Система фінансового обслуговування бізнесу

Вступ

У ринковій економіці жодне підприємство не може повноцінно функціонувати без періодичного звернення до різноманітних форм залучення позикових коштів.

З позицій економічної теорії, кредит є формою позичкового капіталу (у грошовій чи товарній формі), який надається на принципах повернення та зумовлює формування кредитних відносин між кредитором і позичальником.

Головною загальноекономічною передумовою виникнення кредитних відносин виступає товарне виробництво. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, де виникає часовий розрив між рухом товару та його грошовим еквівалентом, що призводить до відокремлення грошової форми вартості від товарної. Якщо товарні потоки випереджають грошові, підприємства-споживачі на момент оплати можуть не мати достатньо коштів, що здатне зупинити процес відтворення. Коли ж грошові потоки випереджають товарні, на підприємствах накопичуються тимчасово вільні ресурси. Таким чином, виникає суперечність між постійним вивільненням грошей у кругообігу оборотних коштів та потребою в безперервному використанні матеріальних і фінансових ресурсів. Отже, поява та функціонування кредиту зумовлені необхідністю забезпечення безперервності відтворювального процесу, тимчасовим вивільненням коштів в одних підприємств і потребою в них в інших. При цьому виникнення кредитних відносин зумовлюється не просто фактом розбіжності в часі відвантаження товару та його оплати, а узгодженням між суб'єктами умов відстрочки платежу через укладання кредитної угоди. Втім, товарний обіг не є єдиною причиною виникнення кредитних взаємовідносин. Сьогодні кредитні відносини виникають при будь-якій економічній чи фінансовій операції, що супроводжується заборгованістю одного з її учасників.

1. Загальна характеристика фінансового ринку

Нормальне функціонування ринку неможливе без дієвої фінансової системи, яка забезпечує його стабільне існування та розвиток. Фінансовий ринок виступає ключовим каналом фінансування економіки та фундаментом фінансової системи, що надає їй стійкості й надійності.

Фінансовий ринок — це сукупність відносин між населенням, підприємствами та державою щодо перерозподілу вільних коштів на засадах повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо- та міжгалузевого переливання фінансових ресурсів. Він доповнює та коригує бюджетний метод, який був єдиним за часів планової економіки.

З практичної точки зору, фінансовий ринок охоплює операції з цінними паперами і може поширюватися як на окрему країну, так і на регіон чи міждержавний економічний простір.

Фінансовий ринок є результатом трансформаційних процесів і має бути побудований на принципах відкритості, справедливості та необоротності. Він повинен регулювати інформаційні потоки, заохочувати дотримання правил, застосовувати санкції до порушників і гарантувати кожному інвестору можливість збагатитися чи збанкрутувати на рівних умовах з іншими учасниками.

Рівень розвитку фінансового ринку в розвинених країнах визначається насамперед обсягами накопичень, господарськими традиціями, розмірами суспільного багатства та добробутом нації. На фінансовому ринку формуються взаємозв'язки між заощадженнями та інвестиціями, де для залучення заощаджень вкладника необхідно запропонувати дохід, який мінімально компенсує інфляційні втрати. В іншому разі заощадження будуть конвертовані в товарну форму.

Розвинені фінансові ринки свідчать про стабільне економічне зростання, відносно рівномірний розвиток галузей і регіонів, помірну інфляцію, раціональну податкову політику, стабільне законодавство, сприятливий політичний клімат та баланс фінансово-економічних інтересів у суспільстві.

Отже, можливості економічного зростання та інвестування залежать від рівня заощаджень, сальдо торговельного балансу та збалансованості державного бюджету.

Бюджет і фінансовий ринок не функціонують ізольовано: з одного боку, уряд часто звертається до фінансових ринків за грошовими ресурсами, а з іншого — розподіляє ресурси через фінансові інститути (державні позики, державні облігації). Водночас саме уряд несе основну відповідальність за створення середовища, що сприяє ефективному розвитку фінансових систем. Це передбачає вирішення проблем, пов'язаних із:

• економічними стимулами та макроекономічним середовищем;
• політикою фінансового сектора;
• юридичною та регулятивною інфраструктурою;
• визначенням меж сфери послуг фінансового сектора;
• надійністю та конкурентоспроможністю фінансових інститутів [8, c. 121-123].

2. Банківське кредитування бізнесу

Банківське кредитування — це ліцензована підприємницька діяльність кредитних установ, яка здійснюється за рахунок власних і залучених коштів на власний ризик. Вона полягає в розміщенні коштів на умовах платності, строковості та повернення з дотриманням резервних та інших обов'язкових вимог, що забезпечують права учасників кредитування.

У широкому розумінні банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, зобов'язання придбати право вимоги боргу, подовження строку погашення боргу, надане в обмін на зобов'язання боржника повернути заборговану суму, сплатити проценти та інші збори з такої суми.

Залежно від мети кредит може надаватися на:

• фінансування оборотного капіталу;
• фінансування основного капіталу;
• викуп приватизованого підприємства.

Чинне українське законодавство забороняє надавати підприємствам кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування та збільшення статутних фондів банків, для внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди.

Не можуть отримати кредити підприємства:

• проти яких порушено справу про банкрутство (крім кредитування заходів фінансової санації);
• під укладені контракти, які не передбачають захисту позичальника від можливих втрат, пов'язаних із затримками в поставках товарів;
• коли вони мають прострочену заборгованість за раніше наданими кредитами.

Залежно від терміну розрізняють короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий кредити.

Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть отримувати кредити з фіксованою або плаваючою відсотковою ставкою.

Позики з фіксованою ставкою надаються переважно в умовах стабільної економіки. Іноді такі позики можливі й за інфляції, але лише на дуже короткий термін. В умовах економічної нестабільності підприємствам зазвичай надаються позики з плаваючою ставкою, яка залежить від рівня ставки на міжбанківські кредити та офіційної облікової ставки Національного банку України. Підприємства зазвичай намагаються отримати позики з фіксованою ставкою [10, c. 87-89].

Підприємства можуть отримувати кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Для отримання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів підприємство повинно мати відповідний дозвіл Національного банку України.

Кредитування в іноземній валюті має особливість: прогнозовані надходження в національній валюті, яких сьогодні достатньо для купівлі іноземної валюти, не можуть вважатися надійним джерелом погашення кредиту через можливі різкі зміни валютного курсу. Тому прогноз грошових потоків підприємства здійснюється в іноземній валюті.

Видача позики в іноземній валюті, як і в національній, здійснюється банком лише за відсутності простроченої заборгованості за раніше виданими позиками, незалежно від валюти їх надання.

Кредит в іноземній валюті може використовуватися підприємством на фінансування капітальних вкладень, придбання обладнання, сировини, матеріалів. Зокрема, підприємство може передбачати часткове використання кредиту на такі цілі:

• оплата комісійних за виконання банком платежів або інших операцій з валютою, що здійснюються відповідно до кредитного договору підприємства з іноземною фірмою;
• оплата витрат на відрядження працівників за кордон у межах встановлених нормативів, коли необхідність відряджень підтверджується контрактом;
• сплата мита, страхових та митних внесків, встановлених країною-експортером і віднесених за умовами контракту на імпортера;
• оплата транспортних витрат у межах чинних тарифів або документально підтверджених витрат на транспортування експортної продукції.

Для підприємства в комерційному банку може відкриватися спеціальний позичковий рахунок — контокорент (італ. conto corrente — поточний рахунок), тобто єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку відображаються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі за дорученням підприємства, з іншого — кошти, що надходять на користь підприємства (виручка від реалізації, наданий кредит та інші надходження). Контокорент поєднує позиковий рахунок із поточним і може мати дебетове та кредитове сальдо [4, c. 96-98].

3. Небанківське кредитування бізнесу

З економічного погляду кредит — це форма позичкового капіталу (у грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і зумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує.

Виникнення та функціонування кредиту пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, із тимчасовим вивільненням коштів в одних підприємств і появою потреби в них в інших. Однак оборот товарів не є єдиною причиною появи кредитних взаємовідносин. Сьогодні кредитні відносини виникають за будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов'язана із заборгованістю одного з учасників такої операції.

До видів кредитів належать: банківський, комерційний, державний, лізинговий.

Банківський кредит — це економічні відносини між кредитором та позичальником щодо надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит — це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит — це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит — це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Недоліками комерційного кредиту є: обмежені можливості в часі та розмірах; наявність помітного ризику для кредитора; можливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

В економічному розумінні лізинг — це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб'єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора — лізингодавець, позичальника — лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість із банківським кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором (лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечення (застави).

Поряд із перевагами лізинг має певні недоліки: вартість лізингу для лізингоодержувача вища на суму лізингової маржі, ніж вартість звичайної позики; складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складнішої організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позику; лізингодавець бере на себе ризик можливого морального старіння основних фондів та неповного і несвоєчасного отримання лізингових платежів [7, c. 109-111].

Державне кредитування здійснюється наданням бюджетних позик безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади для фінансування через банківські установи.

За користування бюджетним кредитом підприємства сплачують відсоток бюджету й банку в установлені терміни. Зокрема, кошти підприємств, які надходять у банк за користування бюджетною позикою, перераховуються в державний бюджет в обсязі 60%, а коли до позичальника застосовано штрафні санкції — 70% від загальної суми сплачених підприємством відсотків.

Контроль за цільовим і ефективним використанням бюджетних кредитів покладається безпосередньо на банки, що фінансують позичальника. До недисциплінованих позичальників, що порушують кредитну угоду, застосовують штрафні санкції.

Нині комерційні банки України дуже рідко надають підприємствам довготермінові кредити. Можливість отримати такий кредит є реальнішою через кредитні лінії Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), що надаються уповноваженими банками.

Підприємства України мають можливість отримувати кредити за рахунок коштів Світового банку, Агентства США з міжнародного розвитку, Фонду Євразія, а також коштів урядів зарубіжних країн. Переважно кредити надаються малим та середнім підприємствам через уповноважені банки України [9, c. 64-67].

4. Комерційне кредитування

Кругооборот коштів підприємства в процесі виробництва продукції, послуг та інших видів комерційної діяльності часто супроводжується тимчасовим браком фінансових ресурсів — покупець продукції з різних причин не може своєчасно розрахуватися з постачальником. Тоді виникає потреба у відстрочці платежу, тобто в комерційному кредиті.

Комерційний кредит — це відповідна кредитна угода між двома підприємствами — продавцем (кредитором) і покупцем (позичальником). Інструментом комерційного кредиту традиційно є вексель, що визначає фінансові зобов'язання позичальника стосовно кредитора.

Відсоток за комерційний кредит входить у ціну товару та суму векселя і, як правило, є меншим, ніж за кредит банківський. Погашення кредиту може здійснюватися:

• оплатою векселя;
• передаванням векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі;
• переоформленням комерційного кредиту на банківський.

Комерційний кредит принципово відрізняється від банківського:

• у ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, що зв'язані з виробництвом або реалізацією товарів та послуг;
• він надається тільки в товарній формі;
• позиковий капітал інтегровано з промисловим або торговим, що знайшло практичне втілення у створенні фінансових компаній, холдингів та інших аналогічних структур, які об'єднують підприємства різної спеціалізації і напрямків діяльності.

В операціях із комерційним кредитом виникають певні ризики:

• ризик можливої зміни ціни товарів;
• ризик недотримання покупцем строків оплати;
• ризик банкрутства покупця;
• ризик можливого подорожчання кредиту.

Конкретний строк комерційного кредиту залежить від:

• виду товарів і послуг;
• вартості угоди;
• фінансового стану покупця і постачальника;
• вартості кредиту;
• наявності довготривалих зв'язків між постачальниками і покупцями;
• якості товару [5, c. 54-55].

Комерційний кредит має свої переваги і недоліки. До переваг належать:

• оперативність надання коштів у товарній формі;
• технічна нескладність оформлення угоди;
• надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами;
• сприяння розвитку кредитного ринку.

Недоліками комерційного кредиту є: обмежені можливості в часі та розмірах; наявність помітного ризику для кредитора; можливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

Нині на практиці застосовуються переважно три різновиди комерційного кредиту:

• кредит із фіксованим терміном погашення;
• кредит із погашенням після фактичної реалізації позичальником одержаних товарів;
• кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення попередньої заборгованості.

Нині традиційний вексельний кредит починає поступатись місцем кредиту, що надається продавцями покупцям через простий запис вартості проданих у кредит товарів.

Маючи відкритий рахунок, підприємство-покупець може періодично закуповувати товари без оформлення кредитних угод у кожному окремому випадку. На замовлення покупця товар негайно відвантажується, а оплата за нього здійснюється у визначені терміни після одержання рахунку-фактури.

Сьогодні у розвинених країнах відкритий рахунок є основним фінансовим інструментом збуту продукції в оптовій торгівлі. Такий рахунок як одна з форм розрахунково-кредитних відносин між продавцем і покупцем широко застосовується у Великобританії, Німеччині, Франції та інших країнах.

Кредит за відкритим рахунком має кілька переваг порівняно з комерційним кредитом у вексельній формі. По-перше, кредит у вексельній формі дещо обмежений, оскільки вексельний кредит може надаватися підприємствами, що виготовляють продукцію, тільки підприємствам, що їх споживають, або товаровиробниками — торговим фірмам. Кредит за відкритим рахунком не має таких обмежень. Механізм кредитування й розрахунків за відкритим рахунком найчастіше застосовується у взаємних зустрічних поставках підприємств. На відкритому рахунку відображуються взаємні фінансові вимоги й зобов'язання, відбувається залік таких вимог і зобов'язань, що дещо зменшує платіжні ризики. По-друге, така система кредитування й розрахунків простіша у технічному відношенні порівняно із вексельною формою [3, c. 195-197].

Нині механізм комерційного кредиту істотно змінився. Значно розсунулися його межі. Якщо на початку нинішнього століття комерційний кредит функціонував переважно в галузі торгівлі, то нині його використовують практично всі промислові компанії і торгові фірми. Завдяки йому фінансується збут не тільки великих, а й дрібних партій товарів.

З метою прискорення реалізації товарів і перетворення товарного капіталу на грошовий застосовують такий спосіб надання комерційного кредиту покупцям, як торгові знижки з покупної вартості товару (сконто).

Такий спосіб надання комерційного кредиту полягає в тім, що підприємствам-покупцям надається знижка за умови оплати товару у визначений термін. Якщо оплату здійснено покупцем своєчасно, то ціна товару зменшується на суму торгової знижки. Розмір знижки підприємство-кредитор визначає самостійно. У зарубіжній практиці вона становить, як правило, 1-3% вартості товару.

Величина сконто визначається у відсотках, диференціюється залежно від строку оплати кредиту і орієнтується на чинний рівень відсоткових ставок.

Підприємства з готовністю надають покупцям сконто, оскільки вартість товару здебільшого калькулюється так, що сума відстрочених платежів (тобто відсотки за наданий кредит) входить у ціну товару. Якщо ж оплата відбувається раніше, то замовнику товару надається знижка у формі сконто.

Сезонний кредит застосовується підприємствами з метою створення необхідних запасів у період проведення сезонного розпродажу і дає змогу виробникові відстрочити платежі до кінця розпродажу. Перевага такого кредиту полягає в тім, що підприємства можуть випускати продукцію без додаткових витрат на складування і зберігання [6, c. 271-272].

5. Лізингове кредитування. Варіанти розрахунків лізингових платежів

За економічної кризи більшість підприємств України неспроможна власними коштами здійснювати технічне оновлення виробництва. Відтак виникає об'єктивна необхідність розвитку лізингового бізнесу, що уможливлює залучення приватних інвестицій для фінансової підтримки підприємств, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.

Термін "лізинг" походить від англійського дієслова "to lease", що означає "брати в оренду".

Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) характер. Власник майна (лізингодавець) надає користувачу (лізингоодержувачу) фінансову послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача покриває його повну вартість та отримує певний прибуток у вигляді лізингової маржі.

В економічному розумінні лізинг — це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб'єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора — лізингодавець, позичальника — лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість із банківським кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором (лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечення (застави).

Сутність лізингу проявляється у його функціях:

• фінансовій;
• виробничій;
• збутовій.

Фінансова функція полягає:

• у звільненні підприємства від одномоментної повної оплати придбаних основних фондів та наданні їх на умовах довгострокового кредиту;
• у використанні підприємством податкових та амортизаційних пільг.

Оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства.

Застосування механізму прискореної амортизації сприяє не тільки зменшенню оподатковуваного прибутку в лізингоодержувача, а й прискоренню технічного оновлення виробництва [2, c. 152-153].

Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для забезпечення доступу підприємств до нових технологій та техніки.

Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить до скорочення терміну оборотності капіталу, унаслідок чого підвищується дохідність виробництва.

Взаємодію між учасниками лізингового бізнесу показано на рис. 1.

Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприємницької діяльності має певні переваги.

Для продавця майна лізинг є зручним засобом вирішення не тільки виробничо-технічних, а й фінансових проблем. Наприклад, за умов надвиробництва лізинг виступає як дійовий інструмент відшкодування вкладеного капіталу, оскільки оплата продукції підприємства здійснюється відразу після підписання угоди.

Лізингоодержувач зобов'язаний забезпечити підтримування в належному стані лізингового майна, а також здійснювати виплати відповідних лізингових платежів.

До складу лізингових платежів включають:

• суму відшкодування вартості об'єкта лізингу, що амортизується, на строк, за який вноситься лізинговий платіж;
• суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток для придбання майна згідно з договором лізингу;
• платіж-винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно;
• відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;
• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Підприємство-лізингоодержувач перестає сплачувати лізингові платежі після закінчення терміну чинності лізингової угоди. Лізингоодержувач при цьому має право:

• повернути обладнання лізингодавцю;
• поновити або укласти нову лізингову угоду;
• придбати обладнання за залишковою вартістю.

Спосіб подальшого використання лізингового майна залежить від напрямків інвестиційної стратегії підприємства.

Лізинг-кредит сприяє активізації інвестицій приватного капіталу у сферу виробництва, поліпшенню фінансового стану товаровиробників, а також підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств [1, c. 147-149].

Висновки

Кредиторами підприємств можуть бути:

• банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський, лізинговий кредити);
• підприємства (комерційний кредит);
• держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки);
• міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

До видів кредитів належать:

• банківський;
• комерційний;
• державний;
• лізинговий.

Банківський кредит — це економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит — це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит — це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит — це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний — у товарній. Банківський та державний кредити погашаються у грошовій формі. Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

Список використаної літератури

1. Варналій З. Основи підприємництва: Навчальний посібник / Захарій Варналій. — 3-тє вид., виправл. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350 с.

2. Виноградська А. Основи підприємництва: Навч. посіб. / Алла Виноградська. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2005. — 540 с.

3. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Оксана Гетьман, Валентина Шаповал; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

4. Донець Л. Основи підприємництва: Навч. посіб. / Любов Донець, Надія Романенко; М-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 315 с.

5. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник / Борис Дратвер; М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград, 2003. — 186 с.

6. Економіка підприємства: Навчальний посібник / П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

7. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник / Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2003. — 279 с.

8. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник, Дмитро Закатнов та ін.; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.

9. Цигилик І. І. Основи підприємництва: Навч. посіб. / І. І. Цигилик, Т. М. Паневник, З. М. Криховецька; Мін-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 239 с.

10. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник / Людмила Іллівна Шваб. — К.: Каравела, 2006. — 343 с.