Сутність ціни та механізм ціноутворення

Сутність ціни та механізм ціноутворення

Розгляд цієї теми передбачає послідовний аналіз трьох ключових аспектів: еволюції політекономічної сутності ціни, основних теоретичних концепцій ціноутворення, а також функцій ціни та практичних методів її встановлення.

Політекономічна сутність ціни у процесі їх еволюції

У радянській економічній думці, що спиралася на праці К. Маркса, та в роботах багатьох вітчизняних дослідників утвердилося просте визначення: ціна — це грошове вираження вартості. Натомість у сучасній західній традиції, яку часто механічно відтворюють, переважають спрощені трактування. Так, у "Словнику сучасної економічної теорії" зазначається, що ціна блага показує, від чого слід відмовитися задля його придбання, зазвичай у грошовій формі. Підручник Кемпбелла Р. Макконнелла та Стенлі Л. Брю визначає ціну як кількість грошей, що сплачується за одиницю товару чи послуги. Подібні формулювання, як-от у посібнику А. Задої та Ю. Петруні або в економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна, зводять ціну до простої кількості грошей за товар.

Останні з наведених визначень є надто поверховим і фактично списані з цінників. Перше, хоч і базується на концепції альтернативних витрат, також не заглиблюється в суть явища. Визначення К. Маркса, попри те, що воно відображає реалії простого товарного виробництва, де ціни коливалися навколо вартості, є значно змістовнішим і глибшим.

За умов простого товарного виробництва субстанцією ціни виступала вартість, яка, своєю чергою, визначалася суспільно необхідними витратами. Ці витрати формувалися переважно абстрактною працею, хоча певну роль відігравала й конкретна праця, якість якої впливала на корисність товару та брала участь у створенні необхідного і додаткового продукту, а не лише переносила вартість засобів виробництва.

Отже, в основі цін за простого товарного виробництва лежали лише суспільно необхідні витрати, що можна виразити формулою:

W = c + v + m,

де W — вартість товару, c — постійний капітал (витрати на засоби виробництва), v — змінний капітал (витрати на відтворення робочої сили), m — додатковий продукт (за капіталізму — додаткова вартість).

З переходом до капіталістичного товарного виробництва основа ціни ускладнюється. Тепер вона формується не лише суспільно необхідними витратами, а й співвідношенням попиту та пропозиції:

Цв = c + v + p,

де Цв — ціна виробництва, c — постійний капітал, v — змінний капітал, p — прибуток.

Прибуток виникає внаслідок міжгалузевої конкуренції, коли капітал переливається в галузі з незадоволеним попитом, що викликає коливання цін: вони зростають при дефіциті та знижуються при надлишку пропозиції. За рівноваги попиту і пропозиції встановлюється ціна рівноваги. У процесі такого переливу капіталу відмінності в галузевих нормах прибутку, зумовлені різною органічною будовою капіталу, згладжуються через відхилення цін від вартості. Середня норма прибутку, що формується, додається до витрат виробництва, і точніше визначається формулою:

p' = m / K,

де p' — середня норма прибутку, K — авансований капітал.

Якщо за простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то за капіталізму на них впливають також закони додаткової вартості, попиту та пропозиції. Тому в нових історичних умовах ціну можна визначити як грошове вираження ціни виробництва, що формується під впливом взаємодії цих законів.

У "Капіталі" К. Маркса ціна визначається як грошове вираження вартості, і це визначення залишилося незмінним, попри розгляд процесу трансформації вартості в ціну виробництва, що суперечить діалектичному методу. В економічній літературі СРСР наводилося лише це застаріле визначення, що свідчило про догматичне сприйняття дійсності.

Водночас наведені визначення не повною мірою враховують політекономічний аспект, зокрема об'єктно-суб'єктний підхід до вартості. У кількісному вимірі вартість — це не лише втілена суспільно необхідна праця, а й сукупність певних об'єктів дрібнотоварної власності. У якісному аспекті вартість є відносинами економічної власності між товаровиробниками щодо формування витрат праці та привласнення результатів своєї праці в товарній формі, доки товар не реалізовано на ринку.

З огляду на це, ціну за умов простого товарного виробництва можна трактувати як грошове вираження частки дрібнотоварної власності, з приводу відчуження якої між товаровиробниками виникають відносини купівлі-продажу, тобто відносини приватної трудової власності. На нижчій стадії капіталізму ціна є грошовим вираженням частки індивідуальної капіталістичної власності, з приводу відчуження якої між капіталістами виникають і розвиваються відносини приватнокапіталістичної власності.

Дрібні товаровиробники прагнуть відшкодувати витрати праці, тоді як капіталісти — витрати капіталу (c + v) та отримати середній прибуток (p), що формується через міжгалузеву конкуренцію. Привласнення додаткового продукту дрібним виробником базується на витратах живої праці, а привласнення додаткової вартості капіталістом — на витратах авансованого капіталу, хоча джерелом ціни виробництва залишається жива праця найманих працівників. При цьому зростає роль уречевленої праці у формуванні ціни виробництва, оскільки конкретною працею переноситься дедалі більша частка вартості засобів виробництва. Оскільки ціна виробництва є модифікованою формою вартості, її матеріальною основою залишається абстрактна суспільно необхідна праця, хоча певну роль відіграє й конкретна праця залежно від якості та корисності товарів.

Багато західних і вітчизняних економістів, зокрема М. Туган-Барановський, після виходу 3-го тому "Капіталу" протиставляли ціну виробництва вартості. Таке протиставлення методологічно хибне, оскільки ґрунтується на нерозумінні діалектики та заперечення заперечення. Насправді ціна виробництва діалектично заперечує вартість, утримуючи її позитивні сторони, зокрема працеутворююче джерело живої праці. Це виявляється в тому, що матеріальною основою середнього прибутку є додаткова вартість.

Якісна новизна ціни виробництва полягає в тому, що: по-перше, її джерелом стає праця найманих працівників та функціонуючих капіталістів; по-друге, середній прибуток формується через перерозподіл додаткової вартості між галузями; по-третє, зростає частка уречевленої праці як чинника формування ціни; по-четверте, посилюється синергічний ефект від взаємодії працівників із досконалішими засобами праці; по-п'яте, ціна виробництва втілює модифіковану мету капіталістичного виробництва — привласнення додаткової вартості та середнього прибутку. Таким чином, закон вартості модифікується в закон середньої ціни виробництва.

З переходом до монополістичної стадії капіталізму ціна виробництва трансформується в монопольну ціну виробництва, що виражається формулою:

Мцв = c + v + p + p1,

де Мцв — монопольна ціна виробництва, c — постійний капітал, v — змінний капітал, p — середній прибуток, p1 — монопольно високий прибуток.

Монопольно високий прибуток привласнюють наймогутніші компанії, що посідають монопольне становище у виробництві та обігу. Сучасне визначення ціни, відповідно, звучить так: ціна — це грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, а також панування олігополій.

Однак це визначення недостатньо відображає політико-економічний аспект. З урахуванням цього аспекту, монопольна ціна є часткою монополістичної власності, з приводу відчуження якої між підприємствами виникає складна підсистема відносин капіталістичної власності. Її складність зумовлена: по-перше, появою монопольно високого прибутку як нового елемента ціни; по-друге, появою нових суб'єктів — дрібних товаровиробників та малих і середніх підприємств немонополізованого сектору; по-третє, розширенням сфери функціонування ціни.

Монопольна ціна — це насамперед монопольна ціна виробництва. Гігантські компанії, зосереджуючи найсучаснішу техніку та кваліфіковану робочу силу, формують найнижчі витрати виробництва, що є основою для привласнення монопольно високих прибутків. Оскільки такі підприємства виробляють основну частину продукції, їхні витрати стають складовою цін. Але монопольно високими ціни робить диктат монополій на ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу, що відображають панування олігополістів. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних і середніх підприємствах, та частини доходів населення на користь гігантських компаній. На відміну від цього, на нижчій стадії капіталізму основою цін були середні витрати, а індивідуальні — лише винятком.

Монопольна ціна діалектично заперечує вартість і ціну виробництва, про що свідчить наявність у її складі середнього прибутку та додаткової вартості як матеріальної основи монопольного прибутку. Водночас вона є якісно новою ціною зі специфічними особливостями: по-перше, її додатковим джерелом є праця значної кількості найманих управлінців (наприклад, у США їх понад 12 млн, зосереджених здебільшого на монополістичних підприємствах); по-друге, монопольний прибуток формується з більшої кількості джерел, зокрема через перерозподіл додаткової вартості з немонополізованого та державного секторів; по-третє, значно зростає частка уречевленої праці внаслідок вищої органічної будови капіталу та прискореної амортизації; по-четверте, ще більше зростає синергічний ефект від взаємодії найдосконалішої робочої сили та наукомістких засобів праці; по-п'яте, монопольна ціна є засобом реалізації основної мети капіталістичного виробництва на вищій стадії — привласнення додаткової вартості у формі монопольно високих прибутків; по-шосте, монопольна ціна є найважливішим засобом економічного диктату монополій; по-сьоме, застосування механізму монопольних цін передбачає поєднання економічної могутності з політичною владою.

Повніше уявлення про економічну сутність цін дають різні теорії ціни.

Теорії ціни

Значний внесок у теорію ціноутворення зробили Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський, А. Маршалл та інші вчені.

Ще до них французький економіст Ф. Кене висунув теорію витрат виробництва, згідно з якою рівень цін визначається витратами на виробництво. Проте цій теорії притаманна тавтологічність: оскільки витрати залежать від цін на сировину, матеріали тощо, то ціна кінцевої продукції пояснюється цінами на елементи затрат. Крім того, такий підхід абстрагується від величини вартості додаткового продукту, що є невід'ємним елементом ціни.

Тавтологічність також була притаманна теорії трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея та Ф. Бастіа. Згідно з нею, у виробництві беруть участь праця, земля і капітал, ціною яких є відповідно заробітна плата, рента і прибуток. Ціна цих факторів формує основу вартості, грошовим вираженням якої є ціна. Таким чином, ціни пояснюються цінами, що надає теорії тавтологічного характеру. Аналогічних поглядів дотримувався А. Сміт, у якого внаслідок "догми Сміта" з аналізу вартості випадали постійні витрати "с", а матеріальні витрати ігнорувалися.

Крім того, А. Сміт вважав працю джерелом вартості лише за умов простого товарного виробництва. Натомість Д. Рікардо вважав працю джерелом вартості й за капіталізму. Він уперше виокремив три фактори субстанції вартості: працю, корисність і рідкісність. Перші два відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворюваних товарів, третій — для невідтворюваних, як-от шедеври мистецтва чи рідкісні книги.

Саме рідкісністю можна пояснити продаж картин відомих художників на аукціоні Сотбі за мільйони доларів. Відомо, що багато видатних майстрів минулого, як-от імпресіоністи Клод Моне чи Огюст Ренуар, за життя продавали свої твори за незначні суми й жили в злиднях, тоді як нині їхні роботи коштують неймовірних грошей. Невипадково щодо них сформульовано закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував Ж.Б. Сея за твердження, що корисність є регулятором вартості, пізніше розвинуте в теорію граничної корисності. Ступінь корисності не може бути мірою вартості, оскільки товар, вироблений з більшими зусиллями, завжди дорожчий, а різні люди отримують різне задоволення від однієї речі. Водночас твердження Рікардо про залежність вартості невідтворюваних товарів виключно від рідкісності є однобічним. Вартість цих товарів логічніше розглядати залежно й від праці митців, яка була надзвичайно складною та тривалою. Наприклад, І. Рєпін працював над картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султану" 14 років.

Наприкінці XIX століття виникла теорія попиту і пропозиції, представником якої був італійський економіст А. Парето. Вона пояснювала механізм ціноутворення лише співвідношенням попиту та пропозиції. Позитивним тут є намагання пояснити рівень цін залежно від пропорційності розвитку економіки. Однак такий підхід однобічний, оскільки враховує лише фактор обміну, ігноруючи залежність попиту і пропозиції від вартості товарів, і не може пояснити рівень цін за рівноваги попиту та пропозиції.

Заслугою К. Маркса є чітке розмежування вартості та ціни. Вартість визначається суспільно необхідними витратами і лежить в основі ціни, а співвідношення попиту та пропозиції впливає на відхилення ціни від вартості. Він вважав, що визначення вартості суспільно необхідним робочим часом є лише середньою вартістю за певний період. Це теоретичне розуміння Маркс пов'язував із реальною вартістю як центром, довкола якого коливаються ціни. Він також виділяв номінальну вартість, де відображається коливання попиту та пропозиції. Вартість товарів визначається робочим часом, якого варте їхнє відтворення, що видно на прикладі морального зношування основних фондів. Крім того, Маркс ставив вартість у залежність від відповідності товарної маси суспільним потребам. Лише за цієї умови всі витрати праці набувають вартісного вираження. Якщо товарів недостатньо, ринкову вартість регулюють товари, виготовлені за гірших умов; за надлишку — за найкращих.

Однак ці положення не оформилися в цілісну теорію. У працях Маркса недостатньо враховано вплив якості продукції та її корисного ефекту на вартість, ігнорується фактор рідкісності, не проаналізовано вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільно необхідних витрат і корисності товарів, їхньої суб'єктивної оцінки споживачем.

Уперше в українській економічній літературі спробу синтезу цих факторів зробив М. Туган-Барановський. Він увів поняття "вартість" (витрати засобів виробництва і праці) та "трудова вартість" (витрати живої праці), розмежував категорії "вартість" і "цінність". Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності споживачем) та об'єктивну (оцінка суспільством), і в останньому випадку вона є ціною. Тому теорія граничної корисності, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

Найбільш вдало з цього приводу висловився А. Маршалл: "Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з'ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць". Саме Маршалл у західній науці зробив першу спробу синтезувати дві теорії. Він розглядає ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробництва та граничної корисності, зіткнення попиту і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику "Економікс" П. Самуельсона. Його недоліком є твердження, що джерелом вартості є такі фактори, як земля та капітал, які насправді лише переносять свою вартість на новостворений товар.

У сучасній західній літературі поширена багатофакторна теорія ціни, яка називає такими факторами витрати виробництва, продуктивність праці, цикли в економіці, стан грошового обігу, співвідношення попиту та пропозиції, державне регулювання. Проте в цій теорії необґрунтовано відкидається вартість як вирішальний фактор ціноутворення, що акумулює в собі інші конкретніші фактори.

Економічна сутність ціни повніше розкривається в її функціях.

Функції ціни та методи ціноутворення

Основними функціями цін є облікова (обліково-інформативна), розподільча та стимулююча.

Облікова функція відображає речовий зміст і полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно необхідної та корисної праці. Її використовують для порівняння різних статей витрат, зіставлення ефективності управлінських рішень, позицій підприємства на ринку. На макрорівні ціна використовується для визначення платоспроможного попиту, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу.

За адміністративно-командної системи ціни встановлювалися адміністративно, тому не давали об'єктивної інформації про стан економіки та не служили інструментом ухвалення оптимальних рішень. За сучасних умов, коли держава активно бере участь у формуванні цін і вони стають ринково регульованими, саме ці ціни перетворилися на орієнтир розвитку змішаної економіки.

Облікова функція є передумовою виконання інших функцій, оскільки реалізація розподільчої та стимулюючої функцій передбачає попереднє визначення величини вартості товарів.

Сутність розподільчої функції в політекономічному аспекті полягає в перерозподілі частини об'єктів менш розвинених форм власності на користь домінуючої форми, зокрема монополістичної. З якісного боку такий перерозподіл означає підпорядкування менш розвинених форм власності найрозвиненішій і формування цілісної системи відносин економічної власності капіталізму на вищій стадії.

В ієрархії форм власності державна власність є більш розвиненою порівняно з монополістичною. Проте через розподільчу функцію цін державна власність на засоби виробництва підпорядковується інтересам монополій, що пояснюється характером влади. Водночас власність держави на значну частку національного доходу означає її пріоритет, оскільки через податки з інших форм власності вилучається частина додаткової вартості у формі прибутку.

Розподільча функція використовувалася в Україні в 90-х роках XX століття та на початку XXI століття для штучного заниження цін на об'єкти державної власності та їх розпродажу в інтересах кланово-номенклатурної еліти, для руйнування колгоспів, для здійснення антинародної політики лібералізації цін, що слугувала чинником тотального зубожіння населення.

Загалом розподільча функція реалізується в процесі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку перерозподіл додаткової вартості здійснюється на користь підприємств із нижчими витратами виробництва. У другому — через механізм переливу капіталів на користь галузей, що виробляють товари відповідно до потреб. На макроекономічному рівні розподільча функція сприяє перерозподілу національного доходу між верствами, класами, галузями, регіонами.

У соціальній ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише через механізм ринкових цін, оскільки це призвело до значної розбалансованості народного господарства, посилення циклічності економіки, поглиблення криз надвиробництва. Тому зростаючу роль у реалізації цієї функції мають відігравати держава та наднаціональні органи, що передбачає державне регулювання цін.

Стимулююча функція ціни полягає в тискові ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення більшої норми та маси прибутку, для чого необхідно досягати зниження індивідуальних витрат виробництва порівняно із суспільно необхідними. Вплив на споживача відбувається через механізм ціни попиту та ціни пропозиції: при зростанні цін споживання зменшується, і навпаки.

Сутність та функції цін повніше розкриваються в методах ціноутворення. Існує декілька найважливіших методів:

1. середні витрати виробництва плюс прибуток;
2. отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал;
3. оцінка очікуваної цінності товару (основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу);
4. врахування рівня поточних цін (до уваги беруться ціни конкурентів, зміна яких викликає зміну цін інших компаній без тісного зв'язку з витратами підприємства);
5. метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою отримання замовлення та укладення контракту з вигідним клієнтом).

Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій є "лідерство в цінах". Цей метод означає встановлення або зміну ціни наймогутнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну без укладання таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між олігополіями. Ціновий лідер досягає основної мети — максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку не змінилась. Компанія-лідер рідко змінює ціну, зазвичай при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на максимізацію прибутків у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія може встановлювати дещо нижчі ціни, щоб не допустити в галузь нові компанії-конкуренти.

Комплексна оцінка названих елементів та методів створює передумови для встановлення остаточних цін на конкретний товар. Після цього компанія має врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної ціни політиці цін продавця та положенням законів. Так, у США фірма не має права консультуватися щодо встановлення цін із конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівському законодавству), нав'язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, призначати ціну нижче собівартості (оскільки це усуває конкурентів); має пропонувати товари торговельним компаніям за однаковими цінами з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати ціни у випадку відсутності державного контролю за ними.