Світові тенденції розвитку хедж-фондів

План матеріалу:

Вступ.

1. Сутність та структура хедж-фондів.

2. Головні особливості розвитку хедж-фондів.

3. Розподіл доходів в хедж-фонді.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Хедж-фонд являє собою приватний інвестиційний інструмент, доступ до якого зазвичай мають лише кваліфіковані або спеціально акредитовані інвестори. Такий фонд має свободу у виборі інвестиційної стратегії, яка практично не контролюється державою. Головна мета діяльності — отримання суттєвого прибутку, який не залежить від загального руху ринку.

Історія створення першого хедж-фонду (Jones’ Fund) пов'язана з ім'ям Альфреда Джонса, який заснував його в Нью-Йорку 1 січня 1949 року. Його ідея полягала в одночасній купівлі одних акцій та продажу інших з відкриттям «короткої» позиції, використовуючи леверидж. Напрямок ринку не мав значення — важливо було, щоб придбані акції зростали швидше або падали повільніше за продані. Таким чином Джонс хеджував частину ризиків, а форма «ТОВ» дозволяла мінімізувати державне регулювання.

Створення хедж-фонду як повноцінного підприємства є надзвичайно перспективним напрямом, особливо якщо воно органічно вписується в загальну бізнес-структуру. Враховуючи сучасне різноманіття фінансових інструментів на ринку та необхідність синхронного проведення операцій, такий елемент стає невід'ємною частиною сучасної практики фінансового менеджменту.

Саме хедж-фонд, завдяки великій свободі у виборі принципів управління, здатен найефективніше вирішувати завдання фінансової інженерії, яка сьогодні є рушійною силою на ринку послуг з управління активами та зобов'язаннями.

1. Сутність та структура хедж-фондів

Хедж-фонди, як правило, не працюють з дрібними інвесторами, залучаючи інвестиції від 1 млн дол. США. Законодавство більшості країн також обмежує можливість незначних інвестицій у такі фонди. Наприклад, у США послуги хедж-фондів доступні лише індивідуальним інвесторам, чий капітал перевищує 5 млн дол. США. Такі законодавчі обмеження створені для того, щоб до операцій хедж-фондів допускалися лише найдосвідченіші інвестори.

На відміну від «взаємних фондів», які мають жорсткі регуляторні обмеження та не можуть проводити високоризиковані операції, хедж-фонди мають повну свободу у виборі торгових стратегій та інструментів. Більшість з них інвестує як у базові, так і у похідні інструменти. Часто хедж-фонди використовують офшорні юрисдикції, обмежуючи прозорість своєї діяльності.

Структура хедж-фондів значною мірою залежить від умов оподаткування інвесторів. За підсумками 2004 року, 55% хедж-фондів, на які припадало близько 2/3 усіх активів галузі, були зареєстровані в офшорних зонах. Найпопулярнішими місцями реєстрації були Кайманові острови, Бермуди та Багами. США залучили 34% «хеджових» компаній, а ЄС — 9% від загальної кількості.

Американські хедж-фонди, які виконують податкові зобов'язання, зазвичай реєструються як ТОВ або командитні товариства через сприятливий податковий клімат. У такій структурі керуючий фонду виступає «повним» партнером або менеджером, а інвестори — вкладниками чи членами. Ключові питання інвестиційної діяльності вирішує саме «повний» партнер.

Податковий режим хедж-фонду залежить від його структури та операцій. Інвестор повинен самостійно подбати про ефективність оподаткування своїх інвестицій.

Щоб знизити адміністративне навантаження та уникнути «плагіату», хедж-фонди зазвичай не публікують свої позиції та не інформують інвесторів про угоди щодня. Інвестор часто не знає, чим саме він володіє. Оскільки детальна звітність контролюючим органам не надається, відстежити реальний стан інвестицій досить складно.

Успіх або провал хедж-фонду найчастіше залежить від менеджера. Вибір менеджера є критично важливим, якщо інвестування базується на якісному підході або його поєднанні з кількісним. Якщо ж фонд використовує лише кількісні методики, головна роль належить команді, яка розробляє моделі [4, c. 263-265].

Уявлення про хедж-фонди як організації, що займаються виключно управлінням ризиками, не відповідає дійсності. Для окремих компаній це може бути правдою, але здебільшого назва не відображає кола операцій, які фонд здійснює на ринку. Хеджування є лише додатковим елементом управління активами, що є обов'язковим для всіх фінансових інститутів у сучасних умовах.

В американському розумінні хедж-фонд — це приватне інвестиційне партнерство, яке інвестує переважно в публічно торгувані папери або похідні фінансові інструменти. Деякі фонди працюють також на інших ринках, наприклад, товарних. Сегмент ринку, навколо якого сконцентровані інтереси цих інститутів, повністю визначається їхніми цілями.

У хедж-фонді існують два види партнерів: Загальний Партнер та Обмежений Партнер. Загальний Партнер — це особа, яка засновує фонд та веде всю щоденну діяльність. Обмежені Партнери беруть участь капіталом, але не залучені до торгівлі та щоденної роботи. Типова форма організації Загального Партнера — LLC (Limited Liability Company), при цьому він несе необмежену відповідальність у партнерстві. Обмежений Партнер відповідає лише в межах своїх інвестицій.

За свої послуги Загальний партнер отримує стимулюючу плату, визначену партнерською угодою. Зазвичай вона становить близько 20% чистого прибутку партнерства. Також призначається адміністративна плата, яка, як правило, складає 2-3% від величини чистих активів. Результат діяльності фонду розподіляється між усіма партнерами пропорційно їхній пайовій участі. Усі взаємини партнерів детально прописані в партнерській угоді, яка є найважливішою частиною будь-якого хедж-фонду.

Оскільки хедж-фонд є приватним інвестиційним партнерством, американська Комісія з цінних паперів і бірж (SEC) обмежує кількість інвесторів до 99 осіб. При цьому щонайменше 65 з них повинні мати статус «акредитованих». Цей статус визначається за критерієм чистої вартості пайового внеску, який має певну планку, що може сягати 1 млн дол.

Оскільки такі інвестиції є ризикованими, «акредитованому» інвестору може знадобитися довести право розпоряджатися такою сумою без шкоди для сімейного бюджету. Іншими словами, надати запевнення, що цей мільйон не є останнім.

Офшорні хедж-фонди — це зазвичай взаємні фонди (mutual fund), які є резидентами в пільгових податкових зонах, таких як Бермудські острови. Їм доступні ті ж технології інвестування, що й хедж-фондам, тому вони є спорідненими. Однак між ними існують відмінності, які не завжди легко помітити. В основному це стосується структури розподілу доходів, принципів входу та виходу з партнерства, а також інформаційної прозорості результатів діяльності [5, c. 4-5].

2. Головні особливості розвитку хедж-фондів

Однією з ключових особливостей хедж-фондів є відсутність державного регулювання. З одного боку, через обмежений державний контроль знижується прозорість інвестицій та захищеність інвестора. З іншого — зменшуються витрати на звітність і розширюється свобода дій.

Наприклад, за загальним правилом інвестиційна компанія у США має бути зареєстрована в SEC. Хоча хедж-фонди підпадають під законодавче визначення інвестиційної компанії, обмежений доступ та корпоративна природа надають їм суттєву свободу діяльності.

У грудні 2004 року SEC затвердив зміни до законодавства, згідно з якими більшість консультантів хедж-фондів мали зареєструватися в Комісії до 1 лютого 2006 року як інвестиційні радники. Ці вимоги стосувалися компаній з інвестиціями понад 25 млн дол. США та 15 і більше інвесторами. Це правило було змінено рішенням Апеляційного суду округу Колумбія за позовом менеджера одного з фондів (справа «Goldstein v. SEC»). У лютому 2007 року робоча група президента США з фінансових ринків дійшла висновку про недоцільність державного регулювання хедж-фондів. Натомість, за словами голови групи, такі утворення мають саморегулюватися, самостійно встановлюючи правила гри на ринку.

За матеріалами Wall Street Journal, Мінфін США нещодавно оприлюднив пропозиції щодо нових заходів у боротьбі з відмиванням коштів, зокрема, про посилення нагляду за хедж-фондами. Мінфін планує зобов'язати фонди реєструватися в департаменті, який у США називають фінансовою розвідкою. Ці вимоги пропонується поширити й на закордонні хедж-фонди з інвестиціями понад 1 млн дол. США, якщо вони мають клієнтів зі США або організовані чи спонсоруються американцями. Оскільки злочинці шукають способи швидкої легалізації коштів, а не націлюються на довгострокові інвестиції, вимоги стосуватимуться лише фондів, які дозволяють клієнтам викуповувати свою частку протягом двох років з моменту вкладення коштів. Як вважає один із керівників фірми з відстеження діяльності хедж-фондів, ці вимоги не завдадуть шкоди провідним хедж-фондам.

Голова SEC Доналдсон вважає, що хедж-фонди, активи під управлінням яких оцінюються в 650 млрд дол. США, повинні реєструватися в SEC. На сьогодні комісія має право карати хедж-фонди за порушення законів про цінні папери. Однак вона не може перевіряти їхню внутрішню документацію. Тому SEC не в змозі визначити, наскільки адекватно хедж-фонди оцінюють ситуацію і якою мірою їхні клієнти та суміжні сегменти ринку захищені від катастрофічних наслідків помилок і порушень.

Опоненти Доналдсона не впевнені в необхідності регулювати сектор, що надає послуги відносно невеликій кількості багатих інвесторів, які добре усвідомлюють ризики інвестування через хедж-фонди. «Керівники портфельних інвестицій та багаті інвестори краще за уряд можуть визначити, яка інформація про стратегію хедж-фонду їм потрібна», — говорить президент Асоціації компаній з управління фондами Джек Гейн. Він зазначає, що згідно із законом хедж-фонди можуть працювати тільки з інвесторами, капітал яких становить не менш як 1 млн дол. США або річний дохід щонайменше два роки перевищував 200 тис. дол. США.

Критики також сумніваються, що в SEC вистачить людей і коштів, аби стежити за хедж-фондами без втрат для інших секторів, зокрема, сектора ПІФів, у які інвестують 95 млн американців. «Реєстрація — не проблема, питання в тому, який її сенс, якщо не робити подальших кроків», — заявив на початку року Грінспен. Деякі хедж-фонди (близько 30% загальної кількості) вже добровільно зареєстровані в SEC. Серед них — FrontPoint Partners із Гринвіча, штат Коннектикут [8, c. 62-65].

Відмінність хедж-фонду від інших фінансових інститутів полягає, в основному, у більшій свободі вибору інвестиційного стилю. Інвестиційні стратегії хедж-фонду не обмежуються покупкою цінних паперів та хеджуванням через опціони на акції, що зазвичай має обмежений вплив на ризик, залишкова величина якого може бути суттєвою. Менеджери хедж-фондів можуть використовувати численні можливості ринку похідних фінансових інструментів зі значно більшою свободою, ніж інші інвестиційні організації.

Причина такої ситуації полягає в тому, що існуючі законодавчі норми серйозно обмежують дії багатьох великих інвестиційних компаній. Парадокс у тому, що саме вони визначають загальну ситуацію на ринку. В основному це стосується можливостей широко застосовувати стратегії, пов'язані з продажем цінних паперів без покриття, а також використання арсеналу стратегій опційних і ф'ючерсних ринків. Такий стан речей не завжди дозволяє «робити гроші» при падаючому ринку. Саме в такі моменти особливо яскраво проявляється перевага хедж-фондів, які мають можливість повноцінно застосовувати повний спектр торгових стратегій.

Перевага стає особливо очевидною, коли ринок здійснює лише коливальні рухи в певному діапазоні цін. Саме в такій ситуації хедж-фонд, який може легко застосовувати опціони для створення різних комбінацій та використовувати конверсійні операції, що мають характер арбітражу та є безризиковими, продовжує продукувати доходи, які іншим учасникам ринку доступні значно меншою мірою.

Крім того, хедж-фонд значно вільніший у виборі стратегій, які дають найкращий ефект у поточних обставинах. В умовах мінливості кон'юнктури ринок постійно надає їх в обширній кількості. Наприклад, одночасна торгівля на різних ринках часто приносить високі доходи, дозволяючи отримувати вигоду з різниці цін на одні й ті ж активи. Також майже постійно існують ситуації, коли можна сконструювати інструмент, який матиме характеристики активу без ризику, але генерує прибутковість значно вище, ніж цінні папери з аналогічними параметрами.

Зазвичай вона знаходиться на рівні між ставкою без ризику і середньою по ринку, тобто між 8% і 16%, але іноді може перевищувати ці значення.

Важливою є та обставина, що вимоги по маржі досить сильно розрізняються залежно від типу рахунку, з якого здійснюються операції. Показовим є порівняння альтернатив відкриття позиції по ф'ючерсу на індекс S&P500 при роботі зі звичайного інвестиційного рахунку, що відкриває доступ на ринок цінних паперів, і рахунку в брокерській компанії, яка обслуговує операції на товарних ринках.

Також слід врахувати, що розрахунок маржевих вимог на товарних ринках здійснюється з використанням SPAN-Margin, яка враховує всі відкриті позиції, а не лише частину портфеля. Це призводить до надзвичайно завищених величин маржі при веденні операцій на ринку цінних паперів, які не завжди точно відповідають параметрам ризику. Результат простий: синтетичний портфель, згенерований з інструментів на товарному ринку, вимагає в 2-3 рази меншого капіталу, ніж у разі аналогічних дій на ринку цінних паперів та опціонів на них [1, c. 205-207].

Хедж-фонд, завдяки свободі визначення напряму своєї діяльності, має можливість не тільки вибирати найцікавіші фінансові інструменти, але й використовувати найкращі можливості в організації менеджменту. Це дозволяє вести операції одночасно на різних ринках з найменшими витратами, враховуючи результуючий баланс по всьому портфелю в цілому, незалежно від того, де і як проводилися операції.

І, нарешті, проблема створення диверсифікованого портфеля, яка є практично нерозв'язною для більшості інвесторів, дуже легко вирішується в хедж-фонді. Об'єднуючи свої засоби, інвестори отримують можливість співволодіння портфелем, який, представляючи сукупність активів, значно зменшує ризик.

Часто найпривабливіші інвестиції є недоступними для рядових інвесторів, оскільки акції можуть бути занадто дорогими. Об'єднані в єдиний пул грошові ресурси хедж-фонду дозволяють здійснювати операції зі значно меншим ризиком, отримуючи значні вигоди. Адже кожному з активів властиві певні показники середньої прибутковості, відхилень від неї, здатність реагувати на певні зовнішні події тощо. Окремо ці активи можуть нести високі цінові ризики, але в сукупності вони значною мірою взаємно погашаються.

Цей факт є наріжним каменем теорії портфеля і широко використовується не тільки на ринку цінних паперів, але й у практиці фінансового менеджменту.

Звичайно, існують варіанти організації інвестицій на ринках капіталу за допомогою придбання паїв взаємного фонду, відкриття окремого інвестиційного рахунку в банку або спеціалізованій компанії. Проте кожна з цих альтернатив має недоліки, які часто важко усунути, якщо взагалі це можливо [6, c. 62-63].

3. Розподіл доходів в хедж-фонді

Звичайна винагорода менеджера хедж-фонду складається з двох частин: фіксованої та «за результат», яка виплачується щокварталу.

Фіксована винагорода обчислюється залежно від розміру власних активів фонду і найчастіше становить 1-2% від суми активів. Ця частина не залежить від результату діяльності фонду. Навіть якщо фонд зазнав збитків, фіксовану винагороду менеджеру виплачують. Винагорода за результат залежить від прибутку фонду і зазвичай складає близько 20% від прибутку.

Останні кілька років 3-5 найуспішніших менеджерів хедж-фондів світу заробляють від 1 до 2 млрд дол. США на рік. Цікаво, що, отримуючи такі надприбутки, найдосвідченіші світові експерти працюють у компаніях, які мають пільговий режим оподаткування, будучи зареєстрованими в офшорних зонах, і майже позбавлені державного регулювання в усіх країнах світу.

Розрахунок доходів у хедж-фонді проводиться на умовах, визначених у партнерській угоді. Після вирахування адміністративної плати та винагороди Загальному партнеру грошові кошти розподіляються між усіма партнерами згідно з їхнім пайовим внеском. Фактично ця процедура мало чим відрізняється від механізму визначення вартості паю у взаємному фонді. Використовуються ті ж самі принципи. Проте менший ступінь інформаційної прозорості порівняно з хедж-фондом часто вводить в оману інвесторів і приносить їм розчарування в результатах віддачі на капітал.

Після визначення поточної вартості активів та отриманих доходів, що належать кожному партнеру, до його внеску додаються свого роду «дивіденди», які часто називають «паперовим прибутком». Незважаючи на таке позначення, вона є абсолютно реальною, оскільки активи можуть бути в будь-який момент продані та переведені в готівку. Визначення суми, яка може бути отримана після всіх вирахувань та виплачена партнерам, здійснюється хедж-фондом на кожну періодичну дату — «Дату Переходу», яка визначається партнерською угодою. Зазвичай це останній день кожного місяця [7, c. 186-187].

Прозорливі та грамотні інвестори вважають за краще накопичувати такого роду прибуток, який акумулюється у вигляді вартості внеску, оскільки з часом починає працювати ефект накопичення, адже фонд постійно проводить реінвестиції. На малих періодах це малопомітно, але на великому часовому проміжку ефект проявляється надзвичайно сильно і може перевищити всі найсміливіші очікування. Цей факт однаково вірний для будь-якого способу інвестицій на ринку цінних паперів, проте саме у випадку з хедж-фондом він проявляється найкраще.

Це походить від того, що хедж-фонд має можливість вести дещо агресивнішу політику порівняно з взаємними фондами, особливо у разі реструктуризації портфеля.

Поведінка інвесторів, які вважають за краще не забирати свої внески достатньо тривалий час, значною мірою стимулює політика, яку ведуть хедж-фонди щодо варіантів процедур виходу з партнерства. Зазвичай це необхідність завчасного сповіщення про вихід з визначенням терміну в достатньо тривалому діапазоні — до 2-3 місяців. Іноді передбачається альтернатива — негайна реалізація внеску за готівку, що забезпечується самостійно оголошуваними хедж-фондом цінами покупки та продажу паїв. Природно, різниця між ними буває вельми значною.

Коли в хедж-фонд вступає новий партнер, покидає його або забирає частину свого внеску, вкладення кожного партнера переглядаються та з'ясовується нове пайове співвідношення. Тих партнерів, які не чіпають свої активи, подібні дії абсолютно не зачіпають, і вартість їхнього внеску в грошовому виразі не змінюється. Єдине, що переглядається — це пайове співвідношення внесків партнерів.

Проте, якщо пильно проаналізувати наслідки виходу з хедж-фонду частини інвесторів, можна зрозуміти, що в певних випадках ті, хто залишився, можуть отримати виграш від цього, оскільки менеджмент може розрахуватися з тими, хто йде, не дуже вдалими інвестиціями. Залишивши в своєму розпорядженні цінніші активи, хедж-фонд через нетривалий час може продемонструвати різке зростання віддачі на капітал, оскільки в створенні доходів вже брав участь капітал, який був виведений, але не встиг отримати частку вигоди, що належала йому.

Разом з тим, якщо хедж-фонд почнуть активно покидати партнери, це може спричинити наслідки, звичайні для випадків втечі капіталу: падіння віддачі на капітал і зростання ризику банкрутства [6, c. 65-67].

Висновки

Протягом усього часу існування хедж-фонди значно перевершували як взаємні фонди, так і широкі ринкові індикатори не тільки по віддачі на капітал, але й за критерієм ризику, який у них нижчий. Крім того, хедж-фонди забезпечують кращий захист інвестицій на падаючих ринках.

Публіковані дані свідчать, що за дев'ять з половиною років середня чиста віддача хедж-фондів склала 17,6%, тоді як для американських взаємних фондів — 14,5%. Наведемо також значення наступних індексів: MSCI World Equity Index — 9,6%, Lehman Brothers для облігацій — 9,0%, S&P500 — 17,9%.

Прекрасна віддача хедж-фондів досягається при хороших характеристиках по ризику, який значно менший порівняно з показниками MSCI World Equity Index, а також порівняно з аналогічними показниками для американських взаємних фондів і S&P500. Порівняно з індексом облігацій, що мають найменший ризик на ринку корпоративних цінних паперів, хедж-фонди дають значно вищу віддачу. Це досягається як за рахунок доступності широкого спектру стратегій, так і за рахунок кращої диверсифікації.

Одна з головних переваг хедж-фонду — робота на ринку через організацію інвестиційного пулу. Вкладник має подвійний виграш, який полягає в можливостях як об'єднати свої засоби з іншими інвесторами, так і широко диверсифікувати активи. Об'єднуючи свої активи, інвестори отримують сервіс від професійних менеджерів, витрати на яких розподіляються між усіма партнерами і для кожної індивідуальної особи значно знижуються.

Не менш важливою перевагою є доступність широкого кола стратегій. Менеджери хедж-фонду можуть застосовувати такі стратегії, які керівникам взаємних фондів не завжди доступні. Отже, віддача хедж-фондів може бути значно вищою.

Список використаної літератури

1. Бойко К. В. Особливості використання інструментів хеджування ризиків господарської діяльності // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - N6. - С. 203-212

2. Данілов О. Інвестування : Навчальний посібник / Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. - К. : Видавничий дім "Комп'ютерпрес", 2001. - 362 с.

3. Малютін О. Портфельне інвестування в умовах розвитку фінансового ринку України: автореф. дис... канд. екон. наук: 08.00.08 / Науково-дослідний фінансовий ін-т при Міністерстві фінансів України. — К., 2007. — 20с.

4. Мойсеєнко І. Інвестування: навчальний посібник / Ірина Мойсеєнко. - К. : Знання, 2006. - 490 с.

5. Мухін Ю. Хедж-фонди – надприбуток для найдосвідченіших // Юридична газета. - №38 (122) 20 вересня 2007 року

6. Новодворський Я. Сучасні тенденції діяльності хедж-фондів як лідерів глобального інвестиційного середовища // Економіка України. - 2006. - № 12. - С. 62-67

7. Пересада А. Портфельне інвестування: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2004. — 405с.

8. Хмыз О. Коллективные инвесторы: роль в трансграничных слияниях и приобретениях // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 7. - С. 60-65