Світове господарство та показники його розвитку

Вступ

У сучасних умовах суспільного поступу дедалі вагомішу роль для економіки як окремих держав, так і планети загалом відіграє світове господарство. Воно об'єднує національні економіки, що взаємодіють згідно із закономірностями міжнародного поділу праці (МПП). Суть цього процесу полягає у закріпленні за окремими країнами виробництва конкретних товарів і послуг з подальшим обміном ними на глобальних ринках. МПП формується між державами, які мають власний суверенітет. Щоб скористатися перевагами, що виникають у ході розвитку МПП, і забезпечити безперешкодний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, необхідна системна підтримка міжнародних відносин — як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Це передбачає укладання зовнішньополітичних і торговельних угод як між окремими компаніями, так і між урядами держав.

Економічні взаємозв'язки між країнами мають глибоке історичне коріння. Упродовж багатьох століть вони існували переважно у формі зовнішньої торгівлі, розв'язуючи питання забезпечення населення товарами, які національне виробництво не могло створити ефективно або не випускало зовсім. Згодом зовнішньоекономічні зв'язки вийшли далеко за межі простої торгівлі, трансформувавшись у складний комплекс міжнародних економічних відносин, що зачіпають інтереси всіх держав світу.

Нинішній етап світового розвитку відзначається зростанням прагнення держав до збалансованого та взаємозалежного функціонування всіх сфер життя національних спільнот. Це передбачає не лише узгодження діяльності елементів господарських систем, а й активізацію адаптаційних механізмів, спрямованих на мінімізацію негативних впливів як на систему загалом, так і на окремі її складові.

1. Світове господарство, поняття та його основні риси

Серед ключових закономірностей розвитку сучасного світового господарства варто виокремити:

1) діалектичну єдність відокремлених національних економік, які, відстоюючи власні інтереси, вступають у міжнародні економічні відносини під впливом інтернаціоналізації господарських зв'язків;

2) нерівномірність розвитку країн, що є причинно-наслідковим зв'язком між посиленням концентрації та монополізації виробництва і загостренням суперечностей;

3) поглиблення міжнародного поділу праці, зумовлене новим етапом науково-технічного прогресу. За своїм речовим змістом воно виступає чинником вдосконалення продуктивних сил і зростання продуктивності праці, а за суспільною формою — інструментом формування міжнародної залежності та нерівноправності;

4) визначальну роль ТНК і ТНБ як головних суб'єктів світогосподарських зв'язків;

5) посилення впливу держави на міжнародні господарські відносини. При цьому темпи зростання світогосподарських зв'язків випереджають розвиток внутрішньогосподарських відносин і темпи створення валового національного продукту.

Вихідним поняттям світового господарства є економічна діяльність, що є способом забезпечення життєдіяльності людини, головною сферою якої виступає матеріальне виробництво. Організаційною формою такої діяльності є господарство. Отже, господарство — це економічна система, функціонування якої є процесом економічної діяльності. Особливість національного господарства полягає в тому, що економічна діяльність обмежується рамками держави. Таким чином, національне господарство — це економічна система, що функціонує в межах країни. Воно єдине в економічному та організаційному плані, складається із сукупності взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності, що мають певну пропорційність розвитку та зумовлені розміщенням на території держави.

Подібно до того, як світ складається з країн, світова економіка формується з національних господарств. Однак вона не є простою їх сумою. Світове господарство — це сукупність національних економік та їхніх економічних взаємовідносин. Варто наголосити: без економічних зв'язків національні господарства залишилися б ізольованими і не утворили б світову економіку як цілісну систему.

Історично в розвитку продуктивних сил настає момент, коли вони переростають національні кордони — розпочинається інтернаціоналізація господарського життя. Економічні зв'язки між країнами суттєво зміцнилися вже в XIX столітті завдяки великій машинній індустрії, що потребувала значних обсягів сировини та залучала до її видобутку нові країни. Перехід до масового виробництва на базі великої машинної індустрії змусив багато галузей працювати не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Прискорений процес міжнародного поділу праці (приблизно до середини XIX ст.) призвів до тісного економічного взаємозв'язку більшості країн. Саме на цей період припадає зародження світового господарства.

Всесвітнє господарство — це система взаємодіючих економік усіх країн світу, цілісність і функціонування якої визначаються об'єктивними законами розвитку людського суспільства.

Світове (всесвітнє) господарство є сукупністю національних економік та особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих держав, — міжнародних економічних відносин.

У сучасному світі економічна замкнутість національних господарств є не лише нераціональною, оскільки позбавляє економіку переваг міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможливою. Тенденція до зростання взаємозалежності національних економік і підвищення ролі зовнішніх чинників у процесі відтворення стала загальною для всіх країн.

Отже, сутність світового господарства не зводиться до простої суми національних економік. Вона визначається тим універсальним зв'язком між ними, що забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної та виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини — це система господарських зв'язків між різними країнами світу. Ключовими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне та виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. Усі ці елементи тісно переплетені, взаємопов'язані та впливають один на одного. Таким чином, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, є похідними від економічних відносин, які складаються на національних рівнях. Вони залежать не лише від рівня зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних країнах, а й від особливостей економічної політики. Наприклад, зміна конкурентоспроможності країни на світовому ринку, пов'язана з коливаннями курсу валюти, переміщенням капіталу до країн із пільговим податковим режимом або зміною товаропотоків через митні бар'єри, значною мірою залежить від кредитно-грошової, фінансової та податкової політики на національному рівні.

Світове господарство як система має власну структуру. Тривалий час існували три підходи до її розуміння: формаційна (міжсистемна) концепція, концепція «трьох світів» та концепція «центру і периферії».

Формаційний підхід розглядає світове господарство крізь призму суспільно-економічних формацій. Відповідно до нього виокремлювали світову систему капіталістичного та соціалістичного господарства, а національні економіки належали до відповідної системи.

Концепція «трьох світів» поділяла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Цей підхід знайшов відображення у статистичних матеріалах останніх десятиліть, де всі країни поділяються на три зазначені групи.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має «центр» (найбільш розвинуті країни) та «периферію» (країни, що відстають за рівнем економічного розвитку). Перевага цього підходу полягає в тому, що структура світового господарства аналізується виключно з точки зору критеріїв економічного розвитку.

2. Критерії виділення підсистем світового господарства

Світове господарство як система складається із соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям.

Національні господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн, що розвиваються, та держав перехідної економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу світового господарства і є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства в цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є результатом багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначаються за такими критеріями:

1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині країни;

2) специфіка багатоукладності економіки;

3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі) [3, с. 347].

Для віднесення конкретної країни (або групи країн) до певної соціально-економічної підсистеми необхідна наявність усіх трьох зазначених критеріїв.

Перший критерій — рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами — стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання та ступеня задоволення потреб населення. Він визначає можливості країн у міждержавних економічних зв'язках та міжнародній спеціалізації. Наприклад, суттєва різниця в рівнях розвитку продуктивних сил зумовлює різні можливості країн щодо міжнародної спеціалізації, особливо в обробній промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії та встановлення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн для виробництва кінцевої продукції.

Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Усередині кожної підсистеми існують свої ступені відмінностей, оскільки жодна з них не є однорідною (США та Іспанія, Аргентина та Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відображає цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності та менеджменту. Такі перетворення мають сприяти зміні структури виробництва й експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У підсистемі країн перехідної економіки за відмінностями в державному регулюванні господарського життя вирізняються щонайменше чотири групи країн:

1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо);

2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам);

3) країни, що виникли внаслідок розпаду колишнього СРСР і ще не повністю визначилися з підходами до розвитку ринкових відносин, тому перебувають на початковій стадії хаотичного руху до ринку;

4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія перебуває між другою та третьою групами, однак ближче до другої [6, с. 225].

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує та розвивається за загальними економічними законами. Насамперед це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

3. Основні показники розвитку світового господарства

Світовий рівень розвитку продуктивних сил та інтернаціоналізація виробництва унеможливлюють ефективне ведення господарства в межах замкнутих комплексів. Міжнародний обмін забезпечує надходження відсутніх або дешевших споживчих і капітальних товарів та послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту. До основних показників, що характеризують роль зовнішньоекономічних зв'язків, належать експортні та імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародному русі капіталу, технологій, робочої сили, ступінь відкритості (інтернаціоналізованості) господарства.

Для аналізу економічного становища світу використовується низка показників, що характеризують динаміку та стан світової економіки. Основний із них — валовий світовий продукт (ВСП) — виражає загальний обсяг кінцевих товарів і послуг, вироблених на території всіх країн світу незалежно від національної приналежності підприємств за певний період часу. Облік кінцевої продукції передбачає виключення повторного рахунку сировини, напівфабрикатів, інших матеріалів, палива, електроенергії та послуг, використаних у процесі її виробництва.

Показник ВСП відображає загальну активність у світі та окремих країнах. Його складові частини охоплюють основні сфери, галузі та фактори економічного розвитку. Розгляд ВСП за використанням дає уявлення про основні сектори попиту, а аналіз за виробництвом показує зміни структури всього господарства та основних галузей. ВСП дозволяє визначити місце країни чи регіону у світовому виробництві, суспільну продуктивність праці в різні періоди, але не може використовуватися як показник потенціалу окремих видів виробництва, рівня технології або добробуту населення.

У кожній окремій країні розраховується валовий внутрішній продукт (ВВП). Він підраховується на основі системи національних рахунків (СНР), побудованої на концепції продуктивного характеру всіх видів діяльності. СНР є сукупністю міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності та відображає основні макроекономічні зв'язки внутрішнього і зовнішнього секторів національних господарств.

СНР постійно вдосконалюється. У 1993 році ООН затвердила нову стандартну СНР (попередня була прийнята в 1968 році). В українську практику СНР почала впроваджуватися з 1988 року (ще за СРСР), що зумовило проведення значної роботи з перерахування основних макроекономічних показників розвитку країни та істотно змінило картину структури національного господарства, динаміки та темпів його розвитку.

Центральним показником СНР є ВВП, другим за значущістю — валовий національний продукт (ВНП). Вони відображають результати діяльності у двох сферах народного господарства — матеріального виробництва та послуг — і визначаються як вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік (квартал, місяць). Підраховуються в поточних або постійних цінах.

Основна відмінність полягає в тому, що ВВП підраховується за так званою територіальною ознакою, а ВНП — за національною.

ВВП — це сукупна вартість продукції сфери матеріального виробництва та послуг незалежно від національної належності підприємств, розташованих на території даної країни.

ВНП — це сукупна вартість всього обсягу продукції та послуг у національній економіці незалежно від місцезнаходження національних підприємств даної країни.

ВНП = ВВП + чистий факторний дохід.

Чистий факторний дохід — це різниця між доходами від використання факторів виробництва, що перебувають за кордоном у власності резидентів, і виплатами нерезидентам за використання належних їм факторів виробництва в даній країні. Зазвичай для розвинутих країн ця різниця невелика і становить близько 1% від ВВП.

Підрахунок ВВП/ВНП проводиться за трьома принципами: за виробництвом, використанням і доходами.

ВВП за виробництвом (за галузями) — це сума доданої вартості за всіма галузями національної економіки. Цей метод дозволяє виявити співвідношення та роль окремих галузей у створенні ВВП. Динаміка за ряд років показує зміни структури ВВП, розвиток окремих галузей та характер економічної політики в країні. Додана вартість (умовно чиста продукція) окремих галузей — це різниця між вартістю валової продукції та сумою поточних виробничих витрат, тобто вартість, привнесена в процесі виробництва на певному його етапі. Вона складається з амортизації основних фондів, заробітної плати, прибутку та податків. Останні враховуються при підрахунку в поточних цінах.

ВВП за використанням (за витратами) — це сума всіх витрат на купівлю загального обсягу виробленої в даному році продукції. Включає такі статті:

— кінцеві споживчі витрати (товари першої необхідності, предмети споживання тривалого користування та ін.);

— кінцеві витрати органів державного управління (державні витрати на купівлю продукції підприємств і ресурсів для потреб держави, тобто сума витрат на виплату заробітної плати держслужбовцям і на закупівлю товарів та послуг);

— валові капіталовкладення, валові накопичення та зміна запасів матеріальних оборотних коштів;

— сальдо експорту та імпорту (різниця), тобто частина ВВП направляється на експорт, а частина витрачається на імпорт товарів і послуг.

ВВП за доходами — це сума доходів, отриманих у країні від виробництва продукції даного року (сума доходів від економічних ресурсів, використаних у процесі виробництва суспільного продукту за певний час). Включає такі статті:

— заробітну плату найманих робітників;

— прибуток фірм і корпорацій;

— доходи некорпоративних підприємств, що перебувають в індивідуальній власності, та доходи працівників вільних професій;

— рентні платежі (доходи від власності — землі, нерухомості та ін.);

— відсоток на позичковий капітал (виплати за капітал, використаний при виробництві ВВП);

— амортизаційні відрахування — відрахування на створення грошового фонду, що відшкодовує знос основних фондів, які беруть участь у створенні ВВП;

— непрямі податки — ПДВ, акцизи, мита та ін., тобто незароблений дохід, що одержує держава шляхом збільшення цін для свого утримання.

З ВВП, підрахованого за доходами, віднімаються державні субсидії. ВВП/ВНП, підраховані за доходами та за витратами, повинні бути рівні.

Головна вимога при підрахунку ВВП/ВНП полягає в запобіганні повторного рахунку, тобто врахуванні лише кінцевої продукції.

Кінцева продукція — це товари та послуги, що купуються споживачами для кінцевого користування. Проміжна продукція — це товари та послуги, що проходять подальшу переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж потрапити до споживача.

Тому для виключення повторного рахунку ВВП/ВНП повинні виступати як вартість кінцевих товарів та послуг і включати лише вартість, що додається на кожній стадії обробки.

Додана вартість (ДВ) — це вартість, створена в процесі виробництва на даному підприємстві, яка охоплює реальний внесок підприємства в створення вартості конкретного продукту, тобто зарплату, прибуток і амортизацію конкретного підприємства.

де ВПП — валовий продукт підприємства (ринкова ціна випущеної продукції);

ПМВ — поточні матеріальні витрати.

У СНР до складу доданої вартості входять: амортизація, зарплата, прибуток корпорацій і некорпоративних підприємств, отримана ними рента, відсоток на позичковий капітал і непрямі податки на бізнес.

ВВП завищує обсяг виробництва на вартість річних амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків, тому не може відображати, що виробництво реально додало до добробуту суспільства в даному році. Для цього існують показники чистого національного продукту (ЧНП) та національного доходу (НД).

За допомогою ЧНП вимірюється загальний річний обсяг виробництва товарів і послуг, що країна виробила та спожила у всіх секторах свого національного господарства.

Національний дохід — це знову створена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво даного року до добробуту суспільства.

Сума податків значна. Вони включаються в ринкові ціни товарів та послуг і сплачуються кінцевим споживачем. Субсидії діють на ціни протилежним чином — вони знижують їх на власну величину. Показник національного доходу приблизно відповідає поняттю виробленого національного доходу. Для будь-якого національного господарства важливі доходи, що надходять у його розпорядження. Сума доходів, що надходить у розпорядження даної країни, підраховується як різниця між чистим внутрішнім продуктом і сальдо доходів підприємств та громадян даної країни за кордоном і доходів іноземців у цій країні. Цей показник приблизно відповідає поняттю використаного національного доходу.

Валовий національний розподільний дохід (ВНД) — це ВНП, що використовується для накопичення та споживання і включає чисті трансферти з-за кордону.

Висновки

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує та розвивається за загальними економічними законами. Насамперед це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає в подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин та зумовлює особливості дії інших економічних законів — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми та культуру господарювання, що викристалізовуються в процесі суспільного добору, який відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво та продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.

Список використаної літератури

1. Буглай В. Б. Международные экономические отношения: Учеб. пособ. для студ. вуз. -М.: Финансы и статистика, 1999. -158, с.
2. Дратвер Б. Л. Економічна теорія: Навчальний посібник. -Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. -256, с.
3. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання, 2006. -405, с.
5. Лановик Б. Д. Економічна теорія: Курс лекцій/. -К.: Вікар, 2006. - 405 с. Основи економічної теорії: У 2 кн.: Підручник/ Ю.В.Ніколенко, А.В.Демківський, В.А.Євтушинський та ін. -К.: Либідь, 1998 Кн.2. -270 с.
6. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406, с.
7. Ломакин В. К. Мировая экономика = World Economy: Учебник для студ. вуз. -М.: Финансы: ЮНИТИ, 1998. -727 с.
8. Лугінін О. Є. Статистика національної економіки та світового господарства: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -501, с.
9. Міжнародна економіка: Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -223, с.
10. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін. -К.: КНЕУ, 2005. -508 с.
12. Філіпенко А. С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посібник. -К.: Знання, 2000. -173 с.