявлення початку вживання молоддю психоактивних речовин. Тому вони мають бути добре поінформованими про ознаки, які на це можуть вказувати.

Оскільки люди, які зловживають наркотичними речовинами, намагаються це різними способами приховати, якісь зовнішні ознаки, що з упевненістю дають можливість стверджувати про факт уживання цих речовин, виділити досить важко. Проте, можна виділити цілий ряд ознак, які дозволяють запідозрити, що підліток (молода людина) вживає наркотики:

• сліди від уколів і порізів (особливо на руках);

• наявність у неї шприців, голок від шприців, цигарок типу "Біломор-канал";

• наявність капсул, таблеток, порошків, ємностей з-під лікарських чи хімічних препаратів;

• порушення мови, ходи і координації рухів при від сутності запаху алкоголю;

Існує також і ряд непрямих ознак:

• поява брехливості, виверткості;

• часті прохання про гроші чи крадіжка грошей;

• часті безпричинні зміни настрою;

• пропажа з дому коштовних речей;

• різка зміна кола спілкування і кола інтересів;

• пізні повернення додому;

• порушення сну та зміна режиму дня і ночі і т.ін.

Наявність вказаних ознак є передумовою для термінового застосування спеціальних тестів для виявлення наркотиків в організмі, які вже дадуть точну відповідь про те, чи вживає підліток (молода людина) наркотики[24, c. 81-83].

1.3. Технологія діяльності соціальних служб з профілактики наркозалежності серед молоді

Адиктивна поведінка загалом і наркоманія як її різновид — це проблема комплексна за своєю суттю. Вона охоплює кілька вимірів: медичний, психологічний, юридичний, соціальний… Ми, аж ніяк не применшуючи ваги решти аспектів, зосереджуємося саме на соціальному вимірі цієї проблеми. Досі він залишається розробленим недостатньою мірою.

Нині наркоманія постає як соціальна патологія, віднесена до глобальних викликів сучасності. Соціологічне дослідження наркоманії дає змогу викрити її соціальні механізми, які не лежать на поверхні (латентні). Соціологічний підхід до вивчення наркоманії уможливлює:

• розкриття соціокультурного механізму залучення людини до наркотиків;
• окреслення соціокультурних чинників, які сприяють виникненню й розвитку наркотичної залежності або ж перешкоджають їм;
• виявлення головних тенденцій розвитку наркоманії як особливої субкультури, передусім молодіжної;
• з’ясування ставлення різних груп населення і соціальних інститутів до проблеми наркоманії, насамперед — до споживання наркотиків;
• аналіз мотивів споживання наркотиків серед різних груп населення.

На нашу думку, такий підхід здатен стати теоретичною основою для розробки комплексної програми профілактики споживання наркотиків (та інших адиктивних речовин) у молоді. Подібна комплексна програма має існувати у формі соціальної технології профілактики адиктивної поведінки й охоплювати всі аспекти цієї проблеми (біопсихосоціальний підхід). Це зумовлено тим, що окремі вузькоспеціалізовані підходи (юридичний чи медичний) продемонстрували низьку ефективність в умовах епідемічного поширення наркотиків. Саме соціологічний підхід завдяки своїй комплексності має бути покладений в основу соціальної технології профілактики адиктивної поведінки.

Актуальність проблеми профілактики наркоманії зумовлена низкою чинників: соціальних, економічних, психологічних і біологічних. Нині фахівці одностайні в оцінці наркологічної ситуації — поширення наркоманії в Україні набуло епідемічного характеру, охопило всю територію країни, особливо її південну частину. І що викликає особливе занепокоєння, сформувався кримінальний ринок наркотиків на рівні організованих злочинних угруповань. Посадовці ОВС і охорони здоров’я вважають, що в країні вже існує наркомафія [1, с. 8].

Економічні чинники засвідчують особливу актуальність цієї проблеми: споживання адиктивних речовин відтягує величезні матеріальні ресурси зі сфери економічної діяльності, наркоманія порушує відтворення робочої сили, адже переважна більшість наркоманів — молоді люди соціально активного віку. З огляду на це, демографічний спад на майбутні 15–20 років може поставити країну на грань фізичного виживання. Зростає смертність серед підлітків від наркотиків. За даними Мінздоров’я, за останні 10 років частка наркоманів серед школярів зросла в 6–8 разів, а смертність серед них від наркотиків за цей час збільшилася в 40 разів. Чітко простежується зв’язок між зростанням споживання наркотиків і протиправною поведінкою підлітків і молоді. Внаслідок наркотизації від суспільно корисної діяльності відривається інтелектуальний потенціал. Профілактика наркоманії, як вважають деякі вчені [2, с. 93], є питанням національної безпеки і забезпечення виживання нації.

Останнім часом соціологи посилили увагу до проблем наркоманії, проте вона зосереджена на окремих питаннях. Так, Я. И. Гілінський переважно акцентує увагу на гостроті проблеми, А. А. Габіані [3] інтерв’ював наркоманів, які проходили лікування. Деякі російські дослідники роблять спроби комплексного аналізу цієї проблеми [4], однак досі комплексний підхід щодо соціологічного аналізу наркоманії не був застосований у належному обсязі.

Вперше в Україні, під егідою фонду «Inco-Copernicus», у рамках міжнародного науково-дослідного проекту «Динаміка і соціокультурний механізм поширення наркотиків у молодіжному середовищі після ІІ-ї світової війни» комплексний підхід до вивчення наркоманії був застосований на практиці. У розробці проекту брали участь провідні вчені і практики. У проекті беруть участь декілька університетів Європи.

В основі концепції проекту лежить поєднання якісних і кількісних методів виміру таких латентних соціальних процесів, як поширення наркотиків у молодіжному середовищі. Зупинимося докладніше на кожному методологічному блоці.

Метод статистичного аналізу. Джерелом надходження інформації про поширення наркотиків у Київській області може виступати статистика у кримінальних справах, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, а також медична наркологічна статистика.

Метод ретроспективного опитування — на основі ретроспективного конкретно-соціологічного дослідження було забезпечено науковий огляд минулого за допомогою сучасних опитувальних технологій. Цей метод заснований на спроможності людської пам’яті утримувати значимі події біографії протягом усього подальшого життя. Ретроспективне дослідження проводилося з метою компенсувати відсутність соціологічних досліджень до 90-х років і реконструювати динаміку цього латентного процесу в повоєнні роки. Дослідники виходили з того, що ще живі і доступні покоління молодих людей 50-х, 60-х, 70-х, 80-х років. Наприкінці 90-х років це люди у віці відповідно 60 років, 50 років, 40 років, 30 років (або близько до цього). Вони можуть бути джерелами інформації про події своєї молодості (шкільні або студентські роки, служба в армії і т. п.). Опитування даних груп дозволило одержати ретроспективні дані з умовним кроком у 10 років. Вибірка була обмежена чоловіками, що продиктовано нашим бажанням одержати значимі дані з мінімальними витратами. Аналіз отриманої інформації дозволив установити:

• динаміку поширення наркотиків серед молоді за останні 40 років;
• принципові розходження у відношенні до наркотиків і наркоманів між різними віковими групами, що мешкають у м. Київі на даний момент (чим молодшими були респонденти, тим більш толерантними вони виявлялися до споживачів наркотиків);
• уточнити механізм зараження адиктивною поведінкою серед підлітків і молоді;
• провести історико-порівняльний аналіз отриманих у результаті опитування даних із даними офіційної статистики[32, c. 65-67].

Методика передбачає опитування і юнаків, і дівчат й будується на основі комбінованої вибірки. Спочатку на підставі статистичних даних генеральна сукупність розшаровується на чотири групи в залежності від типу навчального закладу: 1) вищі навчальні заклади, університети; 2) середні спеціальні навчальні заклади, коледжі; 3) професійно-технічні училища; 4) середні школи. На другому етапі методом випадкового крокового відбору визначається адреса навчального закладу й академічної групи. На останньому — проводиться суцільне опитування учнів у шкільних класах або академічних групах. Такий метод себе виправдав, насамперед, через можливість проводити опитування в групі, де анкети знеособлюються вже під час їхнього повернення соціологам.

Застосування методів якісного аналізу дозволило більш точно простежити процес занурення людини в наркокультуру від першої проби до формування залежності.

Проведений аналіз стану профілактики в Україні дозволяє сформулювати ряд проблем, які повинні стати предметом обговорень і досліджень. Частково невирішені проблеми носять організаційний і юридичний характер. Вони пов'язані із процесом інституціоналізації профілактичної роботи. До них ставиться наступне:

Не вирішено, до чиєї компетенції ставиться антинаркотична робота з молоддю.

Не створена правова база роботи. Не визначений обсяг прав і компетенції, відповідальність суб'єктів профілактики.

Не створені ефективні структури, що координують антинаркотичну роботу.

Поряд із цим необхідно вказати на проблеми науково-методичного забезпечення профілактичних заходів:

Спірна ситуація вибору між із закордонних програм і створенням авторських.

Проблема обліку вікової динаміки й відмова від ідеї створення універсальної методики.

Специфіка дитячій і підлітковій з і відповідальність за наслідки профілактичної роботи.

Необхідність розширення об'єкта профілактики. "Вихід" профілактичних програм за стіни навчальних закладів.

Необхідність обліку національних реалій: матеріальних і організаційних можливостей вітчизняних інститутів профілактики.

Перенос акценту на пропаганду здорового способу життя.

Отже, основний акцент в області профілактичної роботи повинен бути перенесений на рівень конкретного муніципального утворення, тобто вона повинна бути розгорнута в громаді (комуна, громада, мікрорайон). Важливо, щоб у профілактичних програмах були задіяні паралельно: загальноосвітня установа, територіальні структури самоврядування, родина. Методологічною основою первинної профілактики є наступні принципи: комплексність, дифференційність, аксиологічність (ціннісна орієнтація), багатоаспектність (виховний, психологічний, загальноосвітній аспекти), послідовність, легітимність. Методичне, організаційне забезпечення доцільно покласти на Центри первинної профілактики. Центр повинен об'єднувати зусилля в області первинної профілактики фахівців і організацій різних профілів: медичної служби, системи суспільного утворення, органів внутрішніх, служб родини, що займаються проблемами сім’ї та молоді [11, c. 43-48].

Висновки по розділу 1

Нинішні проблеми в молодіжному середовищі — наркотизація, ВІЛ-інфікованість і СНІД — вимагають невідкладних дій для їх подолання.

Серед неповнолітніх і молоді варто здійснювати профілактичну роботу, аби запобігти ухваленню ними помилкових рішень, а також надавати консультаційну, психологічну та іншу допомогу тим, хто має наркотичну залежність і пов'язані з нею проблеми.

Отже, з усього викладеного вище випливає, що подолання наркоманії належить до найскладніших проблем сучасного суспільства, а її розв'язанню та фінансуванню має надаватися першочергова увага на суспільному рівні.

Загалом проведений інформаційно-аналітичний огляд засвідчує різке омолодження осіб, які залучаються до наркоманії та токсикоманії.

Заохочення до лікування від наркоманії як альтернатива примусовому свідчить про демократію у сфері карно-правових відносин у суспільстві.

Взаємозв'язок і взаємопроникання наркоманії та злочину є наслідком суспільно-економічного розвитку спільноти на сучасному етапі.

Потребує зміни ставлення суспільства, його державних і громадських організацій до проблеми наркоманії та токсикоманії, щоб об'єднати зусилля всіх громадян в енергійному протистоянні цьому лиху.

Необхідно забезпечити взаємодію всіх державних структур і суспільних організацій, діяльність яких безпосередньо пов'язана не тільки з боротьбою, але й профілактикою наркоманій, токсикоманій, полінаркоманій та інших станів залежності, лікуванням й реабілітацією наркологічних хворих.

2.1. Обґрунтування методів дослідження

У межах соціальної діяльності, тобто соціальної роботи, можна виокремити низку конкретних напрямів роботи соціального працівника: психологічний, педагогічний, управлінський тощо. Домінування того чи іншого напряму залежить від основних функцій, які виконує фахівець із соціальної роботи.

Соціальна робота відіграє роль важливої сполучної ланки між людьми, які потребують допомоги, з одного боку, та державним апаратом і законодавством — з іншого.

До головних цілей соціальної роботи згадані вище науковці зараховують:

а) підвищення рівня самостійності клієнтів, їхньої спроможності контролювати власне життя та ефективніше розв'язувати проблеми, що постають;

б) формування умов, за яких клієнти можуть максимальною мірою розкрити свої можливості та отримати все, що їм належить за законодавством;

в) адаптація або реадаптація людей у суспільстві;

г) створення умов, за яких людина, попри фізичні вади, душевний зрив чи життєву кризу, здатна жити, зберігаючи почуття власної гідності та повагу до себе з боку оточення.

Цілі соціальної роботи: 1) удосконалювати здатність кожної людини самостійно розв'язувати свої проблеми й долати труднощі; 2) допомагати людям звертатися по допомогу до різних інстанцій, використовуючи як офіційні, так і неофіційні джерела; 3) сприяти підвищенню ефективності цих джерел; 4) надавати допомогу в розвитку та вдосконаленні соціальної політики в державі.

Іншими підставами можуть бути соціально-психологічні властивості клієнтів соціальної роботи: молодь, групи соціального ризику, особи, схильні до суїциду. У кожному з цих випадків відбуватиметься конкретизація цілей соціальної роботи.

Функції соціальної роботи випливають з її цілей. Серед найважливіших можна назвати: допомагати людям розвивати їхні здібності самостійно вирішувати свої проблеми; допомагати людям в установленні ініціативних зв'язків між ними і різними системами допомоги; сприяти покращенню взаєморозуміння, вдосконаленню і установленню нових взаємовідносин між людьми в рамках різних систем допомоги людям; вносити свій вклад у розвиток і вдосконалення соціальної політики; сприяти розподілу матеріальних ресурсів і допомоги; виступати в ролі агентів соціального контролю.

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні дослідження — своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння соціологічними методами вимагає від дослідника ґрунтовної професійної підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних методів, інформатики і т. ін.[21, c. 1-3].

Що ж таке соціологічне дослідження? Це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.

Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об'єкт дослідження. У соціології об'єктом дослідження можуть, бути будь-які процеси та явища соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжнаціональна, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб'єкт дослідження (соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спрямоване на досягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (технічні й організаційні). По-п'яте, це результати дослідження, заради яких воно проводиться.

Основне завдання соціологічних досліджень — добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, що цікавлять дослідника, заохотять його до проведення дослідження? Для цього необхідно виокремити випадковий для явища, що вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на регулярних, масових, інакше кажучи, — типових фактах. Саме для цього соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процедури — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких проробок — є надбанням наукової корпорації соціологів.

Весь набір методів можна підрозділити на дві більші групи: методи дослідження й методи впливу. Останні ставляться до специфічної області соціальної психології, до так називаного "психології впливу" і будуть розглянуті в главі про практичні додатки соціальної психології. Тут же аналізуються методи дослідження, у яких у свою чергу розрізняються методи збору інформації й методи її обробки. Існує й багато інших класифікацій методів соціально-психологічного дослідження. Наприклад, розрізняють три групи методів: 1) методи емпіричного дослідження, 2) методи моделювання, 3) управлінсько-виховні методи. При цьому в першу групу попадають всі ті, про які піде мова й у дійсній главі. Що ж стосується другої й третьої груп методів, позначених у наведеній класифікації, то вони не мають яку-небудь особливу специфіку саме в соціальній психології (що визнають, принаймні щодо моделювання, і самі автори класифікації). Методи обробки даних часто просто не виділяються в спеціальний блок, оскільки більшість із них також не є специфічними для соціально-психологічного дослідження, а використають деякі загальнонаукові прийоми. Із цим можна погодитися, але проте для повного подання про все методичне озброєння соціальної психології варто згадати про існуванні цієї другої групи методів.

Серед методів збору інформації потрібно назвати: спостереження, вивчення документів (зокрема, контент-аналіз), різного роду опитування (анкети, інтерв'ю), різного роду тести (у тому числі найпоширеніший соціометричний тест), нарешті, експеримент (як лабораторний, так і природний). Навряд чи доцільно в загальному курсі, так ще й у його початку докладно характеризувати кожний із цих методів. Логічніше вказати випадки їхнього застосування при викладі окремих змістовних проблем соціальної психології, тоді такий виклад буде значно зрозуміліше. Зараз необхідно дати лише саму загальну характеристику кожного методу й, головне, позначити ті моменти, де в застосуванні їх зустрічаються певні утруднення. У більшості випадків ці методи ідентичні тим, що застосовуються в соціології (Отрут, 1995).

Спостереження є "старим" методом соціальної психології й іноді протиставляється експерименту як недосконалий метод. Разом з тим далеко не всі можливості методу спостереження сьогодні вичерпані в соціальній психології: у випадку одержання даних про відкрите поводження, про дії індивідів метод спостереження грає досить важливу роль. Головна проблема, що встає при застосуванні методу спостереження, полягає в тім, як забезпечити фіксацію якихось певних класів характеристик, щоб "прочитання" протоколу спостереження було зрозуміло й іншому дослідникові, могло бути інтерпретоване в термінах гіпотези. Звичайною мовою це питання може бути сформульований так: що спостерігати? Як фіксувати спостережуване?[25, c. 2-4]

Існує багато різних пропозицій для організації так називаного структурування дані спостереження, тобто виділення заздалегідь деяких класів, наприклад, взаємодій особистостей у групі з наступною фіксацією кількості, частоти прояву цих взаємодій і т.д. Нижче буде докладно охарактеризована одна з таких спроб, початих Р. Бейлсом. Питання про виділення класів спостережуваних явищ є власне кажучи питання про одиниці спостереження, як відомо, гостро вартий і в інших розділах психології. У соціально-психологічному дослідженні він може бути вирішений тільки окремо для кожного конкретного випадку за умови обліку предмета дослідження. Інше принципове питання - це часовий інтервал, якому можна вважати достатнім для фіксації яких-небудь одиниць спостереження. Хоча й існує багато різних процедур для того, щоб з фіксацію цих одиниць у певні проміжки часу і їхнє кодування, питання не можна вважати до кінця вирішеним. Як видно, метод спостереження не так примітивний, як з на перший погляд, і, безсумнівно, може з успіхом бути застосований у із соціально-психологічних досліджень.

Вивчення документів має велике значення, оскільки за допомогою цього методу можливий аналіз продуктів людської діяльності. Іноді необґрунтовано протиставляють метод вивчення документів, наприклад, методу опитувань як метод "об'єктивний" методу "суб'єктивному". Навряд чи це протиставлення доречно: адже й у документах джерелом інформації виступає людина, отже, всі проблеми, що встають при цьому, залишаються в силі. Звичайно, міра "суб'єктивності" документа різна залежно від того, чи вивчається офіційний або сугубо особистий документ, але вона завжди присутня. Особлива проблема виникає тут і у зв'язку з тим, що інтерпретує документ - дослідник, тобто теж людина зі своїми власними, властивими йому індивідуальними психологічними особливостями. Найважливішу роль при вивченні документа грає, наприклад, здатність до розуміння тексту. Проблема розуміння - це особлива проблема психології, але тут вона включається в процес застосування методики, отже, не може не прийматися в увагу.

Для подолання цього нового виду "суб'єктивності" (інтерпретації документа дослідником) уводиться особливий прийом, що одержала назва "контент-аналіз" (буквально: "аналіз змісту"). Це особливий, більш-менш формалізований метод аналізу документа, коли в тексті виділяються спеціальні "одиниці", а потім підраховується частота їхнього вживання. Метод контент-аналізу є сенс застосовувати тільки в тих випадках, коли дослідник має справу з більшим масивом інформації, так що доводиться аналізувати численні тексти. Практично цей метод застосовується в соціальній психології при дослідженнях в області масових комунікацій. Ряд труднощів не знімається, звичайно, і застосуванням методики контент-аналізу; наприклад, сам процес виділення одиниць тексту, природно, багато в чому залежить і від теоретичної позиції дослідника, і від його особистої компетентності, рівня його творчих можливостей. Як і при використанні багатьох інших методів у соціальній психології, тут причини успіху або неуспіху залежать від мистецтва дослідника[35, c. 21-23].

Опитування - досить розповсюджений прийом у соціально-психологічних дослідженнях, що викликає, мабуть, найбільше число дорікань. Звичайно критичні зауваження виражаються в здивуванні із приводу того, як же можна довіряти інформації, отриманої з безпосередніх відповідей випробуваних, власне кажучи з їхніх самозвітів. Обвинувачення такого роду засновані або на непорозумінні, або на абсолютній некомпетентності в області проведення опитувань. Серед численних видів опитувань найбільше поширення одержують у соціальній психології інтерв'ю й анкети (особливо при дослідженнях більших груп).

Головні методологічні проблеми, які виникають при застосуванні цих методів, полягають у конструюванні запитальника. Перша вимога тут - логіка побудови його, передбачення того, щоб запитальник доставляв саме ту інформацію, що потрібно по гіпотезі, і того, щоб інформація ця була максимально надійною. Існують численні правила побудови кожного питання, розташування їх у певному порядку, угруповання в окремі блоки й т.д. У літературі докладно описані типові помилки, що виникають при неписьменному конструюванні запитальника. Все це служить тому, щоб запитальник не вимагав відповідей "у чоло", щоб зміст його було зрозуміло авторові лише за умови проведення певного задуму, що викладений не в запитальнику, а в програмі дослідження, у гіпотезі, побудованої дослідником. Конструювання запитальника - найважча робота, вона не може виконуватися поспішно, тому що всякий поганий опитувальник служить лише компрометації методу.

Окрема більша проблема - застосування інтерв'ю, оскільки тут має місце взаємодія інтерв'юера й респондента (тобто людини, що відповідає на питання), що саме по собі є деяке соціально-психологічне явище. У ході інтерв'ю проявляються всі описувані в соціальній психології способи впливі однієї людини на інший, діють всі закони сприйняття людьми один одного, норми їхнього спілкування. Кожна із цих характеристик може впливати на якість інформації, може привносити ще один різновид "суб'єктивності", про яку мова йшла вище. Але потрібно мати на увазі, що всі ці проблеми не є новими для соціальної психології, із приводу кожної з них розроблені певні "протиотрути", і завдання полягає лише в тім, щоб з належною серйозністю ставитися до оволодіння цими методами. На противагу розповсюдженому непрофесійному погляду, що опитування - самий "легкий" для застосування метод, можна сміло затверджувати, що гарне опитування - це самий "важкий" метод соціально-психологічного дослідження.

Тести не є специфічним соціально-психологічним методом, вони широко застосовуються в різних областях психології. Коли говорять про застосування тестів у соціальній психології, мають на увазі найчастіше особистісні тести, рідше - групові тести. Але й цей різновид тестів, як відомо, застосовується й у загальнопсихологічних дослідженнях особистості, ніякою особою специфіки застосування цього методу в соціально-психологічному дослідженні немає: всі методологічні нормативи застосування тестів, прийняті в загальній психології, є справедливими й тут.

Як відомо, тест - це особливого роду випробування, у ході якого випробуваний виконує або спеціально розроблене завдання, або відповідає на питання, що відрізняються від питань анкет або інтерв'ю. Питання в тестах носять непрямий характер. Зміст наступної обробки полягає в тому, щоб за допомогою "ключа" співвіднести отримані відповіді з певними параметрами, наприклад, характеристиками особистості, якщо мова йде про особистісні тести. Більшість таких тестів розроблено в патопсихології, де їхнє застосування має сенс лише в сполученні з методами клінічного спостереження. У певних границях тести подають важливу інформацію про характеристики патології особистості. Звичайно вважають найбільшою слабістю особистісних тестів та їхня якість, що вони схоплюють лише якусь одну сторону особистості. Цей із частково переборюється в складних тестах, наприклад, тесті Кеттела або тесті MMPІ. Однак із цих методів не в умовах патології, а в умовах норми (із чим і має справа соціальна психологія) вимагає багатьох методологічних коректив.

Саме головне питання, що встає тут, - це питання про те, наскільки значимі для особистості пропоновані їй завдання й питання; у соціально-психологічному дослідженні - наскільки можна співвіднести з тестовими вимірами різних характеристик особистості її діяльність у групі й т.д. Найпоширенішою помилкою є ілюзія про те, що варто провести масове тестування особистостей у якійсь групі, як всі проблеми цієї групи й особистостей, її складових, стануть ясними. У соціальній психології тести можуть застосовуватися як підсобний засіб дослідження. Дані їх обов'язково повинні зіставлятися з даними, отриманими за допомогою інших методів. До того ж застосування тестів носить локальний характер ще й тому, що вони переважно стосуються лише одного розділу соціальної психології - проблеми особистості. Тестів же, що мають значення для діагностики групи, не так багато. Як приклад можна назвати получивший широке поширення соціометричний тест, що буде розглянутий особливо в розділі, присвяченому малій групі.

Експеримент виступає в якості одного з основних методів дослідження в соціальній психології. Полеміка навколо можливостей і обмеженостей експериментального методу в цій області є однієї із найгостріших полемік по методологічних проблемах у цей час. У соціальній психології розрізняють два основних види експерименту: лабораторний і природний. Для обох видів існують деякі загальні правила, що виражають суть методу, а саме: довільне введення експериментатором незалежних змінних і контроль за ними, а також за змінами залежних змінних. Загальним є також вимога виділення контрольної й експериментальної груп, щоб результати вимірів могли бути порівнянні з деяким еталоном. Однак поряд із цими загальними вимогами лабораторний і природний експерименти мають свої власні правила. Особливо дискусійним для соціальної психології є питання про лабораторний експеримент[40, c. 34-36].

2.2. Методика дослідження індивідуальних та групових форм профілактичної роботи

Особливий ефект засоби профілактики та корекції девіантної поведінки дають тоді, коли їх застосовують у вигляді поєднаного сугестивного й когнітивного впливу. Такий вплив може набувати форми прямого навіювання, а також вправ, ігор із елементами навіювання та когнітивних дій, поряд із традиційними виховними засобами, що відповідають віку підлітків, із корекційними вправами, які узгоджуються з індивідуально-типовими особливостями цієї вікової групи. Девіантність виявляється у різних формах соціальної агресії, тривожності, дезадаптації, ворожості.

Для значної частини населення України поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві норм (девіантна поведінка), за масштабами і географією поширення є радше соціальною нормою.

Досвід економічно розвинутих країн засвідчує: шлях збереження здоров'я, пов'язаний із широким упровадженням профілактичних технологій, є перспективнішим і економічно вигіднішим для суспільства. Приміром, у Фінляндії завдяки позитивним змінам у способі життя вдалося знизити показники захворюваності на серцево-судинні недуги та смертності від них на 50%. Про це свідчать і результати численних епідеміологічних досліджень: визначальними факторами формування та зміцнення здоров'я, попередження захворювань є умови та спосіб життя (більш ніж на 50%).

За кордоном такі проекти ініціює, як правило, одна (або декілька разом) з нижченаведених організацій:

- недержавні організації (з проблем молоді, дітей, інвалідів, літніх людей, з місцевих проблем культурного, мистецького, етнографічного спрямування, благодійні, притулки для літніх, центри денної дитячої опіки тощо);

- державні (муніципальні) організації (центри відвернення кризових ситуацій, служби місцевого комунального господарства, зайнятості і професійного навчання, правоохоронні, підтримки місцевого бізнесу, соціального захисту різних контингентів, культурні, освітні заклади тощо);

- бізнес-структури (кредитні спілки, банки, компанії з обслуговування, будівництва, благоустрою тощо);

- релігійні організації (церкви різних конфесій, релігійні громади і об'єднання).

Ініціатива перелічених організацій підтримується, керується і координується в різних країнах за різними моделями. Наприклад, в Канаді (Міністерство охорони здоров'я провінції Саскачеван) є посади фахівців, які відповідають за ФЗСЖ. Вони постійно аналізують дані звітів лікарень, поліцейських осередків, соціальних служб, місцевих засобів масової інформації. В результаті аналізу вони визначають факт існування і вагомість конкретної, нагальної на цей час у даній місцевості проблеми, що має вплив на здоров'я населення. Далі створюються тимчасові робочі групи з фахівців різного профілю, що обізнані з даної проблематики, опрацьовується та впроваджується в життя план заходів щодо подолання даної проблеми, ведеться пошук партнерів із числа вищезгаданих організацій. За іншою моделлю самі організації ініціюють проекти ФЗСЖ, а державні служби консультують, координують діяльність, підтримують ресурсами[44, c. 31-33].

Входження України у новий період становлення всіх сфер соціального розвитку, відновлення державності, відродження багатого культурно-історичного досвіду та традицій національного виховання висуває проблему гармонійного фізичного і духовного розвитку молодого покоління, соціалізації його як особистості. Такий стиль життєдіяльності спрямований перш за все на підтримку та збереження здоров'я фактично здорових людей. Звичайно, саме у молодому віці повинна прищеплюватись та виховуватись мотивація до такого способу життя, його доцільність та необхідність.

Основні шляхи формування ЗСЖ дітей та молоді це:

- сім'я та батьки;

- навчальні заклади (програмні та факультативні навчальні курси);

- позашкільні заклади, в тому числі заклади фізичної культури та спорту;

- центри соціальних служб для молоді;

- оздоровчі та медичні установи;

- програми за місцем проживання, що ініціюються державними установами;

- програми та проекти різноманітних громадських організацій;

- інформаційні заходи через ЗМІ та інші джерела інформації.

Політика та заходи по формуванню здорового способу життя передбачають програми та проекти, що розраховані на широкий загал дітей та молоді, на батьків, на окремі групи ризику чи групи спеціальної уваги молоді та батьків, а також – на фахівців, що працюють з молоддю. Тому в одних випадках робота побудована лише як виховна і профілактична, в інших – як виховна та корекційна або навіть виховна та лікувально-корекційна. Окремі проекти реалізуються як освітні або тренінгові.

Як правило, вітчизняні проекти по формуванню здорового способу життя ініціюються державними установами, переважно спеціалізованими (освітянськими, молодіжними, медичними, соціальними тощо) і тими з різноманітних громадських організацій, які дістали підтримку міжнародних організацій, фондів тощо. Розглянемо деякі існуючі проекти за різними напрямами, що сприяють формуванню здорового способу життя дітей та молоді.

Навички, закладені у дитинстві, формуються на рівні підсвідомості на все життя. Якщо поглянути на шкільний вік, то тут є два напрями діяльності по формуванню здорового способу життя молодого покоління: це діяльність школи у цьому напрямі та різних позашкільних навчально-виховних закладів.

Один з основних напрямів роботи Соціальної служби для молоді Київської міської державної адміністрації – вулична профілактична робота з метою пропаганди ЗСЖ серед підлітків та молоді, а також профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі. У цьому напрямі Соціальна служба для молоді співпрацює з багатьма вітчизняними та зарубіжними організаціями. Це дитячий фонд при Представництві ООН в Україні - UNISEF, Українська асоціація планування сім'ї тощо. Наукове супроводження – УІСД. Крім того, Соціальна служба для молоді бере безпосередню участь в реалізації спільного українсько-канадського проекту "Молодь за здоров'я". Робота проводиться за допомогою членів дитячих громадських організацій міста та волонтерів Соціальної служби для молоді. Значна увага приділяється методиці "спілкування на рівних", адже та інформація, що потрапляє до молодої людини від однолітка, є зрозумілішою для неї, більш змістовною і викликає більш довірливе ставлення[22, c. 1-3].

До основних заходів Соціальної служби для молоді щодо пропаганди здорового способу життя відносяться:

• проведення збору-загону дитячих громадських організацій, волонтерських загонів "Молодь за здоровий спосіб життя";
• проведення тематичних волонтерських змін літніх наметових таборів "Витоки";
• у межах роботи тренінгового центру проведення лекцій і тренінгів для дітей та підлітків на тему пропаганди здорового способу життя;
• у межах роботи українсько-канадського проекту "Молодь за здоров'я" розроблені та надруковані інформаційні матеріали профілактичної спрямованості;
• робота вуличних соціальних педагогів;
• робота з молоддю, що потребує допомоги;
• робота "Громадської приймальні";
• тематичні профілактичні дискотеки для молоді.

Отже накопичений досвід у проведенні заходів та акцій з пропаганди щодо здорового способу життя в Україні дозволяє говорити про можливість та актуальність створення інформаційно-аналітичного центру по накопиченню існуючих практик, необхідність перейти до етапу аналізу ефективності різноманітних програм та відбору кращого досвіду.

Всі заходи можна підрозділити на профілактичні та підтримуючі, індивідуальні та масові, обов'язкові та добровільні, освітні та інформаційні, науково-практичні та методичні тощо. Проте діють вони як окремі елементи, не маючи між собою логічних зв'язків. Не створена єдина система заходів та засобів пропаганди здорового способу життя, не відпрацьовані механізми можливостей застосування соціально-економічних чинників стимулювання молоді до орієнтованого на здоров'я стилю життєдіяльності. Можливо саме цього бракує для стимулювання молоді бути ближче до засад здорового способу життя[20, c. 7-8].

Висновки по розділу 2

Отже, підсумовуючи, зазначимо: саме молода людина найчастіше — практично щомиті — опиняється перед необхідністю обирати власний життєвий шлях. Держава ж покликана створити умови, за яких цей вибір свідомо схилятиметься до засад здорового способу життя. Відповідна політика має охоплювати всі потрібні складники: давати інформаційну основу й знання, що формують бажання жити саме так, забезпечувати практичні можливості, а також сприяти виникненню соціально-економічних спроможностей для кожної молодої людини — поза залежністю від її походження, статусу, місця проживання чи інших соціальних ознак.

Розглядаючи це питання, варто наголосити: універсальних методів соціологічних досліджень не існує — кожен має чітко окреслені пізнавальні можливості. Тож поділ на «добрі» чи «погані» методи взагалі некоректний; методи бувають або адекватними, або неадекватними до завдання, яке ставить дослідник. А надійність методу забезпечується не лише його обґрунтованістю, а й неухильним дотриманням правил його застосування.

Класифікація соціологічних досліджень за видами залежить від ступеня складності, актуальності, мети, потреб замовників, наукової спроможності тощо. Відповідно до завдань виокремлюють фундаментальні, прикладні та комплексні соціологічні дослідження. Структурно соціологічне дослідження охоплює три основні етапи: підготовчий (розробка програми дослідження), основний (проведення емпіричного дослідження) та завершальний (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожен із цих етапів містить низку важливих процедур.

Залежно від складності й масштабності аналізу предмета вирізняють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове та аналітичне.

3.1. Процедура дослідження та опис даних дослідження

Методи дослідження. Під час виконання окреслених наукових програм застосовувалися такі методи:

1. аналіз статистичних даних стосовно поширення наркотизму;
2. опитування представників різних груп населення (анкетування й інтерв’ювання);
3. експертне опитування;
4. картографування.

Для аналітичного опрацювання зібраних даних залучалися методи математичної статистики (описова статистика, аналіз зв’язків та залежностей, кореляційний аналіз). Валідність і надійність одержаних результатів забезпечуються взаємодоповнюваністю застосованих методів і репрезентативністю вибіркової сукупності (її обсяг становив 2500 осіб), а також проведенням чотирьох моніторингових соціологічних опитувань (у 2007 р. — лютий, березень, квітень) за ідентичними квотними вибірками обсягом 1000 осіб кожна. Точність, надійність, валідність методик і проведення замірів обґрунтовані відповідно до прийнятих в емпіричній соціології процедур.

Поміж проблем, які постають перед українським суспільством унаслідок розповсюдження нелегальних наркотиків, окреме місце посідає проблема інтеграції наркотичної субкультури у молодіжну субкультуру та загальна легітимація наркотизму у суспільній свідомості.

У ході моніторингових опитувань учнівської молоді та ретроспективного опитування, що були здійснені, було виявлено деякі особливості громадської свідомості, які відбивають легітимацію наркотизму. Серед них: формування субкультури наркотизму, яка схвалюється; збільшення ступеня оцінки доступності наркотиків; «загострення» оцінки алкогольних і наркотичних проблем; збільшення толерантності щодо наркоманів; а також розширення припустимих меж вживання алкоголю і наркотиків і посилення мотивації на їхнє вживання.

Оцінка ступеня доступності наркотиків має відносно слабку позитивну динаміку з 50-х рр. до 80-х рр. (див. табл. 2.1), проте за останнє десятиліття спостерігається якісний стрибок в оцінці доступності наркотиків, який, на наш погляд, відбиває реальну ситуацію з нелегальним обігом наркотиків. Так, за даними дослідження 2007 р., кількість учнівської молоді, яка вважає, що «легко» або «скоріше легко, ніж важко» дістати наркотики, склала 18,2% і 34,8% відповідно, а кількість тих, хто вважають, що наркотики дістати «важко» або «скоріше важко, ніж легко», склала 1,2% і 4,3% відповідно. Вагалися з оцінкою 41,5%. Тобто на даний момент у м. Київі усього 5,7% молоді вважають, що можуть мати труднощі у випадку, якщо буде потрібно дістати наркотики.

Істотно змінилася оцінка стану ситуації із вживанням таких адиктивних речовин як спиртні напої та наркотики. Для фіксації цього показника ми використовували шкалу, котра складає континуум із семи позицій від оцінки проблеми як абсолютно несерйозної (–2 бали) до її оцінки як дуже серйозної (+2 бали). Динаміка оцінки київською молоддю міри гостроти цих проблем подана на рис. 2.1. Загальні тенденції зміни громадської свідомості наочно ілюструє діаграма і лінії поліноміального тренду (величини достовірності апроксимації подані на діаграмі).

У перші повоєнні десятиліття наркоманія не була розповсюджена, в той час як зловживання спиртними напоями, алкоголізм і на той час були соціальною реальністю. Це призвело до того, що у 70-х рр. (час створення самостійної наркологічної служби) соціальні оцінки зафіксували сприйняття проблеми наркоманії ще як несерйозної, а проблеми алкоголізму - навпаки, як цілком серйозної. Після 80-х років відбулася якісна зміна соціального сприйняття цих проблем.

Оцінка гостроти алкогольної проблеми знизилася, що цілком можливо пов’язати з антиалкогольною кампанією тих років, а проблема наркоманії стала вже сприйматися як значуща, індекс її серйозності, як ми бачимо, зріс до позитивної величини.

За останнє десятиліття ми можемо спостерігати суттєве зростання оцінки гостроти обох проблем і зсув акцентів у бік наркоманії як більш серйозної, ніж проблема алкоголізму, незважаючи на його незрівнянно більші масштаби поширення. Це цілком пояснюється тим фактом, що стосовно алкоголю не існує правових обмежень, його вживання культурально обумовлено численними питними звичаями і традиціями, котрі існують протягом сторіч. У відношенні наркотиків, навпаки, ніяких культурально обумовлених і сталих механізмів їхнього вживання не існує, це явище відносно нове. Відповідно, на нову небезпеку суспільство і реагує більш сильними побоюваннями. Проте слід зазначити, що соціальні наслідки вживання наркотиків мають набагато більший негативний потенціал, ніж наслідки вживання алкоголю.

Спостерігається зміна ставлення до споживачів адиктивних речовин серед різноманітних вікових груп києвлян. Ми вимірювали ступінь толерантності за допомогою шкал Богардуса і Лайкерта. Внаслідок специфіки процедури ретроспективного опитування отримані нами результати відбивають вікову структуру громадської свідомості груп києвлян у віці відповідно 60–65, 50–55, 40–45, 30–35 і 20–25 років (див. табл. 2.2).

Шкала Богардуса, яка містить відповіді на питання «В якій якості Ви згодні сприйняти людей, котрі вживають наркотики?», описує величину соціальної дистанції стосовно соціальної групи наркоманів. У даному випадку її можна інтерпретувати як прийняття або неприйняття наркомана у певному соціальному статусі, значущому для респондента тієї або іншої вікової групи жителів м. Києва (табл. 2.2.). Виявилося, що молоді києвляни демонструють тенденцію до скорочення соціальної дистанції з наркоманами. Серед них відсоток готових прийняти наркоманів на більш «близькій» соціальній дистанції є значно вищим, ніж у старших вікових групах. Проте ми бачимо, що відсоток молодих людей, готових прийняти наркомана на «близькій» соціальній дистанції, досить малий. За результатами моніторингу 2007 р. було виявлено, що чоловіки більш толерантні до наркоманів, ніж жінки. Серед чоловіків більший відсоток згодний прийняти наркоманів на «близькій» дистанції (як членів сім’ї, друзів, у класі, у групі, у мікрорайоні), а серед жінок - на «дальній» (як жителів міста, України і взагалі не хочуть жити з ними в одній країні).

Шкала Лайкерта містить 8 тверджень негативного і позитивного характеру стосовно наркоманів, наприклад «Наркомани в цілому смирні люди» або «З наркоманами спілкуватися небезпечно», ступінь згоди з якими респондент виражав відповідями, яким ми привласнювали числові значення в балах: «згоден» — 1; «скоріше згоден» — 0,5; «важко відповісти» — 0; «скоріше не згоден» - –0,5; «не згоден» - –1. У результаті ми одержали дані, що описують «вікову структуру» толерантності до наркоманів. Так, індекс толерантності склав: у групі 60–65 років - –3,95; 50–55 років - –3,89; 40–45 років - –3,47; 30–35 років - –3,12; 20–25 років - –2,14. Тут більш високий індекс означає менш конформне ставлення до наркоманів. Проте ми бачимо, що, незважаючи на більш високий індекс толерантності до наркоманів у більш молодих києвлян, він усе ж залишається негативним. Це говорить про те, що в громадській свідомості і на сьогоднішньому етапі домінує «негативний стереотип» наркомана, який має тенденцію до нейтралізації у свідомості більш молодих києвлян.

Результати досліджень зафіксували розширення припустимих меж вживання алкоголю (табл. 2.3) і наркотиків (табл. 2.4).

Так, із зменшенням віку респондентів зростає кількість тих, хто вважають, що «вживати алкоголь можна завжди», «можна іноді напиватися» і «можна часто пити слабкі напої», причому частка тих, хто вважають, що «спиртні напої можна пити завжди і будь-які, якщо є гроші і підходить обстановка», досить стабільна у вікових групах відповідно 60–65, 50–55, 40–45 і 30–35 років, а в групі молоді 20–25 років - у 2 рази вища, ніж в інших.

Також ми можемо спостерігати збільшення з віком кількості тих, хто вважають, що «спиртні напої можна вживати рідко (на свята і «за столом») і в обмеженій кількості» (див. табл. 3). Проте частка тих, хто вважає, що «спиртні напої необхідно ніколи і ні за яких обставин не вживати», досить стабільна для усіх вікових груп (біля 3–4%).

Стосовно наркотиків (табл. 2.4) із віком зменшується кількість тих, хто вважають, що можна «іноді курнути» або курити досить часто «травичку». А в старших вікових групах особи, які припускають можливість вживання більш сильних наркотиків, складають поодинокі випадки. Звертає на себе увагу величезна перевага практично за всіма позиціями молоді. Так, 41,6% молодих людей вважають, що іноді можна курнути «травичку», а 7,7% вважають, що «травичку» можна курити досить часто. Крім того, чим молодшими є респонденти, тим менша їхня кількість вважає, що наркотики взагалі ніколи не треба вживати (серед двадцятирічних цей відсоток у 2 рази менший, ніж серед респондентів 60–65 і 50–55 років).

Крім того, виявилось, що кількість респондентів, які мають мотиви вживати наркотики, із віком зменшується. Зменшується з віком також і кількість тих, хто не виключає виникнення цих мотивів у майбутньому. Мотивація на вживання наркотиків у респондентів 20–25 років є найбільш високою, ніж в інших вікових групах. Так, за результатами опитування на питання «Чи є у Вас причини, мотиви вживати (або принаймні спробувати) наркотики?» відповіли «так» - 4% респондентів 20–25 років; «можливо» - 15%; «зараз немає, але таке виключити не можна» — 33% і «немає і бути не може» - 48%.

Таким чином, ми можемо достатньо обґрунтовано стверджувати, що поширення субкультури наркотизму в останнє десятиліття змінило ціннісно-нормативну структуру громадської свідомості, і, незважаючи на те, що молодь дає цілком реальні оцінки ситуації що склалась, для молодіжної популяції характерні високі рівні толерантності щодо споживачів наркотиків, лояльне ставлення до поширення адиктивних речовин і їхніх споживачів, значне, у порівнянні з більш старшими віковими групами, розширення припустимих меж поведінки стосовно адиктивних речовин і підвищення мотивації на вживання наркотиків. Все це, на нашу думку, перетворюється в потужний епідеміологічний чинник поширення адиктивних речовин і субкультури їхнього споживання серед молоді м. Києва.

3.2. Інтерпретація результатів дослідження

Структурно-динамічні закономірності відображають трансформації у складі підсистем наркотичної ситуації. Завдяки аналізу емпіричних даних вдалося виявити такі тенденції:

Перехід наркотичної ситуації з латентного стану в актуальний. Ця тенденція проявляється через розширення складу й дій агентів підсистем наркотичної ситуації. Найінтенсивніше зростає підсистема наркотизму — її постійне збільшення простежується з 50-х років за фактами вживання адиктивних речовин.

Утворення статистично значущих соціальних груп споживачів наркотиків. Упродовж другої половини ХХ століття безперервно зростає кількість соціальних груп споживачів наркотиків. Загалом у київському регіоні сформувалася наркотична ситуація каннабіноїдного типу — приблизно половина молодих людей у м. Києві (48,98%) пробували або вживають препарати конопель. Соціальна група молодих людей, які пробували або вживають стимулятори (за винятком чифіру — 16,26%), становить 14,22% молодих киян чоловічої статі (4,9% для учнівської молоді обох статей за даними моніторингу 2005 р., за винятком чифіру — 9,2%). Соціальна група молодих киян чоловічої статі, котрі вживають опіоїди, становить 10,36% (8,5% для молоді обох статей за даними моніторингу 2005 р.). Соціальні групи споживачів седативно-снотворних і анксіолітичних препаратів — 6,92%, інгалянтів — 6,1% і галюциногенів — 5,5% є меншими.

Кількісна стабілізація та внутрішня трансформація групи споживачів тютюнових виробів. Загальна частка курців серед київської молоді чоловічої статі в повоєнний час коливається близько 60%, що свідчить про її відносну стабільність, особливо серед молоді чоловічої статі. Якісно змінилося співвідношення тих, хто викурює відносно малу кількість сигарет (їхня кількість зменшилася), і тих, хто викурює досить велику кількість сигарет (їхня кількість збільшилася).

Розширення соціальних груп хворих на наркоманію та алкоголізм (залежних від адиктивних речовин). І в Україні, і в Київській області поряд зі зростанням числа осіб, які страждають на алкогольну залежність, спостерігається тенденція постійного зростання наркоманії. Особливістю Київського регіону є відносне превалювання приросту тих, хто зловживає наркотиками без залежності, над приростом наркоманів.

Стрімке зростання нелегального обігу наркотиків як особливої форми протизаконного бізнесу. Як в Україні загалом, так і в Київській області простежується збільшення числа злочинів, пов'язаних із незаконним виробництвом, поширенням і обігом наркотиків, від поодиноких злочинів (2-3 злочини) у 1972–1973 рр. до 2796 злочинних діянь у 2006 р. Відповідно зростає і число осіб, які втягуються в незаконний обіг наркотиків, серед них усе більше підлітків і молодих людей у віці 18–24 років. Спостерігається стійке зростання злочинів, скоєних у стані алкогольного і наркотичного сп'яніння. Виявлено якісні зміни наркотичної ситуації: експерти юристи-практики відзначають, що за останні роки динаміка частоти вилучення наркотиків практично не змінилася, але змінилася їхня структура, з'явилося більше нових препаратів кустарного виготовлення і так званих важких наркотиків. Трансформувалася соціально-етнічна приналежність суб'єктів нелегального обігу наркотиків. З 50-х рр. істотно збільшилася кількість продавців наркотиків із соціальних груп «своїх», друзів, циган і вихідців із кавказького регіону. Звертає на себе увагу стрімке зростання частки місцевих жителів серед продавців наркотиків. На нелегальному ринку наркотиків більшість складають продавці з найближчого соціального оточення респондентів — місцеві жителі і друзі, що, на нашу думку, істотно полегшує доступ до наркотичних речовин.

Соціально-територіальна локалізація наркотизму. Поширення наркотизму має «осередковий» характер. Виникають осередки компактного проживання локальних груп наркоманів, збут і торгівля відбуваються в основному за місцем проживання торговців і наркоманів, причому ця закономірність стосується й адміністративно-територіальної та регіональної структури України. Наркоманія, як і раніше, залишається захворюванням головним чином міського населення України, проте протягом останніх років відзначається тенденція до збільшення серед наркоманів частки сільських жителів.

Латентність наркотизму — порівняльний аналіз соціологічних даних і даних медичної статистики показав, що з усього масиву осіб, причетних до нього, у поле зору офіційних органів потрапляє лише незначна їх частина.

Процес поширення наркотизму має певні «історичні фази». Виділено три фази: 1) «латентна фаза» (50-і — 60-і рр.), 2) фаза «латентного зростання» (70-і — 80-і рр.), 3) фаза «актуального зростання» (90-і рр.).

Діяльнісно-поведінкові закономірності стосуються особливостей поведінки агентів наркотизму і формування його соціокультурного механізму. До них належить:

Формування сталих соціальних зв'язків і контактів зі споживачами наркотиків і, відповідно, тотальне розширення груп ризику. Посилення «процесів залучення» до наркотизму виражається у зростанні цілої низки показників, серед яких зростання соціальних контактів зі споживачами адиктивних речовин як «дальнього», так і «ближнього» кола (носіями субкультури наркотизму), зростання прямих контактів із фактами адиктивної поведінки, зростання спроб втягнути у споживання адиктивних речовин, зростання соціальних контактів із продавцями наркотиків. Існує позитивний кореляційний зв'язок між фактами споживання адиктивних речовин і мірою «заглибленості» у соціальні зв'язки із суб'єктами наркотизму. Зі зростанням соціальних контактів «дальнього» і «ближнього» кола, а також безпосередніх контактів із фактами споживання адиктивних речовин зростає ризик залучення до наркотизму. Проте різниці між статями у ступені ризику залучення до споживання наркотиків практично не існує.

Перша проба як закономірність вибору адиктивної поведінки. Аналіз біографічних інтерв'ю дозволив простежити закономірності в персональних історіях опитуваних. Виявлені закономірності життєвого шляху наркоманів можна назвати «кар'єрою наркомана», що складається з послідовних етапів і подій. Однією з цих закономірних подій і є перша спроба наркотиків. Серед закономірностей першої проби наркотиків відзначено фіксацію віку першої проби алкоголю і тютюну на більш ранніх вікових проміжках, ніж наркотиків (для алкоголю і тютюну — 12–15 років, для наркотиків — 14–17 років); локалізація першої проби в місцях основного проведення вільного часу, її спонтанність і ініціювання соціальним оточенням; превалювання серед причин, які утримують від проби наркотику, сформованої власної думки, інтересів і життєвої позиції, а також побоювань за своє здоров'я. Виявлено, що серед мотивів першої проби наркотиків домінує психологічна мотивація: цікавість, бажання випробувати нові, приємні відчуття, наявність виправдань, що «у житті треба спробувати все, тим більше, що в будь-який момент можна зупинитися». Також високу значущість мають субмісивні мотиви — підпорядкування тиску соціального оточення.

Розходження у патернах споживання адиктивних речовин між чоловіками та жінками. Стосовно каннабіноїдів на початковому етапі пошукового полінаркотизму (етапі проб) зупиняється більше жінок, ніж чоловіків, котрі здебільшого не задовольняються одноразовою пробою і продовжують експериментувати з каннабіноїдами аж до стадії регулярного споживання. У відношенні алкоголю жінки більш схильні не тільки до поодиноких проб, але і до вживання алкоголю з частотою аж до нерегулярного споживання, а чоловіки переважають лише при регулярному споживанні. Стосовно тютюну жіноче вживання носить здебільшого демонстративно-наслідувальний характер, а чоловіче — скоріше характер інгаляційної токсикоманії.

Поширення субкультури наркотизму та її засвоєння молоддю. Виявлено інтеграцію когнітивного компонента субкультури наркотизму у молодіжну свідомість, причому найбільш інтенсивний стрибок спостерігається в останнє десятиліття.

Суб'єктивна легітимація наркотизму. Серед закономірностей суспільної свідомості, які відбивають легітимацію наркотизму (формування схвалюваної субкультури наркотизму), звертають на себе увагу збільшення міри суб'єктивної оцінки доступності наркотиків, збільшення суб'єктивної оцінки гостроти алкогольних і наркотичних проблем, зміна толерантності до наркоманів — нейтралізація «негативного стереотипу» наркомана в молодіжній свідомості, а також розширення припустимих меж вживання алкоголю й наркотиків та посилення мотивації щодо їх вживання серед молоді.

Трансформація алкогольної мотивації і її генералізація в молодіжній свідомості. На фоні зниження віку споживачів алкогольних напоїв протягом другої половини ХХ ст. змінюється і мотивація споживання алкоголю. Серед молодих людей у віці близько 20 років виявлено підвищення мотивації споживання алкоголю за шкалами соціальної і, особливо, психологічної мотивації (прагнення одержати задоволення і зняти неприємні переживання), а також зростання мотиваційної напруги — це свідчить про генералізацію алкогольної мотивації у молодіжній свідомості.

Виявлені закономірності є основою змісту і напрямків профілактики наркотизму та аналізу інституційних, політико-правових і організаційних основ профілактичної роботи, а також побудови спеціальної технології, яка впорядковує зазначений тип діяльності.

3.3. Рекомендації щодо вибору технології профілактики наркозалежності серед молоді

Ефективність і характер профілактичних заходів значною мірою зумовлюються політичними та економічними чинниками, які діють у державі (держмонополія, ідеологічні заборони тощо). Певною мірою вони визначаються й політикою держави у сфері наркотизму, яка є неоднозначною стосовно різних адиктивних речовин (алкоголь, тютюн, так звані легкі й важкі наркотики).

Легалізація наркотиків в Україні вигідна насамперед тіньовим структурам. Вона несумісна з науковою, соціальною та медичною доктриною профілактики наркологічних захворювань і охорони здоров’я, а також суперечить позиції міжнародного співтовариства.

Дезорганізація профілактики наркотизму на сучасному етапі пояснюється як утратою окремих її істотних компонентів, що пов’язано із загальним розладом наркологічної служби, так і появою нових аспектів проблеми, для яких ще не знайдено адекватних рішень і ресурсів. Саме тому в київському регіоні склалася тривожна наркологічна ситуація, а профілактика адиктивної поведінки здійснюється у недостатньому обсязі й дедалі частіше — на непрофесійній основі.

Дотепер серед молоді переважно проводиться первинна профілактика адиктивної поведінки, тоді як наші дані свідчать: щонайменше половина молодих людей уже є об’єктом і для повторної профілактики.

Отже, наразі вже неможливо спиратися на старі й перевірені методи ведення профілактики. Більше того, це небезпечно і шкідливо, адже підриває довіру до інформації, що надходить від дорослих. Аналіз динаміки того, з яких джерел і як часто молоді люди одержували інформацію про наркотики, засвідчує безумовне зростання частоти звертання до всіх джерел інформації про наркотики. Нині домінуючими джерелами інформації про наркотики для молоді є ЗМІ та компанія друзів.

Особливу важливість має те, що молодь відчуває брак інформації про наркотики, і в молодіжній свідомості існує готовність заповнити його достовірними відомостями. Таким чином, регіональна політика профілактики наркотизму повинна бути розроблена з урахуванням реальних існуючих місцевих умов, а кінцевою метою розробки і здійснення подібної політики є соціальна технологія профілактики наркотизму.

Профілактику наркотизму розглядаємо як соціальну технологію, що містить у собі чотири етапи. Перший етап охоплює процедури оцінювання існуючої наркотичної ситуації, у т.ч. визначення кола соціальних показників наркотизму, маркетинг профілактичної програми (визначення цільових груп профілактики, визначення потреби населення у профілактиці, пріоритетних каналів інформації для її проведення, соціальних інститутів, котрі необхідно з цією метою задіяти), визначення ресурсів, що можуть бути задіяні у профілактичній програмі, цільове орієнтування превентивної програми та початок «наскрізного» моніторингу наркотичної ситуації, що продовжується на усіх етапах технології.

Другий етап включає процедури корекції наркотичної ситуації. Діяльність агентів профілактики наркотизму на цьому етапі спрямована як на зниження попиту, так і на зниження пропозиції; крім того, мають бути використані не тільки існуючі профілактичні програми, але й сконструйовані свої, засновані на регіональних особливостях. Серед агентів профілактики дисертантом виділено та розглянуто технології діяльності медиків, вчителів, шкільних психологів, батьків та сім’ї, соціальних працівників та волонтерів, діяльність власних структур, релігійних організацій, общин колишніх споживачів. Зазначено, що діяльність цих агентів усе частіше перехрещується і практично не реалізується окремо.

Третій етап зводиться до координації профілактичних впливів, здійснюваної подвійно: з одного боку — централізоване державне управління, з іншого — громадські ініціативи. На нашу думку, найбільш доцільно здійснювати координацію превентивної діяльності у рамках єдиного регіонального координаційного центру по профілактиці наркотизму; у цьому разі його можна оцінювати і як самостійну менеджеріальну технологію. Четвертий етап виконує контрольну функцію стосовно ефективності самої технології профілактики наркотизму, він є завершальним і сигналізує про успішність проведеної профілактики наркотизму.

Особливе значення ми надаємо глобальній мережі Internet, адже це суттєвий інструмент впливу на наркотизм. Її вплив поширюється у двох протилежних напрямках — стримуючому і стимулюючому наркотизм. Суттєвою особливістю мережі Internet є вільний і практично неконтрольований доступ до інформації як пронаркотичного, так і антинаркотичного типу. Цю особливість необхідно використовувати при побудові соціальної технології профілактики наркотизму.

Проведене дослідження ще раз підтвердило необхідність вдосконалення антинаркотичної профілактичної діяльності.

Наркотизм можна визначити як процес структурації, що характеризується емерджентністю і дуалізмом — наркотизм визначає трансформацію соціальної структури, але й сам змінюється під впливом відповідних соціальних процесів його придушення, стимуляції, лікування і профілактики.

За допомогою системної моделі наркотичної ситуації можна фіксувати стан наркотичної ситуації за багатьма показниками, що дає уявлення про той чи інший ступінь розвитку й поширення наркотизму. Показники наркотичної ситуації розподіляються на ті, що стосуються агентів наркотизму, та ті, що характеризують дії цих агентів.

Ретроспективне дослідження наркотизму компенсувало брак соціологічних досліджень цього явища до 90-х р. ХХ сторіччя. Воно показало, що наркотизм безупинно поширюється, і останнє десятиріччя визначається особливою злоякісністю цього процесу. Зараз близько половини молоді мають спроби наркотиків, переважно каннабіноїдів, і вперше робляться такі спроби приблизно у 14–16 років, а алкоголь та тютюн вперше пробують ще раніше — переважно у 12–13 років.

У ході дослідження було виявлено низку діяльнісно-поведінкових закономірностей розповсюдження наркотизму. Вони стосуються особливостей поведінки агентів наркотизму і формування його соціокультурного механізму. Серед них: формування сталих соціальних зв’язків і контактів зі споживачами наркотиків і, відповідно, тотальне розширення груп ризику; розходження в патернах споживання адиктивних речовин між чоловіками і жінками; поширення субкультури наркотизму; суб’єктивна легітимація наркотизму (формування схвалюваної субкультури наркотизму); перша проба розглянута і як власне закономірність адиктивної поведінки, і як група закономірностей; трансформація алкогольної мотивації та її генералізація у молодіжній свідомості.

Аналіз інституційних основ профілактики наркотизму на міжнародному, національному та регіональному рівні свідчить, що профілактика наркотизму ведеться застарілими методами, а наркотична ситуація, що змінилася останнім часом, вимагає вже інших, більш сучасних та досконалих заходів, які дозволяє втілити соціальна технологія профілактики наркотизму.

Основні результати проведеного дослідження уможливили розробку соціальної технології профілактики наркотизму.

Висновки по розділу 3

Здійснене дослідження вкотре засвідчило, що антинаркотична профілактична робота потребує вдосконалення.

Наркотизм доцільно потрактувати як процес структурації, якому притаманні емерджентність і дуалізм: з одного боку, наркотизм зумовлює трансформацію соціальної структури, а з іншого — він і сам зазнає змін під дією відповідних соціальних процесів, пов'язаних із його придушенням, стимуляцією, лікуванням і профілактикою.

Результати, отримані під час дослідження, дають підстави для формулювання низки положень:

— Україна, зокрема й Київський регіон, прискореними темпами перетворюється не лише на перевалочний пункт для транспортування наркотиків, а й на потужний ринок їхнього розповсюдження та вживання.

— Опрацювання статистичних даних уможливило виявлення тенденцій поширення наркотиків у Києві та захворюваності київської молоді на наркоманію.

— Аналіз ретроспективного опитування населення м. Києва дав змогу чітко вловити процес змін у свідомості людей, який відображає ставлення до наркотику, до споживача наркотиків, наркомана, а також до методів профілактики наркотичної залежності.

— Застосування методів якісного аналізу дозволило точніше простежити процес занурення людини в наркокультуру — від першої проби до формування залежності.

— Використання математичних методів дає можливість пояснити періоди «спалахів» і «провалів» протягом досліджуваного періоду поширення і споживання наркотиків серед молоді.

Висновки

Запобігання наркоманії належить до найважливіших соціальних завдань, для розв'язання якого потрібні узгоджені дії державних органів, медичних закладів, правоохоронних структур, громадських об'єднань та інших інституцій. На сьогодні боротьба з наркоманією залишається вкрай малорезультативною, і це особливо стосується саме профілактичних заходів.

Серед чинників, що зумовлюють низьку ефективність протидії наркоманії, варто виокремити: 1) розпорошеність зусиль та брак окремої державної установи, яка б опікувалася виключно профілактикою і допомогою людям у подоланні наркотичної залежності, а водночас координувала б діяльність інших державних і громадських організацій у цій сфері; 2) недостатню результативність роботи силових структур у боротьбі з наркобізнесом; 3) дефіцит кваліфікованих фахівців; 4) невідповідність численних державних і громадських програм, націлених на профілактику та подолання наркоманії, реаліям сучасного суспільства; 5) недостатню дієвість більшості таких програм і окремих заходів, що застосовуються з цією метою. Останнє значною мірою зумовлене слабким психологічним обґрунтуванням подібних програм та заходів.

Головні зусилля в боротьбі з наркоманією доцільно зосередити на заходах первинної профілактики, серед яких найпоширенішими є такі: профілактична робота в сім'ї та навчальних закладах, діяльність служб і консультативних пунктів соціально-психологічної допомоги, комплексна робота з групами ризику, залучення ЗМІ та різних видів рекламної продукції для антинаркотичної пропаганди й популяризації здорового способу життя, профілактика на основі діагностики генетичної схильності.

Плануючи застосування будь-якого профілактичного заходу, слід зважати на такі моменти: 1) на який цільовий контингент цей захід спрямований; 2) вікові, статеві та соціально-психологічні особливості його застосування; 3) дані про ефективність заходу; 4) наявність детальних психологічно обґрунтованих рекомендацій щодо його застосування; 5) можливості модифікації застосування заходу залежно від особливостей певного цільового контингенту.

Відомо, що всі наркотики, незалежно від шляху введення в організм, більшою чи меншою мірою обов'язково ушкоджують нервову систему (зокрема головний мозок), імунну систему, печінку, серце, легені [1. 4, 7, 8]. Внаслідок вживання наркотиків поведінка людини зазнає виражених негативних змін, різко знижується її професійна чи навчальна активність та продуктивність праці, що, природно, в багатьох випадках призводить до втрати роботи, залишення навчання в школі чи вузі, виключення людини із суспільної діяльності, зникнення в неї бажання піклуватися про дітей, дружину, хворих батьків, займатися домашніми справами [8, 10].

Хоча смертельна небезпека наркотиків широко відома, кількість людей, які їх вживають, зростає кожного дня. До дієвих результатів, на жаль, не приводить ні діяльність правоохоронних структур, ні відповідне законодавство, ні постійні залякування жахливими наслідками вживання наркотиків. Вчені багатьох країн займаються проблемою лікування наркоманії, але радикальних заходів поки не запропоновано.

Система надання наркологічної допомоги, яка нині існує в Україні, виявилася неадекватною до нових соціально-економічних умов країни і не враховує всіх чинників виникнення та перебігу дитячої й підліткової наркотизації. Переважно вона зорієнтована на допомогу особам, які вже страждають на наркотичну залежність, і практично не задіяна на етапах початку захворювання. Недостатня увага приділяється профілактичній спрямованості сучасної наркології, особливо в методах первинної профілактики [1]. Тому необхідні серйозні дослідження пошуків і стратегій ефективної профілактики вживання психоактивних речовин, особливо серед молоді [9].

Оскільки найчастіше наркотики починають вживати у підлітковому та юнацькому віці, основні зусилля профілактичної роботи слід спрямувати на цю вікову категорію. Ефективна профілактика вживання наркотиків серед молоді неможлива без широкого залучення до цієї роботи батьків, вчителів (викладачів), психологів навчальних закладів, їхні зусилля, серед іншого, мають бути спрямовані на раннє виявлення початку вживання молоддю психоактивних речовин. Для цього слід застосовувати поведінкові та фармакологічні тести. Перспективи подальших досліджень полягають у розробці психологічного обґрунтування різних заходів профілактики наркоманії, визначенні їх порівняльної ефективності та особливостей застосування для різних цільових контингентів, розробці профілактичних програм, які б повністю враховували сучасні реалії нашого суспільства, розробці ефективних навчальних програм підготовки кадрів для профілактичної роботи.

Список використаної літератури

1. Балакірєва О. М., Яременко О. О. Рівень розповсюдження та структура вживання алкоголю та інших наркотичних речовин серед підлітків в Україні: соціологічний вимір. — Київ, 1998. — 86 с.
2. Беспалько В. В. Визначення медико-соціальних чинників формування наркоманії серед учнівської молоді та обґрунтування її первинної профілактики на прикладі західного регіону України: Автореф. дис... канд. мед. наук: 14.02.03 / Національний медичний університет імені О. О. Богомольця. — К., 2002. — 20 с.
3. Беспалько В. В. Психологічні та соціальні проблеми дитячої і підліткової наркоманії // Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 4. — С. 57–59.
4. Братусь Б. С. Психологический анализ изменений личности при алкоголизме. — М.: Медицина, 1974. — 96 с.
5. Быков С. А. Наркомания среди молодёжи как показатель дезадаптированности // Социологические исследования. — 2000. — № 4. — С. 48–52.
6. Вилкс А. Я. Наркотизм среди молодёжи // За здоровый образ жизни (борьба с социальными болезнями). — М.: Институт социологии АН СССР, 1991. — Кн. 1. — С. 73–85.
7. Габиани А. А. Кто такие наркоманы? // Социологические исследования. — 1992. — № 2. — С. 78–83.
8. Гилинский Я. И. Наркотизм: мифы и реальность // Молодёжь. Цифры, факты, мнения. — 1996. — № 1. — С. 80–84.
9. Гульдан В. В., Романова О. Л., Данилин А. Г. и др. Наркомания с точки зрения социолога, врача, правоведа и журналиста (обсуждение за «круглым столом» редакции) // Социологические исследования. — 1989. — № 2. — С. 37–51.
10. Гунський Ю. І., Шаповалова В. А., Кутько І. І., Шаповалов В. В. Лікарські засоби у психофармакології. — Київ: Здоров’я; Харків: Торсінг, 1997. — 288 с.
11. Журавлёва Л. А. Факторы и условия наркотизации молодёжи // Социологические исследования. — 2000. — № 6. — С. 43–48.
12. Заиграев Т. Г. Алкогольная ситуация — объект профилактического воздействия // Социологические исследования. — 1985. — № 4. — С. 47–54.
13. Заиграев Т. Г. О некоторых особенностях профилактики пьянства // Социологические исследования. — 2003. — № 4. — С. 96–105.
14. Звездина М. Л., Поташкин С. П., Якименко Н. И. Наркомания и СПИД — болезни века: Учеб. пособие для уч-ся общеобразоват. шк. — Тверь: ЗАО «Литера-М», 2000. — 143 с.
15. Иванова Т. В. Отклоняющееся поведение и употребление подростками наркотиков // Социологические исследования. — 2002. — № 7. — С. 78–86.
16. Каменская Т. Г., Подшивалкина В. И. Некоторые аспекты исследования образа потребления наркотиков в молодёжной среде // Вісник Київського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — Київ, 2000. — № 492. — С. 173–176.
17. Кузьминов В. Н., Сердюк А. А. Профилактика наркотизма в глобальной сети Internet // Профилактика наркомании: организационные и методические аспекты. Итоговые материалы международного проекта / Сост. И. П. Рущенко. — Харьков: Финарт, 2002. — С. 141–149.
18. Лазаренко В. І. Наркоситуація в Україні та девіантна поведінка молоді: Автореф. дис. канд. мед. наук: 22.00.04 / Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. — Харків, 2003. — 21 с.
19. Левин Б. М. Родители и распространение наркотической зависимости среди подростков // За здоровый образ жизни (борьба с социальными болезнями). — М.: Институт социологии АН СССР, 1991. — Кн. 1. — С. 86–101.
20. Макомела Р. М. Основні принципи збереження та зміцнення здоров'я населення // Сучасні підходи до профілактики тютюнокуріння, алкоголізму, наркоманії та СНІДу: Матер. наук.-практ. конференції. — К.: Київський міський Центр здоров'я, 2003. — С. 7–8.
21. Максименко С. Д. Актуальні питання профілактики наркоманії // Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 10. — С. 1–3.
22. Максименко С. Д. Наркоманія: підходи до профілактики та подолання // Практична психологія та соціальна робота. — 2005. — № 10. — С. 1–3.
23. Максимова Н. Профілактика алкоголізму та наркоманії: соціально-психологічний аспект // Соціальна політика і соціальна робота. — 1999. — № 3–4. — С. 126–136.
24. Максимова Н. Ю. Психологічна профілактика вживання підлітками алкоголю та наркотиків. — К.: НПЦ Преспектива, 1997. — 208 с.
25. Максимова Н. Ю. Психологічна профілактика схильності до алкоголю та наркотиків і психокорекційна робота з підлітками групи ризику // Практична психологія та соціальна робота. — 2000. — № 2. — С. 2–4.
26. Маликова Н. Н. Типология отношения студентов к наркомании // Социологические исследования. — 2000. — № 7. — С. 50–57.
27. Мачковский Г. И. Наркомания среди молодёжи в капиталистических странах. — М.: ВНИИ МВД СССР, 1979. — 60 с.
28. Молодёжь и наркотики (социология наркотизма) / Под ред. В. А. Соболева, И. П. Рущенко. — Харьков: Торсинг, 2000. — 432 с.
29. Молоді люди, які вживають ін'єкційні наркотики: Поінформованість, усвідомлення ризику ВІЛ-інфікування, поведінка / Укр. ін-т соціальних досліджень; Представництво дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні; Держ. центр соц. служб для молоді. — К., 2001. — 63 с.
30. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів. — Київ: Логос, 1998. — 324 с.
31. Музика А. А. Незаконний обіг наркотичних засобів в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Автореф. дис... докт. юрид. наук: 12.00.08 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К., 1998. — 63 с.
32. Нагорна А. М., Беспалько В. В. Профілактика наркоманії серед підлітків: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закл. — Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2001. — 167 с.
33. Наркомания: ситуация, тенденции и проблемы / Под общ. ред. М. Е. Поздняковой. — М.: Институт социологии РАН, 1999. — 88 с.
34. Наркотики, наркомания, наркозависимость. — Луганск, 2002. — 30 с.
35. Наркотичні речовини та залежність від них: Посібник / Центр «Ескейп»; Ред. Л. Мержвинська; Пер. з гол. М. Веер, С. Говорун. — К.: Сфера, 1998. — 40 с.
36. Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — М.: ВНИИ ПУЗП, 1987. — № 100. — 131 с.
37. Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — М.: ВНИИ ПУЗП, 1987. — № 101. — 55 с.
38. Пакин Ю. Наркомания и алкоголизм: проблемы и новые возможности лечения. — К.: ИНСАТ, 2000. — 43 с.
39. Пелипас В. Е., Рыбакова Л. Н., Цеглин М. Г. Проблемные ситуации в сфере профилактики злоупотребления психоактивными веществами среди детей и подростков // Вопросы наркологии. — 1998. — № 4. — С. 70–75.
40. Пилипенко В. Наркоманія у молодіжному середовищі України // Розбудова держави. — 1997. — № 11. — С. 30–36.
41. Подшивалкина В. И., Левинский М. В., Мирошниченко Н. А. Социотехнологические проблемы борьбы с наркоманией // Соціальні технології. — Київ, 2001. — Вип. 11. — С. 47–59.
42. Подшивалкіна В. І. Наркоманія та місто: до проблеми розповсюдження наркотиків в місцевому середовищі // Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (27 квітня 2001 р., м. Дніпропетровськ). — Дніпропетровськ, 2001. — С. 160–164.
43. Позднякова М. Е. Социологический анализ наркомании. — М.: Институт социологии РАН, 1992. — 68 с.
44. Профилактика наркомании: организационные и методические аспекты. Итоговые материалы международного проекта / Сост. И. П. Рущенко. — Харьков: Финарт, 2002. — 240 с.
45. Профілактика наркотизації: Збірник інформаційних, теоретичних та методичних матеріалів з проблем девіантної поведінки підлітків і молоді. — Київ: Academpress, 1994. — 128 с.
46. Психологические основы профилактики наркомании в семье / Под ред. С. В. Березина, К. С. Лисецкого. — Самара, 2001. — 156 с.
47. Рекомендації для педагогів, батьків, медичних працівників по виявленню ранніх ознак наркоманії серед підлітків. — Київ: Київське об’єднання «Соціотерапія»; Київський міський центр здоров’я, 1997. — 4 с.
48. Ринда Ф. П. Медичні та соціальні аспекти наркоманії // Сучасні підходи до профілактики тютюнокуріння, алкоголізму, наркоманії та СНІДу: Матер. наук.-практ. конференції. — К.: Київський міський Центр здоров'я, 2003. — С. 53–55.
49. Рущенко И. П., Сердюк А. А. Социологический мониторинг употребления психоактивных веществ в молодёжной среде // Профилактика наркомании: организационные и методические аспекты. Итоговые материалы международного проекта / Сост. И. П. Рущенко. — Харьков: Финарт, 2002. — С. 93–101.
50. Рущенко І. П. Динаміка латентних соціальних процесів (на прикладі розповсюдження наркотиків у молодіжному середовищі) // Харьковские социологические чтения-98: Сборник научных работ. — Харьков: ЦЭПП «Радар», 1998. — С. 437–443.
51. Рущенко І. П. Соціологія злочинності. — Харків: НУВС, 2001. — 370 с.
52. Рыбаков А. И. Ценностно-нормативные представления о потреблении алкоголя // Социологические исследования. — 1988. — № 2. — С. 81–83.
53. Соболев В. А., Белоусов Ю. Л., Подгорный И. А. Центр первичной профилактики наркотизма: методологическое и организационное обеспечение. — Харьков: Финарт, 2002. — 80 с.
54. Соболев В. А., Сердюк А. А. Наркомания как объект социологического анализа // Вісник Харківського державного університету. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — Харків, 2000. — № 492. — С. 167–172.
55. Соціальна робота з молоддю в Україні (Збірник інформаційно-методичних матеріалів) / М-во України у справах сім'ї та молоді, УкрНДІ проблем молоді; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої. — К.: Столиця, 1997. — 151 с.
56. Шабанов П. Д., Штакельберг О. Ю. Наркомании: патопсихология, клиника, реабилитация / Под ред. А. Я. Гриненко. — СПб.: Лань, 2000. — 368 с.
57. Шаповалов В. В., Халін М. М., Шаповалова В. О., Мінко О. І. Наркоманія: проблеми, особливості, попередження // Український вісник психоневрології. — 2002. — Т. 10, вип. 1. — С. 200–204.