Сутність, основні напрямки і методи кредитно-грошової політики

Вступ

Фінанси посідають ключове місце в економічній системі, виступаючи інструментом її функціонування та подальшого розвитку. Показники фінансової сфери застосовуються для дослідження, аналізу та оцінки економічних процесів на різних рівнях управління, а також для прогнозування напрямів і темпів економічного зростання.

У теорії фінансів відсутній єдиний підхід до визначення їхньої ролі в економіці держави. Представники радянської економічної школи переважно трактували фінанси у вузькому сенсі — як механізм розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту в ході відтворювального процесу. За умов централізованого управління та панування державної власності таке бачення відповідало реаліям. Західна наука, натомість, розглядає фінанси значно ширше, не окреслюючи їх жорсткими рамками. У такому розумінні фінанси постають як категорія, що випливає з об'єктивних економічних процесів і є органічною частиною ринкової економіки.

Фінанси та пов'язані з ними відносини виникають у процесі формування й цілеспрямованого використання грошових фондів, тобто фінансових ресурсів. Основою існування фінансів є гроші, які опосередковують товарообмін та виконують функцію збереження вартості. Об'єктом управління у фінансовій сфері є забезпечення процесу створення, розподілу та перерозподілу валового національного продукту. Суб'єктами управління фінансовими ресурсами виступають держава, а також юридичні та фізичні особи.

Актуальність цієї роботи зумовлена значною роллю фінансової та грошово-кредитної політики держави в умовах перехідного періоду реформування економіки.

1. Поняття грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика — це сукупність взаємопов'язаних та скоординованих заходів, спрямованих на регулювання грошового ринку, які держава реалізує через свій центральний банк. У науковій літературі її також називають монетарною або грошовою політикою.

В економічній літературі можна зустріти різні визначення грошово-кредитної політики. Окремі дослідники відносять до неї всі державні заходи, що стосуються грошової сфери, включно з тими, які реалізуються без участі центрального банку. Йдеться, зокрема, про зміну податкового навантаження, структури бюджетних видатків тощо. Однак такий підхід є надто широким і не дозволяє виокремити специфіку монетарної політики та застосувати притаманні їй механізми з максимальною ефективністю. У цьому випадку вона перетворюється лише на абстрактне поняття.

Існують і надто вузькі трактування, наприклад, визначення грошово-кредитної політики як сукупності заходів держави для забезпечення оптимального валютного курсу. За такого підходу її сутність зводиться до одного з можливих сценаріїв регулятивного процесу, коли тактичною метою обирається стабілізація курсу валюти. Інші варіанти розвитку подій залишаються поза увагою, що значно збіднює механізм і результативність політики.

Найбільш обґрунтованим видається визначення, згідно з яким до грошово-кредитної політики належать регулятивні заходи та дії, що здійснюються безпосередньо центральним банком або за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його проявах, включаючи валютний. Такий підхід надає монетарній політиці чітких, економічно обґрунтованих меж та внутрішньо єдиної інституційної основи, охоплюючи грошовий ринок і банківську систему. У цьому трактуванні грошово-кредитна політика постає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економіці. Саме в такому розумінні поняття монетарної політики використовуватиметься далі.

2. Суб'єкти грошово-кредитної політики

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики виступає Національний банк. Окрім нього, у формуванні монетарної політики беруть участь й інші органи державного регулювання — Міністерство фінансів, Міністерство економіки, уряд та Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості тощо). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує звіти Голови НБУ та отримує інформацію про стан грошово-кредитного ринку в країні.

Вирішальна роль у розробці та впровадженні монетарної політики належить Національному банку, оскільки саме він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Відповідно до Конституції України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика є важливим чинником досягнення економічної стабільності. Її основною метою є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Регулююча функція монетарної політики реалізується через зміну грошової пропозиції та застосування різноманітних монетарних інструментів.

3. Інструменти грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика Національного банку України базується на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на відповідний період. До таких показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі реалізації грошово-кредитної політики НБУ застосовує певний набір інструментів, який включає:

• визначення норм обов'язкових резервів;
• процентну політику;
• рефінансування комерційних банків;
• операції з цінними паперами на відкритому ринку;
• підтримання курсу національної валюти;
• регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів передбачає встановлення НБУ для комерційних банків та інших кредитних установ нормативів обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів визначається у відсотках до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, при цьому проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть встановлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги резервування можуть поширюватися на всі депозити або на окремі їх види — залежно від ролі, яку відіграє цей інструмент у монетарній політиці НБУ.

Проводячи рестрикційну політику, НБУ підвищує норму обов'язкових резервів. Відповідно збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (з урахуванням коефіцієнта мультиплікації) знизяться обсяг депозитів банківської системи та загальна маса грошей в обігу.

У разі проведення експансійної політики НБУ зменшує норму обов'язкового резервування. Це призводить до збільшення ресурсного потенціалу кожного комерційного банку, що, своєю чергою, зумовлює зростання банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів є досить потужним інструментом монетарної політики. Він впливає на грошову масу не лише через зміну обсягу ресурсів кожного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитних можливостей банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково стимулює зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент застосовується з певними обмеженнями та досить рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно позначаються на діяльності комерційних банків.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання полягає у визначенні НБУ рівня процентних ставок за ломбардними та обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

Коли НБУ прагне стримати або скоротити масу грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту, своєю чергою, призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування кошти вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або розміщуються на депозитах комерційних банків у НБУ, що в результаті зменшує обсяг грошей в обігу.

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошової маси, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями. Це стимулює попит на позички та кредитну діяльність комерційних банків. Останні змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) у первинні, внаслідок чого збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ та загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних банків тісно пов'язане з процентною політикою, але має й власні особливості. Цей інструмент ґрунтується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі виникнення тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики зазвичай є короткостроковими та надаються у порядку переобліку комерційних векселів або під заставу цінних паперів, зокрема комерційних векселів. Ці кредити називаються відповідно обліковим та ломбардним.

Надаючи такі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, і загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки також через операції РЕПО, які передбачають обов'язкову купівлю-продаж державних цінних паперів. Головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового та ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив здійснюється двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у зміні обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів) та інших цінних паперів.

Коли необхідно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту чи знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. У банків зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), що призводить до скорочення загального обсягу грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі первинні резерви комерційних банків також зменшуються, оскільки скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо ж потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств та населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, зокрема на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

Отже, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж — їх вилучення з обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики, тому вони можуть активно застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна проводити досить часто, а у разі помилки її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця особливість надає таким операціям перевагу порівняно з іншими інструментами монетарної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках з метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют та впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, тобто її девальвації. Щоб запобігти цьому, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це доцільно на даний момент), урівноважуючи попит із пропозицією та підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою, як і у разі продажу цінних паперів: вона скорочується. При купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція такої валюти перевищує попит, що може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація є відхиленнями від сталого економічного процесу, тому НБУ прагне або взагалі не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який НБУ застосовує через:

• реєстрацію імпорту та експорту капіталу;
• встановлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;
• встановлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Істотно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземних інвесторів у боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. У такому разі виникає необхідність вжиття заходів з боку НБУ та Мінфіну, серед яких — підвищення процентної ставки та рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Інструменти грошово-кредитної політики можна класифікувати за критерієм спрямованості впливу. Виділяють інструменти загальної спрямованості, які впливають на весь грошово-кредитний ринок загалом, та селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами ринку, окремими суб'єктами або окремими операціями банків. Селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністративного впливу на ринок. До них відносять:

• селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;
• встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;
• регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;
• обмеження по обсягу та умовах надання комерційними банками окремих позичок;
• залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики та спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Для пожвавлення ділової активності та інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). У цьому разі він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку як покупець цінних паперів, пропонуючи пільгові умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, у період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

Отже, грошово-кредитне регулювання економіки — це багатогранна та складна робота, яку здійснює НБУ як центральний банк держави.

Висновки

Держава повинна мати у своєму розпорядженні певну частину фінансових ресурсів, створених її виробничим комплексом. Її фінансова діяльність реалізується через визначення фінансової політики, прийняття поточних управлінських рішень, мобілізацію доходів і витрачання залучених коштів на виконання законодавчо закріплених за державою функцій.

У роботі було розглянуто: грошово-кредитну політику центральних банків, валютну політику, фінансову політику (бюджетну та податкову), боргові проблеми та соціально-економічний аспект фінансової і грошово-кредитної політики.

Центральні банки країн з ринковою економікою мають у своєму розпорядженні досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від напряму економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, традицій та конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів: адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи зазвичай мають форму директив, лімітів, нормативів, що виходять від центрального банку та спрямовані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку, насамперед банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок зазвичай відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну) та політику відкритого ринку.

Список використаної літератури

1. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус; Європейський ун-т. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. - 161 с.

2. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 2001. - 602 с.

3. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. - К.: Либідь, 1992. – 330 с.

4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2000. - 510 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський. - К.: Дакор, 2003, 2005: ВИРА-Р. - 527 с.

6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Микола Денисенко; Авт. передм. К. Г. Федоренко. - К.: Алерта, 2004. - 477 с.

7. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. - 153 с.

8. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 431 с.

9. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 429 с.