Світовий політичний процес і міжнародні відносини

Вступ

Спільною рисою політичного поступу всіх складових світової спільноти є їхня демократизація. Це явище означає залучення широких верств населення до управління державою та безперервний розвиток інститутів громадянського суспільства. Демократизація є тривалим процесом, головною суттю якого виступає розширення простору свободи. У глобальному вимірі це рух народів і країн у напрямку демократії, що набув незворотного та всеохопного характеру. Попри відмінності у формах і наслідках демократичних змін у різних куточках світу, спільним прагненням стало бажання народів подолати авторитарні та тоталітарні режими та збудувати сучасне громадянське суспільство й правові держави. Такі держави мають гарантувати реальну багатопартійність, розподіл влади, культурну автономію та самоврядування на місцях, економічні, політарні, соціальні та особисті свободи, а також високий рівень добробуту та соціального захисту населення.

Рух до демократії та формування соціально орієнтованої ринкової економіки є довготривалим історичним етапом, що охоплює цілі епохи з власними періодами в межах окремих держав, регіонів та всього світу. Історія ринкових відносин і політичної демократії налічує тисячі років, однак говорити про завершення пошуку ідеальної моделі зарано. Безперечним є те, що в останні десятиліття ХХ століття людство досягло помітних успіхів на цьому шляху, що підтверджується багатьма прикладами. На наших очах відбулися демократичні перетворення на теренах колишнього СРСР, у Східній Європі та Латинській Америці, де впали диктаторські режими, а також в багатьох країнах Азії та Африки. Спостерігається політична активізація народних мас, які ведуть боротьбу проти диктатур, військових хунт, монопольних структур влади та корумпованих еліт.

Саме тому світовий політичний процес набуває нових характеристик. Це виявляється не лише у кількісному залученні мільйонів людей до політики, а й у якісному розширенні самого поля демократії. Сьогодні до нього долучилися десятки держав, які раніше перебували в умовах колоніалізму, фашизму, расизму чи військового деспотизму. В Україні та інших країнах СНД триває унікальний історичний перехід від «державного соціалізму» до нових економічних, соціальних і політичних реалій, до побудови демократичного та гуманного суспільства.

1. Світовий політичний процес і світове товариство

Світовий політичний процес реалізується на національному, регіональному та глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних груп, інституцій, організацій та індивідів, що переслідують політичні цілі. На міжнародній арені його учасниками виступають народи, держави, суспільні рухи та організації. Це надає політичному процесу специфічного змісту, особливих рис і закономірностей. У документах ООН використовується термін «світове співтовариство», який позначає сукупність усіх держав планети. Кожна з них має свої національні особливості та належить до певного типу суспільства.

Міжнародні відносини зазвичай визначають як системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та гуманітарних зв’язків між суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи та організації. Лише в наш час, пройшовши довгий шлях, міжнародні відносини стали по-справжньому всесвітніми. Саме вони формують обличчя сучасного світу, де співіснують понад 200 держав і безліч народів, що розмовляють більш ніж 2500 мовами.

Після подій 1917 року світ тривалий час був поділений на СРСР та капіталістичний табір, який включав метрополії Заходу та колоніальні території Сходу й Півдня. Такою була політична карта світу, а типологія держав будувалася на основі їхнього соціально-економічного устрою та політичної орієнтації.

Після Другої світової війни (1939—1945 рр.) колоніальна система розпалася, і виникла нова класифікація: розвинуті країни та країни, що розвиваються. До останніх віднесли 120 держав, які здобули незалежність, включаючи латиноамериканські, що звільнилися ще в ХІХ столітті. На цю типологію накладався класовий поділ: серед розвинутих виділяли капіталістичні та соціалістичні, а серед тих, що розвиваються, — орієнтовані на капіталізм чи соціалізм. На межі ХХ—ХХІ століть поділ країн на «третій світ» став анахронізмом.

Сьогодні світ залишається соціально та класово неоднорідним. Це, здавалося б, суперечить поняттю «світове співтовариство», але насправді це не так. У перші повоєнні десятиліття воно було формальним утворенням — механічною сумою держав із протилежними інтересами. Однак наприкінці 70-х — на початку 80-х років держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність і спільність глобальних інтересів: запобігання ядерній війні, екологічній катастрофі, боротьба з голодом та хворобами. Національні інтереси дедалі більше переплітаються із загальнолюдськими, що перетворює світове співтовариство на цілісний організм. Його можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, суперечливих, але взаємодоповнюючих елементів — єдність у багатоманітності [6, c. 361-363].

Усередині світового співтовариства існують підструктури — великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу, наприклад, капіталістичні. Взаємодія між ними відбувається на макрорівні (Схід—Захід, Північ—Південь) та мікрорівні (між окремими державами, як-от Україна—Росія).

Держави постійно змінюються та трансформуються. Деякі вириваються вперед, створюючи високорозвинені групи, інші розвиваються повільно. У багатонаціональних державах на ґрунті економічної відсталості чи політичних суперечностей часто виникають міжетнічні конфлікти. Деякі країни тривалий час «випробовують» різні моделі розвитку, залишаючись осторонь глобального прогресу.

Світове співтовариство характеризується також характером міждержавних зв’язків. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сучасний капіталізм подолав багато вад, засвоївши досягнення соціалізму: планування економіки, державну соціальну політику, системи освіти та охорони здоров’я. Своєю чергою, трансформація соціалізму в Китаї, В’єтнамі та на Кубі вбирає цінності західних суспільств — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента відтворюються частки інших, тому всі вони взаємопов’язані та взаємонеобхідні. Що глибші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, яке перетворюється на глобальну самоорганізовану систему. Попри гетерогенність, дедалі чіткіше проявляється тенденція до зближення всіх компонентів через зростаючу внутрішню схожість [9, c. 274-276].

Сучасному політичному процесу притаманні й інші характерні риси:

• Тісне переплетення революційних та еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.
• Поєднання свідомих, упорядкованих дій зі стихійними, спонтанними акціями, що робить процес складним та інваріантним.
• Різна спрямованість функціонування структур: поряд із прогресивною діяльністю зберігаються регресивні, консервативні та реставраційні тенденції, що надає процесу альтернативного характеру.
• Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження його детермінації соціально-економічними факторами. Політика, партії та рухи набувають власної субстанціональності, а ступінь їхньої об’єктивізації залежить від рівня демократії, політичної культури та традицій.
• Видозміна структури, механізмів, форм і методів політики через ускладнення суспільного розвитку. У процесі беруть участь партії, профспілки, молодіжні, жіночі, релігійні організації, армія, групи тиску тощо.
• Створення передумов для подолання відчуження особистості від держави та держави від громадянського суспільства, чому перешкоджають деструктивні, екстремістські сили та охлократія.
• Суперечливі тенденції: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, стабільність і мінливість, що ускладнює визначення вектора розвитку.

На будь-якому рівні політичний процес є втіленням взаємодії внутрішніх і зовнішніх умов. Зовнішні причини модифікують розвиток внутрішніх основ демократизації — інституціональних, нормативних, міжособистісних. На політичному розвитку держав позначаються міжнародна обстановка, становище в регіонах, успіхи демократичних рухів. Політичні процеси в Україні значною мірою відображають ситуацію в країнах СНД та за їх межами.

Уся сукупність політичних процесів зрештою замикається на проблемі влади. Політичний процес і влада є суспільними феноменами, що відрізняються масштабами та особливостями функціонування. У межах світового співтовариства епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи) [4, c. 281-283].

2. Тенденції розвитку міжнародних відносин

Структура міжнародних відносин залежить від багатьох тенденцій сучасного політичного процесу. Серед них: формування нової системи міжнародних відносин під впливом економічних та інформаційних факторів; зростання ролі мирного співіснування; відмова від застарілих стереотипів; інтернаціоналізація та глобалізація суспільного життя.

Відмінною рисою сучасності є інтенсивний розвиток глобалізації, яка стала важливим аспектом світової системи та однією з найвпливовіших тенденцій.

За останні десятиліття визначилися спонукальні чинники глобалізації. По-перше, технологічний прогрес, що призвів до скорочення транспортних і комунікаційних витрат та зниження вартості обробки інформації. По-друге, лібералізація торгівлі, що зробила її вільнішою: зменшено тарифи, усунено бар’єри. По-третє, розширення діяльності виробничих і торговельних фірм на базі нових комунікацій — багато компаній вийшли на міжнародний рівень. По-четверте, досягнення глобального мислення в оцінці ринкової економіки, що розпочалося з реформ у Китаї (1978 р.), продовжилося перетвореннями в Центральній і Східній Європі та розпадом СРСР. Це призвело до ідеологічної конвергенції — на зміну суперечностям прийшла спорідненість поглядів на ринкову систему. По-п’яте, особливості культурного розвитку: формування «однорідних» ЗМІ, поп-культури, поширення англійської мови.

Визначаючи об’єктивний характер глобалізації, слід відзначити, що вона спричинила виокремлення двох груп країн: лідерів («велика сімка», ЄС) та аутсайдерів, які є постачальниками сировини, енергоносіїв і дешевої робочої сили.

Глобалізація має переваги: загострення конкуренції та розширення ринку сприяють поглибленню спеціалізації та міжнародному поділу праці, що стимулює зростання виробництва. Економія на масштабах може зумовити скорочення витрат і зниження цін, а відтак — стійке економічне зростання. Глобалізація може підвищити продуктивність праці через раціоналізацію виробництва та поширення передових технологій [8, c. 316-318].

Однак існують і негативні наслідки. Основна проблема — хто виграє від глобалізації. Фактично більшість переваг отримують багаті країни чи індивіди. Несправедливий розподіл благ породжує загрозу конфліктів на різних рівнях. Глобалізація здатна радикально змінити не лише економічне, а й політичне, соціальне та культурне життя світу.

Характерною рисою сучасного міжнародного співтовариства є інтенсифікація транснаціональних процесів, що породжує глобальні проблеми, які стосуються людства загалом і кожної країни зокрема.

Категорія «глобальні проблеми» з’явилася наприкінці 1960-х років, коли міжнародні відносини набули планетарного характеру. На початку 1990-х стало очевидним, що ці проблеми становлять небезпеку для всього людства, тому для їх розв’язання потрібні спільні зусилля. Дослідники сходяться на думці, що ефективне вирішення окремих проблем неможливе без системного підходу.

Попри зовнішні відмінності, між глобальними проблемами існує взаємозв’язок. Усі вони: по-перше, торкаються життєдіяльності всього людства; по-друге, є об’єктивним фактором розвитку суспільства в планетарному масштабі; по-третє, загрожують підірвати основи існування міжнародного співтовариства; по-четверте, вимагають спільних дій держав із різним соціально-економічним устроєм.

Спектр глобальних проблем надзвичайно широкий і зачіпає основи національної безпеки кожної країни. Найсуттєвішими є: енергетична, сировинна, соціальна, інформаційна, технологічна, екологічна, епідемічна та контроль за озброєннями. Ці проблеми зумовлюють зусилля всіх країн, щоб:

• досягти виробництва необхідної кількості енергії та забезпечити себе енергоресурсами для стійкого розвитку;
• забезпечити сировиною темпи економічного розвитку, а населення — якісною питною водою;
• призупинити неконтрольоване зростання населення, що супроводжується загостренням соціальних явищ і провокує нові проблеми — міжнародний тероризм, нелегальну еміграцію, наркобізнес, торгівлю зброєю, транснаціональну злочинність;
• мати доступ до відкритих інформаційних ресурсів і захистити свій інформаційний суверенітет, адже інформаційні засоби стають об’єктами атак у таких галузях, як енергетика, фінанси, військова справа;
• володіти сучасними технологіями та ліквідувати застарілі підприємства підвищеного ризику (технологічно розвиненим країнам належить 85% світового ВВП і 80% експортних ринків, тоді як на країни, що розвиваються, припадає лише 15% і 20% відповідно);
• зберегти природне середовище та підвищити екологічну культуру (подальше потепління клімату та підвищення рівня Світового океану можуть поставити питання про евакуацію населення островів і прибережних районів);
• запобігти поширенню інфекцій та їхніх мутацій (інфекційні захворювання є причиною чверті смертей на планеті; в Африці від СНІДу загинуло більше, ніж від воєн);
• попередити поширення технологій виробництва зброї масового знищення та встановити контроль над звичайними засобами ураження (за даними експертів ООН, лише 60% світової торгівлі стрілецькою зброєю є легальною);
• запобігти тероризму, який набрав планетарного масштабу (події 11 вересня 2001 р. у США довели, що тероризм переслідує глобальні цілі та може спровокувати воєнний конфлікт, тому на передній план вийшли проблеми глобальної безпеки).

Наявність глобальних проблем примушує людство усвідомлювати свою родову спільність і пріоритет загальнолюдських цінностей. Цей процес впливає на міжнародні відносини та зовнішню політику кожної держави [2, c. 229-231].

У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна керується такими геополітичними пріоритетами:

• Україна — європейська країна, тому вона має розширювати відносини з державами Європи для інтеграції в європейські структури;
• Україна — колишня республіка СРСР, тому потребує збереження взаємовигідних відносин із колишніми республіками;
• Україна — морська держава, тому для неї актуальні відносини з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів;
• Україна не в змозі самостійно забезпечити себе сировинними ресурсами (нафта, газ, золото), тому закуповує їх за кордоном — у Росії, Туркменії, Ірані.

У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини. Спостерігається тенденція розширення учасників міжнародних відносин, важливими суб’єктами стають міждержавні об’єднання. Міжнародні організації створюються на основі багатосторонніх договорів, у яких визначаються цілі, повноваження, функції та структура. Їхня діяльність має конституційний характер, а учасники беруть на себе зобов’язання, закріплені в нормах міжнародного права.

Цілі міжнародних організацій полягають в об’єднанні зусиль держав у різних галузях: політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ). ООН координує діяльність держав практично в усіх галузях, виступаючи посередником між державами-учасниками [1, c. 472-474].

Висновки

У сучасних умовах, коли перед людством постають гострі глобальні проблеми, зберігаються загрози війн і терористичних актів, виникає необхідність узгоджених дій для врегулювання регіональних конфліктів, роль міжнародних організацій об’єктивно зростає. Вони є найбільш дієвими інститутами для досягнення миру та прогресу.

Зовнішньополітичний курс України спрямований на співробітництво з усіма зацікавленими партнерами та входження країни до європейських і світових структур. Наша держава стала позаблоковою, неядерною, з намірами дотримуватися нейтралітету та багатовекторності. Вона є повноцінним суб’єктом міжнародної системи та вносить вклад в утвердження нового світового порядку.

Провідні тенденції розвитку світового співтовариства наприкінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих суспільств застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу заохоченням. Наймані працівники, науково-технічний персонал і політики об’єднуються на базі знань та компетентності. Знання стають вирішальним фактором розвитку економіки та організації інтересів. Це кардинально змінює зміст і форми праці та капіталу, відбувається їхнє внутрішнє переродження та виникнення нових соціальних спільностей.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання, 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча, Н.М. Хома; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.