Суспільне життя

1. Соціалізація. Ключові групи чинників (або засад) суспільного життя.

1.1. Визначення та суть соціалізації.

1.2. Основні групи чинників (або засад) суспільного життя.

2. Будова та головні компоненти програми соціологічного дослідження.

2.1. Що таке програма соціологічного дослідження.

2.2. Структурна організація програми.

3. Реклама у повсякденному житті. Позитивні й негативні наслідки.

Перелік використаних джерел.

1. Соціалізація. Основні групи чинників (або засад) суспільного життя

1.1. Поняття та сутність соціалізації

Соціалізацію визначають як процес, у ході якого немовля, що не володіє жодними навичками, поступово стає особистістю, здатною розуміти себе та довкілля, пристосовуватися до нього, засвоюючи знання й моделі поведінки, характерні для культури (цивілізації) того суспільства, у якому вона народилася. Водночас соціалізацією називають і процес повторної адаптації дорослої людини, яка через певні обставини (тривале перебування у в'язниці, участь в асоціальних угрупованнях тощо) була відірвана від соціуму або змінила країну проживання (наприклад, через зміну громадянства).

Соціалізацію не варто розуміти як своєрідне «культурне програмування», за якого дитина лише пасивно вбирає зовнішні впливи. Навіть новонароджений має власні потреби й вимоги, що впливають на поведінку дорослих, відповідальних за нього: дитина з перших днів є активною істотою.

Завдяки соціалізації забезпечується зв'язок між поколіннями. Поява дитини суттєво змінює життя її вихователів, змушуючи їх навчатися нового й набувати досвіду. Батьківство, як правило, на все життя пов'язує діяльність дорослих із дітьми. Навіть коли діти виростають і з'являються онуки, старші залишаються батьками, що формує нову мережу родинних стосунків і поєднує різні генерації. Хоча засвоєння культурних елементів найінтенсивніше відбувається в ранньому дитинстві, процес навчання й адаптації триває протягом усього життя людини.

Процес соціалізації особистості стартує в ранньому віці та триває до настання громадянської зрілості, хоча набуті повноваження, права й обов'язки не свідчать про повне завершення цього процесу: у певних аспектах він продовжується все життя.

За Д. Смелзером, успішна соціалізація потребує дії трьох чинників: очікувань, зміни поведінки та прагнення відповідати цим очікуванням. Формування особистості, на його думку, проходить три стадії: 1) наслідування та копіювання дітьми поведінки дорослих; 2) ігрова стадія, коли діти починають усвідомлювати поведінку як виконання певної ролі; 3) стадія групових ігор, на якій діти вчаться розуміти очікування цілої групи.

Соціалізацію необхідно розпочинати з дитинства, адже саме тоді формується близько 70% особистості. Якщо з цим запізнитися, можуть розпочатися незворотні процеси. У дитинстві закладається підґрунтя соціалізації, і водночас це її найвразливіший етап. Діти, ізольовані від суспільства, у соціальному плані значно програють, хоча багато дорослих свідомо обирають самотність та ізоляцію для глибоких роздумів і споглядання. Коли ж дорослі потрапляють в ізоляцію проти власної волі на тривалий час, вони зазвичай не гинуть духовно чи соціально. Навпаки, долаючи труднощі, вони розвивають свою особистість і відкривають у собі нові риси [8, c. 246-248].

Отже, початкова та продовжена соціалізація — це якісно різні етапи. Соціалізація є акумулятивним процесом, під час якого відбувається накопичення соціальних навичок.

Соціалізацію часто розглядають як підготовку дітей до життя у світі дорослих. Але чим ці два світи відрізняються? Наскільки суттєві ці відмінності? І чи справді потрібна спеціальна підготовка для переходу з одного світу в інший?

Діти та дорослі відрізняються за багатьма параметрами: зростом, фізичною силою, розумовими здібностями та вмінням їх використовувати, ставленням до небезпеки й ризику, співвідношенням раціонального та емоційного, обсягом знань, здатністю вчитися на помилках, умінням ухвалювати рішення у складних ситуаціях, готовністю брати на себе відповідальність.

Однак найголовніша відмінність — це виконання соціальних ролей. Діти є єдиною категорією населення, яка не має соціальних статусів і ролей, якщо не брати до уваги таких статусів, як «дитина», «хлопчик/дівчинка», «син/донька», «племінник» тощо, які вони ще не до кінця усвідомлюють. Оскільки діти не виробляють матеріальних благ і не є економічно самостійними, вони не мають професійних, економічних чи політичних статусів і ролей. Їм невідома сутність статусів — коло прав та обов'язків. Вони не знають, у чому полягають обов'язки інженера, листоноші, парламентарія чи парафіянина. Дітям невідоме поняття відповідальності. Вони не розуміють суті соціальних норм, навіть якщо дорослі їм про це розповідали.

Теоретичні та дуже приблизні знання про соціальні ролі не дають підстав стверджувати, що діти їх опанували чи засвоїли. Вони грають у ролі, але не поводяться згідно з вимогами соціальної ролі. У дітей відбувається лише ігрове освоєння соціального світу: хлопчики грають у війну, а дівчатка — у дочки-матері. Дорослі ж не грають у ролі, за винятком ігрових методів навчання в бізнесі.

Таким чином, дитячий і дорослий світи відрізняються з погляду соціалізації. Вони перебувають на протилежних полюсах цього процесу. Головна відмінність — ступінь оволодіння соціальними ролями [15, c. 229-231].

Активний період соціалізації завершується в юності. До юнаків зазвичай відносять підлітків і молодих людей віком від 13 до 19 років, яких також називають тінейджерами. У цьому віці відбуваються значні фізіологічні зміни (зокрема, статеве дозрівання), що спричиняють психологічні зрушення: виникає потяг до протилежної статі, з'являється агресивність, яка часто буває невмотивованою, спостерігається схильність до необдуманого ризику та нездатність оцінити його небезпеку, а також підкреслене прагнення до незалежності.

Психофізіологічні зміни не можуть не впливати на перебіг і зміст соціалізації. Схильність до інновацій і творчості, заперечення авторитетів, з одного боку, та підкреслена автономія — з іншого, породжують явище, відоме як молодіжна субкультура. Вона асоціюється з трьома головними негативними символами: наркотиками, сексом і насильством. Підлітковий період називають «важким віком» або «переломним періодом». Його суть полягає у зміні поведінкових характеристик: від майже повної слухняності, властивої малим дітям, юнаки переходять до стриманої слухняності — прихованої непокори батькам. Якщо раніше діти дивилися на світ очима батьків, то тепер вони ніби ведуть подвійний рахунок: у підлітків формується паралельна система цінностей і поглядів, яка частково збігається з позицією батьків, а частково — з поглядами однолітків. У цей період завершується формування фундаменту особистості та добудовуються її верхні, світоглядні поверхи. Усвідомлення власного «Я» відбувається через осмислення свого місця в житті батьків, друзів і соціуму. Водночас триває пошук моральних орієнтирів, пов'язаний із переоцінкою сенсу життя. Підлітки та юнаки особливо чутливі до негативних оцінок оточення, особливо якщо вони стосуються одягу, зовнішності, манер поведінки чи кола знайомств — усього, що становить соціальне середовище та соціальну символіку «Я». Гіпертрофована самостійність виявляється в різкості власних оцінок: для багатьох тінейджерів «добре» і «правильне» — це лише те, що їм подобається [5, c. 406-407].

Взаємини між батьками та дітьми є вирішальним чинником соціалізації. Вони виникають у найвідповідальніший момент — коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, найбільш довірлива й відкрита до нового, тобто в період дитинства. Друга особливість — ці взаємини тривають усе життя й справляють найдовший вплив. Третя риса — батьківсько-дитячі стосунки є найтіснішими й найближчими з усіх можливих у людському суспільстві.

Багато хто вважає, що батьківські почуття передаються біологічно та пробуджуються з народженням першої дитини. Справді, у всіх живих істот — від птахів до ссавців — батьківська турбота запрограмована генетично. Однак для людей це справедливо лише наполовину. Батьківство — це насамперед соціально набуте ставлення. Практично тільки люди можуть підкинути дитину, передати її на виховання в іншу сім'ю чи віддати під опіку держави. Лише люди створили спеціальні заклади для дітей, які залишилися без піклування, і систему санкцій, що карають за порушення або заохочують за дотримання батьківських обов'язків.

У зрілому віці долається рольовий конфлікт (рольове безправ'я). Психофізіологічне дорослішання збігається із соціальним та економічним, а домагання, амбіції та надії юності отримують задоволення пропорційно витраченим зусиллям і набутим знанням. Зрілий вік характеризується розквітом людської особистості.

Зрілий вік як такий не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне поняття, що охоплює кілька життєвих циклів, розділених важливими подіями: оволодіння професією, проходження армійської служби, початок трудової діяльності, одруження чи заміжжя, створення сім'ї, народження дітей.

Конкретний вік, зокрема літній, визначає придатність чи непридатність до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати головну функцію — бути виробником матеріальних цінностей. Із виробника вона перетворюється на споживача, а отже, на утриманця. Хоча стара людина часто така ж беззахисна й слабка, як дитина, на відміну від дитини вона не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення у спілкуванні з дітьми, а у спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше вбачають лише обов'язок [6, c. 124-126].

1.2. Основні групи чинників (або засад) суспільного життя

Суспільство — надзвичайно складна система, що постійно змінюється, тому його важко вивчати. Деякі вчені навіть пропонують відмовитися від пошуку законів суспільства й перейти до опису фактів та їх зіставлення. Хоча такий підхід заслуговує на увагу, особливо при розгляді таких чинників, як культура, політика, техніка, суспільство не можна звести до простої сукупності факторів чи навіть їх взаємодії. Соціальна філософія має впорядкувати суперечливу систему чинників, визначити первинний і вторинний рівні суспільного життя та їхні функції.

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна й та сама потреба може породжувати численні інститути, а з іншого — кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм, культурних цінностей і соціального досвіду.

Суспільство як соціальна реальність упорядковане не лише інституційно, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об'єднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну та духовну.

Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Її серцевина — матеріальне виробництво, без якого людське суспільство не могло б існувати, тим більше розвиватися. У процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби для задоволення потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою та джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб [11, c. 127-128].

Причини, що спонукають людину до діяльності, мотиви її поведінки завжди пояснюються потребами, а точніше — прагненням їх задовольнити. У цьому розумінні потребу можна визначити як діяльне (активне) відношення суб'єкта до об'єкта, який може стати предметом задоволення. Спочатку люди привласнювали те, що природа давала в готовому вигляді. Однак такого «матеріалу» в природі дуже мало. Тому люди почали спрямовувати свою діяльність на об'єкти природи (використовуючи її закони), щоб виробляти те, чого природа не може дати в готовому вигляді. Створення таким чином необхідних благ і є процесом матеріального виробництва.

Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими та іншими спільнотами людей. В основі цієї сфери лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

З появою економічної та соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку неминуче виникають нові форми суспільних відносин — політичні й правові. Формується сфера політичного життя, зміст якої відображається в політичній системі.

Політика як суспільне явище виконує низку важливих функцій, серед яких:

вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб'єктів; управління соціально-політичними процесами; визначення пріоритетів розвитку суспільства та забезпечення гармонії соціальних груп й окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп, запобігання конфліктам, збереження цілісності й стабільності соціальної системи [12, c. 361-363].

2. Структура та основні елементи програми соціологічного дослідження

2.1. Поняття програми соціологічного дослідження

Програма соціологічного дослідження — це науковий документ, що визначає методологічні та процедурні основи вивчення соціального об'єкта. По суті, вона є теорією і методологією конкретного дослідження окремого емпіричного об'єкта чи явища. У програмі практично реалізуються загальнотеоретичні та методологічні принципи філософії як загальносоціологічної теорії та спеціальних теорій дослідження. Відповідно до свого призначення програма виконує три функції: методологічну, методичну та організаційну.

Методологічна функція програми передбачає визначення наукових проблем, для вирішення яких проводиться дослідження; формулювання мети й завдань; фіксацію вихідних уявлень про об'єкт; встановлення зв'язку даного дослідження з раніше проведеними або паралельними дослідженнями проблеми.

Методична функція полягає в розробці загального логічного плану дослідження, на основі якого здійснюється цикл «теорія — факт — теорія». Методика розкриває шляхи, методи та способи збирання, аналізу й опрацювання інформації, дає змогу розробити процедуру дослідження та провести порівняльний аналіз результатів аналогічних досліджень.

Організаційна функція забезпечує розробку чіткої системи поділу праці в дослідницькому колективі, контроль за перебігом дослідження та публікацію результатів за потреби [7, c. 243-244].

2.2. Структура програми

Програма охоплює детальне, чітке та завершене формулювання мети й завдань, методологічне обґрунтування проблеми, визначення конкретної мети, об'єкта й предмета дослідження, логічний аналіз основних понять, формулювання гіпотез і завдань; методичне визначення сукупності методів збирання й опрацювання первинної соціологічної інформації, логічної структури інструментарію та логічних схем їх опрацювання на ЕОМ. Програма є теоретичною основою процедур дослідження — збирання, опрацювання й аналізу інформації, необхідної для отримання теоретичних висновків і практичних рекомендацій. Складений на основі програми організаційно-технічний план має оперативний характер і визначає послідовність процедур. Програма та організаційно-технічний план затверджуються адміністрацією установи, де проводиться дослідження. Розділи цих документів включаються в перспективні та поточні плани установи. Для керівництва дослідженням призначається відповідальна особа, а також наукові працівники, відповідальні за своєчасне виконання досліджень згідно з програмою та планом. Відправним пунктом будь-якого дослідження є проблемна ситуація — специфічне становище об'єкта, що характеризується суперечностями між потребами. Варто пам'ятати, що надто широкий план досліджень потребує значних зусиль і часу. Якщо не вдається одразу надати формулюванню проблеми ясності та чіткості, можна здійснювати дослідження поетапно, відповідно до методики й методології.

Іноді в ході одного дослідження доводиться шукати відповіді на кілька проблем. Однак таке можливе лише тоді, коли сама програма спрямована на багатоаспектний соціологічний аналіз. У принципі ж вивчати кілька проблем у межах одного дослідження недоцільно. По-перше, ускладнюється інструментарій, який стає громіздким і логічно нечітким, що може знизити якість зібраної інформації. По-друге, втрачається оперативність дослідження, що призводить до старіння даних і втрати їх актуальності. По-третє, досвід показує недоцільність і складність одночасного вивчення кількох проблем на одному об'єкті. У сучасних умовах соціологічні дослідження охоплюють практично всі сфери життя суспільства. Їх проведення визначається соціально значущою метою. Безпосереднім приводом до здійснення досліджень є реальні суперечності в розвитку соціальної системи між її елементами. Саме такі суперечності становлять суть проблеми [9, c. 187-189].

Варто розрізняти соціальні та наукові проблеми. Соціальні проблеми — це життєві суперечності, що вимагають організації цілеспрямованих дій для їх усунення. Наукові проблеми — це знання і незнання. Вони відображають суперечності між знанням потреб суспільства та незнанням шляхів і засобів реалізації дій. Постановка наукової проблеми означає вихід за межі вивченого в сферу того, що має бути вивчено. Не завжди соціальна проблема може бути вирішена в межах наявних знань. Тому вирішення деяких проблем потребує теоретичних і практичних дій, спрямованих на отримання нового знання, а в прикладних дослідженнях використовуються старі знання, яких нерідко буває недостатньо. Саме тому соціологічні дослідження зазвичай є комплексними й потребують ґрунтовної програми.

Перша вимога до програми — необхідність чіткої, конкретної та аргументованої постановки проблеми. Дослідження без програми нагадує пошук методом спроб і помилок: витрати енергії часто не виправдовуються й не дають бажаного ефекту. У процесі дослідження з'ясовується, що поняття «покриваються емпіричними даними», а без гіпотез незрозуміло, як опрацьовувати матеріал. Спроби сформулювати питання на стадії аналізу даних призводять до розчарування: матеріал зібрано неповністю, відбір не задовольнив потреби, відповіді отримано не на ті питання, що передбачалися. Зрештою дослідники усвідомлюють, що зроблено не все й не так, як планувалося. Попередній висновок нерідко виникає навіть при старанно розробленій програмі, але тоді сумніви мають інший характер — вони стосуються досягнення бажаних результатів. Виникають обґрунтованіші гіпотези, що потребують спеціальної переробки за новою програмою. Таке незадоволення результатами — плід творчого пошуку, тоді як раніше йшлося про невикористані можливості.

Друга вимога — ясність, точність і деталізація програми. Усі її положення мають бути чіткими, а елементи — продуманими відповідно до логіки дослідження. Без ясно вираженої програми учасники втрачають спільну мову та витрачають час на уточнення питань, які не виникли б за наявності спільної програми.

Третя вимога — логічна послідовність усіх елементів програми. Не можна починати вибір плану, не уявляючи мети й завдань дослідження. Не можна формулювати гіпотези, не уявляючи об'єкта. Програма — це чітко й логічно сформульовані мета, завдання, орієнтири, об'єкти, предмети, способи та методи дослідження.

Четверта вимога — гнучкість програми. Це може здатися суперечністю логічності, але насправді гнучкість підкреслює зв'язаність усіх ланок у динаміці дослідження та зобов'язує систематично переглядати всі розділи, виявляючи й усуваючи помилки. Підготовка програми — справа не проста, вона потребує значних затрат часу й зусиль. Практика показує, що розробка програми забирає більше часу, ніж сам процес її реалізації. Старанно продумана програма — неодмінна умова успішної реалізації дослідження та високого рівня науковості [2, c. 49-50].

Практичні поради. Перша: не починайте розробку програми, поки не з'ясували головну мету дослідження та його практичний сенс.

Друга: обдумайте й обговоріть з іншими дослідниками, чи є проблема достатньо значущою теоретично й практично, щоб витрачати зусилля на її дослідження; чи немає вже готових аналогів вирішення; чи не є вона частиною загальнішої проблеми. Визначте, чи буде дослідження теоретико-прикладним або практично-прикладним, і вирішіть, чи маєте достатні ресурси (знання, джерела інформації, матеріальні засоби). У попередньому варіанті програми деталізуйте дослідження, намітьте об'єкт, уточніть предмет і подумайте, які практичні труднощі можуть виникнути, наскільки доступні об'єкти дослідження та чи отримаєте підтримку від відповідальних осіб.

Третя: важливо чітко сформулювати мету дослідження, визначити основне питання, на яке передбачається отримати відповідь, і ступінь його деталізації щодо обраного об'єкта. Встановлюються певні взаємозв'язки та залежності, розробляються різні варіанти практичних рішень проблем [3, c. 136-137].

3. Реклама в нашому житті. Позитивні та негативні відбитки

Сьогодні багато практиків досі переконані, що комерційна реклама, впливаючи на свідомість чи підсвідомість людей, здатна штучно створювати потреби в рекламованих товарах і послугах, нібито з нічого, «на порожньому місці». Подібні погляди в сучасній науковій психологічній літературі та літературі з маркетингу часто критикуються, визнається лише непряма, опосередкована участь реклами у формуванні потреб. Проте досі відкритим залишається питання: чому й у яких випадках люди купують товари, які начебто їм не потрібні? Саме тому проблему ефективності методів психологічного впливу в рекламі та співвідношення впливу й потреб сьогодні вважають основною проблемою психології реклами [5, c. 87-89].

Головні негативні наслідки цього впливу полягають у тому, що реклама спричиняє стереотипізацію мислення та поведінки, нав'язує готові моделі й стандарти життя. Реклама навіює думку, що придбання певної речі зробить людину щасливішою, привабливішою, успішнішою та сприятиме підвищенню її статусу. Люди оцінюють себе та інших залежно від того, чим вони володіють, а не від особистих якостей. Так формується система цінностей, орієнтована виключно на споживання. Але неможливо купити все, особливо з огляду на матеріальний стан більшості. У звичайному житті пересічні люди не можуть виглядати такими привабливими й успішними, як герої рекламних роликів. Це призводить до виникнення в багатьох людей, особливо молодих, комплексу меншовартості. Тим більше, що праця, пов'язана з досягненням добробуту, лишається «поза кадром». Подібні уявлення нерідко спричиняють асоціальну поведінку молоді. Навіть у законослухняних громадян зрілого віку рекламний тиск і неможливість задовольнити всі, часом штучно створені самою рекламою, потреби викликають стрес.

До реклами можна ставитися по-різному. Але загальновизнано, що вона давно перестала бути просто джерелом інформації про товари й послуги. Психологи вважають її одним із найпотужніших засобів впливу на масову свідомість. Техніка переконання в рекламі створює лише ілюзію вільного вибору, нав'язуючи певні стереотипи, стандарти й цінності. Серед негативних моментів також створення штучних потреб і поширення далеко не бездоганних естетичних смаків.

І хоча більшість із нас, здається, чудово розуміє, що те, у чому нас старанно переконує реклама, зовсім не є істиною в останній інстанції, ми все одно заворожено стежимо за миготінням рекламних роликів, повторюємо не надто грамотні слогани, а в супермаркеті не замислюючись обираємо товари розкручених рекламою марок.

Особливо «рекламоманія» зачіпає молодь, дітей і підлітків. Зріла людина може протиставити рекламному впливові власні сформовані погляди, смаки та моральні критерії. Допомагає протистояти рекламному навіюванню високий рівень загальної культури. Проте навіть дорослим і освіченим це протистояння вдається далеко не завжди. Тому так важливо навчитися критичного ставлення до реклами, зробити своєрідне «щеплення» проти неї. Недобросовісній і навіть маніпулятивній рекламі цілком можна протистояти.

Отже, щоб захистити себе від маніпулятивного впливу реклами, можна запропонувати кілька простих, але дієвих прийомів.

Перш за все, будьте упередженими, — радять фахівці. Завжди пам'ятайте, що мета будь-якої реклами — змусити вас щось купити. Відповідно сприймайте всі пропозиції, особливо підкреслено некомерційні, адже саме в такій упаковці вони найбільш небезпечні.

На думку психологів, найбільший вплив на людину має телереклама. Тому, дивлячись рекламний ролик, ніколи не забувайте, що перед вами не «випадкові перехожі» чи експерти, а професійні актори або спеціально підібрані люди. Усе, що відбувається на екрані, спрямоване виключно на те, щоб переконати глядача в досконалості рекламованого об'єкта.

У сучасному світі останнім часом надзвичайна увага приділяється психології рекламного впливу. Психологічний вплив постійно проявляється у стосунках дітей і батьків, учнів і вчителів, чоловіка й жінки, керівника й підлеглого. Психологія рекламного впливу — це складний багатоступеневий процес, що складається з кількох етапів: привернення уваги; підтримка інтересу; виникнення емоцій; переконання; прийняття рішення; дія (здійснення покупки) [8, c. 53-55].

Найголовнішими функціями реклами є інформаційна, маркетингова, просвітницька та соціальна. Основним психологічним методом впливу є механізм сугестії, або навіювання. Сугестія тлумачиться як прямий і неаргументований вплив однієї людини на іншу чи групу, побудований на некритичному сприйнятті інформації.

Упродовж багатьох років погляди дослідників на сутність навіювання різнилися. Інколи навіювання розглядалося як певний етап класичного гіпнозу, інколи — як окремий, самостійний засіб психічного впливу.

Вважається, що при навіюванні за допомогою дій сугестора в корі головного мозку виникає затримка всіх протилежних імпульсів. Така затримка змушує діяти певним чином, тобто не роздумуючи.

Наступний метод впливу — переконання. Такий вплив спрямований на другу сигнальну систему людини та через неї — на ті чи інші соматичні прояви. Одним із найсильніших прийомів переконання є демонстрація в рекламі конкретної унікальної товарної продукції.

Серед різноманітних методів психологічного впливу застосовуються також ті, що ґрунтуються на використанні стереотипів. Учені розробили систему психологічного впливу, яка базується саме на використанні стереотипів. Розглянувши велику кількість «позитивних», «негативних» і «вічних» стереотипів, вони стверджують, що вміння вдало використовувати стереотипи є важливим компонентом ефективності рекламної роботи.

Наслідування також відіграє значну роль у сфері рекламного впливу, хоча як механізм суттєво відрізняється за своєю природою, адже наслідування в підлітка й дорослої людини відбувається на основі різних психологічних закономірностей. У дорослої людини наслідування рекламного персонажа найчастіше виявляється у зіставленні побаченого з власними ціннісними орієнтаціями, мотивацією, потребою та бажанням бути схожим на успішну людину.

За способом психологічного впливу рекламу умовно можна поділити на емоційну та раціональну.

Залежно від суб'єкта рекламної діяльності виокремлюють торгову, політичну та соціальну рекламу. Також можна виокремити класифікацію за принципом цільової аудиторії, використовуваних засобів передачі даних і територіального охоплення.

Отже, реклама є складною психологічною технологією, орієнтованою на маніпулювання потребово-мотиваційною сферою та сферою свідомості особистості для досягнення соціально-політичної, економічної та іншої користі [7, c. 26-27].

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., вип. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія: Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2. вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс: Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В.П. Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія: Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.

12. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія: Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів / Укл.: В.М. Піча, Н.М. Хома; Соціологічна асоціація України. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. — 474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В.І. Воловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 727 с.

15. Соціологія: Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

16. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.