Світова культура та цивілізація

Вступ.

1. Поняття світової та національної культури.

2. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури.

3. Культура і сучасна цивілізація.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Найвидатніші здобутки національних культур формують світову культуру. Так, постаті Моцарта, Баха чи Шекспіра сприймаються не лише як надбання окремих народів, а як генії всього людства. Їхній талант дозволив їм вийти за межі власних культурних традицій, створивши твори, що не втрачають актуальності незалежно від часу та географії.

Попри загалом позитивне сприйняття, світова культура може мати й руйнівний вплив на культури національні, оскільки останнім складно конкурувати зі світовими зразками. Водночас, її позитивна роль полягає у підвищенні загального культурного рівня та можливості для національних культур не «винаходити велосипед» наново, а використовувати вже накопичений досвід.

Мова є фундаментом національної культури. Найбільш інтенсивно вона розвивається в умовах національної держави. Приміром, українська культура в СРСР зазнавала значних обмежень. Однак існують народи з власною культурою, але без державності (цигани, євреї протягом тривалого часу). Також є держави, де поняття національної культури є досить розмитим, як-от у США.

1. Поняття світової та національної культури

Предметні та особистісні форми культури утворюють нерозривну єдність, що формує певний тип культури. Кожен народ як етнічна та історична спільнота має власний тип культури. Культурна цілісність властива також регіонам (європейська, африканська, арабо-мусульманська культури) та історичним епохам (античність, Середньовіччя, Просвітництво). Зміна історичних епох веде до зміни типу культури, але це не означає розриву з традиціями, адже кожна нова доба засвоює досягнення попередньої. Це дозволяє розглядати культурну історію людства як єдиний світовий процес і використовувати поняття світової культури.

Питання співвідношення світової та національних культур є одним із найскладніших у сучасній культурології. Його вирішення потребує з'ясування, чи існує світова культура як цілісність. Існування світової (загальнолюдської) культури визнавали такі мислителі, як П. Тейяр де Шарден (1881-1955), В. Вернадський (1863-1945), А. Швейцер (1875-1965), Р.-Дж. Коллінгвуд (1889-1943). Вони вбачали в ній систему духовних цінностей, що виникають у межах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежну позицію займали О. Шпенглер (1880-1936) та А. Тойнбі (1889-1975), які визнавали лише множинність культур, заперечуючи їхню єдність, історичну спадкоємність та загальнолюдський зміст.

За концепцією Шпенглера, кожна культура, подібно до живого організму, володіє власною «душею». (Вчення про «душу культури» розробив наприкінці XIX століття німецький етнограф Лео Фробеніус (1873-1938).) Усе, чим живе людина і в що вірить, на думку Шпенглера, є лише відображенням цієї колективної «душі культури».

Сутність культури визначається особливою формою сприйняття простору та часу. Для «аполлонівської» (античної) душі було характерне тілесне, пластичне сприйняття простору та брак відчуття часу. Культури проходять життєвий цикл: народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши свої сили. Шпенглер вважав, що сучасна західна культура перебуває на останній стадії цього циклу.

Визнання світової культури притаманне філософам, які розглядають людину та людство як закономірний і необхідний етап еволюції Землі та Всесвіту, визнають вищу мету і сенс історії людства, що має космічне значення. Ця позиція відображена у поглядах К. Ціолковського (1857-1935), у філософії «всеєдності» В. Соловйова (1853-1900) та його послідовників, у вченні П. Тейяр де Шардена. Останній стверджував, що з появою людини поряд із біосферою виникає ноосфера — сфера культури та розуму, що є закономірним результатом еволюції природи. Шедеврами ноосфери є думка, людська особистість, різноманітність та єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства в ноосфері веде до нового етапу еволюції — Наджиття, Надлюдства. Тейяр де Шарден вірив, що «гомінізація» Землі та творчі зусилля безсмертних особистостей слугують всесвітній Божественній Меті. Усе прекрасне та творче, що відбувається на Землі, є для нього «знаменням часу» та передвістям майбутнього перетворення. Він був оптимістичним пророком прогресу, що дивився на еволюцію очима віри.

Близьким до поглядів Тейяр де Шардена є вчення про культуру Павла Флоренського (1882-1943). Він вважав, що основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Йому протистоїть закон ектропії — організації та ускладнення (Логос). Таким чином, культура є виявом Логоса в боротьбі зі світовим Хаосом, тобто зі смертю.

Імовірно, позитивна відповідь на питання про існування світової культури та людства як єдиного цілого сприяє формуванню оптимістичного погляду на майбутнє.

Водночас, сучасний погляд на культуру виходить з емпіричного факту множинності культур та їх національної своєрідності. Світ, у якому ми живемо, є складним і культурно різноманітним. Мудрість сьогодення полягає у визнанні права кожної національної культури на самостійний розвиток та у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур. Це заперечує будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм) та претензії на культурне лідерство. Світова культура за своєю природою плюралістична, а не моністична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В умовах культурного розмаїття, коли на одній території співіснують різні народи, зростає інтерес до національних особливостей культури. Сьогодні культурна самобутність власного народу цінується, можливо, вище, ніж його військова міць. Культура починає витісняти силу на шкалі цінностей, і кожен прагне знайти у своєму минулому не лише воїнів, а й діячів культури. Нас цікавлять минуле народу, корені його культури, старовинні перекази та пам'ятки. Що ж переважає в цьому інтересі — пробуджена національна самосвідомість, почуття провини за культурне безпам'ятство, страх перед бездуховністю чи невіра в майбутнє? Напевно, усе разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею та долею культури свого народу. Народ живий, доки жива його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша за сподівання на державу, партії чи ідеологію.

Отже, попри антигуманні тенденції XX століття (війни, революції, тоталітаризм, прояви безкультур'я та ненависті до «інших»), буття сучасної людини поступово зміщується в бік культури. Її світогляд стає «культурологічнішим», що дає надію та відкриває перспективи для людства в XXI столітті.

Зважаючи на світоглядне значення поняття національної культури, розглянемо його детальніше. У сучасній культурології розрізняють «етнічну» та «національну» культуру. Етнічна культура є предметом вивчення етнографії (етнології). Приналежність до неї визначається спільністю походження, кровним спорідненням. Вона є патріархальною та позбавленою розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, достатня для існування етносу, стає недостатньою для життя нації. На відміну від етнічної, національна культура передбачає нові типи комунікації між людьми, складніші, ніж кровно-родинні зв'язки. Таким принципово новим типом комунікації є писемність, яка дозволяє поширювати спільні для нації ідеї. Писемна культура, що включає різні тексти, протистоїть стихії живої народної мови з її діалектами. Носіями такої культури є освічені верстви суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а індивідуальними авторами — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями.

2. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

Типологія в сучасній науці — це метод розчленування систем об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Він використовується для порівняльного дослідження об'єктів, їхніх ознак, зв'язків, функцій та рівнів організації. В історії світової культури можна виділити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, що охоплює системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну (наприклад, античність, Середньовіччя);

б) просторовий, що включає національні, зональні та регіональні системи культур, які співіснують на широкому географічному просторі.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різних факторів, роль яких змінювалася в процесі становлення культури. До них належать: природно-біологічний (адаптація людини як біологічного виду, боротьба за виживання); географічний (роль ландшафту та клімату); етнічний (специфіка формування етносів).

Особливо важливим є етнопсихологічний фактор, значення якого довгий час недооцінювалося. Він стосується глибинних характеристик історико-культурної спільноти (народу, етносу, нації).

Етнопсихологічні відмінності конкретизуються у феномені ментальності (близькі поняття — «народна душа», «дух народу», «національний характер»). Поняття «ментальність» використовують, коли хочуть підкреслити специфіку культури, її внутрішньо зумовлені, суб'єктивні характеристики. Ментальність розглядають як цілісність духовно-психічного життя суб'єкта (особи, спільноти) в конкретному культурному просторі. Вона репрезентує особливий тип мислення, що виражає життєві установки, стійкі зразки світу та емоційні переваги, властиві певній спільноті. Стереотипними стали твердження про «темпераментність італійців», «холодність англійців», «впертість фінів», любов українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагеті. Усі ці приклади ілюструють особливості різних національних менталітетів.

Велике значення мають і соціальні фактори. Відмінність соціальних умов, історичного шляху спільноти, безумовно, вплинула на її культуру. З часом у культурному житті народів зростає роль політичного фактора, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвитку внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювало формування традицій, мови, мистецтва та світогляду. Ці фактори сприяли появі величезної кількості самобутніх культур, які, будучи включеними в єдиний світовий історико-культурний процес, об'єднуються поняттям «світова культура».

Для виокремлення неповторності культурного розвитку спільноти використовують поняття «самобутність». Воно поєднує об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, сталість і динаміку. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури — тривалий і складний процес, для якого характерні дві протилежності: спадковість і традиція, з одного боку, та новації й критичне переосмислення — з іншого. Створення духовних цінностей неможливе без урахування попереднього досвіду та традицій. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені існування народу. Повна відмова від них позбавляє народ перевіреної історією орієнтації та розриває зв'язки з навколишнім світом. Традиція є носієм стабільного, оскільки в ній зафіксовані «програми» людської діяльності, подібно до генетичних програм. Вони орієнтовані на стійкі властивості природного та етносоціального середовища, необхідні для виживання спільнот. Без них неможливе відтворення культури.

Іншою стороною процесу є опанування новими формами та елементами культури, їх узгодження з традиційним. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі — їх гармонійне поєднання. У понятті самобутності фіксується самостійність і специфіка суспільства, спадкоємність, що через традицію забезпечує зв'язок минулого із сьогоденням, а також орієнтація на майбутнє.

Формування культури ніколи не відбувається ізольовано, воно є результатом постійної взаємодії. Виділяють такі основні типи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли спільне для інших культур стає спільним і для цієї; акультурація, коли вирішальна частина чужої культури стає своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати в будь-якому знайомстві народу з досягненнями іншої культури (наприклад, через переклади). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, що випливають із визнання єдності та багатоманітності світової культури. Перша, загальніша, поділяє світову культуру на культури Заходу і Сходу. Поняття «Схід» і «Захід» не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — це не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, зона поширення християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У вужчому смислі Захід — це Західна Європа в її історичних межах, що поділяється на романський і германський світи.

3. Культура і сучасна цивілізація

Проблема співвідношення культури та цивілізації останнім часом набула надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу чи навіть катастрофу культури, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI століття. Наприклад, у сучасній «технічній цивілізації» вбачали загрозу для духовної культури такі мислителі, як О. Шпенглер і М. Бердяєв.

Попри правильність в оцінках бездуховних та антикультурних тенденцій, така позиція не може нас задовольнити, оскільки, заперечуючи будь-який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо їх до непримиренного конфлікту та пророкуємо загибель культури. Ми не зможемо буквально «відродити» давньослов'янську чи античну культуру, адже в історії все буває лише раз, однак зберігати та використовувати культурні надбання попередніх епох ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням є не відлучення цивілізації від культури, а виявлення культурного змісту нашої цивілізації та його реалізація. Варто сприймати цивілізацію і культуру не як ворогів, а як союзників. Якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює ідею культурного відродження на утопію, адже культура потребує цивілізації, як душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури, її матеріальний носій, що має соціальне, а не природне походження. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, — неможлива. Досвід засвідчує, що найгірше стан культури в країнах, які позбавлені благ сучасної цивілізації. Відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу (наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури, підтримувати народні традиції. Культурний вандалізм і манкуртизм притаманні країнам, які не засвоїли навичок цивілізованого життя.

«Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні», — так оцінював стан сучасної йому Європи І. Кант. На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. «Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними», — заперечував О. Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. «Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її», — так можна охарактеризувати те, що відбувається зараз з нами. Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити культурну спадкоємність, залишаючись у стані соціально-економічної нерухомості. Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей. Узгодженість нашої культурної традиції з цивілізованим напрямом розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить головну проблему, що сьогодні постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного відродження та розбудови суверенної демократичної держави.

Культура виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу не лише філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і виконує культура українського народу, основне завдання історії світової культури як науки полягає у визначенні найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія, археологія, загальна історія, філософія, соціальна психологія, соціологія, мовознавство, мистецтвознавство. Культурологічна теорія виконує, поряд із пізнавальною, дуже важливу культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей власного народу та людства загалом. Значущість її вивчення зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного, морального, естетичного виховання та формування гуманістичного світогляду.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. Як наслідок, різні культури розвиваються, ускладнюються та стають різноманітнішими.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес, національним — диференційований характер.

Висновки

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А. Кребер і К. Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури.

Поняття «культура» складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово «культура» латинського походження і означає «обробіток», «догляд».

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що їх структура представляє собою цілий макросвіт. Культурні знання охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культурних знань відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури — українську, російську, французьку та ін.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.