Сутність, зміст та види інноваційного процесу

Вступ

Поняття інноваційного процесу є одним із ключових у сфері інноватики та інноваційного менеджменту.

Попри численні підходи до трактування цього явища, що зустрічаються у фаховій літературі, всі вони зводяться до спільного знаменника: інноваційний процес нерозривно пов'язаний зі створенням, освоєнням та розповсюдженням нововведень. У «Модульній програмі для менеджерів» цей процес аналізується з кількох ракурсів: як паралельно-послідовне виконання науково-технологічних завдань, як зміна фаз життєвого циклу продукту, а також як інвестиційний проєкт, що проходить стадії фінансування досліджень, розробок, впровадження та комерціалізації.

Засновник теорії інновацій Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як процес: «виготовлення нового продукту, а не "новий" продукт; упровадження нового методу, а не "новий метод"; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації...».

Американський дослідник Б. Твісс визначає інноваційний процес як трансформацію наукових знань, ідей та винаходів у фізичну реальність (нововведення), що змінює суспільство.

На сьогодні відсутня єдина загальноприйнята думка щодо методів і критеріїв оцінювання інноваційного потенціалу підприємств, а рівень теоретико-методологічного опрацювання питань підвищення ефективності його використання в ринкових умовах не відповідає сучасним запитам. Теоретична та практична значущість зазначених та інших проблем, пов'язаних із формуванням ринкових відносин в Україні, зумовлює актуальність теми, вибір мети та напрямів дослідження.

1. Загальна характеристика інноваційного процесу: поняття, сутність, зміст

В основі інноваційного процесу лежить створення, впровадження та поширення нововведень, невід'ємними характеристиками яких є науково-технічна новизна, практичне застосування та комерційна реалізованість, що слугують задоволенню нових суспільних потреб. Сфера нововведень не обмежується лише технікою та технологіями. Удосконалення систем управління та організації виробничих процесів також відбувається через впровадження інновацій. Нові організаційні структури, методи підготовки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються фахівцями, освоюються та впроваджуються так само, як і нове обладнання чи технологічні лінії. Нові моделі одягу, види послуг, організаційні форми — все це результат інноваційних процесів, що розвиваються за певними принципами: спочатку усвідомлюється потреба в змінах, визначається мета, розробляється інновація, потім вона освоюється, поширюється, використовується і зрештою «відмирає». Як зазначає А. Пригожин, «нововведення — це процес, тобто перехід певної системи з одного стану в інший» [1, с. 120]. Інноваційний процес чітко орієнтований на кінцевий результат прикладного характеру, що забезпечує певний технічний та соціально-економічний ефект.

Інноваційний процес можна представити як сукупність послідовних дій, у результаті яких новація еволюціонує від ідеї до конкретного продукту та поширюється через практичне використання. Перебіг цього процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією численних чинників. Успіх залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік зародження наукової ідеї, її розробку, впровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення та споживання. На розвиток інноваційного процесу впливають:

• стан зовнішнього середовища, в якому він відбувається (тип ринку, характер конкуренції, державне регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки та виробництва тощо);
• стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, використовувані технології, зв'язки із зовнішнім середовищем та ін.);
• специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Ефективність інноваційного процесу можна оцінити лише після впровадження інновації, коли стає зрозуміло, наскільки вона задовольняє ринкові потреби. Важливу роль тут відіграє моделювання. Модель інноваційного процесу дозволяє виокремити окремі складові інноваційної діяльності, що відкриває можливості для наскрізного планування інновації за стадіями з урахуванням змін кон'юнктури.

На відміну від науково-технічного прогресу, інноваційний процес не завершується лише впровадженням новації у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові можливості застосування, нові ринки, а відповідно, і нових споживачів, котрі сприймають даний продукт, технологію або послугу як нові саме для себе» [5, с. 94].

Отже, інноваційний процес можна розглядати як інструмент задоволення суспільних потреб через впровадження досягнень науки і техніки.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, матеріальне виробництво та експлуатацію. Він являє собою систему етапів, стадій та видів робіт, тому має складну структуру.

Це не просто складний, а й взаємопов'язаний процес створення інновацій, що використовує сукупність знань, наукової та маркетингової діяльності, а також засобів праці, які полегшують людську працю та підвищують її продуктивність (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).

Інноваційний процес — це комплекс різноманітних послідовних видів діяльності, заснованих на поділі та кооперації праці, — від отримання нового теоретичного знання до споживання створеного на його основі товару.

Суть кооперації в науці, як і в матеріальному виробництві, полягає в одночасності зусиль, без яких неможливо досягти необхідного результату.

Ефект кооперації дослідників в інноваційній сфері проявляється в тому, що зі збільшенням кількості вчених:

по-перше, з'являється можливість зібрати та опрацювати значний обсяг наукової інформації;

по-друге, виникає більше різноманітних точок зору на вирішення науково-технічних проблем, що підвищує ймовірність прийняття правильного рішення;

по-третє, легше розподіляти обов'язки відповідно до особистих здібностей і можливостей науковців.

Однак зростання кількості членів колективу ускладнює організацію взаємодії та управління, знижує індивідуальну відповідальність за результати роботи.

Подальший розвиток кооперації супроводжується розподілом наукової праці, коли вчені спеціалізуються на вивченні певних категорій об'єктів: фізичних, хімічних, економічних, історичних тощо (предметний розподіл праці).

Інноваційний процес поділяється на окремі етапи, види діяльності та стадії: фундаментальні та прикладні дослідження, проектно-конструкторські розробки, освоєння нововведення у виробництві та експлуатації. Це призводить до дискретності інноваційного циклу, коли окремі результати тривалий час не знаходять застосування на наступних стадіях.

Варто зазначити, що на відміну від виробничого процесу, інноваційний процес характеризується:

• високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

• неможливістю детального планування та орієнтацією на прогнозні оцінки;

• необхідністю долати опір як у сфері економічних відносин, так і з боку інтересів учасників процесу;

• залежністю від соціально-економічного середовища, в якому він функціонує та розвивається.

Потреба в інноваційному процесі виникає під впливом суперечності між реальною та бажаною ситуацією в розвитку суспільства. Початком інноваційного процесу слугує настанова на зміну або вдосконалення ситуації.

Розрізняють три види інноваційного процесу [4, с. 49]:

• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

• простий міжорганізаційний (товарна форма);

• розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення та використання нововведення в межах однієї організації, при цьому нововведення не набуває товарної форми. У разі простого міжорганізаційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виникає з появою нових виробників нововведення, що порушує монополію виробника-піонера та через конкуренцію сприяє вдосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

1) створення інновації та її поширення;

2) дифузія нововведення.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма та швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, здатності суб'єктів господарювання сприймати інформацію та практично її використовувати. Суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, по-різному ставляться до пошуку та впровадження нововведень.

Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають у різні галузі виробництва та знаходять дедалі більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів визначає швидкість та межі дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи вищих прибутків. Процес дифузії може здійснюватися як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій при впровадженні нововведень у будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.

Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку [6, с. 38]:

• передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);
• торгівля високотехнологічною продукцією;
• передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу та використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих через оренду, закупівлю, лізинг або будь-яким іншим шляхом;
• промислове та технічне співробітництво в частині технічного обслуговування обладнання, напівфабрикатів і матеріалів;
• надання консалтингових послуг та інжиніринг;
• передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

Процес передавання технологій тісно пов'язаний із теорією життєвого циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології не відбувається, оскільки ще невідомі сфери її використання та витрати на розробку. На етапі «впровадження» з'являється новий товар, виробництво якого є монопольним, конкуренція відсутня. Дифузія інновації відбувається у формі експорту товарів. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, але ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення та обмін інноваціями між країнами. Поступово технологія вдосконалюється та стандартизується, активно передається в країни, що розвиваються. Вона набуває загального поширення, її цінність знижується, у розвинених країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом. Виникає нова хвиля передавання технології з країн, що розвиваються, у слаборозвинуті країни.

2. Структура інноваційного процесу та класифікація інновацій

В економічному та організаційному розумінні інноваційний процес, як уже зазначалося, поділяється на окремі етапи, стадії та фази, які відрізняються цільовим призначенням, специфікою управління, фінансуванням та кінцевим результатом.

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: «дослідження — розробки — виробництво — маркетинг — продаж». Американські дослідники розглядають процес детальніше: «фундаментальні дослідження — прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — дослідне виробництво — ринкове випробування — комерційне виробництво». Усі ці етапи взаємозумовлені та забезпечують успіх нововведення лише за умови їх інтеграції в єдине ціле.

Специфіка інноваційного процесу полягає в тому, що з розробленням інновації центр уваги поступово переміщується від сфери досліджень до сфери збуту. Водночас елементи процесу перебувають у тісній взаємодії, постійно обмінюючись інформацією.

Інноваційні етапи та стадії породжують організаційно відокремлені функціональні підрозділи, але якщо їх взаємодія не дає результатів, інноваційний процес не досягає цілей. Кожна стадія має свою організаційну форму, специфіку управління та цільове призначення. Проте вдосконалення інноваційного механізму на окремій стадії не підвищує результативності процесу загалом. Якщо цінні фундаментальні ідеї не використовуються для розробки нових технологічних процесів, а нові технології не перетворюються на товари суспільного попиту або застосовуються в локальних сферах, потенціал нововведення практично не реалізується. Для забезпечення ефективності інноваційного процесу в цілому першочергове значення мають такі форми організації, за яких результат кожної стадії є основою для переходу до наступної. Особливо важливе стикування стадій, що забезпечує неперервність, гнучкість і динамізм усього процесу.

Розвинені країни накопичили значний досвід організації інноваційних процесів. Слід відзначити багатогранність шляхів і форм, за допомогою яких досягається інтеграція стадій інноваційного процесу.

Інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійснюється в просторі та часі. Основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний. Вони охоплюють такі види діяльності:

• фундаментальні дослідження (ФД);

• прикладні дослідження (ПД);

• дослідно-конструкторські розробки (ДКР);

• дослідно-експериментальні розробки (ДЕР);

• дослідна база наук (ДБН);

• організаційно-економічна робота (ОЕР);

• промислове виробництво нових товарів (ПВНТ), масове виробництво [2, с. 218-219].

Важливим етапом вивчення нововведень є їх класифікація за низкою ознак. Світ інновацій дуже різноманітний. Їх комплексний характер і багатогранність використання потребують розроблення класифікатора інновацій, який дозволить не лише усвідомити їх роль у розвитку людства, а й передусім:

1. Оцінити спрямованість та ефективність інноваційного процесу.

2. Визначити перспективність майбутніх нововведень.

3. Установити проблемні зв'язки між різними типами інновацій.

4. Підібрати методи управління, адекватні особливостям кожного інноваційного процесу, що випливають із переважаючого типу інновацій.

5. Створити економічні механізми та організаційні форми управління інноваційною діяльністю залежно від типу інновацій.

6. Визначити методи та форми реалізації і просування інноваційного продукту та технології залежно від різних типів інновацій.

7. Оптимізувати організаційні форми інноваційної діяльності та інноваційної інфраструктури, економічні відносини в інноваційній сфері.

8. Створити стимули для активізації інноваційних процесів у галузях, регіонах і підприємствах.

Типологія інновацій також дозволяє розмежувати нововведення та псевдоінновації. Крім того, класифікація інновацій за базовими ознаками та іншими характеристиками використовується при прийнятті управлінських рішень щодо інвестування нововведень.

На перших трьох етапах інноваційного процесу визначається потреба в нововведенні та збирається відповідна інформація про нього, тобто стимулюється початок інноваційного процесу на АТВТ «Київський Меблевий Комбінат». Керівництво підприємства визнає необхідність нововведень.

Інновації продукції розглядаються з погляду:

• нового використання вже відомого продукту;

• зміни зовнішнього вигляду вже відомого продукту;

• фундаментальної зміни вже відомого продукту (поліпшення певних характеристик, підвищення якості, зниження витрат виробництва в результаті використання нових матеріалів або технологічних засобів);

• винаходу справді нового продукту.

Своєю чергою, кожен новий продукт може характеризуватися:

• наявністю нових технічних рішень та їх значущістю (науково-технічний аспект);

• впливом на ринок, тобто ринковою новизною (економічний аспект).

Конкурентоспроможність АТВТ «Київський Меблевий Комбінат» на ринку виготовлення та продажу меблів України передусім залежить від інноваційної орієнтованості бізнесу. Про це свідчить конкурентна ситуація на ринку меблевої промисловості.

Комплексною характеристикою спроможності підприємства до інноваційної діяльності є його інноваційний потенціал.

Інноваційний потенціал підприємства — це сукупність взаємопов'язаних інноваційних ресурсів та умовозабезпечуючих чинників (процедур), які створюють необхідні умови для оптимального використання цих ресурсів з метою досягнення відповідних орієнтирів інноваційної діяльності та підвищення конкурентоспроможності підприємства в цілому.

Під інноваційними ресурсами підприємства розуміють детермінанти, що визначають здатність системи до інноваційної діяльності та стають її джерелами (кадрові, науково-технічні, виробничо-технологічні, фінансово-економічні).

Умовозабезпечуючими чинниками (процедурами) інноваційного потенціалу вважають сукупність умов, необхідних для оптимального використання інноваційних ресурсів для отримання найкращих інноваційних результатів. Саме вони прискорюють трансформацію інноваційних ідей в інноваційні продукти (або процеси). Основними стимуляторами інноваційних процедур є мотиваційний механізм, інноваційна культура АТВТ «Київський Меблевий Комбінат» та організаційно-управлінська структура.

Працівники АТВТ «Київський Меблевий Комбінат» зацікавлені у проведенні нововведень на комбінаті.

На даний час підприємство перебуває на етапі розвитку та вдосконалення і повністю готове до впровадження нововведень. Крім того, керівництво зацікавлене у створенні продукції, яка б істотно перевершувала за своїми споживчими властивостями вже існуючі аналоги та могла б стати базовою для подальших модифікацій.

Висновки

Однією з проблем реалізації економічної реформи в Україні в умовах переходу до ринкових відносин є розробка та впровадження нового господарського механізму, що дозволить зберегти й розвивати потенціал підприємства, підвищити ефективність його функціонування.

Реформи в економіці України поки що не призвели до зростання обсягів виробництва, конкурентоспроможності значної частини вітчизняних підприємств та рівня життя населення. Значною мірою це пов'язано зі скороченням витрат державного бюджету на інвестування та несприятливим інноваційним та інвестиційним кліматом в Україні. Водночас накопичений світовий досвід країн, що динамічно розвиваються, визначає інновації та технічний розвиток як необхідні та першочергові засоби вирішення соціально-економічних проблем. Стратегія розвитку сфери виробництва технологій цих країн спирається на принцип концентрації засобів, державне регулювання та ініціативу підприємств.

На сучасному етапі розвитку суспільства значно загострилися проблеми, що виникають в управлінні процесами створення нових знань, творчим потенціалом та іншими аспектами нововведень. Це зумовило появу нового напряму в традиційному менеджменті — інноваційного менеджменту. Інновація (нововведення) — це якісно відмінний від попереднього аналога об'єкт, впроваджений у виробництво внаслідок проведеного наукового дослідження або зробленого відкриття. Поняття «інновація» застосовується до всіх нововведень, як у виробничій, так і в організаційній, фінансовій, науково-дослідній та інших сферах, до будь-яких удосконалень, що забезпечують економію витрат або навіть створюють умови для такої економії.

Список використаної літератури

1. Економіка підприємства: Навчальний посібник / П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

2. Економіка та організація виробництва: Підручник / Василь Герасимчук, Альфред Розенплентер, Віталій Кривда та ін. — К.: Знання, 2007. — 677 с.

3. Исследование сущности иновационного потенциала // Научные труды Донецкого национального технического университета. Серия: экономическая. Выпуск 68. — Донецк: ДонНТУ, 2003. — с. 88-96.

4. Микитюк П. Інноваційний менеджмент / Петро Микитюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 399 с.

5. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.

6. Харів П. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів: монографія / Петро Харів; Тернопільська акад. народного госп. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 323 с.