Система виникнення вищих навчальних закладів та її оптимізації

Вступ.

1. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти.

2. Типи вищих навчальних закладів.

3. Навчання, підвищення кваліфікації.

4. Якість вищої освіти як фактор конкурентоспроможності у глобалізованому світі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічна освіта передбачає підготовку кадрів для економічних служб, підприємств та спеціалізованих економічних установ (фінансових, банківських, статистичних, аудиторських, маркетингових тощо). Вона також охоплює формування базового рівня професійних економічних знань у фахівців різних галузей та широкого загалу працівників підприємницьких структур.

Структура вищої освіти в Україні виглядає наступним чином:

1. Вона включає освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні:

· Освітні рівні: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта;

· Освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр.

2. У вищих навчальних закладах підготовка фахівців за напрямами і спеціальностями всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів реалізується через відповідні освітньо-професійні програми. Це може відбуватися ступенево або безперервно, залежно від вимог до рівня опанування необхідними для майбутньої професійної діяльності вміннями та навичками.

1. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

1. Молодший спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень, який здобуває особа на основі повної загальної середньої освіти. Вона отримує неповну вищу освіту, а також спеціальні знання та вміння, достатні для виконання виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що відповідають первинним посадам у конкретному виді економічної діяльності.

Ті, хто має базову загальну середню освіту, можуть паралельно навчатися за освітньо-професійною програмою молодшого спеціаліста та здобувати повну загальну середню освіту.

2. Бакалавр — це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає здобуття базової вищої освіти на основі повної загальної середньої освіти. Він включає фундаментальні та спеціальні знання й уміння щодо узагальненого об'єкта праці, достатні для виконання завдань та обов'язків певного рівня професійної діяльності, що відповідають первинним посадам у певному виді економічної діяльності.

Підготовка бакалаврів може здійснюватися на основі рівня молодшого спеціаліста. Якщо студент, який навчався за програмою бакалавра у вищих навчальних закладах другого-четвертого рівнів акредитації, припинив навчання, він має право за індивідуальною програмою здобути рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, що відповідають напряму підготовки бакалавра, в тому ж або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

3. Спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень, який здобувається на основі рівня бакалавра. Він передбачає отримання повної вищої освіти, а також спеціальних знань та умінь, достатніх для виконання завдань і обов'язків певного рівня професійної діяльності, що відповідають первинним посадам у конкретному виді економічної діяльності.

4. Магістр — це освітньо-кваліфікаційний рівень, який здобувається на основі рівня бакалавра. Він передбачає отримання повної вищої освіти, спеціальних знань та умінь, достатніх для виконання професійних завдань і обов'язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що відповідають первинним посадам у певному виді економічної діяльності.

Підготовка магістрів може здійснюватися на основі рівня спеціаліста. Особи, які припинили навчання за програмою магістра, мають право за індивідуальною програмою здобути рівень спеціаліста за такою ж або спорідненою спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

5. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань може здійснюватися на основі повної загальної середньої освіти.

Існують такі види документів, що засвідчують здобуття вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями: диплом молодшого спеціаліста; диплом бакалавра; диплом спеціаліста; диплом магістра.

Зразки документів про вищу освіту затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вищий навчальний заклад може видавати документ державного зразка лише з акредитованого напряму (спеціальності). Для осіб, які навчалися за кошти державного бюджету, документи виготовляються та видаються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Особи, відраховані із вищого навчального закладу до завершення навчання, отримують академічні довідки встановленого зразка, який визначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Післядипломна освіта — це спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

2. Типи вищих навчальних закладів

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) університет — це багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації. Він провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв. Університет проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

2) академія — це вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва. Вона проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут — це вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії. Він провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

4) консерваторія (музична академія) — це вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва. Він готує музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

5) коледж — це вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації. Він провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

6) технікум (училище) — це вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації. Він провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження:

• укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу;
• приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;
• вносити пропозиції щодо передачі об'єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об'єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу;
• виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу;
• встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу;
• визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

3. Навчання, підвищення кваліфікації

Постійна потреба підприємства у зростанні продуктивності праці вимагає насамперед якісної робочої сили. Тому ключовим фактором ефективної діяльності підприємства є безперервна перепідготовка персоналу. Існує пряма залежність між кваліфікацією працівника та ефективністю його праці: чим вищий його розряд, тим вища продуктивність. Кваліфіковані працівники витрачають значно менше часу на виконання однієї й тієї ж роботи, ніж менш кваліфіковані. Вони швидше й ефективніше освоюють нову техніку, технології та методи організації праці. Завдяки вищій освітній і професійній підготовці такі працівники можуть технологічно «бачити» значно більше своїх безпосередніх обов'язків у процесі виробництва. Саме це багато в чому визначає вищий ступінь задоволення своєю працею.

На сучасних підприємствах практикується безперервна система професійного навчання працівників, а кількість щаблів навчання залежить від складності професії й спеціальності. Така безперервна підготовка необхідна, оскільки у світовому господарстві налічується понад 400 тис. видів діяльності, об'єднаних по 48 тис. професій, що вимагає постійного вдосконалення системи навчання.

Перепідготовка кадрів у багатьох випадках мала формальний характер, оскільки працівників часто посилали на курси підвищення кваліфікації лише тому, що за планом потрібно було пройти навчання один раз на 5 років.

Значення навчання й перепідготовки кадрів на підприємстві широко визнано в усьому діловому світі. Існує цілий ряд причин, що зумовлюють необхідність навчання та перепідготовки. Головними з них є:

- збільшення вартості робочої сили як виробничого ресурсу;

- тиск конкурентів вимагає скорочення витрат, а отже, ефективнішого використання трудових ресурсів;

- технічні зміни, що вимагають оволодіння новітніми знаннями;

- недостача досить кваліфікованих працівників на національному рівні;

- підготовка працівників до заняття вищої посади.

Навчання також потрібне й корисне в наступних трьох основних випадках:

- коли працівник надходить на підприємство;

- коли працівника призначають на нову посаду або він отримує нову роботу;

- коли перевіркою встановлено, що працівнику бракує певних навичок для ефективного виконання своєї роботи.

Щодо вищої освіти розроблена програма «Вища школа», основними моментами якої є:

· демократизація вищої освіти;

· розширення можливостей для отримання бажаної освіти кожним членом суспільства;

· формування надійного економічного механізму й функціонування вищої школи в умовах ринку;

· перехід на багаторівневу систему підготовки кадрів;

· підвищення соціального статусу інтелігенції в суспільно-політичному й економічному житті країни.

Підготовка кадрів усередині підприємства зумовлена наступними причинами:

1) недостатнім розвитком мережі стаціонарних навчальних закладів;

2) порівняно короткими строками навчання, що дозволяє підприємству без відчутних витрат заповнити недолік у робітниках;

3) можливістю використання для навчання робітників сучасного обладнання, наявного на підприємстві й відсутнього в стаціонарному навчальному закладі.

4. Якість вищої освіти як фактор конкурентоспроможності у глобалізованому світі

У сучасній конкурентній економіці існують три базових ресурси: інвестиційні ресурси, люди та інформація, яка також є мобільним ресурсом. У минулому столітті вирвалися вперед не ті, у кого були газ, нафта чи бензин, а ті, хто першим зрозумів важливість людського фактора і зробив ставку на висококваліфіковану робочу силу, — це Японія, Південна Корея, Німеччина. 26 вересня 2006 року Всесвітній економічний форум оприлюднив «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006–2007», в якому наведено рейтинг конкурентоспроможності 125 країн світу. Україна за загальним рейтингом посіла 78-ме місце, за окремими факторами: базові показники (перша група) — державні та громадські інститути — 104-те; інфраструктура — 69-те; макроекономіка — 74-те; охорона здоров'я і шкільна освіта — 94-те. Друга група характеризує ефективність економіки: вища освіта і професійна підготовка — 48-ме; ефективність ринків — 80-те; технологічний розвиток — 90-те. Третя група показників — інноваційні: розвиненість бізнес-процесів — 76-те; власне інновації — 73-тє. Як бачимо, сама вища освіта України ще здатна підтримувати рейтинг держави хоча б не серед останніх, але не спроможна достатньою мірою забезпечити інтелектуальну складову щодо інших акторів конкурентоспроможності, як-от інноваційний і технологічний розвиток. Стратегією розвитку Харківського регіону до 2011 року кластер «науковий вузол і освітні послуги ВНЗ» визначено одним із шести базових регіональних пріоритетів, який може стати самодостатньою галуззю регіональної економіки та рушійною силою, здатною подолати занепад регіональної економічної системи.

Головним критерієм розвитку вищої школи може бути тільки якість освіти. Основні підходи до формулювання поняття якості освіти визначено конвенцією, прийнятою в ході підготовки празької зустрічі міністрів вищої освіти держав-учасниць Болонського процесу (Саламанка, 30 березня 2001 року). Оцінка якості, згідно з положеннями конвенції, повинна враховувати цілі та місію навчальних закладів і програм, бути збалансованою між новаціями і традиціями, академічними цінностями та соціально-економічною необхідністю, послідовністю програм і свободою вибору студентів.

Таким чином, поняття якості освіти охоплює викладання та наукові дослідження, управління і адміністрування, увагу до потреб студентів та надання їм позанавчальних послуг.

Європейські стандарти і рекомендації щодо внутрішнього забезпечення якості у вищих навчальних закладах наголошують перш за все на необхідності визначення політики та пов'язаних з нею процедур, які б забезпечували відповідну якість створення та виконання навчальних програм, орієнтовану на стратегію її постійного підвищення. При цьому у кожному вищому навчальному закладі стратегія, політика і процедура підвищення якості повинні мати офіційний статус та передбачати участь усіх сторін, а в першу чергу — студентів. Практика української вищої школи показала, що необхідні результати досягаються при збереженні кращих традицій освіти на основі її фундаменталізації, з одного боку, та створення умов випускникам для їх якнайшвидшої адаптації за рахунок наближення навчання до практики. Варто погодитися з президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» В. С. Брюховецьким, що освіта — це не тільки передача певної суми знань. Це процес інтелектуального виховання. Як і будь-який виробничий процес (а процес навчання і виховання — це вироблення нової якості інтелекту), він потребує забезпечення ресурсами робочої сили, засобів та предметів праці. Однак освітня галузь потребує змін, адекватних глобалізаційним процесам, які здатні вивести її на рівень сучасної світової або регіональної конкурентоспроможності.

Проблема перша — стосовно робочої сили: кого в навчальному закладі слід вважати робочою силою? Традиційно вважається, що до персоналу входять: адміністрація, викладачі та наукові співробітники, інший персонал. А студенти? З нашої точки зору, якість освіти багато в чому залежить від того, ким себе вважають студенти: перше — лише споживачами освітніх послуг, чи друге — рівноправними партнерами організації навчального процесу. На жаль, багато з них згодні на неякісну освіту, аби був диплом. Якщо ж друге, то студент повинен свідомо бути відповідальним за кількість, продуктивність і якість своєї праці, а отже, і повною мірою бути співучасником організації навчального процесу за принципом «суб'єкт-суб'єкт». У будь-якому разі для забезпечення якості освіти в навчальному закладі, який ставить собі це за мету, має бути сформована система інтелектуального виховання. Проблема друга — якість викладацького складу. Чи в змозі викладацький персонал навіть при високій «остепененності» виконувати свої прямі обов'язки? 20–30-ті, а потім 60–70-ті роки минулого століття ознаменувалися великою кількістю наукових робіт за результатами вивчення умов праці та побуту працівників ВНЗ, зокрема їх бюджету часу. Звичайно, матеріали цих досліджень застаріли, але сам факт уваги до них вчених та керівних органів держави, регіонів і окремих навчальних закладів говорить про те, що проблема існує і досі.

Основне питання, на яке потрібно було відповісти у згаданих роботах, — чи може викладач або науковець відтворювати свою робочу силу в певних умовах існування. Відповідати на ці питання, на наш погляд, настав час і в Україні, яка великий проміжок часу знаходиться у трансформаційних перетвореннях.

Висновки

Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією. Положення про державну екзаменаційну комісію затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Освітні рівні вищої освіти:

1. Неповна вища освіта — це освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

2. Базова вища освіта — це освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

3. Повна вища освіта — це освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

4. Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного зразка.

Список використаної літератури

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Метод. посібн. для студентів магістратури. – К : Центр навч. літератури, 2003. – 316с.
2. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К. : Грамота, 2005. – 448с. - Бібліогр. : с. 431
3. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. – К. : Знання, 2005. – 486с.
4. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка : Підручник. – 2-ге вид., перероб. І доп. – К. – Знання, 2004. – 445с.
5. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка у запитаннях і відповідях : Навч. посібн. – К. : Знання, 2006. – 311с.
6. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І., Вовк Л.П. Педагогіка : Завдання і ситуації : Практикум. – 2-ге вид., випр. – К. : Знання – Прес, 2006. – 423с.
7. Освітні технології : Навч.-метод. посібн. / О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін. ; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К. : АСК., 2001 – 256с.
8. Педагогика: Учебник для вузов /Н. Бордовская, А Реан. - СПб : Питер, 2003. – 544с.
9. Педагогическая психология: Хрестоматия /Сост. В.Н.Крандашова, Н.В.Носова, О.Н.Щепелина. – СПб.: Питер, 2005. – 412с.
10. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. /З.Н.Курлянд, Р.І.Хмелюк, Я.В.Семенова та ін. ; За ред. З.Н.Курлянд. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2005. – 399с.