Суспільство з точки зору соціальної філософії

ВСТУП

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим об'єктом пізнання. Воно перебуває в безперервному русі, змінюючи свої форми. Історично першим виникло первісне суспільство, яке згодом змінилося рабовласницьким, феодальним, капіталістичним та соціалістичним. Існують й інші класифікації, що виокремлюють доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні типи. В межах однієї країни в різні епохи можуть існувати різні суспільні устрої.

Термін "суспільство" має безліч тлумачень. У філософській, економічній та історичній літературі найчастіше використовуються чотири основні значення. По-перше, це конкретне окреме суспільство, яке є самостійною одиницею історичного розвитку та цілісним соціальним організмом, а не просто сукупністю індивідів. По-друге, це певна група соціальних організмів. По-третє, це всі соціальні організми, що існували та існують на планеті, тобто людство загалом. По-четверте, це суспільство певного типу, наприклад, рабовласницьке чи постіндустріальне.

Через свою складність та мінливість суспільство важко піддається вивченню. Деякі науковці навіть пропонують відмовитися від пошуку законів його розвитку, зосередившись лише на описі фактів та їх зіставленні. Такий підхід має сенс, особливо коли йдеться про культуру, політику чи техніку, однак суспільство не можна звести до простої суми факторів чи їх взаємодії. Завдання соціальної філософії полягає в упорядкуванні цієї суперечливої системи, визначенні первинних і вторинних рівнів суспільного життя та їхніх функцій.

Протягом століть людство намагається відповісти на питання про сутність суспільства та специфіку суспільних явищ. Уявлення про соціум як систему співжиття людей еволюціонували ще з давніх часів розвитку інтелектуальної культури.

Одними з перших цю проблему порушили китайський мислитель Конфуцій та античні філософи Платон і Аристотель. У їхніх поглядах соціум ототожнювався з державою, а суспільне життя не мислилося поза державними формами. Попри історичну обумовленість, ці ідеї мали значний вплив на подальший розвиток філософської думки.

Філософи середньовіччя вже розрізняли соціум і державу, проте вміщували це розуміння в релігійні рамки. Лише Н. Макіавеллі розглядав державу як одну зі складових соціуму. Мислителі домакіавелівського періоду виявили майже всі елементи соціуму, але не змогли створити цілісну теорію. Філософи Нового часу більше уваги приділяли державним структурам, а про соціум як форму людського співжиття говорили з обережністю. В результаті соціальна філософія тривалий час не могла сказати нічого суттєвого про свій головний об'єкт.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відображали природу соціального, його історичний розвиток та механізми функціонування, триває й досі.

Тривалий час вітчизняні суспільні науки спиралися виключно на марксистсько-ленінську методологію. Усі інші філософські напрями та їхні висновки розглядалися крізь призму марксизму, а науковим визнавався лише цей підхід. Це призвело до однобічного бачення соціального, а багато важливих складових залишалися поза науковим розглядом. Саме це зумовило потребу в нових методологічних підходах та активізувало розвиток таких напрямів, як філософія життя, екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика. Ці напрями, з одного боку, виявили аспекти суспільного життя, не розглянуті марксизмом, а з іншого — дозволили глибше осягнути його природу. Водночас вони також створювали нові ілюзії та потрапляли в кризові ситуації. Сучасна методологія соціального пізнання полягає в поєднанні можливостей провідних філософських напрямів.

Виходячи з цього, аналізуючи філософську літературу, я прагнула дослідити сучасні погляди на суспільство, розглянути діалектико-матеріалістичний підхід та його альтернативи; з'ясувати роль матеріального виробництва як основного фактора існування суспільства; вивчити структуру способу виробництва та розвиток його елементів — продуктивних сил і виробничих відносин.

1. Поняття суспільства. Діалектично-матеріалістичний підхід до аналізу суспільних процесів та його альтернативи

Питання "Що таке суспільство?" цікавило людство з моменту зародження наукового пізнання. Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти мету свого існування, причини змін та роль людини в цих процесах.

Спроби пізнання суспільства робилися ще в давнину, однак вони базувалися на недостатньому рівні знань про специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим завдяки матеріалістичному розумінню історії. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми та їхню спільну діяльність, де людина виступає носієм усіх суспільних відносин.

Такий підхід дозволяє бачити історію суспільства як єдність індивідуального та суспільного, перервного та безперервного, як історію людства.

Важливо сформулювати принципові положення щодо співвідношення теоретичної системи та конкретно-історичного суспільства. Науково-теоретичний аналіз здійснюється на основі ідеалізованої моделі, яка не тотожна реальному суспільству. Вона збігається з ним настільки, наскільки відображає його сутність, внутрішні, стійкі та необхідні зв'язки. Ідеалізована модель дозволяє досліджувати реальну історію.

Теоретичний аналіз передбачає розгляд суспільства як цілісного організму, частини якого не лише взаємодіють, але й перебувають у відношенні "первинне-вторинне".

Ідеалістичне розуміння історії, яке абсолютизувало роль свідомості, тривалий час домінувало у філософії. Причина цього — реальна складність суспільних процесів. Дослідникам здавалося очевидним, що оскільки люди діють, керуючись усвідомленими цілями, то саме свідомість є первинним фактором історичного процесу.

Значний внесок у розробку наукової концепції суспільства зробила німецька класична філософія. Контури наукової методології визначалися розумінням того, що історію слід пояснювати не суб'єктивними намірами учасників, а внутрішньою об'єктивною основою, яка впорядковує історичний процес. Гегель містифікував історичну закономірність, пов'язавши її з саморозвитком абсолютної ідеї, але сама проблематика була вже осмислена.

Принципово новий крок зробив К. Маркс, який сприйняв кантівсько-гегелівську традицію пошуку об'єктивної обумовленості історії. Шлях до цього лежав через матеріалістичну критику абсолютизації ролі свідомості та діалектичне заперечення попередньої філософії історії зі збереженням її надбань.

Формування матеріалістичного погляду на історію не зводиться до простого поділу суспільного життя на свідоме та несвідоме. Потрібно було не лише поширити поняття матерії на суспільне життя, але й конкретизувати його з урахуванням специфіки соціальної реальності.

У марксистській соціально-філософській концепції всі питання розглядаються на основі діалектико-матеріалістичного підходу до пояснення історичного процесу. К. Маркс показав, що життя суспільства по суті практичне. Він виразив основоположну залежність свідомості від буття: "Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя".

Суспільне буття — це об'єктивна соціальна реальність, яка відображається в суспільній свідомості, визначає її та обумовлює напрямок її руху. Суспільна свідомість, своєю чергою, є усвідомленням суспільством самого себе та навколишньої дійсності. Вторинність суспільної свідомості та її відносна самостійність — дві фундаментальні закономірності її розвитку.

Категорії "суспільне буття" і "суспільна свідомість" є гранично абстрактними, але саме вони дозволяють провести перший логічний розріз суспільного організму для його подальшого дослідження.

Закони суспільства — це суттєві моменти, основа різних видів і форм суспільної дійсності. Вони є необхідними зв'язками, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, сталими співвідношеннями в структурі людської діяльності. Закони суспільства виражають зв'язки між суспільними явищами та людьми, а також виступають об'єктивним механізмом регулювання суспільних процесів.

Суспільні закони визначають основну лінію розвитку, не враховуючи відхилення та випадковості. Закономірним є лише те, в чому розкриваються корінні, суттєві зв'язки та тенденції, реалізація яких забезпечує збереження соціального організму, його самоствердження та саморозвиток.

Визначальна роль суспільних законів виявляється в тому, що вони створюють можливості чи перепони для досягнення людьми своєї мети. Жива людська діяльність пов'язує природно-історичний процес розвитку суспільства з розвитком індивідів. Взаємодія суб'єкта та умов його діяльності є суперечністю, що постійно вирішується та відтворюється. Ефективність діяльності суб'єкта залежить від міри його розвитку, показником якого є культура. Якщо розглядати дії суспільних законів без соціального суб'єкта, це спотворює розуміння природи суспільства.

Історичний процес здійснюється живими людьми, а суспільні закони реалізуються через систему суспільних відносин та діяльність. Соціально-історичний суб'єкт вирізняється особливим типом діяльності, спілкування та самосвідомості. Своєрідність соціального детермінізму розкривається через виявлення дії певних соціальних сил, що виступають рушійними силами суспільного розвитку.

Індивіди як суб'єкти історичного процесу виступають лише у своїх суспільних взаємозв'язках. Їхнє місце в суспільному процесі, міра суб'єктивності та спосіб включення в реалізацію суспільних закономірностей залежать від типу соціальних організацій та характеру суспільних відносин. Діяльність соціального суб'єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.

Об'єктивне можна охарактеризувати як функціональну властивість предметів природи, які суб'єкт включає в свою діяльність. Природний предмет у процесі взаємодії з суб'єктом набуває соціальної форми буття, стаючи засобом задоволення потреб. Суб'єктивне виражає специфічну соціальну активність, що проявляється у свідомій практичній та пізнавальній діяльності, у виборі об'єктів, мети та засобів. Суб'єктивність зосереджує властивості, які є підсумком участі суб'єкта в культурно-історичному процесі.

Лише в діяльності соціального суб'єкта реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладаючою діяльністю людина творить і змінює світ речей, способи спілкування, форми соціальності та інститути, свої здібності, тобто творить свою власну історію і себе.

На сучасному етапі людство не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів з вимогами цілісної соціальної системи та процесами регулювання природокористування. Це вимагає переходу до нового історичного механізму реалізації об'єктивно необхідних зв'язків суспільного життя.

З позиції сучасної соціальної філософії суспільство виступає одночасно і об'єктом, і суб'єктом. Як об'єкт, воно є частиною універсуму та набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства. Як суб'єкт, суспільство є результатом діяльності людей, процесом становлення людської сутності. Об'єктивне і суб'єктивне в людській діяльності нерозривно поєднані.

Теоретичне уявлення про соціум як систему пов'язане з аналізом головних сфер суспільного життя: матеріальної, соціально-політичної, духовної, культурно-побутової. Усі сфери тісно пов'язані між собою, а в центрі кожної має стояти людина.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, джерелом ресурсів та середовищем існування. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Разом вони утворюють систему "суспільство-природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина.

Марксистська соціальна концепція досить складна. Її засади викладені в "Капіталі", "Німецькій ідеології" та інших працях К. Маркса і Ф. Енгельса. Суть суспільних відносин зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку продуктивних сил. Відносини приватної власності розмежовують людей на класи та зумовлюють їх боротьбу. Головними цілями класової боротьби пролетаріату є ліквідація приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату та побудова соціально справедливого суспільства. Засобом досягнення є соціальна революція, яка розв'язує конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Оцінюючи революційний переворот, здійснений Марксом та Енгельсом у суспільствознавстві, слід зробити кілька зауважень. По-перше, марксистську концепцію створено понад 150 років тому, і вона не відповідає на питання сучасності. По-друге, деякі тези мали не загальний характер, а відповідали умовам конкретного періоду. По-третє, історичний розвиток теорії послідовниками свідчить про суттєве спрощення та довільне трактування фундаментальних тверджень. Нарешті, соціальну філософію марксизму не можна трактувати як "найвищий зліт" суспільно-історичної думки.

Сьогодні людство вступає в нову фазу суспільно-історичного мислення, розпочинає "теоретичну реконструкцію" реалій на засадах плюралізму власності та гармонійного поєднання пріоритетів. Саме в цьому контексті слід оцінювати місце марксистської соціальної філософії, вивчаючи її поряд з іншими соціальними доктринами.

Так, Гегель та його послідовники основою історичного розвитку вважають розгортання "абсолютної ідеї" — надприродного духовного начала, що породжує матеріальний світ. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.

Поширеною є думка, що історію рухають видатні особи — царі, законодавці. Значного поширення набула технократична точка зору, прихильники якої вважають вирішальним фактором розвитку техніку та нові технології, а влада має належати технократам. Недоліком цього підходу є варварське ставлення до природи та людини.

Існує неодарвіністська течія, яка зводить закони суспільного розвитку до біологічних закономірностей природного добору. Ряд західних філософів вважають визначальними ціннісні настанови, які є усвідомленими інтересами та визначають норми взаємовідносин людей. Представники екзистенціалізму визначальним вважають усвідомлення вільною людиною своєї сутності, постійне самовдосконалення та відповідальність.

Розглянуті точки зору характеризуються підходом, коли спонукальними причинами людської діяльності є свідомість, духовне, ідеальне. Значна частина філософів висуває на перший план матеріальні фактори. Наприклад, А. Сміт говорив про необхідність панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для розвитку особистої ініціативи. Послідовники матеріалістичних поглядів висунули принцип матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким першоосновою розвитку є трудова виробнича діяльність людей.

2. Матеріальне виробництво як фактор існування та розвитку суспільства. Спосіб виробництва та його структура

Виробництво — це категорія, що характеризує сутність соціального, оскільки саме виробництво є діяльним родовим життям людини, способом її самоствердження як родової істоти. Історія розвитку суспільства — це передусім історія розвитку виробничого суспільного життя.

Виробництво — це діяльність сукупна, суспільна, єдність пізнавальної та практичної діяльності. Ці характеристики передбачають розгляд виробництва як єдності матеріальних і духовних знарядь, матеріального і духовного способів освоєння природного та соціального. Єдність матеріальної та духовної сторін характеризує сутність суспільного способу життєдіяльності протягом всієї історії людства.

Однак реалізується ця єдність у специфічних історичних формах структурування суспільного виробництва. Потреби викликають до життя виробництво, яке виникає як процес, спрямований на задоволення матеріальних потреб людини. Потреба примушує людину визначити мету майбутніх дій. Кожна задоволена потреба породжує іншу, що веде до удосконалення знарядь праці. Наслідком зміни знарядь праці є зміна форм зв'язку між людьми в процесі виробництва.

Визначення матеріального виробництва як реальної основи історії дає змогу глибше усвідомити дію об'єктивних суспільних законів. Матеріальне виробництво не існує поза суспільством, воно виникає і формується в процесі суспільного життя. Зміна засобів праці веде до зміни способів виробництва матеріальних благ. Кожний новий спосіб виробництва є якісно новим етапом у розвитку суспільства. Виробляючи умови, в яких людина проживає, вона тим самим виробляє саму себе. Зі зміною способу виробництва змінюється весь уклад життя суспільства — виникають нові організації, змінюються погляди людей.

Значення матеріального виробництва не обмежується тим, що воно є необхідною умовою існування суспільства і людини. Матеріальне виробництво — це визначаюча реальність, яку кожне покоління застає як дещо відносно стійке. Люди не можуть її конструювати, вони повинні узгоджувати свої дії з цією суспільною реальністю. Тому якщо якісь заклики не погоджені з процесом матеріального виробництва, то вони або передчасні, або нездійсненні.

Аналіз матеріального виробництва дозволив пояснити системність, цілісність суспільства. У матеріалістичному розумінні історії нерозривно пов'язані ідея детермінованості людини об'єктивними умовами буття і визнання свободи, активності, творчості. Кожна людина — продукт обставин, але і людина може змінювати обставини.

Виробництво з точки зору марксистської теорії можна розглядати і в більш широкому змісті як життєдіяльність суспільства, як суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє головну, визначальну роль. Поняття "суспільне виробництво", якому К. Маркс надав велике значення, фіксує той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь у суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе.

Матеріальне розуміння історії виводить нас на людину — головну дійову особу, яка втілює в собі загадку, мету і зміст історичного процесу. Шлях до вирішення загадки лежить через дослідження об'єктивних законів суспільства, в якому індивіди, виробляючи необхідні для життя матеріальні блага, створюють одночасно і себе, і суспільство.

Матеріальне виробництво є основою суспільного розвитку, своєрідною передумовою історії. Якби людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, воно б спотворило історію розвитку цивілізації. Матеріальне виробництво — це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Провідну роль у системі матеріального виробництва відігравали:

1. аграрне виробництво;
2. промислове виробництво;
3. інформаційне виробництво.

Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбулася зміна пріоритетів: виробництво ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво, виходить на перший план.

Спосіб виробництва матеріальних благ — це історично визначений спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, поєднання продуктивних сил і виробничих відносин, робочої сили і засобів виробництва, людей і природи у процесі виробництва. Спосіб виробництва має суспільний характер.

Вирізняють спосіб виробництва матеріальних благ і технологічний спосіб виробництва. Технологія — це система прийомів і засобів виготовлення продукту незалежно від соціальних умов. Для технології питання про власність на засоби виробництва чи розподіл продукції не є суттєвими, в той час як для способу виробництва вони є основними.

Головні процеси способу виробництва такі:

1. безпосереднє виробництво;
2. розподіл;
3. обмін;
4. споживання.

Кожна з цих частин відіграє певну роль у системі виробництва. Якщо є якісь порушення хоча б в одній ланці, це веде до спотворення способу життя людей у суспільстві. Марксисти перебільшували роль виробництва, деякі західні вчені — роль споживання. В результаті вийшли два спотворені способи життя. Співвідношення різних елементів виробництва має бути оптимальним.

Спосіб виробництва матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (продуктивні сили) і відношення людини до людини (виробничі відносини).

3. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин

Суттєвими характеристиками будь-якого способу виробництва є продуктивні сили і виробничі відносини. Як основні параметри механізму його функціонування і розвитку, вони самі зазнають певних змін у цьому процесі, що обумовлює виникнення якісно нових рис у способі виробництва. Таким чином, у структурному відношенні спосіб виробництва постає як єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Розвиток продуктивних сил є головним критерієм суспільного прогресу. Продуктивні сили — це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно може здійснюватися як цілеспрямований процес перетворення. До продуктивних сил належать люди, що здійснюють суспільне виробництво, а також засоби цього виробництва, головним компонентом яких є знаряддя праці. Крім цього, для здійснення процесу виробництва необхідні виробничі будівлі, зв'язок, транспорт, тобто певна інфраструктура. Ідеться про умови праці, котрі разом із знаряддями праці і становлять засоби праці.

До цього комплексу належать також історично набутий досвід виробництва, уміння, знання, навички, різні форми об'єднання виробничих зусиль на основі розподілу та кооперації праці, духовні компоненти. У своїй діяльності людина оволодіває різними силами природи, перетворює їх у засоби виробництва. Вогонь, сила води, вітру, електрична та атомна енергія — це стихійні сили, які перетворюються з допомогою знань та техніки в продуктивні сили людини. Отже, до продуктивних сил суспільства належать суспільно вироблені сили самої людини, а також різноманітні сили природи, освоєні нею.

Суспільні фактори виробництва — це продукти діяльності, властивості яких заздалегідь визначені людиною. Їх субстратом може бути як чиста речовина природи, так і речовина, що пройшла відповідну обробку в процесі виробничої діяльності суспільства.

При розгляді продуктивних сил доцільно звернути увагу на співвідношення категорій "засоби праці" і "засоби виробництва". Процес виробництва обов'язково передбачає предмет праці, без якого засоби праці лишаються такими тільки в можливості. Засіб праці і предмет праці в своїй сутності виступають як засіб виробництва. Предмети праці становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони можуть бути як суто природними утвореннями, так і природними речами, які пройшли через процес праці.

Потрібно враховувати і той факт, що якість виробленого продукту буде залежати від якості предмета і засобів праці. Нині у виробничі процеси запроваджується кібернетичне устаткування, що змінює людину. Проте людина залишається головною продуктивною силою.

В процесі виробничої діяльності знаряддя праці, предмет праці втрачають свою функціональну самостійність. Весь продуктивний процес перетворюється на механізм реалізації сутнісних сил людини. Предметний зміст праці і доцільна діяльність людини постають діалектичною єдністю матеріальних і духовних сил, у взаємодії яких відбувається дійсний рух реального історичного процесу.

Для процесу праці потрібне не просто засоби виробництва й людина, а такий агент, який володів би властивостями, необхідними для перетворення предмета праці на продукт, що задовольняє суспільні потреби. Теоретичною стороною практичної виробничої діяльності є наука, котра виступає духовним регулятором виробництва. Наука і виробництво все тісніше пов'язуються одне з одним.

Варто зазначити, що науково-технічна революція постійно чинить зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя, розвиток самої людини. Вона є одним із соціальних процесів, і саме тому здійснюється як практична реалізація людської діяльності у конкретній системі суспільних відносин. НТР обумовила корінні зміни в усій системі продуктивних сил.

НТП приведе до існування індустріального і постіндустріального суспільства. Існують різні концепції, які розглядають ці суспільства. Одночасно виникають концепції, де йдеться про негативні наслідки НТР. Вплив НТР на людину, її життя і діяльність залежить насамперед від суспільних умов, конкретно-історичної системи суспільних відносин, основу яких становлять виробничі відносини.

Виробничі відносини — це конкретно-історичний спосіб привласнення людиною умов своєї праці. Саме власність — це той конкретно-історичний спосіб, яким поєднується жива та уречевлена праця, праця та її умови. Продуктивні сили становлять зміст способу виробництва. Але зміст не існує сам собі, поза конкретною формою. Цією формою і є виробничі відносини.

У процесі виробництва складається не тільки багаторівнева система зв'язків людини з природою, але й також багаторівнева система спілкування людей між собою, форми якої стають все більш різноманітними внаслідок постійного розвитку продуктивних сил. Виробничі відносини становлять основу всієї системи суспільних відносин. Вони визначають формування соціальної сутності людини. Соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені у виробничих відносинах, оскільки вони відображають властивості форм власності, а також несуть у собі особливість конкретної соціальної системи.

Здійснюючи процес виробництва, люди вступають у певні відносини не тільки з природою і між собою, але і із засобами виробництва. Саме це відношення і визначає різні типи виробничих відносин. Виробничі відносини — це перш за все відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, існують у конкретних формах і типах, зумовлених якісним станом продуктивних сил, а також формою власності на засоби виробництва.

Зміна способу виробництва починається зі зміни продуктивних сил, тобто із свого змісту. Однак виробничі відносини не залишаються пасивними у цьому процесі. Вони виявляють не тільки самостійність, але й активність, впливаючи на розвиток продуктивних сил. Виробничі відносини можуть сприяти розвитку продуктивних сил, сповільнювати його або навіть гальмувати.

Обумовленість удосконалення виробничих відносин характером і рівнем розвитку продуктивних сил є об'єктивною закономірністю нормального функціонування способу виробництва. У будь-якій соціальній системі відповідність між продуктивними силами і виробничими відносинами виникає як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, а також форм і методів організації, управління виробничими процесами. Порушення цієї відповідності веде до зниження продуктивності праці, стримує рух суспільного прогресу.

Продуктивні сили становлять матеріальну основу практичної діяльності, але розвиток цієї матеріальної основи забезпечується чи стримується системою виробничих відносин. Тому певна відповідність продуктивних сил і виробничих відносин стає необхідною умовою прогресивного розвитку суспільства.

Вчення про матеріальне виробництво дає змогу осмислити сутність механізму суспільного розвитку, що важко як для теоретичного розуміння соціальних явищ, так і для вдосконалення практичних дій людей. Спосіб виробництва складають дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини.

Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить в дію знаряддя праці. Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювались і вдосконалювались протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалось виробництво матеріальних благ. Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва". Вони завжди перебувають у тісному зв'язку і діалектичній єдності. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більш того, нові прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх.

Виробничі відносини — це результат людської діяльності, однак складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а в залежності від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.

Висновки

Проаналізувавши літературу та наукові праці з питань соціальної філософії, можна зробити висновки відносно суспільства.

Головна відмінність між твариною і людиною полягає в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське — суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Соціум є особливий спосіб життя особливих істот, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Діяльність і спілкування — всезагальні умови соціального.

Соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя — створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині. Матеріальне в суспільстві — це, звичайно, люди, продуктивні сили і виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять групу соціальних відносин, державу, деякі соціальні інститути.

Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, можна зробити висновок, що суспільство — це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство — це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.

Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості та волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства.

Єдність природи і суспільства обумовлюється процесом матеріального виробництва. Розгляд марксистської соціально-філософської доктрини свідчить про повну методологічну і світоглядну неспроможність цього вчення, про зловісну практику тоталітарно-репресивного суспільства, яке вибудовано на його хибно трактованих засадах, про необхідність викорінення марксистського способу мислення й переходу до нового світобачення, що ґрунтується на новому узагальненні світової суспільно-філософської культури.

"Викорінення" ніяк не означає докорінного знищення теорії, вилучення її з наукового і практичного вжитку. Марксизм потрібно вивчати таким же чином, як і інші соціально-філософські доктрини. У дечому марксистський погляд на суспільство і людину є більш переконливим, ніж інші вчення. Багато його положень постають як загальнолюдське наукове надбання. Разом з тим їх, як і теорії загалом, не слід абсолютизувати. Важливо забезпечити "вмонтованість" марксистського погляду в загальносвітову соціально-філософську картину світу.

Суспільство — це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво. Суспільне виробництво поділяється на духовне і матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (одяг, житло, їжа та інше). Духовне виробництво дає певні знання, створює певне духовне середовище.

Матеріальне виробництво є основою суспільного виробництва, а також умовою їх розвитку. Матеріальне виробництво забезпечує духовне життя людей: розвиток науки і мистецтва, права і політики, філософії і моралі. Матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва. Внаслідок чого матеріальне виробництво є фактором існування та розвитку самого суспільства.

Характер і рівень матеріального виробництва визначається тим способом освоєння природи, в яких воно здійснюється. Спосіб виробництва — це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили — це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному впливі на неї і на розвитку її багатств, в ході якого виробляються умови існування людини і проходить процес її розвитку.

Оскільки в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним, то виникає друга складова способу виробництва — виробничі відносини. До виробничих відносин відносяться, насамперед, взаємини на конкретному підприємстві, але сюди входять і відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі обміну, розподілу та споживання суспільного продукту.

Продуктивні сили і виробничі відносини завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Найоптимальніший варіант, коли виробничі відносини відповідають рівню розвитку продуктивних сил.

Світ, в якому живуть люди, надзвичайно суперечливий. Його пронизують різноманітні процеси. Часом виникають класові чи національні, побутові чи виробничі конфлікти, міждержавні зіткнення, війни, гинуть люди, назавжди зникають з лиця Землі матеріальні та духовні цінності. Запобігти цьому можна лише завдячуючи здоровому глузду, проникливому розуму і добрій волі, сформованих на засадах пізнання, розуміння суті тих життєвих реалій, в яких відбуваються соціальні події, реалізуються людські пристрасті.

Література

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К. Генеза, 1996,-368с.
2. Введение в философию: Учебник для вузов. Фролов И.Т., Арефьева Г.С., Араб-Оглы З.А. й др. М. Политиздат, 1990. - 639с.
3. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. Київ, Наукова думка, 1997.-286с.
4. Производство как общественныйпроцесс. М. 1986 - 356с.
5. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. Общ. ред. сост. ипредисл. А.Ю. Согомонов: Пер. с англ.- М.: Политиздат, 1992. - 543с.
6. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Ужгород Віталій Лях - Київ. Либідь, 1996. - 384с.
7. Філософія: Курс лекцій: Навч. посібник І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк, В.Г. Габачковський та ін. - К. Либідь, 1991. - 456с.
8. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.Ф., Габачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. - К.: Либідь, 1994 - 576с.
9. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін. За ред. І.Ф. надольного - К.: Вікар. 1997 - 584с.
10. Філософія: Підручник / Г.А. Зайченко, В.М. Саратовський, І.І. Кальний та ін. За ред. Г.А. Зайченка та ін. - К.: Вища школа, 1995. - 455с.
11. Яспере К. Смыслй назначение истории. М., 1991. - 284с.