Сутність і функції фінансів підприємств, їх об’єкти та суб’єкти

Вступ

1. Фінанси як суб’єкт і об’єкт управління

2. Сутність і функції фінансів підприємств

3. Організаційна структура управління фінансами

4. Фінансове планування – складова частина фінансового механізму

Висновки

Використана література

Вступ

Фінанси належать до найважливіших і найскладніших економічних категорій, які мають як зовнішній, так і внутрішній вияв. Зовнішній аспект фінансів реалізується через грошові потоки, що циркулюють між учасниками фінансових відносин. Саме ці потоки — їхній характер, форми, обсяги та спрямованість — є об’єктом практичної фінансової діяльності. Внутрішній аспект полягає в тому, що за грошовими потоками стоїть рух вартості валового внутрішнього продукту, створеного в суспільстві, тобто розподільні та обмінні відносини. Від того, наскільки налагоджені ці відносини, залежить ефективність економічної системи та суспільний розвиток. Саме ці відносини розкривають внутрішню природу фінансів і є предметом фінансової науки.

1. Фінанси як суб’єкт і об’єкт управління

Аналіз фінансових відносин передбачає виокремлення їхніх об’єктів і суб’єктів. Об’єктами таких відносин виступають національне багатство та вироблений ВВП:

1. Національне багатство — це вартість накопичених у країні матеріальних цінностей і природних ресурсів, залучених у виробництво. До нього належать: основні засоби, матеріальні ресурси, страхові запаси, золотий запас, валютний запас, природні ресурси.

2. Валовий внутрішній продукт — це додана вартість, створена виробниками товарів, робіт і послуг протягом поточного року; амортизація, заробітна плата, прибуток, позиковий процент, рента, непрямі податки.

Розподіл ВВП є обов’язковою умовою безперервності виробництва. Фінанси виступають сполучною ланкою між виробничими циклами, без них неможливе ані просте, ані розширене відтворення. Тому розподіл ВВП як об’єкт фінансових відносин свідчить про нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє та споживає чи нагромаджує те, що саме створює.

Коли ж об’єктом фінансових відносин стає національне багатство, доходи формуються за рахунок того, що створено попередніми поколіннями або дано природою. Таке явище є виправданим лише за наявності надлишкових основних засобів чи матеріальних ресурсів, а також значних запасів природних ресурсів, що перевищують потреби країни. В інших випадках розпродаж національного багатства означає «проїдання» ресурсів, що може бути наслідком економічної чи фінансової кризи або безвідповідальної фінансової політики. Нормальна фінансова ситуація передбачає, що основним об’єктом фінансових відносин є ВВП, а національне багатство — лише в частині надлишкових ресурсів. Кризова ситуація виникає, коли ВВП недостатньо для формування доходів, і тому розпродається національне багатство.

Суб’єктами фінансових відносин є підприємці, робітники та службовці — як виробники ВВП, а також держава — як керуюча структура суспільства або як власник-підприємець.

Права підприємців, робітників і службовців відображають їхні незаперечні права власності на вироблений ВВП. У державному секторі економіки такі ж права власності належать державі, яка виступає звичайним підприємцем.

Права держави як керуючої структури визначаються об’єктивними потребами фінансового забезпечення виконання її функцій. Держава може акумулювати необхідні кошти такими способами:

- заробляти як власник засобів виробництва;

- отримувати доходи від природних ресурсів, що перебувають у її власності;

- мобілізувати кошти шляхом перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб.

Права держави в розподільних відносинах закріплюються законодавчо.

Оскільки об’єкт фінансових відносин один, а суб’єктів троє, ці відносини мають яскраво виражений суперечливий характер. Кожен суб’єкт прагне отримати більше, але це можливо лише за рахунок інших суб’єктів, які мають аналогічні інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів усіх учасників.

Способи збалансування фінансових протиріч:

1. Встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП.

2. Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного із суб’єктів.

Збалансування інтересів досягається насамперед через встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП, тобто таких, що відповідають внеску кожного суб’єкта, зокрема й держави, у його виробництво.

Науково обґрунтованих показників пропорцій розподілу та критеріїв ефективності на практиці не існує. Оцінка здійснюється опосередковано через показники економічної ефективності та соціальної стабільності. Якщо економіка функціонує нормально й ефективно, значних протиріч у розподілі не виникає. Якщо соціальна напруга відсутня, суспільство загалом задоволене пропорціями розподілу ВВП. Ці критерії відображаються в досить точних економічних показниках — рівні ВВП (ВНП) на душу населення та темпах зростання ВВП.

Розмір валового національного доходу на душу населення характеризує рівень розвитку країни. Це один із основних критеріїв життєвого рівня. Як відносний показник він показує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Розмір ВНП на душу населення за рік у різних країнах має значні коливання. У 1995 році найвищий показник — 40630 дол. США — був зафіксований у Швейцарії.

У Німеччині він становив 27510, у США — 26980 дол. Найнижчий рівень — 80 дол. — був у Мозамбіку. В Україні рівень ВНП на душу населення склав 1630 дол., у Росії — 2240 дол. Україна входить до групи країн із рівнем доходів нижче середнього у світі, який дорівнював 4880 дол. (World development report, 1997. Oxford University press.)

Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного суб’єкта досягається на основі безперервного зростання ВВП. Темпи зростання ВВП характеризують динаміку фінансових відносин: чим вони вищі, тим більше задовольняються потреби в доходах. Психологічно сприймається не стільки рівень ВНП на душу населення чи маса доходів, скільки їхня динаміка. Постійне зростання доходів створює сприятливий клімат у суспільстві. Будь-яке зменшення доходів і зниження життєвого рівня сприймається негативно, незалежно від абсолютного розміру доходів. Навіть у найбагатших країнах негативно сприймається сповільнення темпів зростання доходів, не кажучи про їх падіння. І навпаки, у бідних країнах сприятливою є ситуація зростання навіть незначних доходів. Зрештою, саме постійне зростання веде до високого рівня доходів у розрахунку на душу населення.

2. Сутність і функції фінансів підприємств

Фінанси підприємств як складова фінансової системи посідають визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюються валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага, національний дохід — основні джерела фінансових ресурсів. Саме від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб і поліпшення фінансового стану країни. Фінансове становище держави значною мірою визначається стійкістю та надійністю фінансового стану підприємств.

Фінансам підприємств, як і фінансам загалом, притаманні певні загальні та специфічні ознаки. Також слід враховувати особливості, зумовлені функціонуванням фінансів у різних сферах економіки. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних (грошових) відносин, пов’язаних із розподілом вартості валового внутрішнього продукту. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають грошові відносини, що залежать від первинного розподілу вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств, зумовлені їхнім функціонуванням у різних галузях економіки, розглянемо далі.

Фінанси підприємств безпосередньо пов’язані з рухом грошових коштів. Тому поняття «фінанси підприємств» часто ототожнюють із грошовими коштами чи наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття «фінанси», якщо не з’ясувати суті їхньої економічної природи. Суттєвими загальними властивостями, що лежать в основі фінансів, є закономірності відтворювального процесу та грошові відносини, які виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності. Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Це відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів. До фінансів належать такі групи фінансових відносин:

• пов’язані з формуванням статутного фонду суб’єктів господарювання;

• пов’язані з утворенням та розподілом грошових доходів: виручки, валового та чистого доходу, прибутку, грошових фондів підприємств;

• які виникають між суб’єктами господарювання у зв’язку з інвестуванням у цінні папери та одержанням на них доходів у вигляді відсотків, дивідендів, здійсненням пайових внесків та участю в розподілі прибутку від спільної діяльності, одержанням та сплатою штрафних санкцій;

• які формуються в підприємств з банками, страховими компаніями у зв’язку з одержанням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредит та інші види послуг, одержанням відсотків за розміщення та зберігання коштів, а також у зв’язку зі страховими платежами та відшкодуваннями за різними видами страхування;

• що виникають у підприємств з державою з приводу податкових та інших платежів у бюджет та цільові фонди, бюджетного фінансування, одержання субсидій;

• що формуються в підприємств у зв’язку з внутрішньовиробничим розподілом доходів та фондів.

Отже, об’єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов’язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб’єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб’єкти господарювання, які є юридичними особами.

У процесі відтворення (виробництво, розподіл, обмін та споживання) відбувається розподіл вартості валового внутрішнього продукту (виручка від реалізації продукції) за цільовим призначенням, а також розподіл його між державою та суб’єктами господарювання, кожен з яких одержує свою частку виробленого продукту в грошовій формі. Таким чином, гроші створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин, як системи виробничих відносин.

Безпосередньою сферою фінансових відносин підприємств є процеси первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту (с + v + w), коли вона розподіляється на вартість матеріальних витрат (с), необхідного продукту (v), додаткового продукту (w). При цьому утворюються різні фонди грошових доходів. За допомогою фінансів у суспільному виробництві відбувається рух грошових коштів, які набирають специфічної форми фінансових ресурсів, що формуються в суб’єктів господарювання та в держави.

Таким чином, фінанси підприємств — це економічні відносини, які відображають формування, розподіл та використання грошових фондів і доходів суб’єктів господарювання в процесі відтворення.

У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються та виражають свою суть, свою внутрішню властивість через такі функції:

— формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

— розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх зобов’язань перед фінансово-банківською системою та для соціально-економічного розвитку підприємств;

— контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень за рахунок відновлення авансованих засобів в основні та оборотні фонди і використання доходів на формування резервного фонду, фонду споживання і фонду нагромадження. У зв’язку з цим поняття «формування» та «розподіл» доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів.

Формування та використання фінансових ресурсів на підприємствах — це процес утворення грошових фондів для фінансового забезпечення операційної і інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання.

Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через формування, розподіл та використання грошових доходів, різноманітних цільових фондів. Відтак фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового фінансового контролю.

Контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів випливає з притаманної фінансам здатності об’єктивно відображати кількісні й вартісні пропорції виробництва та реалізації продукції, робіт, послуг. Зокрема, напрямки та використання фінансових ресурсів пов’язані з виконанням зобов’язань підприємств перед фінансово-кредитною системою та суб’єктами господарювання. Грошовий контроль взаємовідносин між підприємствами та організаціями в процесі оплати поставлених товарів, наданих послуг, виконаних робіт дає змогу негайно встановити, чи дотримано умови господарських угод.

За умов ринкової економіки, коли підприємства мусять самостійно вирішувати проблеми фінансового забезпечення власної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності, значно зростає роль фінансів підприємств. До найважливіших завдань останніх належить забезпечення стабільності економіки та суспільного життя в країні. Це досягається в процесі оптимізації розподілу та перерозподілу національного доходу як на рівні підприємств, так і на загальнодержавному рівні. На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет та позабюджетні фонди.

Важливою є роль фінансів підприємств у забезпеченні збалансованості в економіці країни матеріальних та грошових фондів, призначених для споживання та нагромадження. Забезпечення такої збалансованості великою мірою впливає на стабільність національної валюти, грошового обігу, стану розрахунково-платіжної дисципліни в народному господарстві.

Фінанси, беручи участь у вартісному розподілі створеного внутрішнього валового продукту, забезпечуючи формування та використання доходів і грошових фондів, безпосередньо пов’язані з іншими економічними категоріями та інструментами господарського механізму: комерційним розрахунком, ціною, кредитом. Саме тому фінанси підприємств можуть бути важливим інструментом економічного стимулювання, контролю за станом економіки країни та управління нею.

Фінанси є суттєвим складовим елементом системи управління економікою. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний кругооборот виробничих фондів на розширеній основі, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність, регулювати структурну перебудову економіки.

Обов’язковими передумовами ефективного функціонування фінансів підприємств є:

— різноманітність форм власності;

— свобода підприємництва та самостійність у прийнятті рішень;

— вільне ринкове ціноутворення та конкуренція;

— самофінансування підприємництва;

— правове забезпечення правил економічної поведінки всіх суб’єктів підприємницької діяльності;

— обмеження і регламентація державного втручання в діяльність підприємств.

Життя довело ефективність ринкового механізму в забезпеченні збалансованості економіки, раціонального використання трудових, матеріальних та фінансових ресурсів. Ринкова система сприяє створенню гнучких виробництв, які здатні легко адаптуватись до запитів споживачів та досягнень науково-технічного прогресу.

3. Організаційна структура фінансової системи

Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інститутів, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об’єктивним явищем, форми і методи фінансових відносин відображають установлену в світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а керується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб’єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.

В основі виділення органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади і управління.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

а) органи управління:

- Міністерство фінансів;

- Державна податкова адміністрація;

- Контрольно-ревізійна служба;

- Казначейство;

- Рахункова палата;

- Аудиторська палата;

- Комітет з нагляду за страховою діяльністю;

- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

- Пенсійний фонд;

- Фонд соціального страхування;

- Державний інноваційний фонд;

б) фінансові інститути:

- Національний банк;

- Комерційні банки;

- Страхові компанії;

- Небанківські кредитні установи (ломбард тощо);

- Міжбанківська валютна біржа;

- Фондові біржі;

- Фінансові посередники на ринку цінних паперів.

Фінансові органи та інститути можуть бути згруповані в чотири блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та його відокремлені підрозділи — державне казначейство і контрольно-ревізійна служба. До цієї ж групи відноситься державна податкова адміністрація, яка в 1996 р. виділилась зі складу Міністерства фінансів.

Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи — Рахункова палата Верховної Ради України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Комітет з нагляду за страховою діяльністю, Аудиторська палата і аудиторські фірми.

Третій блок становлять фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі та фінансові посередники, страхові компанії.

До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування, Державний інноваційний фонд.

Акумуляція коштів фонду, нарахування та виплата пенсій і допомог.

Як видно з наведеного розподілу повноважень фінансових органів та інститутів, основна увага в системі управління зосереджена на бюджеті держави. Це цілком природно, оскільки саме в ньому концентруються фінансові потоки та зв’язки.

Окремі сфери і ланки не мають відповідних фінансових органів чи інститутів управління. Фінанси суб’єктів господарювання керуються фінансовими службами в складі управління структур підприємств та організацій, господарських товариств і холдингових компаній, міністерств і відомств.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності. У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як наука про управління грошовими потоками. Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: розробка стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інститутами.

Центральне місце в управлінні фінансами займає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

- вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розробка заходів щодо їх реалізації;

- організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

- здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

- організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через встановлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

- організація функціонування ринку цінних паперів;

- забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інститутами;

- організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Міністерство фінансів має розгалужену регіональну структуру: міністерство фінансів Республіки Крим; обласні та міські (м. Києва і Севастополя) фінансові управління; районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи.

До складу Міністерства фінансів входять два відокремлених підрозділи: контрольно-ревізійна служба і державне казначейство.

Контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона є органом відомчого контролю в системі Міністерства фінансів, здійснюючи ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-ревізійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів. Однак її регіональні органи не мають системи подвійного підпорядкування, оскільки, здійснюючи фінансовий контроль в регіоні, вони не можуть бути залежними від місцевих органів влади і управління, діяльність яких контролюють.

Державне казначейство створене з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з централізованого бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру — Міністерства фінансів — украй складно. Казначейство має таку ж регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками значення того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація була спочатку створена теж у складі Міністерства фінансів, а з кінця 1996 р. перетворена у самостійний фінансовий орган. Основне її завдання полягає у реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі основні функції:

- розробка проектів податкового законодавства;

- проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;

- облік платників податків та надходжень їх до бюджету;

- контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

- накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

- міжнародне співробітництво в сфері оподаткування.

Рахункова палата Верховної Ради України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням Державного бюджету, вироблення й аналізу бюджетної політики держави, контролю в сфері державного кредиту і грошово-кредитної політики. Вона виступає в ролі експертного органу Верховної Ради, даючи відповідні заключення і рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи.

Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка здійснює детальний контроль за повним дотриманням фінансового законодавства, Рахункова палата здійснює контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дієвості фінансової політики.

Комітет з нагляду за страховою діяльністю організує функціонування страхового ринку. Він проводить ліцензування страхових компаній та видає їм ліцензії на здійснення окремих видів страхування. Комітет здійснює контроль за діяльністю страхових компаній відповідно до страхового законодавства, а також розробляє методичні рекомендації щодо страхування.

Страхові компанії заключають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують страхові відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види й умови страхування, встановлюють розміри страхових тарифів, нараховують належні клієнтам виплати.

Аудиторська палата організує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудиторського контролю.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності бухгалтерської і фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського заключення, оскільки після їх перевірок податкова, бухгалтерська і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.

Національний банк України є основним фінансовим інститутом у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які виступають інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання НБУ — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензію на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків встановленням економічних нормативів (мінімального розміру статутного фонду, показників ліквідності й платоспроможності та ін.) і розмірів обов’язкових резервів. Важливою його функцією в банківській системі є забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він виступає банком банків. НБУ проводить значні роботи по обслуговуванню уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. НБУ здійснює валютне регулювання і встановлює офіційні курси валют чи валютні коридори.

Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасових вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки виступають серцевиною фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють керуючу роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції, як на національну, так і на іноземні валюти. Вплив НБУ на ринковий курс національної валюти здійснюється через участь у торгах шляхом скупки тієї чи іншої валюти, або валютних інтервенцій.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія здійснює контроль за діяльністю суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до діючого у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з другого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку. З другого боку, вони проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників засновується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створено з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує нарахування пенсій і проведення виплат. Пенсійний фонд, як орган управління, має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонд соціального страхування та Державний інноваційний фонд виконують аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів.

4. Фінансове планування – складова частина фінансового механізму

Мета фінансового планування полягає в забезпеченні підприємства необхідними фінансовими ресурсами для виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності. У зв’язку з цим треба визначити напрями ефективного вкладання капіталу, оцінити ступінь його раціонального використання, виявити внутрішньогосподарські резерви збільшення прибутку за рахунок економного використання грошових коштів та встановлення раціональних фінансових відносин з бюджетом, банками та контрагентами. Фінансовий план має великий вплив на економіку підприємства. Це зумовлено цілим рядом обставин. По-перше, у фінансових планах відбувається порівняння початкових витрат для здійснення діяльності з реальними можливостями, і в результаті коригування досягається матеріально-фінансова збалансованість. По-друге, статті фінансового плану пов’язані зі всіма економічними показниками роботи підприємства та з основними розділами підприємницького плану: виробництвом продукції та послуг; науково-технічним розвитком; удосконаленням виробництва і управління, капітальним будівництвом, економічним стимулюванням та ін. Таким чином, фінансове планування має вплив на всі сторони діяльності господарюючого суб’єкта.

У практиці фінансового планування застосовуються такі методи: економічного аналізу, нормативний, балансових розрахунків, грошових потоків, метод багатоваріантності, економіко-математичне моделювання.

Метод економічного аналізу дозволяє визначити основні закономірності, тенденції руху натуральних і вартісних показників, внутрішні резерви підприємства. На основі доступної звітно-облікової інформації оцінюється фінансове положення підприємства. Це дозволяє охарактеризувати його платоспроможність, ефективність, дохідність діяльності та інші показники, а потім за результатами прийняти обґрунтовані рішення.

Нормативний метод полягає в тому, що на основі раніше встановлених норм і техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарського суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах. Такими нормативами є ставки податків та зборів, норми амортизаційних відрахувань та інше. Існують нормативи господарюючого суб’єкта — це нормативи, розроблені безпосередньо на підприємстві та використані ним для регулювання виробничо-господарської діяльності, контролю за використанням фінансових ресурсів, інших цілей для ефективного вкладання капіталу.

Балансовий метод використовується для визначення майбутньої потреби у фінансових коштах.

Метод грошових потоків носить універсальний характер при складанні фінансових планів та служить інструментом для прогнозування розмірів та строків надходжень необхідних фінансових ресурсів. Теорія прогнозу грошових потоків базується на очікуваних надходженнях коштів на визначену дату та бюджетуванні всіх витрат. Цей метод дає набагато об’ємнішу інформацію, ніж балансовий.

Метод багатоваріантності розрахунків заключає в собі розробку альтернативних варіантів планових розрахунків, щоб вибрати з них оптимальний, при цьому критерії вибору можуть бути різними. Так, наприклад, в одному варіанті може бути закладений у подальшому спад виробництва, інфляція та слабкість національної валюти, а в іншому — ріст відсоткових ставок і, як наслідок, зниження темпів світової економіки та зниження цін на продукцію. Цей метод цікавий тим, що він дає можливість проаналізувати діяльність підприємства в різноманітних економічних ситуаціях.

Методи економіко-математичного моделювання дозволяють кількісно виразити близькість зв’язку між фінансовими показниками та основними факторами, що їх визначають.

ВИСНОВКИ

Процес фінансового планування включає в себе декілька етапів. На першому — аналізуються фінансові показники за минулий період. Для цього використовують основні фінансові документи підприємств — бухгалтерський баланс, звіти про прибутки та збитки, звіт про рух грошових коштів. Вони мають важливе значення для фінансового планування, оскільки містять дані для аналізу і розрахунку фінансових показників діяльності підприємства. Баланс підприємства входить до складу документів фінансового планування, а звітний бухгалтерський баланс являється базою на першій стадії планування. Другий етап передбачає складання основних прогнозних документів, таких як прогноз балансу, звіт про прибутки і збитки, рух грошових коштів, котрі відносяться до перспективних фінансових планів і включаються в структуру науково-обґрунтованого бізнес-плану підприємства.

На третьому етапі уточнюються і конкретизуються показники прогнозних фінансових документів методом складання поточних фінансових планів. На четвертому етапі виконується оперативне фінансове планування. Завершенням процесу фінансового планування є практичне втілення планів та контроль за їх виконанням.

Використана література

1. Амбарцумов А.А. Экономика: учебное пособие для вузов. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.

2. Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. – 3-е изд. – М.: Институт новой экономики, 1998.

3. Валовой Д.В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. – М.: ИНФРА-М, 1997.

4. Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів. // Київська старовина. – 1992. - № 4, стр. 52-53.

5. Заблоцький Б.Ф. и др. Економіка України. – Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 1997.

6. Камаев В.Д. Экономическая теория: Учебник – Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998.

7. Прусова Л.Г. Экономика в вопросах и ответах. – К.: АОЗТ «Експрес-об’ява», 1998.

8. Основи економічної теорії: поліекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – К.: Вища шк., 1994.

9. Современная экономика. Общедоступный учебный курс. Ростов н/Д.: изд-во «Феникс», 1998.

10. Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов / Под ред. Г.П. Журавлевой. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.