Система управління природокористування

Зміст.

Вступ.

1. Загальні та регіональні тенденції природокористування.

2. Сучасні підходи до управління еколого-економічними процесами.

3. Моніторинг і контроль результативності природоохоронної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Що інтенсивніше людство використовує природні багатства, то ощадливішого та раціональнішого ставлення вони потребують, особливо коли мова заходить про невідновлювані енергоносії. Попри те, що обсяги розвіданих запасів корисних копалин зростають як у абсолютних показниках, так і в перерахунку на одну людину, існує реальна загроза їхнього вичерпання раніше, ніж відбудеться перехід на альтернативні джерела енергії. Водночас суспільство дедалі гостріше відчуває брак відновлюваних природних ресурсів.

Саме тому питання раціонального використання та відтворення природних ресурсів висувається в один із найважливіших пріоритетів людства. Окрім глобального виміру, ця проблема має чітко окреслений регіональний аспект і відіграє ключову роль в інтенсифікації виробництва через прискорення науково-технічного прогресу.

Такий підхід зумовлює необхідність удосконалення управлінських рішень, що ґрунтуються насамперед на діалектиці взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. У контексті природокористування це передбачає послідовний розвиток наукових засад охорони довкілля та раціонального використання його ресурсів, спираючись на принципи планомірності, пропорційності та оптимальності.

1. Загальні та регіональні тенденції природокористування

Природокористування охоплює об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів у виробничу та невиробничу діяльність, а також їхнє відтворення й охорону.

В умовах сучасного науково-технічного та соціального поступу це поняття набуває дедалі ширшого змісту й трактується неоднозначно. У «Великій Радянській Енциклопедії» природокористування визначається як сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається комплексно (на противагу галузевим поняттям — водокористування, землекористування, лісокористування тощо). Одні дослідники розглядають його як соціальний процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи складний і багатогранний суспільно-природний процес, вживається щонайменше у п'ятьох основних значеннях:

1) діяльність людини, спрямована на використання сил і ресурсів природи для виробництва матеріальних благ і послуг, тобто як загальний процес праці. У такому трактуванні воно тотожне поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери — навіть ширше;

2) раціональне використання ресурсів та умов природного середовища, їхнє відтворення й охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної території (району, країни, групи країн, світу загалом);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному та глобальному масштабах. У цьому сенсі термін часто замінюється вужчими галузевими синонімами — водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної з користуванням природою.

Така диференціація є доволі умовною. У кожному конкретному випадку об'єктом вивчення виступає той самий процес — використання людиною сил і ресурсів природи, але з різних позицій і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої та територіальної спільності. Серед наведених значень найширшим є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробництво), а найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду ресурсу в локальному масштабі.

Класифікація основних видів природокористування може здійснюватися з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного та функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої структури народного господарства виокремлюють галузі природоспоживання (теплоенергетика, видобуток мінеральної сировини, лісоексплуатація, металургія, вугленафтогазопереробка тощо), природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гідро-, вітро-, геліоенергетика, транспорт, будівництво) та природовідтворення (рекультивація й меліорація земель, очищення та утилізація відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна об'єднати у виробниче (промислове й сільськогосподарське) та невиробниче природокористування.

Функціональний (комплексний) підхід до класифікації передбачає виділення п'яти основних блоків: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління та моніторингу.

Компонентна класифікація базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (води, повітря, ґрунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні ресурсу в межах певної території. Основні види природокористування тут відповідають головним структурним компонентам природного комплексу — водо-, лісо- і землекористуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу. Не слід ототожнювати поняття раціонального природокористування з охороною природи. Охорона природи — це розробка та впровадження заходів щодо її раціонального використання, що включають захист від надмірних техногенних навантажень і негативних наслідків втручання людини, активне регулювання природних процесів, відтворення та поліпшення природного потенціалу ландшафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності має стати повніше й комплексніше використання природних ресурсів, розробка та впровадження у виробництво маловідходних і безвідходних технологічних процесів, які дають змогу суттєво скоротити або повністю унеможливити забруднення довкілля та забезпечити глибшу переробку первинної сировини.

У деяких випадках використання природних ресурсів є одним зі способів їхньої охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню продуктивності лісів, а правильно організований промисел звірів поліпшує їхнє стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання є основоположним у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту: вона стає необхідною умовою використання ресурсів і слугує підтриманню динамічної рівноваги між споживанням природних ресурсів і відтворювальними можливостями природи, що особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

Планомірність у використанні природних ресурсів — це економічна функція держави з управління та регулювання екологічних і економічних відносин і пропорцій. Вона передбачає як розробку й виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дієвий контроль за їхньою реалізацією. Перспективне та поточне планування раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля в кінцевому підсумку виходить із запланованих темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу та підвищення життєвого рівня населення.

Пропорційність означає узгодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, а також виключення порушень природних взаємозв'язків у довкіллі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, згідно із Законом про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у цій сфері [9, c. 27-29].

Визначальним у виробничих відносинах між людьми та природою є їхній суспільний характер. Тому функції з управління та планування раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в межах своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обґрунтованому поєднанню територіального й галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають природні ресурси в господарський оборот, належать, з одного боку, до певної галузі народного господарства, а з другого — є ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає потреба правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місцевих територіальних органів, які мають доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише з локальних відомчих інтересів, а й ураховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, зниження родючості ґрунту, зменшення валової продукції сільського господарства тощо.

2. Сучасні підходи до управління еколого-економічними процесами

На думку автора, ефективна система управління в галузі навколишнього середовища має ґрунтуватися на таких засадах:

• підвищення відповідальності підприємців і розвиток системи екологічного менеджменту;

• дерегулювання та роздержавлення з метою створення ефективніших структур управління (у цьому напрямі необхідні: удосконалення екологічного права, всебічне дерегулювання при збереженні «рамок гри», формування ефективніших управлінських структур, приватизація, розвиток змагальності, обмін субвенцій);

• використання ширшого спектра ринкових стимулів замість прагнення до всеохопного адміністративного регулювання;

• розвиток національної та міжнародної кооперації.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виокремити планування, експлуатацію очисних споруд (включно з технологічним процесом) і контроль за викидами в довкілля. Проектування та планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів з охорони навколишнього середовища та їхнього виконання, серед яких — нові вдосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на довкілля.

Управлінські функції в галузі природоохоронної діяльності підприємства мають сприяти вдосконаленню технології виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи обладнання, виконанню планово-попереджувального та поточного ремонту.

Контроль охоплює аналіз технології, лабораторні дослідження, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан довкілля на підприємстві, дотримання законодавства в цій галузі [4, c. 31-33].

3. Моніторинг і контроль результативності природоохоронної політики

Останніми роками дедалі більше уваги приділяється адаптивним процедурам оцінки екологічної ситуації та прийняття рішень в управлінні природокористуванням. Причина цього — глибоко досліджені теорією та підтверджені практикою факти, які свідчать, що:

взаємозв'язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних процесів мають складний, динамічно змінюваний у просторі й часі характер, через що судження про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо вони ґрунтуються на виявлених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи властивість змінюватися й самоорганізовуватися, зберігають свою пристосованість і здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони переходять у якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні та відхилень при втіленні природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати й реалізовувати її методом проб і помилок, обмежуючись реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними сподівання на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, мають базуватися на дедалі глибших наукових теоріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же контролюючий і коригувальний механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати «пам'ять» не лише про тенденції зміни об'єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли успіхам, знати й ураховувати «ціну» та наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптивний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її ефективності.

Адаптація режиму управління здійснюється двома шляхами. По-перше, шляхом коригування стратегій природокористування та встановлення механізму прийняття оперативних рішень відповідно до умов, що змінюються й передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може й повинна сама активно впливати на формування сприятливих умов свого подальшого розвитку — зокрема, через підвищення рівня екологічної освіченості суспільства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Отже, ідеться не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка досягається шляхом цілеспрямованої зміни зовнішнього середовища відповідно до перспективної мети охорони та раціонального використання природних ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика повинна активно використовувати стихійні адаптаційні процеси, що відбуваються в системі природокористування, або протистояти їм — залежно від їхньої спрямованості та результатів [3, c. 261-264].

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв'язує природоохоронна політика, інформаційно-методичне забезпечення цієї діяльності є специфічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення природоохоронної політики зумовила розвиток екологічного моніторингу.

У документах міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) було висунуто ідею моніторингу у формі національних систем постійного спостереження за змінами в біосфері з метою отримання достовірних відомостей про зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування та обґрунтування рішень щодо регулювання взаємодії техносфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor — той, хто наглядає, нагадує) — спостереження, оцінка (порівняння з нормативними параметрами) і прогноз стану навколишнього середовища у зв'язку з господарською діяльністю людини; постійне й безперервне спостереження [6, с. 63-65].

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні з 1991 р. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища.

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою загального моніторингу довкілля. Він включає як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моніторинг природоохоронної освіти (МПО). При цьому в кожному випадку реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може призвести досягнутий стан, виходячи з розвитку в минулому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення критичних точок розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент;

отримання рекомендаційної інформації для органу управління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, у рамках системи моніторингу мають забезпечуватися не лише збір і накопичення даних, а й оперативне виконання процедур аналізу, діагнозу та прогнозу, необхідних для здійснення управління в адаптованому режимі.

У підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної ситуації, що склалася, та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету природоохоронної політики та визначити завдання, які потребують невідкладного розв'язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і використанням технологій природокористування, ефективністю існуючого механізму економічного та адміністративного регулювання відносин у цій галузі, розробкою й упровадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї системи джерел інформації, використовуються відомості про реальні зміни в довкіллі, що відбуваються під впливом діяльності людей. У результаті з'являється можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій природоохоронної освіти (у широкому розумінні цього поняття) і науково обґрунтовано коригувати відповідну частину природоохоронної політики [5, c. 230-233].

Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології, як і в будь-якій іншій сфері, має базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо в перехідний період, повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів і пристосовуватися до змін надто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їхніх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1. складання та затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2. складання та затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарських структур.

Державне регулювання в цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації та забезпечує регулярну оцінку й прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення та функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля має сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

- екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

- соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають у результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

- розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного та Азовського морів [8, c. 241-244].

5. Основні пріоритети охорони навколишнього середовища

Реалізація природоохоронних програм і заходів потребує значних коштів. Однак протягом найближчих 5–10 років країна буде дуже обмежена у фінансових ресурсах, необхідних для поліпшення стану довкілля та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. Виходячи з реального екологічного стану території України, слід ураховувати такі основні критерії та чинники:

- погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля;

- втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу та природних ресурсів;

- погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;

- еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

2. поліпшення екологічного стану басейнів річок України та якості питної води;

3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їхнього екологічного стану;

6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті; збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Висновки

В останні роки в управлінні процесами природокористування за кордоном з'явилося чимало нових аспектів. Це пов'язано не лише з розробкою досконаліших методів управління в окремих сферах природокористування, а й зі зміною самих підходів до принципів державного управління. Важливою, на наш погляд, стала тенденція, яку підтримують багато фахівців, щодо скорочення прямого державного управління у сфері природокористування та поступового переходу до ширшого використання ринкових методів регулювання й тих управлінських підходів, що дають змогу активізувати участь громадян і підприємств в охороні довкілля.

Що інтенсивніше використовуються природні ресурси, то ощадливішого та раціональнішого ставлення вони потребують, особливо коли йдеться про невідновлювані енергоносії. Попри зростання обсягів розвіданих запасів корисних копалин як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їхнього виснаження ще до переходу на нові джерела енергії. Тим більше, що суспільство дедалі гостріше відчуває дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

У зв'язку з цим раціональне використання та відтворення природних ресурсів стає однією з найактуальніших проблем людства. Поряд із глобальним виміром, проблема охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед із діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.

Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони довкілля та раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність у використанні природних ресурсів — це економічна функція держави з управління та регулювання екологічних і економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку й виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дієвий контроль за їхньою реалізацією. Перспективне та поточне планування раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля в кінцевому підсумку виходить із запланованих темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу та підвищення життєвого рівня населення.

Список використаної літератури

1. Джигирей В. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник / Віктор Джигирей. — 4-те вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2006. — 319 с.

2. Дуднікова І. Екологія: Навчальний посібник / Ірина Дуднікова, Сергій Пушкин; Європейський університет. — К.: Видавництво Європейського університету, 2006. — 327 с.

3. Екологічний менеджмент: Навчальний посібник / В. Ф. Семенов, О. Л. Михайлюк, Т. П. Галушкіна, Г. В. Крусір та ін.; За ред. В. Ф. Семенова, О. Л. Михайлюк; М-во освіти і науки України, ОДЕУ. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 407 с.

4. Екологічний менеджмент і аудит: Навчальний посібник / Сергій Літвак, Сергій Рижков, Вадим Скороходов та ін.; М-во освіти і науки України, Південнослов'янський ін-т Київського славістичного ун-ту. — К.: Професіонал, 2005. — 104 с.

5. Екологія: теоретичні основи і практика: Навчальний посібник / Людвіг Потіш, Володимир Медвідь, Олександр Гвоздецький, Зоряна Козак. — 3-тє вид., стереотип. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 321 с.

6. Мусієнко М. Екологія: Тлумачний словник / Микола Мусієнко, Валентин Серебряков, Олександр Брайон. — К.: Либідь, 2004. — 374 с.

7. Сафранов Т. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник / Тамерлан Сафранов. — 3-тє вид., стереотип. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 247 с.

8. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник / Сергій Сухарев, Степан Чундак, Оксана Сухарева; Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 391 с.

9. Тунік Т. М. Основи глобальної і регіональної екології: Навчальний посібник / Т. М. Тунік, К. Г. Коваленко, Р. П. Ткаченко; Кіровоградський нац. технічний ун-т, Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Кіровоградській обл. — Кіровоград: КОД, 2006. — 220 с.

10. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів / Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький. — 2-е вид., стереотипне. — Суми: Університетська книга, 2004. — 399 с.

11. Шматько В. Г. Екологія і організація природоохоронної діяльності: Навчальний посібник / В. Г. Шматько, Ю. В. Нікітін; Національна академія управління. — К.: КНТ, 2006. — 303 с.