Суспільно-політичні погляди Г.Сковороди

Зміст.

Вступ.

1. Біографічний портрет Г. Сковороди.

2. Суспільно-політичне вчення мислителя.

Висновки.

Перелік джерел.

Вступ

Постать Григорія Сковороди справляла колосальне враження як на його сучасників, так і на наступні покоління української інтелігенції. Його вплив визначався не лише етичними настановами, а передусім способом життя, де теорія завжди збігалася з практикою. Як зазначав С. Єфремов, сучасники називали його «мандрованою академією», а саму особистість філософа ставили нарівні з університетом. Коли поставала потреба знайти людину бездоганної чесності та високих ідеалів, її шукали серед «сковородинців» — послідовників і учнів цього незвичайного мудреця.

Унікальність Сковороди полягає в рідкісному поєднанні фізичної та духовної досконалості. Він дотримувався чітких і непохитних життєвих принципів, серед яких — самопізнання та покора Божій волі. Мислитель постійно наголошував на безмежному духовному потенціалі людини, який слід спрямовувати на божественну справу — пізнання та творчість. У своїх працях він роздумував над фундаментальними питаннями буття.

1. Біографічний портрет Г. Сковороди

Народився майбутній філософ 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині, походив із родини малоземельного козака. Із дитинства хлопець вирізнявся заглибленістю у власний внутрішній світ, незламністю характеру та жагою до навчання.

У 1738 році Григорія віддали до Київської академії, де він опанував філософію, античну та західноєвропейську літературу, досконало вивчив латину, грецьку та німецьку мови. Окрім того, він самостійно оволодів давньоєврейською, щоб глибше зрозуміти Біблію. Юнак мав також видатні музичні здібності, гарний голос і слух, тому 1742 року його запросили до придворної співацької капели в Петербурзі. За два роки він повернувся до навчання.

Сковорода поєднував глибокі знання мов, поетики, риторики та філософії з талантом літератора й митця. Він писав вірші та байки, створював музику, грав на інструментах. Його вроджена чутливість, схильність до рефлексії та любов до праці сформували багатий внутрішній світ і чітку життєву позицію. Особливо його турбував низький рівень духовності тогочасного суспільства — йому було мало власного просвітлення, він болісно переживав злиденне існування свого народу.

Після завершення академії митрополит Т. Щербацький пропонував йому прийняти чернечий постриг, що відкрило б шлях до високих церковних посад. Однак кар'єра не приваблювала молодого філософа.

У 1745–1750 роках Сковорода навчався за кордоном — у Будапешті, Відні, Венеції, Флоренції, Німеччині та, ймовірно, Римі. Він ознайомився з європейською культурою та передовими філософськими ідеями, проте на Заході не знайшов тієї духовності, якої прагнув.

Із 1753 року розпочалася його п'ятнадцятирічна педагогічна діяльність. Спершу він викладав поетику в Переяславському колегіумі за власною програмою, записаною як «Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной». Але місцевий єпископ заборонив цей курс, тож Сковорода повернувся до Києва.

У цей період з'являється значна частина поетичної збірки «Сад божественних пісень», у якій відображено духовну драму людини, що не може змиритися зі світом несправедливості.

З 1759 до 1769 року він викладав поетику та етику в Харківському колегіумі. Тоді ж створив «Басни Єзоповы», «Начальную дверь ко христианскому добронравию», а також великі філософські праці — «Наркисс. Разглагол о том: узнай себе» та «Симфония, нареченная книга Асхань о познании самого себе». У цих творах він розвиває центральну ідею своєї філософії — про самопізнання та розрізнення істинного, духовного й хибного, нижчого в людині.

Через постійний тиск церковників, які вимагали прийняти сан, він змушений був залишати колегіум у 1760, 1764 та 1766 роках. Остаточно звільнений у 1769 році, він утратив можливість займатися улюбленою педагогічною справою. Того ж року з'являється збірка «Басни Харковские».

Відтоді Сковорода обрав життя мандрівного філософа — своєрідне чернецтво у світі. Понад двадцять п'ять років він ходив містами й селами Лівобережної України, проповідуючи власні ідеї. Одягався просто, не вживав м'яса й риби, спав не більше чотирьох годин, вставав до світанку й зазвичай подорожував пішки. Він був завжди бадьорим, привітним, задоволеним життям, охоче спілкувався з людьми різних станів, відвідував хворих, утішав засмучених, ділився останнім із бідними. У його торбині завжди лежали розкішно оздоблена Біблія та флейта з мундштуком зі слонової кістки.

Під час мандрів він вів повчальні бесіди з представниками всіх верств, гостював у друзів у маєтках, селах, монастирях. Зимові місяці проводив у домівках близьких людей, де писав філософські та поетичні твори, а також листи повчального змісту.

З простими людьми він був скромним і доступним, але перед зухвалістю вельмож умів постояти за себе, показуючи їхню справжню нікчемність. Образ мандрівника дозволяв йому залишатися собою в будь-яких обставинах, гнучко змінюючи поведінку залежно від ситуації.

На пропозиції опублікувати свої книги він незмінно відмовлявся. Однак рукописи, які він залишав у домах, де працював, уже за життя автора переписували й передавали з рук у руки. Систематичне збирання та видання його спадщини розпочалося лише в середині XX століття.

У 1769–1774 роках, окрім «Басен Харьковских», він створює «Беседу, нареченную двое, о том, что блаженным быть легко», «Диалог, или Разглагол о древнем мире», «Разговор, называемый Алфавит, или Буквар мира».

Новим етапом творчості стає трактат «Израилский Змий» (1775–1776), у якому найповніше викладено вчення про символічний світ.

У 80-х роках XVIII століття з'являються «Жена Лота» та «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим». Тоді ж філософ створює розширену редакцію «Сада божественних пісень», а 1791 року завершує останній великий твір — «Діалог. Имя ему Потоп Змиин», що поєднує трактат, діалог, притчу та вірш.

Помер просвітитель 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю він склав заповіт, у якому просив поховати себе на пагорбі біля гаю. Своє ставлення до тогочасної дійсності він висловив у епітафії: «Світ ловив мене та не впіймав».

2. Суспільно-політичне вчення мислителя

Політична філософія Сковороди виходить із розуміння людини як особливого елемента макрокосму. Людина, на його думку, — це центр, де сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб зрозуміти світ (макрокосм), необхідно пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні філософ бачив ключ до осягнення буття як світу природи та культури. Найвища цінність для людини — щастя, що ґрунтується на духовному багатстві. Жодні титули чи посади не можуть замінити глибини духовної сутності. Пізнавши себе, людина обере заняття відповідно до своєї природи («сродний труд») і побудує життя згідно з духовними надбаннями. Сковорода відстоював ідею відродження людини через пізнання в собі Бога. Звідси випливає його обґрунтування суспільних відносин як людяних і гуманістичних. Суспільно-політичний ідеал — гармонійне суспільство, яке він називає «людською державою», де політичний устрій базується на компромісі, взаєморозумінні та духовній єдності громадян. Хоча його роздуми часто фрагментарні, позначені утопізмом і містикою, загальна ідея повернення людини до людських форм соціальних відносин схоплена напрочуд точно й своєчасно.

Отже, усе, що відбувається у світі-макрокосмі, завершується в людині-мікрокосмі. Згідно з ученням Сковороди, пізнавальні можливості людини безмежні. Прагнення до пізнання ототожнюється з прагненням до Бога без посередників, адже Бог — це сама природа, а людина — її творіння. Пізнаючи Бога, людина пізнає себе. Таким чином, Сковорода заперечує агностицизм.

Важливий нюанс його теорії пізнання: він не пов'язує зростання знань із зростанням матеріальних потреб, яке зазвичай розуміють як шлях до щастя. Навпаки, чим глибше людина пізнає себе та світ, тим розумнішими й скромнішими мають бути її потреби.

Філософська спадщина Сковороди значною мірою визначила напрям думок його сучасників і наступних мислителів — І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, М. Максимовича, Т. Шевченка, а також учасників Кирило-Мефодіївського товариства та української політичної думки XIX століття загалом.

Сковорода, який називав себе «гражданином всемірним», під час мандрів Європою, імовірно, чув про масонство. Сам він ставився до нього байдуже або й негативно. Його учень і біограф Ковалинський передає думку вчителя, який порівнював масонів із сектантами: «Я не знаю мартынистов, ни разума, ни ученія ихь; ежели они особничествують вь правилахтъ и обрядахь, чтобы казаться мудрыми, то я не хочу знать ихь; ежели они мудрствують въ простоте сердца, чтобь быть полезными гражданами обществу, то я почитаю ихъ; но ради сего не для чего бы имъ особничествовать. Любовь кь ближнему, — додає Сковорода, — не имеетъ никакой секты: на ней весь законъ и пророки висять».

Попри такий суворий присуд, у Сковороди були риси, що зближували його з масонством. Недарма саме масони одними з перших у Росії звернули увагу на його твори, опублікувавши частину з них у «Сіонском Вестнике» — органі містичного масонства. Проф. М. Сумцов зазначав: «Не був Сковорода масоном, але великою він мірою виріс і виховався в тій атмосфері, що живила і російське масонство, і між ним та масонами є спільні точки у формі великого нахилу до старозавітних книг, містичного тлумачення, байдужості до догматичного боку християнства, щиро аскетичного життя та бажання через моральну науку й моральне життя особисте піднести моральний рівень громади, — а на цьому Сковорода не різнився з кращими російськими масонами, Новиковим, Лопухіним і найбільш з Гамалією». Ще цікавішими є громадські переконання та практична діяльність Сковороди, що ставлять його поряд із кращими представниками просвітницького масонства. Ураховуючи величезний вплив його поглядів і особистості на сучасне українське громадянство, можна стверджувати, що його діяльність певною мірою підготувала ґрунт для організацій морального характеру, які невдовзі постали в Україні у формі масонських лож. Серед діячів українського масонства були й безпосередні учні Сковороди, і люди, які виховувалися під його впливом і формували свої громадсько-моральні погляди на основі його науки.

Висновки

Теоретична спадщина Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) справила значний вплив на розвиток української суспільної думки. Як проповідник демократичних ідей і гуманіст-просвітитель, він порушив у своїх працях фундаментальні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Центральне місце в його творчості посідають філософсько-соціологічні твори: «Начальная дверь к христианскому добронравію», «Наркісс. Разлагол о том: Узнай себе», «Симфонія, нареченная книга Аскань о позваний самого себе», «Разговор называемый Алфавит, или Букварь мира», «Благодатний Зродий» та інші. За життя автора жоден із них не був надрукований, більшість поширювалася в рукописах. Слово й наука Сковороди жили не лише в народі, а й в освічених колах тогочасної України, впливаючи на перших провісників відродження — І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, Т. Шевченка.

У творі «Начальная дверь» Сковорода розвинув учення про два світи, або дві натури: видиму (матеріальну) та невидиму (духовну, «божественну сутність»). Бог існує в усьому — у природі та людині, і є істиною-ідеєю.

Поряд із цим учением він висунув теорію трьох світів: великий світ — всесвіт (макрокосмос), що не має меж; малий світ — людина (мікрокосмос); і символічний світ — Біблія, яку слід розуміти символічно. Кожен із цих світів має дві натури: зовнішню (матеріальну) та внутрішню (духовну). Сковорода вважав, що весь світ пізнаваний, а людина здатна осягнути як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина — частина всесвіту, для пізнання природи вона мусить насамперед пізнати себе. Він учив, що людина має працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим і не гнатися за багатством. Користолюбці та кар'єристи, на його думку, є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії та воєн.

Центральним питанням соціальної філософії Сковороди була проблема людини та її щастя, пошук шляхів, що ведуть до нього.

Список використаної літератури

1. Іваньо І. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди/ І. В. Іваньо,. -К.: Наук. думка, 1983. -270 с.

2. Валявко І. Філософія Григорія Сковороди в осмисленні Дмитра Чижевського/ Ірина Вікторівна Валявко,. -К.: Київське братство, 1996. -56 с.

3. Г.С.Сковороді - 270: Матеріали наукової міжвузовської конференції, присвяченої 270-річчю від дня народження Г.С.Сковороди/ Ред. О.О.Решетов,; КІСМ. -Кіровоград: КІСМ, 1992. -70 с.

4. Григорій Сковорода: 1722-1794 : Бібліографічний покажчик/ Укл.: Галина Гамалій, Віталій Шевченко, Ред. Р.С. Жданова; М-во культури і мистецтв України, НПБУ, Нац. музей літератури України. -К., 2002. -135 с.

5. Лощиц Ю. Сковорода/ Юрий Михайлович Лощиц,. -М.: Мол. гвар-дия, 1972. -220 с.

6. Махновець Л. Григорій Сковорода : Біографія/ Леонід Махновець,. -К.: Наук. думка, 1972. -253 с.

7. Поліщук Ф. Григорій Сковорода [1722-1794] : Життя і творчість/ Федір Микитович Поліщук,. -К.: Дніпро, 1978. -260 с.

8. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди/ Дмитро Чижевський,. Підготовка тексту , мовна ред. та вступ. ст. Леоніда Ушкалова,. -Х.: Акта, 2003. -430 с.