Сутність економічного району

Вступ

Фундаментом для виникнення економічних районів слугує територіальний поділ праці, який визначає виробничу спеціалізацію окремих територій та стимулює міжрайонну кооперацію. Об'єктивними передумовами для їх виділення та розвитку є природно-ресурсний потенціал, специфіка економіко-географічного розташування, демографічна ситуація, виробничі потужності та ступінь господарського освоєння території. Власне процес економічного районування — це науково обґрунтований і цілеспрямований поділ держави на відповідні територіальні одиниці.

У працях окремих західних дослідників при визначенні природи економічних районів акцент робиться на природному чиннику, зокрема на однорідності природних умов. Водночас інша група науковців наполягає, що природний фактор, попри свою вагомість, не є визначальним. Території, однорідні за природними ознаками, можуть як збігатися з економічними районами, так і суттєво відрізнятися від них.

У практичній площині формування економічних районів тісно пов'язане з панівним способом виробництва, рівнем розвитку та особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичну епоху, коли територіальний поділ праці перебував у зародковому стані, об'єктивних умов для появи економічних районів не існувало. Їх становлення відбулося лише в умовах зрілого товарного виробництва та інтенсивного розвитку суспільного територіального поділу праці.

Завдяки тривалим науковим пошукам і дискусіям сформувалися загальновизнані наукові засади економічного районування. Спираючись на діалектичний підхід до розвитку й розміщення продуктивних сил та визнаючи об'єктивність процесів утворення районів, було науково обґрунтовано районоутворюючі чинники, принципи, критерії їх виділення та основні типологічні групи.

1. Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

Теорія та методологія економічного районування набули особливого розвитку в постсоціалістичних державах, передусім завдяки працям науковців колишнього СРСР, що було зумовлено потребами планової економіки.

Найвагоміший внесок у розбудову наукових основ цього напряму зробили такі радянські економіко-географи та економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та інші.

У процесі дослідження проблем районування колишнього СРСР значна увага приділялася з'ясуванню сутності поняття «економічний район». Серед численних дефініцій найбільш вдалим визнано трактування, запропоноване П. М. Алампієвим.

Згідно з цим визначенням, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, що характеризується власною виробничою спеціалізацією, стійкими внутрішніми економічними зв'язками та нерозривною єдністю з іншими частинами через суспільний територіальний поділ праці. Існують й інші підходи до визначення цього поняття, однак спільними для них є такі риси: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, комплексність, наявність тісних внутрішньорайонних і міжрайонних зв'язків, а також унікальність економіко-географічного положення. Узагальнюючи, можна стверджувати: великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, що взаємодіють між собою через постійний обмін продукцією та інші економічні відносини. Економічний район виступає формою територіальної організації господарства, що виникає на основі суспільного територіального поділу праці та формування районних територіально-виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної структури господарства та посилення агропромислової інтеграції зумовлюють потребу в подальшому розвитку теорії районування. У повоєнний період значний внесок у розв'язання цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який збагатив наукові основи районування через розкриття сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як базису економічного району, а також через концепцію енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що охоплюють взаємопов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску готової продукції.

Концепція М. М. Колосовського, попри потужний імпульс для подальших досліджень, мала й суттєві вади.

Головним недоліком цієї концепції, на думку таких дослідників, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було трактування районного ТВК як виробничого комбінату. Її критикували за технолого-виробничий ухил, оскільки вона не охоплювала районним комплексом усю сферу виробництва.

У межах концепції територіальної організації суспільства категорія економічного району є ключовою. Він існує об'єктивно та формується в процесі розвитку продуктивних сил суспільного виробництва загалом. Існує кілька визначень економічного району, і в більшості з них наголошується на його об'єктивній природі, цілісності та спільності спеціалізації. Найбільш вдалим вважається визначення класика регіональної економіки, академіка П. М. Алампієва, який схарактеризував економічний район як «географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, що має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці».

Очевидно, що в сучасних умовах, коли пріоритетом розвитку будь-якої держави, згідно з Порядком денним на ХХІ століття, розробленим під егідою ООН, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості, визначення економічного району набуватиме нових рис. Уже зараз можна зауважити, що в умовах ринкової економіки в західній науковій літературі економічний район розглядається як система ринків, що функціонує на основі територіального поділу праці під визначальним впливом закону вартості.

2. Основні районоутворюючі фактори

На процес формування економічних районів впливає комплекс чинників: природні, економічні та історичні. Провідну роль серед них відіграють економічні.

Головним районоутворюючим чинником у будь-якій країні виступає суспільний територіальний поділ праці, що є просторовим виявом дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці знаходить свій прояв у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності, що зумовлено їхніми природними умовами, наявними трудовими та іншими ресурсами. Його розвиток створює умови для максимально ефективного використання сприятливих для виробництва особливостей кожної території: вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних ресурсів (особливо паливних та енергетичних), можливостей комбінування виробництв, а також виробничих навичок і досвіду населення, набутих упродовж певного історичного періоду.

Другим за значущістю районоутворюючим чинником, похідним від територіального поділу праці, є територіально-виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці спричиняє формування галузей спеціалізації окремих територій, які, своєю чергою, визначають склад обслуговуючих і доповнювальних галузей. Це, зрештою, призводить до виникнення ТВК.

До складу ТВК як складові елементи входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів лежать стійкі поєднання взаємопов'язаних підприємств різних галузей, зв'язки між якими зумовлені технологією та економікою виробництва. Прикладами таких елементарних комплексів можуть слугувати молокозаводи в сільській місцевості або цукрові заводи з їхніми сировинними зонами та пов'язаним із ними тваринництвом, що використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси наявні в різних галузях промисловості.

Серед основних районоутворюючих чинників також слід назвати найбільші міста країни — великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню територію, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Таким чином забезпечується зв'язок ядра та периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. В Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має Київ, який, окрім потужного регіонального центру, виконує ще й функцію столиці держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони суттєво впливають на формування спеціалізації його господарства. Наприклад, вихід Південного економічного району України до Чорного моря зумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування та судноремонту, курортно-туристичного комплексу, рибальства та рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови та ресурси. Природні умови загалом, а особливо природні ресурси, є основою розвитку та спеціалізації сільського господарства й промисловості району. Вони суттєво впливають на формування галузевої структури територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті або розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві та багатогалузеві промислові райони, локальні, районні та обласні агропромислові комплекси, які разом із транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіально-виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

3. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

• загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
• розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою (економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.);
• економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;
• на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіально-виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;

• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

• галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

• при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;
• врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони формуючого впливу його головного регіонального центру;
• до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів привізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів із системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

5. Мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів в Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутрішньореспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обґрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська).

Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південно-Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.

У 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіального планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958 р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Північно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обґрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених в Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

У результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею в Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.).

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку, стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, що існують на території України.

У 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їхнім основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці.

По суті, адміністративні області виключаються зі складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необґрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв'язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв'язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необґрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор, хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів загалом відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

Висновки

Велике прикладне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку всіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Список використаної літератури

1. Алампієв П. М. Экономическое районирование СССР. — М.: Изд-во экономической литературы, 1963. — 96 с.

2. Закономерности и факторы развития экономических районов СССР. — М.: Наука, 1965. — 256 с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — Мысль, 1969. — 335 с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — 398 с.

6. Регионы Украины: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А. П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник / За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Хвесик М. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Навчальний посібник / Михайло Хвесик, Людмила Горбач, Павло Пастушенко. — К.: Кондор, 2005. — 342 с.

9. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.