Системи фінансів у країнах

Вступ.

1. Грошова система Німеччини та функції бундесбанку.

2. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою: чинники та механізми подолання.

3. Розвиток позичково-ощадних банків США в 70-х роках, наслідки їх діяльності для розвитку фінансових ринків країни.

4. Торгові банки в кредитній системі Великої Британії.

5. Депозитно-консигнаційні каси Франції та їх роль у довгостроковому фінансуванні економіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кредитна система являє собою сукупність кредитних відносин та інститутів, що їх реалізують. Вона охоплює банківську систему та небанківські фінансово-кредитні установи.

Банківська система — це сукупність різноманітних банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку, що функціонує в певній країні в конкретний історичний період.

Характер кредитних відносин та відповідних форм кредиту, що існують у країні, визначає формування її кредитної та банківської систем. Склад кредитних установ змінювався на різних етапах суспільного розвитку відповідно до еволюції історичних умов та розвитку національних економік. Водночас існують певні загальні принципи побудови кредитних систем на сучасному етапі:

• розподіл функцій між центральним та іншими банками;
• контроль і регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального банку;
• неучасть центрального банку в конкуренції на внутрішніх грошових ринках.

1. Грошова система Німеччини та функції бундесбанку

У 1924 році в Німеччині було проведено грошову реформу: нову рейхсмарку обмінювали у співвідношенні 1:1 трлн. старих. Це призвело до переходу до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка на 40% забезпечувалася золотом та іноземною валютою. У 1931 році внаслідок світової економічної кризи золотодевізний стандарт у Німеччині було скасовано, і встановлено систему нерозмінних на золото кредитних грошей.

Під час Другої світової війни через значні державні витрати розпочалася інфляція, оскільки фінансування війни значною мірою здійснювалося через грошову систему. Законом 1939 року Рейхсбанку дозволялося емітувати банкноти під забезпечення казначейських векселів. За воєнний період кількість грошей в обігу зросла майже в 7 разів. Крім того, на окупованих територіях було випущено так звані "окупаційні марки" на суму 84 млрд. марок, які були законним платіжним засобом на цих територіях.

Після війни країна перебувала в критичному стані. Над нею нависла реальна загроза голоду та епідемій. Територія країни була вкрита 400 млн. кубічних метрів руїн. До злиднів місцевого населення додалися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців зі східних територій — переважно жінок і дітей, усе майно яких вміщувалося в рюкзак чи на ручний візок. Близько 12 млн. солдатів, офіцерів вермахту та цивільних осіб опинилися в полоні.

Військова адміністрація вважала, що вивести країну з катастрофи можна лише одним способом: сильна держава має взяти на себе управління економікою. У перші повоєнні роки в німецькій економіці панувала розподільча система, успадкована від військової адміністрації Третього рейху. Найважливіші продукти харчування можна було отримати лише за продовольчими картками. Паралельно існував розгалужений чорний ринок, де за американські сигарети можна було придбати будь-що. Рейхсмарка повністю знецінилася, і німці перейшли до натурального обміну.

У 1947 році, коли протистояння двох таборів призвело до загострення "холодної війни", держсекретар США Джордж К. Маршалл так оцінював ситуацію: "Якщо Сполучені Штати не допоможуть Європі, то дуже легко може статися, що дуже потерпілі від війни країни попадуть в обійми комунізму". Ця позиція виявилася рятівною для німецької економіки, що занепадала. З метою перетворення Старого Світу на потенційного торгового партнера з ініціативи Д. К. Маршалла було розроблено програму доларової допомоги для відбудови Європи, до якої включили й Західну Німеччину. Зрозуміло, що програма передбачала допомогу насамперед тим країнам, чиї економічні структури відповідали американським уявленням, тобто були капіталістичними. Таким чином, усі плани щодо централізації та перетворення Німеччини на аграрну країну були назавжди відкинуті. Водночас американська та британська військова адміністрація вирішили об'єднати окуповані ними регіони в одну економічну зону, передавши управління економічними процесами "економічній раді". Одним із директорів ради став Людвіг Ерхард, символ німецького "економічного чуда" п'ятдесятих років.

Саме під його керівництвом у 1948 році було проведено грошову реформу, яка економічно розділила Німеччину на дві частини. Ця реформа була складовою загальної господарської реформи [4, c. 56-58].

Відповідно до реформи в обіг було введено нову грошову одиницю — німецьку марку (дойчмарку). Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни отримали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна плата та квартирна плата мали виплачуватися в нових марках. Готівку та половину приватних заощаджень обмінювали за курсом 1:10, другу половину "заморозили", а згодом ці гроші обмінювалися за курсом 1:20. Безготівкові кошти перераховувалися за курсом 1:10. Реформу провели так, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Загалом переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебувала в населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама по собі не забезпечує оздоровлення економіки, а лише створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка та надійна валюта дає змогу повністю використовувати працю, капітал і матеріальні ресурси. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності та товарної маси, впорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягає в тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи, оскільки вони мали спільний недолік — не забезпечували стимулів для розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін і заробітної плати. Всупереч цьому він зробив усе можливе, щоб відновити зацікавленість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту та припинення бартерних угод.

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 року промислове виробництво в західних зонах становило лише 53% від рівня 1936 року, то вже в другій половині того ж року цей показник сягнув 73%, а в листопаді 1949 року — 100%. У листопаді 1950 року обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилася зацікавленість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, зростала довіра до нових грошей і до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 року виявилася стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення почали відчувати позитивні результати економічного піднесення. Обіцянка Л. Ерхарда прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх" почала набувати реальності. Щоправда, через дуже великий попит на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 року після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Однак уже у вересні того ж року, в період масової девальвації валют, німецьку марку було девальвовано, її курс знизили до 4,2 марки за долар США. У 1953 році ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки на рівні 0,211588 г чистого золота [6, c. 142-144].

У 50-ті та першій половині 60-х років марка ФРН була найбільш стабільною валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золотовалютні резерви. ФРН першою серед західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 році.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961, 1969, 1971 та 1973 роках).

Західнонімецька марка посідала провідні позиції в Європейській валютній "змії" (1971 р.), на базі якої в 1979 році було створено Європейську валютну систему. На марку припадало 33% валютного кошика екю. З 1 січня 1999 року Німеччина увійшла до числа 11 країн Європейського Союзу, що запровадили спільну європейську валюту "євро" в безготівковий обіг. Передбачається, що з 1 липня 2002 року німецька марка повністю припинить своє існування, поступившись "євро" [6, c. 145].

2. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою: чинники та механізми подолання

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва та відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

Загалом інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва та скорочення робочих місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя, і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче його зменшити. По-друге, досвід розвинутих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уражаючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, оскільки на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

• дефляційна політика (регулювання попиту);
• політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці для регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики насамперед стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:

• процентна ставка;
• норма обов'язкових резервів;
• операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу [4, c. 106-108].

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики та здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес, і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів, насамперед заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), створеної з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, у ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики [6, c. 63-69].

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього "заморожування" на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію та заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

Серед заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати насамперед адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такий спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією та довіри населення країни до уряду [1, c. 267-268].

3. Розвиток позичково-ощадних банків США в 70-х роках, наслідки їх діяльності для розвитку фінансових ринків країни

До спеціальних банків, які займаються депозитною діяльністю, належать взаємно-ощадні та акціонерні ощадні банки, що приймають заощадження населення та інвестують їх у різні активи. 100 найбільших взаємно-ощадних банків тримають 75% усіх активів цих банків. Значна частина капіталів зосереджена в чотирьох північно-східних штатах — Нью-Йорк, Пенсильванія, Массачусетс, Коннектикут.

Ощадною справою також займаються державні ощадні каси при поштових відділеннях, створені у 1910 році. Їхні кошти вкладаються в облігації федерального уряду та в місцеві комерційні банки.

У США виділяється група спеціалізованих кредитно-фінансових установ, які надають споживчі кредити. До них належать інвестиційні компанії або трести, фінансові компанії, кредитні спілки та позичково-ощадні асоціації. Останні досить широко розповсюджені в США. Це кооперативні установи, які надають своїм членам позики на купівлю та будівництво житла.

Слід також виділити групу установ, які надають кредити фермерам. Ці установи свого часу відіграли та продовжують відігравати велику роль в економіці сільського господарства США. У 1995 році загальний обсяг позикових коштів у сільському господарстві становив приблизно 160 млрд. дол., з яких близько 35% припадало на комерційні банки, близько 30% — на систему фермерського кредиту, близько 13% — на Об'єднану федеральну агенцію фермерських послуг, близько 10% — на страхові компанії та 12% — на інші фінансові й кредитні організації.

Державні кредитні програми здійснюються в трьох найважливіших сферах — у сільському господарстві, житловому будівництві та зовнішньоекономічних зв'язках. Найважливіша державна установа у сфері кредитування зовнішньої торгівлі — Експортно-імпортний банк США, створений у 1934 році з метою сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками.

Експортно-імпортний банк США (Export-Import Bank of the United States, скорочено Eximbank) — державний спеціалізований банк, створений у 1934 році. Сучасну назву отримав у 1968 році. Заснований як тимчасовий інститут, банк став важливим інструментом державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується законом, прийнятим у 1945 році, та наступними доповненнями до нього. Згідно із законом банк повинен "доповнювати та заохочувати" приватний капітал, але не конкурувати з ним. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Банк надає переважно середньо- та довгострокові експортні позики (до 12 років, в окремих випадках до 20 років), пов'язані з поставками товарів та наданням послуг американськими фірмами. Кредити, як правило, пов'язані з оплатою товарів таких найпотужніших американських фірм, як "Боїнг", "Дженерал електрік", "Локхід" та інших. Банк надає кредити безпосередньо іноземним фірмам та урядам сам або разом із комерційними банками США. Така практика розпочалася з 60-х років.

Як правило, покупці американських товарів у кредит за участю Експортно-імпортного банку США сплачують 10-20% їх вартості, комерційні банки — 30-55%, а решту — Експортно-імпортний банк. Така система дає можливість банку, з одного боку, брати участь у кредитуванні багатьох проектів, а з іншого — зменшити ризики непогашення кредитів.

Банк тісно співпрацює з провідними приватними та банківськими монополіями. З 1961 року поряд із наданням кредитів розпочав надавати гарантії за експортними кредитами приватних американських банків. У 1971 році під егідою банку було створено Приватну корпорацію з фінансування експорту ("Прайвит експорт файненс корп."). Її акціонерами є провідні банки та корпорації. Банк підтримує тісні стосунки також з Управлінням міжнародного розвитку, МВФ, групою МБРР та іншими інституціями.

Ресурси банку складаються з власного капіталу, який належить міністерству фінансів, та позик казначейства. Ліміт обсягу операцій встановлюється Конгресом США [8, c. 87-89].

4. Торгові банки в кредитній системі Великої Британії

Торгові банки — аналог інвестиційних банків США. Вони виникли у XVIII столітті (банк "Берінг Брозерс" — 1763 рік) внаслідок розвитку міжнародної торгівлі Британії. Спочатку це були скоріше комерційні фірми, орієнтовані на торгові операції. Згодом ці операції почали фінансувати й акцептувати векселі (звідси їх перша назва — акцептні). У період між війнами, через послаблення міжнародної торгівлі, торгові банки звернулися до внутрішньої торгівлі, а зіткнувшись із конкуренцією з боку комерційних банків, вони змушені були урізноманітнити свою діяльність, займаючись операціями ділових банків.

До так званих "оптових" банків належать торговельні банки (Merchant Banks). Вони широко розповсюджені в Англії та мають давні традиції. Торговельні банки важко диференціювати й порівнювати з кліринговими банками, оскільки вони набагато менші за останніх. Найкрупніший з них — "Гамброс Бенк" — займав у 1972 році в списку провідних банків світу лише 173 місце. Однак торговельні банки відіграють значну роль не тільки у внутрішніх операціях, але й у міжнародному бізнесі. Вони виникли на торговельних підприємствах, що поступово освоїли банківські операції. Деякі сучасні торговельні банки поряд із банківськими операціями виконують ще промислові й торговельні функції. Торговельні банки "Н. М. Ротшильд і сини", "Дж. Генрі Шредер Вагг енд К", "Беррінг Бразерз", "С. Г. Варбург енд К" або "Лазард Бразерз енд К" існують уже понад 100 років. Однак деякі найбільші клірингові банки або мають свої спеціальні торговельні банки, що типово, наприклад, для групи "Барклайз", або беруть участь у традиційних торговельних банках.

Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їх привілеєм є те, що вони не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і про свої операції. Завдяки цій привілеї торговельні банки могли протягом багатьох років вільно розвиватися.

Торговельні банки зайняті головним чином у трьох основних областях:

1. Суто банківські операції. Під ними розуміються традиційні акцептно-кредитні операції. Це стосується і Комітету акцепторних будинків (17 знаменитих торговельних банків об'єдналися в так званий "Комітет акцепторних будинків" — Accepting Houses Committee). Якщо торговельний банк оголошує себе готовим акцептувати вексель і завдяки цьому платити за векселем у момент його пред'явлення через певний термін, то цей вексель отримує особливо високу довіру. Якщо цей вексель буде враховуватися в інших банках, то облікова ставка за ним може виявитися нижчою. Акцепт, а отже, і гарантія платежу торговельного банку, якому належить право акцепту, цінується значно вище, ніж будь-якого іноземного банку. Наступним видом операцій торговельного банку є прийом і надання позик у фунтах стерлінгах терміном від одного дня до 6 місяців. Однак можуть бути прийняті вклади і в іноземній валюті, але кредити видаються, як правило, у фунтах стерлінгах. З самого початку торговельні банки відіграли величезну роль у зародженні єврооперацій, а два з них були, по суті, винахідниками євродоларів. Якщо були необхідні великі кошти на тривалі терміни, то торговельні банки створювали консорціуми. Разом з іншими банками або іншими володарями коштів консорціуми випускали боргові зобов'язання, а за відомих обставин і європозички. До їхньої сфери діяльності належить і фінансування експорту.

2. Надання послуг підприємцям. За цим стоять консультації підприємцям, наприклад при злитті підприємств, виявлення для них найбільш сприятливих можливостей фінансування; поради щодо доцільності придбання акцій, а також випуск нових форм на ринок цінних паперів.

3. Управління цінними паперами. Ці послуги охоплюють не тільки зберігання цінних паперів, але й насамперед контроль відповідних товариств, до яких можуть належати як акціонерні товариства промисловості й торгівлі, так і інвестиційні компанії, пенсійні фонди, а також інші окремі фонди. Щоб зберігати свою винятковість в управлінні коштами, найбільші торговельні банки не приймають у свої портфелі (сума цінних паперів) цінності вартістю нижче 100 тис. ф. ст. [3, c. 49-51]

Торговельні банки беруть участь у цих трьох областях бізнесу неоднаковою мірою. Між найбільшими банками існує спеціалізація. Банк "Самуель Монтегю" не займається обслуговуванням підприємців, він є одним із найбільших торговців золотом у світі та найбільшим торговцем валютою в Лондоні. Банк "Роберт Флеммінг" тримає першість у портфельних операціях і управляє фондом активів. "Ротшильд" в основному займається євроопераціями та торгівлею золотом. У так званій золотій кімнаті банківського дому Ротшильда в Лондоні відбувається щоденна торгівля золотом (goldfixing). У цьому беруть участь, окрім банківського дому Ротшильда, що традиційно займає представницьке місце, ще 4 торговельні банки, допущені до торгівлі золотом у Лондоні: "Джонсон, Матей енд К", "Самуель Монтегю енд К", "Мокатта енд Голдсміт енд Шарпс", "Пікслей". Торгівля золотом триває кілька хвилин, і її результати в один момент розповсюджуються на всі фінансові центри світу. Однак Лондон втратив своє колишнє значення. Нині 85% золота, що надходить із Південної Африки на міжнародний ринок, минає через 3 швейцарські банки, розташовані в Цюриху, і лише 15% — через Лондон [8, c. 108-109].

5. Депозитно-консигнаційні каси Франції та їх роль у довгостроковому фінансуванні економіки

Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно із законом 1935 року. Ощадні каси приймають депозити (на них припадає 15% від депозитів усіх кредитних установ) та надають кредити фізичним особам і організаціям некомерційного характеру, а за законом 1987 року — і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є СЕNСЕР, створений касами.

Кредитні муніципальні каси — державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам, а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали за законом 1992 року, згідно з яким каси мають право здійснювати банківські операції з приватними особами, а також деякі операції для юридичних осіб. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами.

У Франції існує досить розвинута система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції.

Основна частина кредитів сільському господарству надається касами сільськогосподарського кредиту (8000), які поєднуються в регіональні (96). Верхньою ланкою є "Національна каса сільськогосподарського кредиту" ("Кесе насьональ де креді агриколь"). До кінця 1988 року ця каса була державним інститутом, згідно із законом 1988 року стала акціонерним товариством. Асоціація кооперативних банків "Креди агриколь" — одна з найбільших банківських груп у Франції. Існує з 1920 року.

Кредитні кооперативи, які об'єднують дрібних промисловців та торговців, називаються народними (популярними) банками. Перший такий банк було створено у 1878 році. Їх діяльність контролює "Центральна каса народних банків" ("Кесе сантраль де банк попюлер"). Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється тими самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків [2, c. 76].

Висновки

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Водночас є ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують у ринковій економіці. Це насамперед дворівнева побудова.

На першому рівні знаходиться один банк (або кілька банків, як у США), який виконує функції центрального емісійного. Він несе відповідальність за підтримання сталості національних грошей та забезпечення стабільності функціонування всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи знаходяться всі інші банки: комерційні (універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані обслуговувати економічних суб'єктів, виконуючи базові операції грошового ринку: мобілізацію коштів, надання їх у позички, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.

Банківська система потребує постійного контролю з боку спеціальних органів, що пов'язано із життєво важливим значенням для національної економіки стану та перспектив її діяльності. У кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників зумовили специфіку форм і методів нагляду та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність усієї системи.

Важливою формою забезпечення стабільності банківської системи є надання гарантій вкладникам повернення їхніх депозитів. Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування банківських депозитів.

Діяльність небанківських кредитно-фінансових інститутів дає змогу заповнити окремі ніші на ринку банківських послуг, які з якихось причин залишилися незайнятими. Такі установи не мають статусу банку, оскільки не виконують комплексу базових операцій грошового ринку, їх діяльність, на відміну від банків, не змінює маси грошей в обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно, як банківську.

Список використаної літератури

1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран. - М.: Финансы и статистика, 1991.
2. Іванов В. М., Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. - К.: МАУП, 2001.
3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник / Микола Карлін; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки. - К.: Кондор, 2004. - 382 с.
4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.
5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник / Лариса Миргородська; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.
6. Мишкін Ф. С. Економіка грошей банківської справи і фінансових ринків. - К., 1998.
7. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Лариса Полякова, Володимир Мохняк; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.
8. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. - К., 2002.