Світова економічна криза 1929-1933 років. Шляхи виходу з неї

Вступ.

1. Причини, риси та характер найбільшої світової кризи.

2. “Новий курс” Ф. Рузвельта.

3. Подолання наслідків економічної кризи в країнах Західної Європи.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Криза 1929—1933 років набула глобального характеру, порушивши усталені міжнародні економічні зв'язки та спричинивши різке падіння промислового виробництва й занепад інших галузей у більшості країн світу. Її відправною точкою стали Сполучені Штати восени 1929 року, звідки вона поширилася на Латинську Америку, Західну Європу, а також країни Азії та Африки.

Символом початку кризи стало обвальне падіння котирувань акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі 24 жовтня 1929 року. Вартість акцій, яка до 1 жовтня сягала майже 90 млрд доларів, до березня 1933 року впала до 19 млрд, тобто скоротилася вп'ятеро. Найбільше постраждала важка промисловість: випуск автомобілів, виплавка чавуну та сталі зменшилися на 80%. Промислове виробництво, національний дохід і роздрібна торгівля скоротилися вдвічі, а імпорт та експорт — на 75%. За час Великої депресії збанкрутували 130 тисяч фірм, 19 залізничних компаній та 5760 банків. Мільйони людей втратили заощадження, майно та робочі місця, опинившись на межі злиднів. У 1933 році кількість безробітних перевищила 17 мільйонів. Промисловість США відкотилася до рівня 1911 року.

Зовнішнім проявом депресії стало перевиробництво товарів. Для підтримки цін і скорочення запасів продукти масово знищували: палили пшеницю, каву, бавовну, виливали молоко в річки. Глибинною ж причиною кризи була відсутність державного контролю над промисловим та аграрним виробництвом.

1. Причини, риси та характер найбільшої світової кризи

Серед основних причин світової кризи можна виділити наступні:

• У роки Першої світової війни економіка США розвивалася нерівномірно: капітали спрямовувалися у виробництво зброї та боєприпасів, яке й після війни приносило надприбутки, тоді як інші галузі зазнавали збитків.
• Стихійне зростання виробництва у 1920-х роках значно випереджало зростання доходів більшості американців, через що товари не знаходили збуту й накопичувалися на складах.
• Монополії, користуючись надмірними пільгами, диктували ціни на сировину та готову продукцію, ігноруючи ринкову ситуацію та керуючись лише власними інтересами.
• Союзники та переможена Німеччина мали перед США значні борги, які не могли виплатити.
• Доступні дешеві кредити спровокували масові спекуляції та надмірне захоплення покупками, на які в населення не було реальних коштів.
• У відповідь на протекціоністські закони США європейські країни закрили свої ринки для американських товарів, до того ж Європа не мала можливостей розраховуватися за імпорт.

Першим сигналом кризи стало різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 року. Їх вартість, що становила майже 90 млрд доларів до 1 жовтня, впала до 19 млрд у березні 1933 року, тобто вп'ятеро. Криза вдарила по важкій індустрії: випуск автомобілів, виплавка чавуну та сталі скоротилися на 80%. Промислове виробництво, національний дохід і роздрібна торгівля знизилися вдвічі, а імпорт та експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тисяч фірм, 19 залізничних компаній та 5760 банків.

Мільйони громадян, втративши майно та роботу, залишилися без заощаджень, ставши безробітними та жебраками. У 1933 році їх налічувалося понад 17 мільйонів. Промисловість США була відкинута на 17 років назад, до рівня 1911 року.

Зовнішній бік депресії виявився у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін і скоротити запаси, вдавалися до фізичного знищення продукції: спалювали пшеницю, каву, бавовну, виливали молоко в річки. Внутрішньою причиною кризи стала відсутність державного контролю за промисловим і сільськогосподарським виробництвом.

Сільське господарство США у 1929—1933 роках зазнало важких втрат. Близько 1 мільйона фермерів збанкрутували, ставши орендарями на чужій землі або поповнивши лави міських робітників. Ціни на пшеницю, кукурудзу та бавовну впали більш ніж утричі.

Кризу поглиблювали нерішучі дії уряду. Президент Г. К. Гувер та його адміністрація, дотримуючись старих догм, відмовлялися втручатися в економіку та приватний бізнес. Запроваджений «сухий» закон, покликаний підвищити купівельну спроможність, дав протилежний ефект: споживання алкоголю зросло вдвічі. Гувер виступав проти державної допомоги безробітним, вважаючи, що це принизить «стійкість американського характеру». Лише у 1931 році почалися несміливі спроби державного регулювання промисловості, банків, транспорту та торгівлі. Невмілі дії адміністрації спровокували соціальний вибух — масові страйки та «голодні» походи безробітних на Вашингтон [4, c.194-196].

2. “Новий курс” Ф. Рузвельта

Соціально-економічне становище країни стало критичним, і правлячі кола усвідомили необхідність термінової антикризової програми. Її реалізував новообраний у 1932 році президент Ф. Д. Рузвельт, який ще під час виборчої кампанії обіцяв вивести США з кризи. Його «новий курс» отримав підтримку всіх верств населення. Основну увагу в плані було приділено торгівлі та кредиту. Для вирішення проблеми реалізації товарів президент постановив скоротити надмірне виробництво та підвищити ціни на промислову й сільськогосподарську продукцію. «Новий курс» передбачав ліквідацію безробіття через «повну зайнятість працездатного населення». За допомогою позик і державних субсидій було оздоровлено банківсько-фінансову систему та підприємства, ослаблені кризою.

Вперше в історії США було прийнято масштабні акти державного контролю над економікою, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Ці документи передбачали обов'язковий урядовий контроль над галузевими підприємствами, які погоджувалися на обмеження випуску продукції. Промисловість було поділено на 17 груп, які прийняли «кодекси чесної конкуренції», що встановлювали обсяги виробництва, ціни, ринки збуту та рівень заробітної плати. У сільському господарстві «новий курс» був спрямований на припинення розорення дрібних фермерів, підвищення цін на продукцію через скорочення виробництва та посівних площ. За тимчасові збитки фермери отримували компенсацію від держави, що дозволяло їм закуповувати нову техніку та вирощувати на менших площах такі ж врожаї, як і до кризи.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу на будівництві автострад, мостів та інших державних об'єктів. Було введено мінімальну заробітну плату та регулярну фінансову допомогу безробітним. Вперше в мирних умовах держава стала важливим регулятором і координатором господарського життя, що допомогло США вже у 1934 році подолати наслідки Великої депресії.

Перший етап «нового курсу» (1933—1934 рр.) розпочався з реформ у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 року було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, підтримуючи перспективні банки. Кредитним установам заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, що розмежовувало ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою банківської реформи стало страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 році було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА), який запроваджував у різних галузях «кодекси чесної конкуренції», що фіксували ціни, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту та встановлювали розміри заробітної плати. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

Того ж року розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ передбачав грошову компенсацію фермерам, які скорочували зернові посіви та поголів'я худоби. Уряд компенсував тимчасові труднощі фінансовою підтримкою та вживав заходів з інтенсифікації та механізації аграрного виробництва.

На другому етапі «нового курсу» (1935—1938 рр.) було прийнято важливі соціальні акти. У 1935 році введено закон про трудові відносини (закон Вагнера), який закріплював право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Того ж року вперше в історії США набув чинності закон про соціальне страхування та допомогу безробітним.

У 1938 році було прийнято закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати та максимум тривалості робочого дня для деяких категорій працівників, а також забороняв дитячу працю. Того ж року прийнято новий закон про регулювання сільськогосподарського виробництва, метою якого стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або введення сівозмін, що щадять землю, що дозволяло контролювати рівень аграрного виробництва.

«Новий курс» мав надзвичайно важливе значення для Сполучених Штатів. За час правління Ф. Д. Рузвельта було прийнято багато законів, які діють і донині.

Наприклад, 5 липня 1935 року було прийнято статут про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Цим законом вперше в історії США проголошувалися профспілкові права, які захищалися державним органом із реальною владою. Основною метою закону було зменшення класових конфліктів, але він не забороняв страйки. Профспілкові права були перелічені в ст. 7, а ст. 8 визначала п'ять видів «несправедливої трудової практики» підприємців. Для розслідування скарг було створено Національне управління з трудових відносин (НУРВ), яке мало право видавати обов'язкові до виконання розпорядження, скасувати які можна було лише через окружний апеляційний суд та Верховний суд США.

Однак цим законом не було піднято заробітну плату. На початку серпня 1935 року профспілки Нью-Йорка під натиском безробітних розпочали серію страйків на громадських роботах (ВПА). 9 серпня до страйку приєдналися десятки тисяч робітників. Страйковий рух поширювався на нові міста, організовувалися численні мітинги та демонстрації.

Зрештою страйкарі досягли своєї мети. 19 вересня 1935 року Г. Гопкінс та Х. Джонсон викликали до столиці профспілкових лідерів Нью-Йорка. Після п'ятиденних переговорів лідери повернулися з обіцянками влади підвищити заробітну плату, і страйк у Нью-Йорку було припинено.

У 1936 році відбулося 48 сидячих страйків, 35 з яких провели молоді профспілкові організації (КВП — комітети виробничих профспілок). Сидячі страйки 1936 року стали важливим етапом, оскільки саме тоді розпочалися основні темпи зростання КВП у 1937—1938 роках. Того ж року розпочалася масова організаційна кампанія із залучення до профспілок робітників головних, високотрестованих галузей промисловості, яка змінила обличчя американських профспілок, підготувала важкий для капіталістів 1937 рік та значно підвищила політичну вагу робітничого класу. Це була не кампанія, придумана Д. Льюисом та його помічниками, як іноді стверджували буржуазні історики, а класова боротьба мільйонів, героїчна праця тисяч прогресивних профспілкових активістів, що заклала основи сучасного профспілкового руху.

Серед серйозних досягнень профспілок слід відзначити закон, підписаний президентом 30 червня 1936 року, «про встановлення мінімальної заробітної плати та максимального робочого дня». Починаючи з 1 жовтня 1936 року будь-яке державне замовлення приватним організаціям на суму понад 10 000 доларів мало гарантуватися виробником із дотриманням умов праці, передбачених статутом, рівня заробітної плати, визначеного міністром праці, 40-годинного робочого тижня, заборони найму чоловіків молодше 16 років та жінок молодше 18 років, відмови від праці ув'язнених та підтримання нормальних санітарних умов.

Контроль за виконанням цього закону було покладено на міністра праці, який мав відповідні повноваження.

6 вересня 1935 року Ф. Д. Рузвельт оголосив про завершення реформ і надання бізнесу «передишки». Вже 7 вересня Білий дім отримав численні телеграми зі схваленням цієї заяви. Однак зсув «нового курсу» вліво у 1935 році (поступки профспілкам та робітничому руху) залишив глибокий слід у взаєминах усередині панівного класу. Керівництво республіканської партії поставило під сумнів «щирість» цього жесту. 5 грудня Національна асоціація промисловців (НАП) прийняла «платформу американської промисловості», яка вимагала відмови від втручання федерального уряду у вирішення соціально-економічних питань. Так розпочався рух промисловців проти реформ «нового курсу» та за відродження старих принципів регулювання економічних відносин. 11 грудня 1935 року з різкою критикою політики Рузвельта виступила Торгова палата. Наприкінці грудня зі своєю програмою для конгресу виступила «Ліга свободи». А. Сміт, керівник опозиції, на банкеті у вашингтонському готелі «Mayflover» заявив, що президент продався комуністам. Цей вислів відтоді увійшов у лексикон американців як фальшивий лозунг проти найменшого лібералізму в урядовій політиці. 18 травня 1936 року Верховний суд скасував закон Д. Гаффі «про регулювання вугільної промисловості». 1 червня 1936 року під приводом «захисту контракту при наймі на роботу» було анульовано закон штату Нью-Йорк про мінімальну заробітну плату для жінок. Попри антирузвельтівський рух, посилювалося розуміння того, що посилення ролі держави у фінансово-економічній сфері вигідне бізнесу загалом. Оцінюючи банківське законодавство «нового курсу», Р. Тагвелл писав, що уряд знайшов найкращу форму, яка поєднує урядове регулювання та приватну ініціативу. Він лише шкодував, що не всі банкіри розуміли, що «ці заходи були передусім у їхніх інтересах». Жоден із рузвельтівських банківських законів не був скасований Верховним судом. Однак було скасовано закон ААА, але одразу після цього, з огляду на критичний стан сільського господарства, прийняли інший закон, практично ідентичний ААА, але з іншими методами фінансування регулювання аграрного сектора.

Усі ці нападки на рузвельтівські реформи не принесли правим силам бажаних результатів.

Спираючись на частину панівного класу та широкий фронт лівих сил, Ф. Рузвельт та його команда змогли подолати опір справа та відстояти законодавство 1935 року, але далі цього не пішли.

Загострення взаємин усередині панівного класу не могло не вплинути на становище в обох партіях. Після громадянської війни вагома різниця між ними зникла.

Отже, «новий курс» мав величезне значення для подальшого розвитку соціальної та економічної політики. Насамперед він встановив чіткі межі між робітниками та підприємцями. У ході так званої «війни» профспілок та підприємців з'явилися чіткі межі повноважень підприємців (заробітна плата, 40-годинний робочий тиждень, заборона експлуатації дитячої праці тощо) та визначилися права робітників, що має надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку сучасних Сполучених Штатів.

Державне регулювання економіки у США успішно використовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на економічній теорії Джона Кейнса («Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей», 1936 р.). За його іменем державне регулювання отримало назву «кейнсіанство».

3. Подолання наслідків економічної кризи в країнах Західної Європи

У Великобританії економічна криза розпочалася наприкінці 1929 року. Виникли труднощі з отриманням кредитів, ускладнилася реалізація промислової та сільськогосподарської продукції. На ринках накопичувалися непродані товари, ціни на які різко падали. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоча Велика депресія у Великобританії не була такою катастрофічною, як у США чи інших країнах, її удар був дуже відчутним. У 1932 році промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 роком, виплавка чавуну — на 53%, ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34%. Занепад господарського життя тривав до 1933 року.

Англійський уряд вчасно вжив заходів для ліквідації наслідків кризи. Він всіляко підтримував концентрацію виробництва та встановлення єдиних галузевих цін. Проводячи курс на об'єднання підприємців, держава контролювала випуск і реалізацію продукції за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв та різноманітних гарантій. Вже у 1930 році діяли монопольні об'єднання у вугільній та бавовняній промисловості (Лондонська бавовняна корпорація), яка за державні субсидії скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли змішані державно-приватні підприємства, серед них «Англо-голландський нафтовий трест» та «Англо-іранська нафтова компанія».

Оздоровлюючи економіку, уряд відмовився від неконтрольованого заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 року було ліквідовано золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девальвованої національної валюти знизився на третину щодо інших валют, що автоматично підвищило конкурентоспроможність англійських товарів на світових і місцевих ринках. Мито на ввезення іноземних товарів зросло на 10, 33 і 100%.

У 1931 році змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв'язку зі створенням «стерлінгового блоку» з 25 держав, до якого увійшли англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та інші. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з кризи. Країни блоку зберігали свої золоті резерви в лондонських банках, ввозили до Великобританії власні сировинні та харчові товари, натомість закуповуючи високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину падали швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу, але за це змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали називати Британським співтовариством націй. Ця спільнота у 1932 році на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Для виведення метрополії з депресії застосовувалися пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз та Індію. Таким чином Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією та прискорила стабілізацію національної економіки. Англійський уряд, своєю чергою, дозволив безмитне експортування з країн «Співдружності націй» продукції добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933 — на початку 1934 року з економічною кризою у Великобританії було покінчено, а рівень промислового виробництва сягнув довоєнного [2, c.324].

У 1929 році Франція уникла руйнівної дії світової кризи, але вже наступного 1930 року відчула її симптоми. Спочатку кризу стримували значні державні субсидії на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження «лінії Мажіно» — інтенсивні роботи тривали у 1929—1934 роках на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на вітер: гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів, захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищуючи 1 мільйона осіб. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 року. За ці роки випуск промислової продукції знизився на третину, сільськогосподарської — вдвічі, збанкрутувало понад 10 тисяч підприємств, 100 тисяч торгових фірм та чимало великих монополій. Рівень життя населення впав утричі.

З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, зокрема воєнну. Під тиском «голодних походів» страйкарів та демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень та двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з кризи мали колонії, де вона збувала нереалізовані промислові товари в обмін на дешеву сировину та сільськогосподарську продукцію. Однак, попри значні зусилля, підняти промисловість до рівня 1929 року не вдалося [3, c.109-110].

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929—1933 років була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса довоєнного рівня промислового виробництва, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже у 1932 році виробництво скоротилося на 50%. Збанкрутували понад 30 тисяч дрібних виробників, половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25% були завантажені автомобільна та машинобудівна галузі, на 20% — будівельна та металургійна. Криза руйнувала й сільське господарство: розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не сягали й 30% від рівня 1929 року. У 1928—1932 роках з торгів було продано 560 тисяч гектарів селянської землі. У країні налічувалося майже 8 мільйонів безробітних. Назрівав соціальний вибух, а Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.

План Дауеса виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирішили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга було розроблено новий репараційний план, затверджений на Гаазькій конференції у січні 1930 року. «План Юнга» передбачав зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дозволив достроково припинити окупацію Рейнського регіону у 1930 році. Розмір щорічних репараційних платежів зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20% і встановлювався на 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 році Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі Великої депресії, відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу «план Юнга» практично припинив існування, а у 1932 році його остаточно скасували на Лозаннській конференції. Господарська розруха тривала, і лише наприкінці 1933 — на початку 1934 року розпочалася помітна стабілізація економіки Німеччини [4, c.198].

Японія в середині 1929 року опинилася в епіцентрі світової кризи. Найрозвиненіша галузь — торгівля — зазнала найтяжчого удару: експорт скоротився більш ніж удвічі. Виробництво сільськогосподарської продукції знизилося на 50%, промислової — на 32%. У тяжкому становищі опинилися суднобудівна, текстильна, металургійна та машинобудівна галузі. Виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки кризи налічувалося до 10 мільйонів безробітних. У середині 30-х років Японія виплавляла менше сталі, ніж Бельгія, і лише трохи більше чавуну, ніж Люксембург [6, с.10].

Великобританія, як і США, подолала наслідки кризи, але виходила з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні зберігалося значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 року. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції: у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній та верстатобудівній — прогрес і значний приріст продукції. У 1938 році у Великобританії виплавляли сталі у 2,1 раза менше, ніж у Німеччині, і у 2,8 раза менше, ніж у США. Виробництво електроенергії становило 56% рівня Німеччини і 20% рівня США.

Щоб уникнути негативних наслідків кризи, у Великобританії посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії «Віккерс» та «Імперський хімічний трест» поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всі континенти.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, перебуваючи у стані застою. Воно лише на 35% задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції, за імпорт якої держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, а великі, застосовуючи новітню агротехніку та хімічні добрива, змінювали своє становище. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а орендарями, які платили лендлордам ренту в розмірі 20% валового врожаю. Вартість їхньої продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які не сплачували ренту, оскільки володіли землею.

Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — США, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії та інших видів озброєння.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької чи американської. Він виявився особливо повільним і затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців — переважно висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфумери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 року 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями, а банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції були значно послаблені, але наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну та Південно-Східну Європу, значну частину спрямовували в колонії. З 4,2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.

Частка Франції у світовому випуску промислової продукції скорочувалася: до першої світової війни вона становила 7%, а у 1937 році знизилася до 4%. Це було пов'язано з повільним оновленням обладнання та технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання у США відбувалася кожні 5—7 років, у Німеччині — 3—4, у Великобританії — 7—8, а у Франції — лише кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Однією з причин була так звана втеча капіталів: лише у 1936—1938 роках з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Знизився курс акцій на біржах, здійснювалася емісія облігацій та інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоча обсяг виробництва порівняно з 1913 роком зріс на 10%, цього було недостатньо для забезпечення країни продовольством, і Франція почала ввозити продукти з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки у 30—40-х роках — мілітаристський. 30 січня 1933 року уряд очолив А. Гітлер, який разом зі своїм оточенням узяв курс на мілітаризацію країни, обіцяючи вивести Німеччину з кризи. У 1936 році було узаконено чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння та нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе, щоб за чотири роки армія «була готова до дій». Американо-німецькі заводи з виробництва синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність, а за кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину та метали.

Лозунг «гармати замість масла» став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без відпусток. Їх оголошували «солдатами праці» на чолі з керівниками (фюрерами), які отримали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак чи непослух працівників суворо карали, зокрема вивозили до концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже у 1916 році голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавчо була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7,5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарства накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції.

Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань галузям, що випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній та кам'яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу: у 1940 році її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії. Некоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера.

Підготовлюючи пресловутий «дранг нах остен» та завоювання світу, Німеччина у 1939 році стала ініціатором другої світової війни. Вже у 1938—1941 роках вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР та його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена, і фашистська військова економіка зазнала нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 років шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 році їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру, і Японія витрачала на неї понад 80% державного бюджету, який покривався за рахунок емісії паперових грошей.

Для випуску десятків тисяч літаків, танків, гармат, суден та інших видів зброї потрібен був метал. Лише за 1931—1938 роки його виплавили у 10 разів більше. Зростали потужності інших галузей, що працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3, виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14—16 годин, заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене у 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок та швейних машин також працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали та ліцензії.

З великим напруженням в умовах війни працював аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям, лише 30% перебувало у власності безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу в країни Південно-Східної Азії, насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію та Британську Малайзію. Його обсяг лише у 1939—1941 роках збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США та Великобританії. Між цими країнами та Японією у 1941 році спалахнула війна, яка закінчилася у 1945 році повною поразкою японських мілітаристів [4, c. 205-207].

Висновок

Світова економічна криза порушила економічні зв'язки майже в усіх країнах, але кожна держава знайшла власний шлях виходу з неї, спрямований на покращення економічної ситуації.

Вихід США з кризи тісно пов'язаний з іменем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався на цей пост. Програма виходу з кризи, відома як «новий курс», фактично була його передвиборною програмою і здійснювалася протягом 1933—1938 років.

Перший етап «нового курсу» (1933—1934 рр.) розпочався з реформ у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 року було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, підтримуючи перспективні банки. Кредитним установам заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, що розмежовувало ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою банківської реформи стало страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 році було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА), який запроваджував «кодекси чесної конкуренції», що фіксували ціни, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту та встановлювали розміри заробітної плати. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

Того ж року розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ передбачав грошову компенсацію фермерам, які скорочували зернові посіви та поголів'я худоби. Уряд компенсував тимчасові труднощі фінансовою підтримкою та вживав заходів з інтенсифікації та механізації аграрного виробництва.

У 1935 році введено закон про трудові відносини (закон Вагнера), який закріплював право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Того ж року вперше в історії США набув чинності закон про соціальне страхування та допомогу безробітним.

Набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати та максимум тривалості робочого дня для деяких категорій працівників, а також забороняв дитячу працю.

Англійський уряд своєчасно вжив низку заходів для подолання кризових явищ та оздоровлення економіки. За сприяння держави здійснювалася концентрація виробництва, встановлювався контроль за випуском продукції, її реалізацією та цінами за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи виникли та діяли змішані державно-приватні підприємства.

Виходу з кризи сприяла зовнішньоекономічна політика держави. У 1931 році було створено «стерлінговий блок» з 25 держав, які допомогли Англії подолати кризу. Оздоровленню економіки сприяла також ліквідація у 1931 році золотого стандарту фунта стерлінгів.

Економічна криза в Німеччині призвела до політичної кризи та приходу до влади нацистів на чолі з А. Гітлером. Його уряд уже в перші роки правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя.

На державні кошти було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило різко скоротити безробіття та пожвавити будівельну індустрію.

Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Свобода підприємництва була суттєво обмежена, а ринок товарів, послуг і праці замінений державною регламентацією. Найкращі умови отримали виробники металу, палива та хімічних речовин, але не готової продукції чи товарів широкого вжитку. Таким чином, не виробники кінцевої продукції, які стоять найближче до споживача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфабрикатів (чавуну, сталі, коксу) почали визначати стратегію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролювалася, зменшуючи залежність країни від імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. Вже у 1935 році було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 року значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак економіка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний розвиток військових галузей гальмував інші, зокрема експортні, що, своєю чергою, підривало позиції військових галузей.

Список використаної літератури

1. Васильев В.С. Франклин Д.Рузвельт и Джон М. Кейнс: экономическая политика в годы "Великой депрессии"/ В.С.Васильев // США. Канада: экономика, политика, культура. -2001. -№ 11. - С. 96-112
2. Голубович В.И. Экономическая история зарубежных стран. - Минск: Экоперспектива,1998.- с.322-330
3. Гусморіно П. Основні причини великої депресії/ Пол Гусморіно // Пропозиція. -2002. -№ 2. - С. 108-110
4. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Історія держави: Україна і світ: Підручник. – К.: Вікар, 1995 - с. 194-207
5. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред. А. Філіпенка. – К.: Наук, думка, 1992. - с. 309-315
6. Прескотт Э. Некоторые соображения по поводу Великой депрессии // Проблемы теории и практики управления. -2005. -№ 3. - С. 6-11
7. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций /Под ред. В. Голубовича. – Минск: Экоперспектива, 1998. – 434 c