Суть ринку праці

ВСТУП

Перехід України від адміністративно-командної до ринкової економіки, що спирається на широке застосування економічних методів, загострює низку соціально-економічних питань. Сьогодні вже нікого не здивуєш безробіттям, інфляцією чи соціальною напруженістю, які стали наслідком переходу до ринкових відносин. У таких умовах одним із найнагальніших завдань економіки України постає формування ринку праці як складової економічної системи, у межах якої праця залучається як економічний ресурс у сферу національного виробництва.

За відносно короткий час було ухвалено низку законодавчих актів (хоч і не зовсім досконалих), покликаних регулювати відносини на ринку праці; створено мережу державних і комерційних установ інфраструктури ринку праці; у навчальних програмах вишів з'явилися дисципліни, присвячені проблемам ринку праці та зайнятості; у наукових журналах і збірниках дедалі частіше публікуються статті про трудові відносини, соціальний захист, оплату праці та регулювання зайнятості; також видано низку навчальних посібників із цих питань.

Аналіз економічної ситуації в Україні свідчить, що окремі механізми ринку праці вже сформовано, однак повноцінного цивілізованого ринку праці поки що немає. Причина — економічна криза, що характеризується глибокими структурними диспропорціями, розбалансованістю економіки, значним вивільненням робочої сили, високим рівнем незайнятості та безробіття, зубожінням населення. Тому, розв'язуючи проблеми стабілізації економіки, без якої неможливий прогрес у створенні ринкового господарства, варто вивчати та розробляти шляхи формування сучасного ринку праці й заробітної плати, використовуючи як зарубіжний, так і вітчизняний досвід.

Ринок праці охоплює різноманітні сфери та ланки суспільного виробництва, функціонуючи як у межах підприємства, так і поза ним. До проблем ринку праці на рівні підприємств належать, зокрема, питання організації праці та заробітної плати. Ці проблеми розглядаються і на макрорівні, і їх можна вважати одними з основних питань ринку праці, що цікавлять як роботодавців, так і найманих працівників.

До 1990 року Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн із централізованим плануванням. Ця система включала два основні інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної політики, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й диференціацією оплати праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками згідно зі шкалою заробітної плати або тарифною системою, що застосовувалася в кожній галузі. В умовах ринкових відносин підхід до оплати праці змінюється: величина заробітної плати має визначатися на основі витрат на відтворення робочої сили та з урахуванням попиту на неї.

Заробітна плата повинна безпосередньо залежати від результатів праці й водночас впливати на її показники, стимулювати розвиток виробництва, ефективність роботи, підвищення кількісних і якісних результатів. Останнім часом заробітна плата в Україні з певних причин практично втратила ці функції, що не дає змоги ефективно впливати на процеси, пов'язані з падінням виробництва, і заважає досягненню стабілізації в економіці.

Завдання цієї роботи — розглянути з теоретичної та практичної точок зору проблеми формування ринку праці й заробітної плати при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні та окреслити шляхи їх розв'язання, спираючись на досвід економічно розвинутих країн. Під час написання курсової роботи використано матеріали періодичної преси, зокрема такі економічні видання, як журнали «Україна: аспекти праці», «Економіка України», газета «Праця і зарплата», а також підручники, законодавчі матеріали та статистичні дані.

1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ РИНКУ ПРАЦІ

Ринок праці існує тоді, коли є споживачі трудового ресурсу (підприємства), його продавці (наймані працівники) та заробітна плата як прояв ціни робочої сили. Деякі економісти пропонують розглядати ринок праці як ринок зайнятості. Серед аргументів проти використання терміна «ринок праці» найчастіше наводять такі: він не має права на існування, оскільки замінює термін «ринок робочої сили», а праця не може бути об'єктом купівлі-продажу, бо є цілеспрямованою діяльністю людини у процесі виробництва; об'єктом купівлі-продажу виступає здатність людини до праці. Однак ідеться не просто про продаж праці, а й про право на використання робочої сили. Причому предметом торгу є не лише окремий вид праці, а й тривалість його використання. Чи забезпечить угода очікуваний підприємцем результат як покупцем робочої сили, залежить насамперед від нього самого. Негативною стороною ринку праці є безробіття. Тому стан ринку праці, з одного боку, характеризується рівнем зайнятості населення, а з іншого — рівнем безробіття.

Як міра товарно-грошових відносин ринок праці є складною системою, яка може успішно функціонувати лише у взаємодії з іншими ринками.

У категорії «ринок праці» правомірно виділити дві складові: ринок робочих місць і ринок робочої сили, причому продавці й покупці міняються ролями залежно від виду діяльності в той чи інший період.

Ринок праці, як і ринки капіталів чи товарів, є складовою ринкової економіки. На ньому, як зазначають експерти Міжнародної організації праці (МОП), «підприємці і працівники спільно ведуть колективні й індивідуальні переговори відносно заробітної плати і умов праці» (Рекомендація 176 «Про створення зайнятості і захисту від безробіття»).

Механізм регулювання ринку праці — це сукупність нормативних, законодавчих чи колективно-договірних актів, якими керуються партнери при реалізації політики зайнятості. Він охоплює весь спектр економічних, соціальних, психологічних факторів, що визначають функціонування ринку праці.

Регулювання здійснюється через систему працевлаштування, що включає широку мережу бюро зайнятості, банки даних про робочі місця, державні програми професійної підготовки та працевлаштування, цільові програми підприємств, які передбачають перепідготовку кадрів у зв'язку з запланованою модернізацією виробництва, проведення на підприємствах політики стабілізації кадрів тощо.

Усі ці складові ринкового механізму регулювання зайнятості в різних країнах перебувають у різному співвідношенні залежно від економічних та історичних умов розвитку виробництва.

На динаміку зростання ринку праці впливають окремі групи факторів: державне регулювання з урахуванням рекомендацій і конвенцій МОП; економічні закони, що діють у той чи інший період розвитку суспільства; ринкове саморегулювання; національні традиції; соціальні та природні фактори.

Специфічні особливості ринку праці в тій чи іншій країні можна розглядати в різних аспектах: у взаємодії з іншими факторами економічного й соціального розвитку або самостійно, беручи до уваги лише риси, притаманні конкретному ринку праці.

Існує два основних типи ринку праці:

• зовнішній, або професійний;
• внутрішній.

Зовнішній ринок праці передбачає пересування робочої сили між фірмами та підприємствами, тобто наявність у працівників професій, які можуть бути затребувані різними підприємствами чи фірмами.

Внутрішній ринок праці заснований на русі кадрів у межах підприємства: або по горизонталі, коли працівник переміщується на нове робоче місце, подібне за виконуваними функціями та характером праці до попереднього, або по вертикалі, коли працівник переходить на вищі спеціальності чи отримує вищі розряди. Професії та кваліфікації, замкнуті внутрішнім ринком праці, складніше використовувати в інших фірмах, оскільки вони мають специфічний характер, зумовлений роботою в конкретній фірмі.

Крім того, система виробничих відносин на внутрішньому ринку праці перешкоджає переходу працівників на інші підприємства. Таким чином, зовнішній ринок праці характеризується більшою плинністю кадрів порівняно з внутрішнім, де рух кадрів відбувається всередині підприємства. Внутрішній ринок праці спрямований на підготовку працівників за професіями, специфічними для конкретної фірми.

Зовнішній ринок праці характеризується вищим рівнем безробіття, ніж внутрішній, оскільки при скороченні виробництва на внутрішньому ринку праці працівників або переміщують на інші робочі місця, або скорочують тривалість робочого часу, зберігаючи кадри на підприємствах. За необхідності адміністрація компаній забезпечує професійну перепідготовку працівників і виплачує їм повну заробітну плату. Підприємці вважають, що «звільняти працівників — недешеве задоволення». Наприклад, в Іспанії працівник, звільнений за скороченням, отримує допомогу в розмірі 45 оплачених днів за кожен відпрацьований рік.

Враховуючи досвід іноземних держав, уряд України робить усе можливе, щоб ринок праці не був стихійним.

Активне регулювання ринку праці передбачає наявність інфраструктури ринку робочої сили, яка складається з таких елементів:

1. біржа праці;
2. центри підготовки та перепідготовки кадрів;
3. фонд зайнятості;
4. комерційні центри підготовки, перепідготовки та працевлаштування;
5. державний фонд сприяння підприємництву;
6. пенсійний фонд;
7. фонди милосердя.

Існування перерахованих складових інфраструктури неможливе без наявності таких елементів:

1. регулювання заробітної плати (закони, угоди, договори, арбітраж тощо);
2. регулювання компенсацій (допомога по безробіттю);
3. закони, нормативні акти;
4. професійні спілки.

Діяльність Державної служби зайнятості України регламентується Законом України «Про зайнятість населення», прийнятим Верховною Радою України 1 березня 1991 року, з наступними змінами та доповненнями.

Крім зазначеного Закону, діяльність служби зайнятості України регламентується низкою нормативних актів Кабінету Міністрів України, указами Президента України та локальними актами Центру зайнятості Міністерства праці і соціального захисту України.

Служба зайнятості в Україні впроваджена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року № 381 «Про утворення державної служби зайнятості населення України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року № 47 затверджено Положення про Державну службу зайнятості, згідно з яким Державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, створених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Таким чином, законодавство про зайнятість населення регламентує функціонування ринку праці, який формується в Україні в результаті розвитку ринкових відносин. Згідно з Положенням, Державна служба зайнятості України складається з таких структурних одиниць:

• Державного центру зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України;
• Кримського республіканського центру зайнятості, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості;
• обласних центрів професійної орієнтації;
• обласних навчальних закладів професійної підготовки незайнятого населення;
• інформаційно-обчислювальних центрів;
• територіальних і спеціальних бюро зайнятості;
• центрів трудової реабілітації.

2. РИНОК ПРАЦІ І МЕХАНІЗМИ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Оскільки Державний центр зайнятості вирішує проблеми, пов'язані передусім із проведенням загальнодержавної політики, реалізацією великих програм зайнятості та створенням єдиної державної інформаційно-довідкової системи, більшість функцій із регулювання ринку праці передається безпосередньо на місця — обласним, міським і районним центрам. Виділяють три основні напрямки процесу формування механізму зайнятості населення:

1. зайнятість населення;
2. формування ринку робочої сили;
3. регулювання зайнятості та забезпечення соціального захисту населення.

Перший напрямок включає встановлення чисельності вивільненої робочої сили, забезпечення працевлаштування вивільнених, формування механізму залучення незайнятого населення в суспільно-корисну діяльність та його перерозподіл за допомогою системи різноманітних сфер прикладання праці.

Другий напрямок включає визначення категорій громадян, які потребують працевлаштування: безробітних у результаті вивільнення з виробництва, безробітних із раніше непрацюючих осіб, що отримують допомогу по безробіттю, і тих, хто згоден пройти підготовку та перепідготовку кадрів.

Третій напрямок передбачає створення та функціонування системи державної й регіональних (обласних) служб зайнятості. Через їх систему формується масив даних про вивільнених працівників із галузей народного господарства, збираються та концентруються дані про наявність безробітних.

Формування системи зайнятості та надання службами зайнятості послуг громадянам України здійснюється безкоштовно, за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості.

Закон України «Про зайнятість населення» поширюється на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо іншого не передбачено іншими законодавчими актами України. Якщо міжнародним договором чи угодою, укладеним Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів та угод.

Гарантії реалізації права громадян на працю визначені в ст. 51 Кодексу законів про працю України.

На основі аналізу зазначених нормативних актів України можна зробити висновок, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності; безкоштовне сприяння державних служб зайнятості у виборі роботи та працевлаштуванні; надання роботи за спеціальністю випускникам державних вищих навчальних закладів; безкоштовне навчання безробітних новим професіям; перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію матеріальних затрат у зв'язку з направленням на роботу за місцем проживання відповідно до чинного законодавства; правовий захист від необґрунтованої відмови при прийомі на роботу та незаконного звільнення. Держава також забезпечує рівні можливості всім громадянам незалежно від соціального, майнового стану, расової та національної належності в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до професійної підготовки; сприяє забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць і умов для розвитку підприємництва; координує діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики на основі державної й регіональної програм зайнятості; сприяє взаємодії профспілкових організацій і союзів підприємців.

Державний фонд сприяння зайнятості населення є самостійною фінансовою системою і формується на державному та місцевому рівнях за рахунок асигнувань із державного й місцевих бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, установ, організацій, які займаються виробничо-господарською діяльністю, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам і організаціям. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 21 лютого 1992 року № 2147-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України „Про оподаткування прибутків підприємств і організацій"», підприємства, організації, установи роблять обов'язкові внески до Державного фонду сприяння зайнятості населення з фонду споживання з віднесенням цих затрат на вартість продукції (робіт, послуг). Нормативи обов'язкових відрахувань щороку визначає Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету.

Відрахування до Фонду сприяння зайнятості населення до 1 грудня 1994 року становили 3% фонду споживання, а з грудня 1994 року і до сьогодні розмір відрахувань скорочено до 1%.

Вільні кошти, які надходять до Фонду сприяння зайнятості населення, в основному згруповані в установах Укрсоцбанку. Вони, у свою чергу, сплачують визначені відсотки річних за використання коштів. Отримані доходи значно поповнюють Державний фонд зайнятості, що дає можливість без залучення коштів Державного бюджету створити матеріально-технічну та фінансову базу служби зайнятості й забезпечити соціальний захист громадян, які не мають роботи.

На державному рівні фінансуються розвиток центрів підготовки вивільнених працівників, інформаційно-розрахункових центрів, поліграфічної бази, власних підприємств служби зайнятості, забезпечення міжнародної співпраці з проблем зайнятості.

Із початку проведення економічних реформ в Україні існувало дві точки зору на формування ринку праці, відповідно до яких проводилися необхідні розрахунки та пропонувалися рішення проблеми зайнятості населення країни.

Перша базувалася на послідовному, поетапному переході до ринкової економіки; друга була орієнтована на проведення радикальної економічної реформи протягом 1,5–2 років.

Переважила перша точка зору, оскільки вона враховує особливості перехідного періоду у формуванні ринкових відносин, розбалансування економіки країни в цілому та ринку праці зокрема.

Щоб наочно уявити всі основні фактори, які впливають на ринок праці, та оцінити наявні тенденції, потрібно будувати схему ринку праці (табл. 1.1). У таблиці представлені фактори, що впливають на формування пропозиції та попиту на робочу силу, на її рух і структуру, а також на зміни головних економічних параметрів. Перелік факторів має коригуватися з урахуванням особливостей кожного регіону.

Є три основні джерела формування ринку праці: перше — вивільнення працівників із галузей народного господарства з різних причин; друге — залучення у сферу виробництва резерву трудових ресурсів; третє — звільнення працівників за особистим бажанням, за прогули та інші порушення трудової й виробничої дисципліни (плинність кадрів), а також маятникова міграція.

Що стосується першого джерела, то структурна перебудова, скорочення одних виробництв і розвиток інших, ліквідація збиткових підприємств завжди прискорюють вивільнення робочої сили, яке відбувається також за рахунок ліквідації нерентабельних підприємств, банкрутств, скорочення чисельності зайнятих у держапараті, армії, у позавиробничих структурах на підприємствах, організаціях, перепрофілювання окремих виробництв, у результаті порушень економічних зв'язків між регіонами.

Залежно від цих процесів визначаються масштаби вивільнених працівників.

До групи незайнятого населення, яка формує друге джерело (резерв трудових ресурсів), відносяться випускники загальноосвітніх шкіл, випускники середніх спеціальних або вищих навчальних закладів, які мають дипломи без направлення; звільнені в запас зі Збройних Сил; демобілізовані з термінової служби; звільнені із закладів пенітенціарної системи; переселені із зони радіаційного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС; зайняті в домашніх господарствах; незайняті з інших причин — біженці, маятникові та сезонні мігранти.

Загальну чисельність і якісний склад населення цієї категорії, не зайнятої трудовою діяльністю, потрібно визначати за окремими групами, об'єднаними в неї.

Відомості по третьому джерелу можуть бути отримані на основі даних первинного обліку центрів зайнятості та визначаються у відсотковому відношенні до загальної кількості звільнених по району (місту) за звітний період.

Отриманий результат співставляють із кількістю зайнятих за галузями народного господарства населеного пункту з урахуванням попиту на робочу силу та інших факторів.

Бажання працювати є рушійною силою на ринку праці, допомагає не просто знайти роботу, а й пройти підготовку чи перепідготовку та отримати іншу професію, знову здобути статус працюючого. Небажаючу працювати частину населення задовольняє статус безробітного, і ці особи різним чином уникають роботи. Таких, за даними закордонної статистики, приблизно 35–40%. Зменшенню цієї цифри значною мірою сприяє система виплат допомоги по безробіттю.

Крім того, на зміну чисельності безробітних суттєво впливає рівень оплати праці. Чим вища плата за працю, тим більше людей хочуть брати участь у трудовому процесі, тобто зростає пропозиція праці.

Але зі збільшенням заробітної плати зростає бажання людей витрачати на працю менше часу, тобто з'являються пропозиції про скорочення робочого тижня. У результаті обсяг пропозиції праці за рахунок скорочення тривалості робочого тижня зменшується. Таким чином, пропозиція робочої сили на ринку праці змінюється.

Як видно з мал. 1.2, до ставки Wc переважає тенденція зростання обсягу пропозиції в основному за рахунок збільшення кількості бажаючих працювати. Вище ставки Wc починає проявлятися тенденція скорочення робочого часу. Рівновага попиту та пропозиції досягається в точці е при ставці Wo та обсязі використаної робочої праці Lo. Якщо ставка оплати праці вища Wo, тобто на рівні Wi, то виникає дефіцит попиту на працю та надлишок пропозиції, що веде до безробіття.

3. ОСОБЛИВОСТІ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

Саме розглянутий у попередньому підрозділі механізм функціонування та регулювання ринку праці може забезпечити виконання функцій, притаманних моделі соціально орієнтованої економіки.

• Суспільного поділу праці. Ринок праці розмежовує найманого працівника та роботодавця, розподіляє найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва й регіонами.
• Інформаційну. В умовах ринку ціни на продукцію, попит і пропозиція, відсотки та ставки на кредит постійно змінюються, що позначається на стані ринку праці. Ринок дає учасникам процесу купівлі-продажу товару «робоча сила» інформацію про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо. Сучасний ринок праці, хоч і з деяким запізненням, реагує на будь-які зміни в ході конкурентної боротьби, виявляє середньостатистичні витрати на робочу силу, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили та інформує зацікавлених суб'єктів ринку; посередницьку. Ринок праці встановлює зв'язок між роботодавцями та найманими працівниками, які виходять на ринок для задоволення взаємних інтересів і потреб щодо вигідних умов купівлі-продажу товару «робоча сила». У нормально розвиненій економіці найманий працівник має змогу вибрати оптимальне для нього робоче місце (залежно від умов праці, професійної спрямованості, форми та розмірів оплати, рівня кваліфікації). Він виконує важливу соціальну функцію — сприяє добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності найманих працівників. Водночас роботодавцеві надається можливість вибору найбільш підходящої робочої сили; відтворювальну. Це основна функція ринку праці, який встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили. При цьому задоволення попиту досягається за рахунок розширення пропозиції, підвищення якості та ціни робочої сили, які перебувають у постійному русі й урівноважують одне одного. Лише на ринку діє закон вартості та відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару «робоча сила» та його суспільної корисності. Тут виявляються суспільно необхідні умови відтворення цього товару та визначається його вартість. Основне, на чому базується механізм ціноутворення на ринку праці, — це трудова теорія вартості та співвідношення і взаємозв'язок попиту та пропозиції.
• Стимулюючу. Ця функція полягає в тому, що ринок повертає економіку обличчям до потреб людей, робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні цих потреб. З одного боку, завдяки механізму конкуренції ринок праці стимулює краще використання трудових ресурсів з метою забезпечення розвитку та прибутковості виробництва. З іншого боку, він висуває вимоги до робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати її якісні характеристики з метою ефективної реалізації цього товару на ринку, що значною мірою залежить від конкурентоспроможності робочої сили.
• Оздоровчу. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок — це найоб'єктивніший суддя, найдемократичніший механізм економічного добору ефективно діючих господарств і банкрутства слабких. Процес добору жорсткий та безжалісний, проте скаржитися можна лише на свою некомпетентність. Реалізуючи цю функцію, ринок товарів підтримує рентабельність усієї економіки. Аналогічно діє також ринок праці, який дає змогу діставати перевагу в конкурентній боротьбі працівникам із вищими якісними показниками робочої сили. Низькі якісні характеристики робочої сили здатні забезпечити найманому працівникові лише низькооплачувану некваліфіковану роботу або статус безробітного. Досвід зарубіжних країн свідчить, що результативність дії ринкового механізму як стимулятора значно вища, ніж функції відповідних органів управління. Адже саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, змушує працівників утримувати робочі місця, а отже, і дохід в умовах гострої конкуренції, а з іншого — матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість.
• Регулюючу. Ринок узагалі впливає на всі сфери економіки та передусім на виробництво. Він дає відповіді на питання: що, для кого, як виробляти. Певною мірою ринок впливає і на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переливанню робочої сили з одних регіонів господарств в інші, які пріоритетно розвиваються та є високорентабельними. Тобто він регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а також ефективне використання. Ринок праці, зокрема, регулює рух трудових ресурсів у народному господарстві, спонукаючи підприємців утримувати саме ту кількість працівників і такої кваліфікації, які забезпечують його прибутковість.

Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності та здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар «робоча сила» купується та продається на ринку праці. Ринок праці — суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія, ринок праці являє собою систему виробничих відносин між працівниками, підприємцями та державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здатності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення працівників у системі суспільного розподілу праці відповідно до законів товарного виробництва та обігу.

Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані працівники — понад 90%). Таким чином, на ринку праці працівники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.

На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення та погодження попиту й пропозиції на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку: попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для працівника продаж робочої сили, її ціна служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітної плати може гарантуватися тільки державою шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування тощо).

Різкі коливання на ринку праці, що виникають у результаті циклічних перерв у виробництві, відставання попиту на робочу силу від її пропозиції, призводять не лише до значних порушень у відтворенні робочої сили, а й до серйозних соціальних вибухів.

За останні роки чотири процеси докорінно змінили стан ринку праці в розвинутих країнах:

• зростання профспілок (зрівняння влади між працівником та роботодавцем);
• послаблення соціальних недоліків (закони про соціальне страхування, житлове будівництво, медицину, освіту тощо);
• держава взяла на себе відповідальність за рівень виробництва (зниження податків або збільшення видатків із бюджету, або і те, й інше; таким чином держава збільшує попит і нарощує виробництво);
• у провідних державах зник старомодний підприємець, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. У соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і незайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю на ринку праці. У посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм господарювання та власності, спад виробництва та зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дії цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих у неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній і неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістю, спадним попитом на послуги праці, низькими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

В українській економіці його характеризують такі риси:

• незареєстрованість зайнятості, діяльність лише на свій власний страх і ризик із повною відповідальністю за результати;
• суперечність із розвитком офіційної економіки, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;
• залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.

В основі зрушень на ринку праці України лежить кілька процесів. На рубежі 90-х років в Україні почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Працівники отримали більше можливостей у виборі виду, сфери та форми діяльності, джерел і видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих — на 6083 тис. осіб протягом 1992–1996 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тією мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилася на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому — зростання неофіційної зайнятості.

Найбільшого поширення приватна власність набуває у сфері торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених цією формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.

У приватних організаціях регламентація трудових режимів доповнюється більшою самостійністю та ширшим простором для виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітної плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед — це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд зі збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. Із приватизацією пов'язане й збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 1996 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% станом на 1 грудня 1995 року до 1,3% на 1 січня 1997 року.

Інший важливий фактор — це спад виробництва та гальмування структурної перебудови економіки. Його проявами є:

• високі темпи спаду виробництва та продуктивності праці. За 1990–1995 рр. продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;
• темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про її непродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду;
• гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість із яких перебуває на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники — особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.

Важливим є також загострення суперечностей між ціноутворенням на товарних ринках та ринках праці, між товарним і грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалася адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплаті заробітної плати, пов'язані, зокрема, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на товари та послуги за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 1996 році понад 32 млн осіб, або 63% усього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до нових умов: розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо.

Завданням сучасного етапу у сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, зараз не здійснюється. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання на ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль у процес управління.

ВИСНОВКИ

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення та перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки та піднесення вітчизняного виробництва.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про зайнятість населення» // Відомості Верховної Ради. — 1991. — с. 170.
2. Богиня Д.П. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати: монографія. — К.: КНЕУ, 2001. — с. 135–150.
3. Брич В. Підходи до моделювання трансформаційних перетворень у сфері зайнятості // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 3. — с. 23–26.
4. Завіновська Г.П. Економіка праці: навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2003. — с. 219–229.
5. Калина А.В. Организация и оплата труда в условиях рынка (аспект эффективности): учебно-методическое пособие. — К.: МАУП, 2001.
6. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. — М., 1978.
7. Кудрявцева С.Н. Аспекти вирішення ефективної організації системи професійної підготовки безробітних // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 3. — с. 40–44.
8. Кулапіна І. Заробітна плата в серпні 2003 р. // Праця і зарплата. — 2003. — жовтень. — с. 9.
9. Лоботюк В. Концепція подальшого реформування оплати праці в Україні // Праця і зарплата. — 2003. — травень. — с. 2.
10. Петюх В.М. Ринок праці: навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 1999.
11. Покрищук В., Ковальський В. Реформування економіки і актуальні проблеми використання робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 1. — с. 27–30.
12. Основні показники рівня життя населення // Праця і зарплата. — 2003. — жовтень. — № 37. — с. 4.
13. Якобінчук В. Політика зайнятості та її вплив на зменшення рівня бідності в Україні // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 3. — с. 13–17.