РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

ВСТУП

Розпочинаючи розгляд цієї теми, варто наголосити: висвітлення й характеристика як традиційних, так і сучасних свят Кіровоградщини відіграє важливу роль у дослідженні історії культури України загалом.

Сучасну історичну ситуацію України як незалежної держави визначає процес пошуку національної ідеї. Її невід'ємною складовою є повернення українського народу — головної зацікавленої сили в існуванні української держави — до культурних витоків. А складовою частиною української культури виступає народна звичаєвість.

За радянських часів робилися спроби дискредитувати народні звичаї та позбавити їх основного змісту, внаслідок чого багато чого було втрачено. Саме тому актуальним завданням постає вивчення того, наскільки збереглися народні звичаєві традиції. Українська традиційна святковість є складовим компонентом цих звичаїв. Актуальність теми зумовлена також і тим, що на Кіровоградщині ця проблематика досі залишається абсолютно невивченою.

Хронологічні межі роботи — друга половина ХІХ – початок ХХ ст.; вони визначені наявністю зібраних джерел.

Об'єктом дослідження виступають традиційні та новітні народні свята календарного циклу, а також професійно-трудові свята.

Предмет дослідження — вивчення самобутності народної обрядовості на Кіровоградщині.

Мета роботи полягала у вивченні стану збереженості традиційної народної обрядовості в межах регіональної специфіки, а також у виявленні новітніх тенденцій у формуванні традицій.

У процесі роботи було поставлено такі завдання:

1. Дослідити календарні свята Кіровоградщини.

2. Дослідити трудові та професійні свята регіону.

3. Простежити збереженість традицій народної обрядовості з к. ХІХ ст.

4. Виявити тенденції в закономірностях збереження народних традицій на прикладі календарних та трудових свят.

Джерельну базу забезпечують праці одного з перших науковців етнографічної науки — Ястрєбова В.М., який подає етнографічні матеріали, зібрані ним самим, його учнями та помічниками з Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії.

У книзі Ястрєбова “Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском, и Александрийском уездах Херсонской губернии” представлено метеорологічні уявлення, календарні свята, уявлення про людину, повір'я, казки та загадки, які побутували в регіоні в 90-х рр. ХІХ ст.

З огляду на поставлену тему, особливий інтерес становить розділ, присвячений календарним святам та обрядам. Книга Ястрєбова не відзначається значним обсягом і не охоплює всі свята річного циклу. Це пояснюється тим, що В.М. Ястрєбов намагався не повторювати етнографічні матеріали календарної святковості, вже відомі з інших зібрань та досліджень інших регіонів України.

Матеріали про святкову обрядовість на Кіровоградщині наявні також у двотомному дослідженні О. Воропая “Звичаї нашого народу”.

Центром нашої уваги є перший том цієї книги. У ньому автор подає детальну картину річної календарної святковості, традиції якої поширені по всій Україні. Інформаторами Воропая виступали українці-емігранти, які в ході Другої світової війни та після неї опинилися в Західній Європі, США, Канаді. Серед цих інформаторів науковця були й вихідці із сучасної Кіровоградщини. Їхні повідомлення стали важливими й необхідними для вивчення цієї теми.

Окрім того, під час написання роботи було використано власні польові дослідження — опитування людей із деяких сіл Кіровоградської області. Щоправда, основну частину польових матеріалів було зібрано серед жителів с. Трепівка Знам'янського району Кіровоградської області. Зокрема, про свято Різдво Христове мені розповіла Білоконь Євгенія Олександрівна, 1930 р.н.

Про святкування Благовіщення я почула з вуст Ковальчук Надії Сергіївни, 1920 р.н.

Про одне чи не з найбільших церковних свят — Великдень — мені повідомила Черничко Лідія Павлівна, 1937 р.н., яка розповіла, як саме в її родині готувались до цього свята.

Також я мала розмову з Мацлою Василем Михайловичем, гуцулом за національністю, який є переселенцем і нині проживає в с. Трепівка, — про свято Івана Купала.

Про свято Маковея мені розповіла Крюченко Світлана Григорівна, 1935 р.н., мешканка с. Кучерівка Кіровоградської області.

Щодо свята Покрова, то про нього я детальніше дізналася від Кучерявої Олени Дмитрівни, 1938 р.н.

Про літнє Свято першої борозни мені повідомив Вороний Микола Іванович, 1922 р.н., мешканець с. Трепівка, який багато років пропрацював на землі.

Кожна розповідь цих людей про свята має свою, дещо відмінну атрибутику святкування цих свят на Кіровоградщині порівняно з іншими регіонами України.

У роботі використано такі методологічні методи дослідження: порівняльно-історичний метод, який дає змогу порівняти свята календарного циклу різних пір року, трудові свята й обряди; а метод інтерпретації став інструментом виявлення змісту та суті обрядів, притаманних тим чи іншим святам.

Ця робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі вміщено свята календарного циклу, які, своєю чергою, поділяються на підрозділи: свята зимового циклу, весняно-літнього та осіннього циклів. Другий розділ розповідає про трудові свята й обряди, які також поділяються на підрозділи: традиційні трудові свята, новітні трудові та професійні трудові свята.

Завершується робота висновками, в яких акумулюється загальне вивчення питання.

РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

Календарні свята й обряди, будучи невіддільною складовою традиційно-побутової культури, завжди перебували в полі зору етнографічної науки. Перебуваючи в тісному зв'язку з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за довгий час свого існування ввібрали чимало характерних ознак матеріального та духовного життя суспільства на різних етапах його історичного поступу.

Завдяки історико-етнографічному аналізу календарних свят та обрядів можна реконструювати окремі сторони життя, побуту, світогляду й психології людей, починаючи ще від доби первісно-общинного ладу.

На мою думку, календарні свята і обряди – це складний фольклорний комплекс, у якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календар українського селянина ХІХ – початку ХХ ст. був своєрідною енциклопедією народної мудрості, неписаним розпорядком життя хлібороба. Календарні свята формально узгоджувалися з річним літургійним циклом православної церкви, проте дійсною основою „побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди та звичаї.

Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сцени, розваги, ігри тощо.

Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.[10, 182]

1.1.Зимові свята

Зимовий цикл обрядовості збігається з переломним етапом у природі – зимовим сонцестоянням та початком нового року. У цей час у людини з'являється цілком природне прагнення зазирнути в майбутнє і водночас якось на нього вплинути. Ось чому обряди зимових свят так рясніють колядуваннями, щедруваннями та ворожіннями.

Хронологічні рамки зимових свят у різних джерелах визначають по-різному. Частина літератури веде їхній відлік від Покрови, Катерини та Андрія. Пояснення тут просте: ці три свята між собою дуже подібні, адже мають майже однакові звичаї, які в народі дістали назву “закликання долі”.

Із настанням зими характер трудової діяльності зазнає змін. Усе довкола ніби завмирає, польові роботи припиняються. Залишається лише холод, який зігрівається любовною магією. Саме тому цей період багатий на ворожіння та гадання. Дівчата просять про щасливий шлюб і злагоду в сім'ї.

День Катерини

7 грудня у християнському світі вшановують пам'ять великомучениці Катерини (її ім'я з грецької перекладається як «чиста душею»). Ця розумна й освічена жінка прийняла страту за віру приблизно 373 року. А за кілька років потому єгипетські християни віднайшли останки мучениці та поховали їх у монастирі на Сінайській горі.

В Україні до Катерини, як і до інших святих великомучениць, ставилися по-особливому — з довірою і по-житейськи. Тож не дивно, що свято Катерини називали святом «дівочої долі». Жінки, сподіваючись на розуміння й підтримку святої, зверталися до неї з проханнями про щасливий шлюб та злагоду в родині.

У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні та ставили їх у воду чи землю — на покуті або на вікні в хаті.

Коли вони розцвітали до Різдва або Нового року, це віщувало швидкий шлюб, а якщо ні — залишалися ще й інші зимові ворожіння... Так само ворожили й про здоров'я або смерть у наступному році. Для цього у воду ставили гілочки за кількістю членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго житиме, чия всохне — захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найсуворішу зимову пору, були для народного світогляду зрозумілим символом нового відродження природи. Саме тому їм приписували особливу силу — магічно пов'язану з долею людей.

У повір'ї оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту заходить до хати з молитвами, а під час свят — із кропилом, інакше гілочка всохне або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією[4, 32].

Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який у народі називають «заклинання долі або судженого». На Катерини дівчата закликають долю, а вже через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дівчата, зібравшись у якійсь хаті, варять кашу з пшона та маку, а опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і прямують до воріт. Кожна з них по черзі вилазить на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею, і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти!» Якщо в цей час заспіває півень, то це означає, що «доля обізвалася», якщо ж ні — «Доля оглухла, не чує мого голосу». Тоді дівчина журиться і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»[2, 19]

День Андрія

Особливе місце серед зимових свят, насамперед для молоді, посідав день Андрія. Відзначають його 13 грудня, і він присвячений пам'яті мученицької загибелі одного з дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. Церковні перекази розповідають, що святий проповідував християнство у Скіфії та дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів встановив хрест, промовивши: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

В українській традиційній обрядовості з днем святого Андрія був пов'язаний цілий комплекс давніх ритуалів язичницького походження, що мали здебільшого любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами й розвагами молоді, андріївські вечорниці (як і катерининські) припадали на час Пилипівського посту, а отже, жодною мірою не узгоджувалися з нормами християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію бажаних наслідків не дали. У дожовтневий період вечорниці на Катерини й Андрія, як і інші свята, дедалі більше втрачали магічну функцію та перетворювались на своєрідну забаву — привід, аби зібратися неодруженій молоді.

Одним із найцікавіших прийомів любовної магії, приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (подеколи замість конопляного брали насіння льону, маку тощо) — «волочачи коноплі». Ці дії, як правило, супроводжувались примовками на кшталт:

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Димкою (чи спідницею) волочу,—

Бо дуже заміж хочу.

А ще хочу знати,

З ким маю їх брати.

В образі засівання конопель до початку XX ст. зберігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).[4, 34]

Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ритуальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словесною формулою — «вдовець — молодець»).

Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита». На відміну від інших андріївських звичаїв, у «калиті» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці, а в деяких селах Житомирського Полісся й розлучені. Для Кіровоградщини була притаманна участь у грі лише неодруженої молоді, в усьому іншому гра проходила подібно до інших регіонів України.

Воропай повідомляє, що ввечері на Андрія сходяться вже разом — і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати, щоб було де розбігтися для кусання калити. З цього кусання калити й розпочинається «Андріївський вечір».

Калита — це великий корж із білого борошна. Печуть цей корж дівчата — всі разом, скільки б їх не було. Кожна дівчина повинна взяти участь у готуванні калити. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і закінчуючи дівчатком років десяти.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками — «щоб гарна була». Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було складно — на сухар. Посередині — дірка. В дірку просовують червону стрічку і підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути — тоді калита підстрибне вгору.

Біля калити стає вартовий — «Пан Калетинський». Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калитою і запрошує гостя:

Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!

«Пан Коцюбинський» (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калиту кусати. Під'їде до вартового і каже:

• Добрий вечір, пане Калетинський!

• Доброго здоров'я, пане Коцюбинський! Куди їдете?

• Їду калиту кусати!

• А я буду по писку писати!

• А я вкушу!

• А я впишу!

Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського — розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калиту тільки тоді, коли він «витримає» всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди. Всі сміються, один тільки «гість» стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калити не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок — і калита летить вгору.

Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить піти геть: він програв своє право кусати калиту. На його місце стає інший учасник гри, а Калетинський не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калити не приступить. Це весела гра є основною «точкою» Андрієвського вечора.

Кінчається тим, що калиту здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калити роздаються задурно, а хлопці платять дівкам на стрічки за те, що калиту місили [2, 255].

Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря. На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж — піст.

Збираючись на «андріївські» вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «непочату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах. [2, 28-30]

В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.

Як звичайно, на Андрія ніч темна. Хлопці, що не кусали калити (дівчата їх не запросили), розсердилися: «Ось ми їм…» Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від «Андрія» гуртом; йдуть, весело сміються, — а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: «Пу-гу, козак з лугу!» Дівчата — врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують. Весело було — скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом — і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить.

А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще й напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці. [2, 21]

День Варвари

Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великомучениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.

У день Варвари народний календар із деяким випередженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Варвари (Барбарі) і Миколи вважаються великими святами із розвинутою системою народних звичаїв та обрядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

На Поділлі, зокрема, вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже схильна до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток. На Полтавщині, наприклад, Варвару відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе гостей. Осмислення днів церковних святих у родинно-побутовому плані як своєрідних іменин — характерна риса розвитку народної звичаєвості у дожовтневий період [12, 198].

День Миколи

Значну роль у релігійно-побутових традиціях українського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа Марлікійського Миколи, день пам'яті якого православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня — «зимовий» (день смерті, помер у 343 р.) та 22 травня — «весняний» (перенесення останків із Мір Лікійських (Мала Азія) у Бар (Італія) 1087 р.).

Культ святого був надзвичайно поширений в Україні. Архієпископ, рукоположений апостолами на служіння бідним, святий Микола завжди вважався заступником простого люду (до речі, його ім'я в перекладі із грецької означає «перемога народу»). Миколі молилися, вирушаючи в путь і потерпаючи на морі, під час хвороби чи пожежі.

До дати Миколи — зимового приурочені деякі приповідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, говорили: «Миколай бородою трусить», «дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Свято Миколи мало переважно церковний характер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості.

Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: кололи свиней, скуповувалися на базарі.

В усьому світі відомий знаменитий Санта Клаус, що ощедрує дітвору багатими передноворічними дарунками. У нас цю роль викону Дід Мороз. Але не всі знають, що в Україні був свій національний патрон дитячих розваг, котрий і дотепер живе в кожному регіоні України. Його прообразом є святий Миколай. Здавна у всіх Українських селах та містечках урочисто готувались до цього свята. Особливо чекали його діти. Ввечері хтось найповажніший в родині, переважно дідусь, перевдягався на вулиці в доброго Миколая (на зразок діда Мороза), заходив до оселі з подарунками, які заздалегідь готували батьки, знаючи уподобання кожної дитини.

Вручаючи іменні гостинці, святий Миколай згадував усе те добре, що зробив протягом року малюк. Для чемних дітей були гарні подарунки, зокрема, для дівчаток книжки, ляльки, цукерки. Натомість нечемна дитина отримувала від Миколая різку.

Діти свято вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити «діда Миколая, який знає все». Це був вельми дійовий виховний момент.

Зараз на Кіровоградщині свято Миколая так не відзначається, як раніше. Подарунки дітям кладуть на ніч під подушку або в чобіток самі батьки, а вранці говорять дитині, щоб вона заглянула під подушку, в чобіток і витягла подарунок, який вночі приніс її святий Миколай.

На Миколая в селах України збирались колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з'являлись і хлопці.

Вечорниці — це свого роду клуб сільської молоді в Україні, де молоді люди різної статі вчаться поводженню одного з одним, знайомляться, пізнають ближче одне одного і, як наслідок, одружуються.

Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це була хата самотньої вдовиці, за яку платилося печеним хлібом, пшоном, полотном — але ніколи не грошима. «Гроші — тільки шинкар бере!»

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. На вечорниці збиралися тільки дівчата й хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечері, як тільки стемніє. Прийшовши до хати дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки.

Хлопці з'являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

• Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився.

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це «свій», вони відчинять двері. Якщо ж «чужий» — до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому дозволять.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помре, той оженився, а той хату купив».

Коли починався Великий піст, «вечорниці» припинялись — гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла «вулиця».

Різдво Христове

За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем — «дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії — Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задовго до появи дитини на світ сповіщав Иосифу ангел небесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Матвія, 1,21).

У побутовому селянському календарі українців XIX — початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню — найбільшому релігійному святу православних).

В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, наші пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на його честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Святвечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем.

За словами мешканки села Трепівка Білоконь Євгенії Олександрівни, 1930 року народження, в Святий вечір вся родина зібравшись за столом сиділа і чекала голову сімейств, який вносив до оселі сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті, що означало врожай і достаток. Це була коляда або ще як по іншому його називали «дідух». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року. Головною обрядовою стравою в цей день була кутя та узвар. Існувала навіть ще така приказка: «Як удасться кутя — буде крута ще й із «верхом» — то буде на урожай, а в оселі щастя».

Євгенія Олександрівна розповідала, що у деякий селах, наприклад, в с.Кучерівці та в с.Богданівці, батько сімейства несе на покуття сам і кутю і узвар, при цьому каже: «кутя — на покуті, узвар – на базарі», а вся сім'я, сидячи квокче, мекає, мукає, крякає — щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб отак задобрений він не чинив збитків, не морозив посівів і городи.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні: риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. По закінченні вечері всі вставали і батько читає молитву.

Але найбільше з розповіді Євгенії Олександрівни мені сподобалася сама різдвяна обрядовість, ігри, забави молоді, яка збиралася цього вечора для того, щоб повеселитися та привітати всіх людей з цим великим святом.

Тому що, нажаль, на сьогоднішній день навряд чи можна десь зустріти такий обряд, як колядування, а якщо і можна, то вже в його пережитковому, зміненому та неповному виді.

В Різдвяну ніч вся молодь перевдягалася та ходила попід хатами вітати всіх господарів, бажати їм щастя, здоров'я, добробуту. Головним персонажем цього дійства була Коза, в яку був перевдягнутий парубок. Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння» — що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Іншим традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була Зірка. Вона була пов'язана з Євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила «віфлеємська зоря». Виготовляли зірку з решета, до якого прилагоджували роги та обклеювали різнокольоровим папером. Всі дійства супроводжувалися піснями, колядками, привітаннями та різними іграми.

У різних регіонах України колядування проводилось по різному: на Покутті починали колядувати напередодні Різдва, на Лівобережжі — першого дня, а на Поділлі водили ватаги лише другого дня свят.

Колядували діти, молодіжна громада, котра мусила обійти і поздоровити всі родини села. Але по всій Україні, і зокрема, На Кіровоградщині, першими йшли колядувати діти. Традиційно дотримувались форми випрошування дозволу колядувати:

Чи повелете колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити?

Господарі пригощали колядників цукерками, пиріжками, печивом, іноді і копійки давали.

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки — ці вже ходять з «зіркою» та дзвоником. Всередині зірки — образок «Народження Христа» і свічка. Ватага колядників — п'ять осіб: береза, зірконоша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед образами. За таку колядку господар дає, бувало калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.

Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата несуть не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видно.

Дівчата до хати не заходять: співають надворі, під вікном. Оце постаємо кружка під хатою, а всередині — наша «береза» з ліхтарем — голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

Ой сивая та зозуленька

Усі сади облітала…

Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерок, грошей на стрічки.

Отак згадує свою «дівочу коляду» вже старенька Олена Семенівна, яка доживає свій вік в с.Трепівка, на еміграції.

День Маланки. Новий рік. День Василя. Обрізання

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.

1. січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка а юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

2. січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

3. січня — перший день Нового року за старим стилем. На сьогоднішній день Новий рік святкується з 31 грудня на 1 січня, а 14 січня вважається «старим» новим роком, якому притаманний такий обряд, як посівання та меланкування.

Поміж календарних свят сучасності Новий рік посідає окреме місце. У пропозиціях нового постійного календаря його пропонують відзначати як міжнародний День Миру.

Ключовими складниками традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. були: ритуальний стіл, щедрування та засівання (обходи осель із вітаннями й побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі та забави.

Своєю обрядовістю переддень Нового року нагадує переддень Різдва. Цей вечір у народі називали щедрим, або багатим, — це пов'язано зі звичаєм накривати багатий святковий стіл, на якому, на відміну від Святвечора, обов'язково були й скоромні страви.

Прикметною ознакою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам родини та розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування завжди був в Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

Увечері під Новий рік по хатах ходять парубок, переодягнений дівчиною (Маланка), разом із дівчиною, перевдягненою парубком (Василь). Зайшовши до хати, вони стають поряд, і дівчата, що їх супроводжують, співають відому щедрівку “Пасла Маланка два качури”. Коли лунають слова: “Ой Василю, Василю, візьми свою Маланочку”, Василь бере Маланку за руку, і вони тричі перекручуються. [13, 145]

Як елемент традиційної новорічної обрядовості ялинка взагалі не була характерною для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Попередником ялинки були гілки вишні.

Саме ялинка, а точніше — різні види хвойних дерев, здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів.

Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі з тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

Існує серед українського народу ще один не менш цікавий обряд ворожіння під Новий рік, який пов'язаний з тим, яке життя чекає на людину в Новому році.

Увечері під Новий рік беруть сито, накривають платком, у кутках платка кладуть: срібну монету, шматок хліба, дрібочку солі та печину (обгоріла глина) — і кінцями платка прикривають, потім сито повертають так, щоб той, хто ворожить, не зміг здогадатися, у якому вуглі що лежить. Якщо він відкриє гроші — на багатство, хліб — на врожай, сіль — погано, печина — нещастя.

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що «вода у криницях перетворюється на вино». Також уночі під Новий рік відмітають від порога і від погребу сніг та сміття, щоб не було мишей та жаб.

На додаток до сказаного про традиційні новорічні обряди, вважаю, слід зауважити, що українці не знали міфологічного персонажа, який символізував би Новий рік, подібно до французького „П'єр Новела” чи німецького „Санта Клауса”. В українських казках демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як „Мороз”, „Морозко”, „Морозенко” — старий лисий дід із великими червоними губами й крижаними бурульками під носом, проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ „Діда Мороза” порівняно новий: він з'явився в російській літературі XIX ст., хоча зараз на сучасному етапі розвитку української культури Діда Мороза всі люблять, особливо діти, які вірять у нього і чекають багато подарунків.

Напередодні Водохреща святкується “Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

Цього дня біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд безсмертником — “щоб Бог милував від злої напасті”.

На західному Поділлі господиня або старша дочка бере після вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні — “від нечистої сили”.

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, “щоб хліб родився”. Чия ложка вночі сама перевернеться, той помре.

Кутю, яка залишилась після вечері, виносять курям — “щоб добре плодилися”.

Хрещення

19 січня завершувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ордань, ардан, Йордан, відорощі, водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями.

Центральною подією дня 19 січня в народно-побутовому календарі українців середини XIX — початку XX ст. було водосвяття — звичай змішаного язичницько-християнського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, а в місцевостях, бідних на воду, збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. На мою думку, це робилося для того, щоб показати, що Ісус завжди буде жити в пам'яті людей, що вони вірять у нього, — ось чому саме ставили вічнозелені дерева, які символізують незмінність та вічне життя.

На Йордань — так називалося місце, де проходила церемонія хрещення, — збирався звичайно великий, святково одягнутий натовп, приїжджали й сходились із навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї церкви.

Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і взагалі господарство буде йти краще.

Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили. У деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою водою, вкинувши попередньо в посудину калину або коралове намисто, а витиралися червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія).

Стрітення

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення — 14 лютого. Саме тоді, на 40-й день від народження Христа, Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За законом древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустріла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, праведник благословив його, а Богородиці сповістив її майбутню жертву.

У народній традиції це свято початку весни, перших громів, початку роботи без світла.

Цього дня зустрічаються Зима з Весною і вирішують, кому залишатись, а кому піти геть.

Серед українського народу існує така прикмета, що якщо на Стрітення день буде холодним, то зима ще залишиться, а якщо теплим, то весна займає її місце.

1.2. Весняно-літні свята

З приходом весни, коли природа прокидалася від сну, активізувалася й людська діяльність. Розпочинався посів, обробіток ґрунту, висаджування рослин.

Літні обряди, своєю чергою, були зумовлені переломним моментом у природі – літнім сонцестоянням. Вони також тісно пов'язувалися з надзвичайно важливим етапом у житті людини – очікуванням врожаю.

Підґрунтям для формування та збереження календарних обрядових традицій слугує їхня повторюваність.

Щодо природи календарних обрядових традицій та звичаїв існують дві точки зору: перша пояснює їхнє існування винятково з позицій космогонічної теорії (релігійної); друга – з погляду теорії аграрної (господарської).

Однак я схиляюся до думки, що домінує все ж аграрна теорія, адже більшість святкових обрядів та звичаїв пов'язані саме з господарською діяльністю людини.

Загалом весняний цикл календарних свят охоплює: Масляну, День Олексія, Благовіщення, Великдень, День Юрія, День Миколи.

Масляна

Масляна – давнє слов'янське свято, яке дісталося нам у спадок від язичницької культури. Це веселі проводи зими, сповнені радісним передчуттям близького тепла та весняного відродження природи. Навіть млинці, неодмінний атрибут масниці, мали ритуальне значення: круглі, рум'яні, гарячі, вони уособлювали символ сонця, що дедалі яскравіше розпалювалося, подовжуючи дні. Ймовірно, млинці минулого були й частиною поминального обряду, оскільки масниці передував "батьківський день", коли слов'яни вшановували душі покійних предків.

Минали століття, змінювалося життя, із прийняттям на Русі християнства з'явилися нові, церковні свята, проте широка Масляна продовжувала жити. Її зустрічали і проводжали з тим самим нестримним молодецтвом, що й у язичницькі часи.

Останній перед Великим постом тиждень треба провести весело, бо попереду цілих 7 тижнів суворої поведінки та усіляких обмежень. Кожний день цього тижня мав певні особливості та цікаві звичаї. Розглянемо кожен з них.

У понеділок жінки ішли до корчми і розпочинали свято Масляни. Якщо ж до їх компанії хотіли долучитись чоловіки, то їм на шию чіпляли колодку, зняти яку можна було лише поставивши могорич.

У вівторок жінки знову в шинку. Після гуляння в шинку всі виходили на вулицю де влаштовувались веселі забави, які тривали майже весь день.

Середа не пов'язана з якими-небудь дійствами і має назву "Зноби-баби".

Напевно, що Масляна це справжній рай для жінок, бо в четвер вони знову сідають до столу і піднімають чарки. До того ж в цей день не можна шити та прясти.

У п'ятницю зять повинен почастувати свою тещу. Після цього зятю належить покатати свою тещу вулицями села, або ж міста. При чому сервіс в такому випадку напряму залежить від характеру тещі, тобто злу та сварливу везуть по нерівній дорозі і, навпаки, якщо теща лагідна, то і дорога рівна немов струна.

Субота не позначена цікавими обрядами.

Найбільш пишно відзначають неділю. Спеціально до цього дня готували вареники з сиром, на відміну від російських млинців. Проводились масові гуляння, ігрища, забави. В цей день потрібно обійти усіх родичів та сусідів і попросити пробачення за всі скоєні образи, аби очиститись перед Великим постом від усякої скверни. Не можна також вживати горілки. перед сном потрібно ретельно прополоскати зуби, аби чорти не витягли сир, що залишився після Масляної разом з зубами.

Останній день Масляни - Прощена Неділя. Всі просять один у одного пробачення, звільняючись від гріхів перед Великим постом. Кланяються в ноги. А у відповідь чують знайоме: "Бог простить". Іде Масляна, а разом з нею і зима. Іде під звук капелі. Весна вступає у свої права.

А в останній день Масляни спалюють солом'яне опудало - символ зими. Проводжають зиму до наступного року.

Існують приказки, що присвячені цьому святу, зокрема, “Не завжди котові масляна”, “Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна”.

На Кіровоградщині це свято також має місце, хоча процес святкування дещо спростився. На свято готують вареники з сиром та млинці. Проводяться ігрища та гуляння.

Як мені здається це свято більш широко святкується в тих селах, де населення складається з росіян або людей, що переїхали й осіли в Україні з Росії, де це свято відзначається більш масово і широко.

День Олексія

30 березня — день святого Олексія, чоловіка Божо­го. Залишивши замолоду батьківський дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак. В народі це свято називають «теплого Олек­си» й пов'язані з ним повір'я і прикмети, в яких відбив­ся народний досвід спостереження природи.

«На Олекси щука розбиває хвостом кригу», — цей тріск можна по­чути, прийшовши вранці на берег річки. Може, тому святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову. [2, 321]

Цього дня «ворон дітей купає й випускає на само­стійне життя», «крук благословляє дітей — щоб чесно жили» А як уже дітей купають, отже, тепло весняне встановилось і тому навіть таку ніжну істоту, як бджо­ла, можна на світ Божий випускати. І виносили пасіч­ники із зимівників вулики, хоч ненадовго (як день не дуже сонячний), а при сонці — то на цілий день, і замов­ляли бджіл на цілий рік: «щоб здорові були, і роїлись, і меди носили, і з пасіки не втікали».

За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси». Цього дня ворожать: тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила ярова пшениця потрібно на Явдохи, Сорок Святих і «теплого Олекси», вийшовши із церкви, йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву: «вродить добре і буде чисте, як золото».

Мисливці вважають, що в день «теплого Олекси» ведмеді покидають своє лігво й ідуть шукати поживи.

Також серед українського народу ходить повір’я, що “який буде день на “теплого Олекси”, такою буде і вся весна.

Благовіщення

7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвя­тої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість (добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбут­ньому народить Сина Божого — Ісуса Христа.

Благовіщення вважається одним із двунадесятих свят, але не оргіястичного, а, навпаки, суворого, аске­тичного характеру.

Більш детальніше про це свято мені розповіла мешканка с.Трепівка Кіровоградської області, Ковальчук Надія Сергіївна, 1920 р.н.

По-перше, в це свято не можна працювати. В народі навіть з цього приводу кажуть, що «в цей день навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись робила кубло в день Благові­щення». «Все, що народиться в цей день — погано ро­стиме, бо від благовісного теляти добра не ждати».

Зі слів Надії Сергіївни, Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава. Взагалі, з цими квітами пов’язано дуже багато повір’їв. Наприклад, хто знайде в цей день ряст, то повинен його зірвати, кинути під ноги й промовляти: «Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік топтати!» Звідси й вислови: «Топтати ряст» — значить жити, «не топтати» — зна­чить померти.

Те ж саме кажуть і про сон-траву. «Дай, Боже, діж­дати, сон-траву топтати!»

Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знай­де квітку первоцвіту, то це знак, що цього літа вона вийде заміж. «Первоцвіт — вісник дівочого весілля».

В народі вважають, що пролісок — символ надії, щастя, молодої краси. Хто знайде пролісок на Благові­щення й зірве його, повинен покласти за пазуху. На Великдень, як заспівають «Христос Воскрес!» потрібно вийняти із пазухи й покласти під іконами на щастя.

Аналізуючи розповідь Надії Сергіївни, я можу добавити тільки те, що на сучасному етапі розвитку української культури, всі ці звичаї, повір’я та прикмети втрачають, а можливо і вже втратили свою значимість. Тому що, мало хто може сказати з людей сьогоднішнього покоління те, що представляє собою свято Благовіщення. Зараз люди не надають цьому великого значення, і мені дуже прикро, тому що саме через це руйнується українська культура, починають занепадати давні стереотипи наших пращурів.

Великдень

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня,— настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить — впаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане-такий час на землі, Що люди перестануть співати й вітати одне одного сло­вами «Христос воскрес!»,— впаде останній ланцюг, вир­веться сатана на волю, й буде кінець світу».

Так визна­чив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого свята.

Великдень в Україні — це ще й свято весняного вос­кресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєд­нання двох вір, двох світів — язичництва й християн­ства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великод­ній обрядовості українців.

Згідно з давніми повір'ями, злі духи, як мешканці підземного царства, живуть в могильній тиші й дуже бояться крику, шуму, стрільби, брязкоту, дзвону. І коли на Великдень лунали постріли із рушниць, «гармат», брязкотіли всілякі тріскачки, калатала, дзвонили в цер­ковні дзвони, то люди вірили, що все це відганяє злих духів і нечисту силу.

Торкаючись пасхального цілування чи христосування, варто зауважити, що цей звичай, з одного боку, пережи­ток язичницького обряду радісної зустрічі членів общи­ни, коли вони із настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. Із другого бо­ку, цей обряд сягає своїм корінням у ще більш глибоку давнину. Первісні люди вважали, що дихання — це сут­ність душі. І християни, цілуючи на паску ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарів­на сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього Богослужіння й ці­лування різноманітних священних реліквій. Цей звичай зберігся і до сьогоднішнього дня.

Серед деяких сіл Кіровоградщини розговляються без спеціального ритуалу. Розговляючись, намагаються, щоб жодна крихта свяченого не впала додолу, їх потім кидають у вогонь, “щоб миші не поїли”.

Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого перетворюється враз на кажа­на й буде літати над головою того, хто впустив додолу свячене.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити не­мов у півсні, так тебе Бог покарає».

А для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, госпо­диня відрізала шматок паски і, загорнувши його в руш­ник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вернулись, гостинець оддавала жебракам.

Дуже цікаву розповідь мені довелося почути з вуст Черничко Лідії Павлівни 1937 р.н., мешканки с. Трепівка про те, як саме в її родині готувались до Великодня.

Від чистого четверга починають фарбувати яйця і малювати писанки. Писанки роблять частіше всього молодиці. Яйця опускають у розчин галуна (квасців) на кілька годин. Із олова роблять невелику трубочку, при допомозі якої покривають розтопленим воском ті місця яєць, котрі повинні залишатись білими. Фарба готується із цибулиння, із гречаної соломи, із кислих яблук.

У пасхальних обрядах писанки не настільки обов’язкові як крашанки, і роль їх не зовсім визначена: нарівні з крашанками ними христосяться, у деяких селах вони призначаються молодим.

Посвячену писанку спорожнивши, підвішують до лампадки, і, якщо у писанці заведуться черви, це служить ознакою щасливого заміжжя і багатства. Якщо посвячена писанка через рік буде посвячена вдруге, вона за переконаннями людей знову стане свіжою.

Шкаралупа крашанок і писанок вважається цілющою. Нею підкурюють корову, коли у неї розпухає вим’я.

З чистого четверга печуть паски, ріжуть поросят, гусей, качок, цього дня до сходу сонця всі вмиваються, щоб бути гарними і змивають всі свої гріхи.

У п’ятницю нічого не можна різати тому, що у цей день Ісус Христос спустив дух. В суботу готують пасхальний стіл, кладуть під нього сокиру або ніж, стіл накривають скатеркою, ставлять і кладуть на нього: паску, порося, сало, сир, яйця, мак, житній хліб, горілку, по краях столу кладуть рушники. Ввечері кладуть у миску з водою два яйця – одне варене червоне, друге – біле і сире. Відправляючись до церкви до заутрені, вмиваються цією водою, щоб колір обличчя був хороший і щоб очі не хворіли. У печі залишають лапшу з молоком, борщ, пироги з м’ясом і з сиром. Йдучи до церкви, беруть корзину кладуть туди зі столу: порося, паску, сало, яйця, сіль, мак, ніж і йдуть до заутрені, причому вдома залишається хтось зі старих.

Із церкви наперегонки: хто швидше від усіх повернеться додому, у того наступного року паска краща буде. Увійшовши до хати, всі христосаються, потім викладають свячене на стіл і розговляються не сідаючи. Спочатку хазяїн розрізає паску і всі беруть по шматку. Розговівшись свяченим сідають, господар випиває горілки і дає випити всім присутнім, а потім беруться за варене.

Свяченим маком обсипають двір, промовляючи: „Хто цей мак визбирає, то той хай корову видоїть”, це робиться з метою захистити корову від відьми. Якщо у ніч на паску ясно сходить ранкова зірниця – буде врожай на пшеницю. На полі заривають кістки пасхального поросяти для відвернення граду і шкідливих комах.

Роблячи висновок, можна сказати, що теперішній Великдень майже не відрізняється від того, про який розповіла Лідія Павлівна. Але зараз більшість людей не вірять в ті повір’я, які побутували серед українського народу багато років тому і не дотримуються тих звичаїв.

Доповнюючи розповідь Лідії Павлівни, я хочу сказати те, що у весняному циклі значне місце займали обряди, пов’язані з культом предків. Померлих родичів провідували у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші справи і обідали прямо на могилах. Подекуди пов’язували рушники чи хустки на хрестах.

У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню за упокій душі. Ця традиція побутує і сьогодні.

В страсну п’ятницю печуть паски. Як тільки господині посадять паски в піч і загнітять їх свяченою вербою, вони йдуть на город і садять розсаду – “щоб капуста була здорова, як паски в печі, вони накривають хусточками, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на підкурюванні від бешихи. Якщо верх паски западає або вона виявляється порожня всередині, то це віщує нещастя – хтось, кажуть, помре в цьому році. [2, 256]

Рецепт паски моєї мами такий: спочатку робиться опара на молоці, до опари додається борошно, яйця, сметана, ванільний цукор, цукор, дрібка солі, і замішується тісто. До тіста обов’язково додаються родзинки. Виробляючи паску, її кладуть у високу форму, зверху накривають тряпчиною і ставлять на тепле місце, щоб підійшли. Коли паски вже посходили, їх садовлять в напалену піч або нагріту духовку.

Після того, як паски спеклися, зверху їх обмазують збитими яйцями з цукром і посипають фарбованим пшоном.

В Галичині та Закарпатті паски печуть переважно у вигляді круглого хліба з спеціальним орнаментом зверху: жайворонок у традиційному вигляді, з складеними “вісімкою” крилами, мотив геометричного колоса, “баранячі ріжки” та квіти.

День Юрія

6 травня відзначається свято, встановлене на честь святого великомученика і побідоносця Юрія (Георгія), який прийняв мученицьку смерть за християнську віру в 303 році.

Юрій вважається покровителем хліборобства й ско­тарства тому і свято у нашого хліборобського населен­ня завжди було у великій пошані. Ім'я святого лицаря Юрія зустрічається у багатьох українських піснях, пе­реказах та легендах.

Згідно з стародавнім народним віруванням, у цей день «весна сходить на землю»: з'являються перші схо­ди ярових, оживають озимі посіви, зеленіють гаї й сади. Роса в цей день має цілющу властивість.

У давнину люди вранці цього дня, ще до схід сонця, збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вми­валися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла».

Та найголовніша подія, яка в цей день відбувалася — це вигін худоби на Юрієву росу, і ця подія пов'язувалася із цілим рядом магічних актів, які здійснювалися для того, щоб «очи­стити свійських тварин від усього злого і примусити те зло увійти в якийсь сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на пасовищі.

Отже, під виразом “вигонити худобу на Юрієву росу” насправді розумілося відкриття нового сезону весняно-літнього випасу свійських тварин.

У різних місцевостях України перший вигін худоби відбувався по-різному. Так, у Куп’янському повіті на Харківщині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв на землі червоний пояс і через нього перегонив корів, овець, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої верби.

У північних районах України, вигонячи худобу на Юрієву росу, господар розстеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок, що спеціально на це залишені з Великодня, і через це все переганяли тварин.

У день св. Юрія відбувались у давнину обходи полів: ішли зібравшись усією громадою в поле, «на хліба» і там відправляли спільні молитви за врожай.

Дівчата, сплівши вінки із зеленого жита, освячували їх у церкві. Якщо при першому громі підперти спиною дерево, стіну, ворота тощо, то не буде боліти спина. Дівчата, по­чувши перший грім, бігли до річки, вмивалися й вити­ралися чим-небудь червоним, щоб бути красивими й ба­гатими.

За народним віруванням, у день святого Юрія звірята з одного гнізда сходяться докупи і розмовляють між собою. “Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них”; “не годиться в цей день відбирати від звіра те, що він схопив, бо то йому святий Юрій призначив”; “Вовк – Юркова собака”. Такі повір’я існують в народі. [13, 22].

Літній цикл свят

Серед обрядових циклів найбагатшим на барви та розмаїття вважається літній. Його ключовими святами є Зелені свята (Трійця), Купайла (Івана Купала), а також день святих Петра та Павла.

Підґрунтям літньої обрядовості виступав культ рослинності та магічні практики, покликані закликати майбутній урожай. Захистом від злих сил слугувала зелень — «клечання». Саме тому зеленню дерев оздоблювали церкви та оселі.

Два поняття були наріжними в літньому обрядовому циклі: вода і рослини. Довкола них і розгорталися обрядові та магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків, — усе задля забезпечення врожаю.

Трійця

На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, весь християнський світ відзначає Трійцю (П'ятидесятницю) — одне з провідних свят церковного календаря.

У християнстві свято П'ятидесятниці сформувалось у IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П'ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1—4).

Святкування Трійці у європейських народів ввібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь, їх відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди приймали відповідні ухвали.

Але в процесі розвитку християнства й занепаду язичницької обрядовості, пов'язаної з традиційними формами господарювання, ці протиріччя згладились.

В одних випадках залишилася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обидві традиції поєднувались, утворивши новий пласт обрядовості (слов'янські народи).

Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя) — Духів день, другий — власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи) прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату — над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На подвір'ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), любистком, на вікнах ставили букети з чебрику, волошок, м'яти. Зелені святки — свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов'янина-язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров'я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів'ялим за ніч, — всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.[12, 148]

День Івана Купала

Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всі прикмети, пов'язані з погодою.

Чи не тому в липні немає великих «річних» свят? Але в церковному календарі чимало інших свят, які міцно увійшли в народну традицію.

За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі.

Іоанн — син священика Захарії та Єлисавети — родички Діви Марії, народився за півроку до народження Христа. Про його появу на світ також благовістив ангел. Сповнене аскези і служіння Богу, життя Іоанна викликало велику повагу до нього жителів Іудеї, серед яких він проповідував. Тих, що покаялись у гріхах, Іоанн хрестив водою (звідси ім'я Хреститель), готуючи люд до духовного хрещення месією. Разом із усіма на берег річки Йордан прийшов і Христос, якого Іоанн охрестив у воді. Продовжуючи своє служіння Богу, Іоанн безстрашно викривав гріхи й облуду не тільки серед простолюду, але й серед царствуючих осіб, за що цар Ірод укинув його до темниці. На день народження Ірода Соломія — дочка Іродіади попросила в подарунок за свій танець відрубану голову Іоанна. І отримала її на блюді... Так мученицьки скінчилося життя пророка.

У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник, Копальний Іван) — це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день — це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.

У старовинних письмових джерелах Купало характеризується як язичницький бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі.

Купальським традиціям притаманні язичницькі елементи культу сонця, обрядів очищення.

Обрядові ігри та вірування супроводжувались купальськими піснями, хороводами, плетінням вінків та гаданням, розкладанням багаття, купанням.

В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності. Купальські вогні – це відгомін культу сонця; купальська вода – символ цілющої сили; купальське дерево – родючість та щастя.

Вогонь виступає символом сонячного світла, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили.

Сонце у купальних іграх уособлює колесо, яке обмазується дьогтем, обвивається соломою і спалюється або запалене спускається з горба у воду. Пускання колеса ніби утверджувало перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.

Усі ці дні символізували річний рух сонця і повинні були стимулювати врожайність землі. Запалити вогонь на святі доручали поважним дідам, котрі добували його тертям, що ніби споріднювало дерево із сонцем як джерелом вогню.

Основними атрибутами свята є Купало і Морена (Мара, Марина) – згідно із слов'янським миром, зимове божество, що морить землю стужею, а людину – хворобою і голодом.

Дуже цікавою виявилась розповідь Мацало Василя Михайловича, гуцула за національністю, щодо атрибуту свята Івана Купала – Морени.

Тут слід відзначити, що цей чоловік був переселенцем, отже з цього можна зробити висновок, що на його Батьківщині також простежувалися деякі елементи свята Івана Купала, схожі з українськими, наприклад, такий атрибут свята як – Морена.

Ввечері напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи і називають його “Мара”. Коло тої Мари кладуть купи кропиви і перестрибують через неї босими ногами.

Пізніше на ту кропиву кладуть солому і запалюють, а потім стрибають через вогонь.

В кінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки чи ставка і топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки і розвішують їх на деревах, буває й таке, що ті вінки дівчата несуть додому і вішають їх у хатах, як засіб охорони від нечистої сили.

На Кіровоградщині перестрибують через купальський вогонь парами. Перед тим, як стрибати, хлопець здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свій головний убір. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, обмінявшись головним убором і вінком.

На Кіровоградщині вважають, якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб. Простежується елемент трансвистизму – перевдягання чоловіка в жінку, і навпаки.

Вода в купальських обрядах теж відігравала важливу роль. Вважалося, що вона є священною, має очисні й лікувальні властивості.

Рано-вранці матері йшли по воду, де промовляли тричі: “Вода швидко йде, щоб до моєї доньки швидко свати їхали, як сонцем всі люди радіють, як любить дитина свою мамку, так щоб хлопці гинули за моєю дівкою”. [12, 165]

Купальська ніч вважалася чарівною, тому дівчата у цей час ворожили на свою долю. Ворожили за допомогою вінків, сплетених з польових квітів, їх пускали в річку й спостерігали, як вони пливуть. З того куди поплив вінок судили, куди дівчина заміж піде. Дівчина, чий вінок плив швидше, повинна була швидко вийти заміж, якщо він зупинявся, то це означало, що вона не вийде заміж, а коли танув, - що помре.

Ще з тих давніх часів і по сьогоднішній день побутує така легенда, що в ніч на Івана Купала розцвітає, і цвіте дуже коротку мить квітка папороті. І для того, щоб стати всезнаючим і всебачучим потрібно перемогти чорта і здобути квітку папороті, яка цвіте дуже коротку мить і лише в ніч на Івана Купала.

В.М.Ястрєбов описує купання таким чином: дівчата, перед тим, як зайти в річку, знімають з себе весь свій одяг і одягають тільки одні вінки. Заходячи в річку, вони вінків не знімають, а занурюються з головою, і вінки спливають самі. Можна сказати, що цей обряд символізує очищення від всього злого, тому що саме голе тіло і є символом чистоти. Це пов'язувано із народженням людини, яка приходить в цей світ голою. І тому проводячи цей обряд, дівчата ніби заново народжуються.

Виходячи із вище сказаного, можна сказати тільки те, що свято Івана Купала є не лише суто українським святом, але побутує і дотримується багатьма національностями України. Хоча, звісно, скрізь воно має свою особливу обрядовість, яка характерна тому чи іншому народові.

День Петра і Павла

12 липня — свято першоверховних апостолів Петра і Павла. Апостол Петро (Симон) — один із перших учнів і вірних послідовників Христа.

І хоч дні пам'яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро.

В давнину на Кіровоградщині у цей день пекли мандрики. Готували їх так: варили сколотини, від чого виходив вир жовтого кольору. Із нього робили маленькі круглі хлібці і пекли їх на сковорідці.

Сьогодні цьому святу не надають якогось особливого значення. Я вважаю, це пов'язано з тим, що зараз дуже низький культурний рівень населення, якому байдуже до традицій його предків.

Упродовж усього Петрівського посту, тривалість якого коливалась залежно від дати відзначення Великодня, у багатьох селах Кіровоградщини звучали петрівчані пісні. Тематично і в музичному відношенні вони дуже близькі до купальських. На порозі нового шлюбного сезону, який наставав одразу після жнив, дівчата співали про кохання, вірного обранця.

Петрівський піст – середина літа, коли помічали, що сонце вже повертало на зиму. За народними уявленнями, Петрівка -–голодна пора не лише тому, що постилися, а й тому, що закінчувалися запаси хліба минулого врожаю, а нового ще не було.

Головною турботою селянина в цю пору були сінокоси: “Хто в Петрівку сіна не косить, той зимою і в собак їсти просить”.

Успіння

На серпень випадає ще одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят — Успіння Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії (28 серпня).

У народі це свято ще називають «Перша Пречиста».

Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», про які в народі говорять так: «Перша Пречиста жито засіває, друга — поливає, а третя снігом покриває» [10, 111]. Отже, в період Першої Пречистої відбувається посів озимини.

Після цього свята для дівчат села вже немає важкої роботи, з'являється більше часу для розваг. Про це свідчить і приказка: «Прийшла Перша Пречиста — стає дівка речиста». У період Першої Пречистої в садах України відбувається збір урожаю.

Після цього дня батьки, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону.

1.3. Свята осіннього циклу

Осінні свята тісно переплетені зі звичаями, що стосуються збору врожаю та повернення череди з літніх пасовиськ.

Чимало дослідників дотримуються думки, що осінній обрядовий цикл триває від серпневих свят (2 серпня — день пророка Іллі) аж до початку зимового посту Пилипівки (27 листопада).

В осінніх святах втілено найголовнішу турботу селянина — дбати про родючість нив, плодючість худоби та продовження роду людського.

Жниварські звичаї та обряди зосереджуються навколо таких свят: святого Іллі, Маковея, Великого Спаса, Різдва Богородиці та Покрови Пресвятої Богородиці.

Свято пророка Іллі

Другого серпня відзначають день Пророка Іллі. У народній міфології Ілля постає християнським наступником громовика Перуна, тому його й оспівували як сіяча озимини. З цією постаттю пов'язана віра у його владу над врожаєм. Святий Ілля, який «небесним мостом у колісниці їде», простує полями, керуючи блискавками та громом:

Куди махне — жито росте,

Жито, пшениця і всяка пашниця. [12, 231]

На півдні України саме в цю пору трапляються «горобині ночі» — нічні грози з блискавками та громом, які не дають спокою навіть горобцям.

Побутує народний переказ: коли біси збунтувалися проти Бога, Бог повелів Іллі вигнати нечисту силу з неба. Відтоді Ілля переслідує бісів, кидаючи в них вогняні стріли — громи й блискавки.

На Кіровоградщині, у с. Кучерівка, навіть сьогодні забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в цих тваринах переховується нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, селяни колись вірили, що таку пожежу нічим не загасити, бо ж «як Бог запалив, то чоловік не погасить, хіба що молоком».

Під час грози селяни запалювали перед образами святих страсну свічку, аби грім хати не спалив.

Серед нинішнього населення побутує прикмета, що після Іллі вже не можна купатися, бо можеш утопитися.

«На Іллі — новий хліб на столі» — саме в цей час селяни вже випікають хліб з нового врожаю.

Маковея (перший Спас, Спас на воді)

Відзначається 14 серпня. Церковне свято Маккавеївських мучеників українці за співзвучністю з рослиною називають Маковія. Свою назву свято отримало від семи синів Соломонії — Маккавеїв, які прославилися великим героїзмом, боронячи палестинську землю від чужинців.

Свято Маковея ще називають Макотрусом (від слів «мак» і «трусити»). Цього дня збирають уже доспілий мак, щоб посвятити його у церкві.

Якогось окремого обряду святкування це свято не мало і не має. Про що й розповіла мені Крюченко Світлана Григорівна, 1935 р.н., мешканка с. Кучерівка Кіровоградської обл.

Для українського селянина день Маковія дуже важливий, адже тоді освячувався хліб нового врожаю. У церквах разом з колоссям хліба святили квіти та головки маку.

Головною обрядовою стравою на це свято були шулики. Рецепт їхнього приготування такий: пшеничне борошно замішують на молоці, додаючи яйця, соду, сіль. Випікають коржі. Мак товчуть у ступі. Потім його розводять перевареною водою з медом. Поламані на маленькі шматочки коржі поливають маком.

Також на Маковія святили воду у річках, ставках, криницях, купалися у цій воді, щоб позбутися нечистої сили. Тому що вода в цей день вважалась цілющою.

Великий Спас (Преображення Господнє)

19 серпня за новим стилем є свято Спаса. До цього дня закінчували збирати хліб, розпочинали копати картоплю, збирати яблука, груші, тому в народі його ще називають «Святом врожаю».

На Спаса у церкві святили груші, яблука, калачі, обжинкові вінки.

Колись давно, зараз цей звичай не має значення, правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалось великим гріхом. Особливо це стосувалось тих батьків, котрі втратили дітей. Люди вірили, що на тому світі Божа Матір роздає дітям яблучка. Тим же з них, чиї батьки куштували на землі, яблука не дає і діти гірко плачуть.

Повернувшись із церкви, родина сідала за стіл, їли яблука з медом і запивали виноградним вином — щоб садовина родила. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас — держи рукавиці про запас».

Раніше Спаса вважався днем поминання померлих.

До того, що святилося в церкві на Великий Спас, було особливе ставлення. Так, з воску від свяченого меду робили свічку, котру зберігали як цілющий засіб: шматочки воску ковтали при гарячці. Зерно з колосся жита і пшениці розсівали по полю — вірили, що це оберігатиме його від бурі, граду, шкідників.

Різдво Богородиці

21 вересня вшановується свято Різдво Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії (Мала Пречиста, Друга Пречиста) — відноситься церквою до двунадесятих свят.

За християнськими письмовими джерелами, батьки Марії довго були бездітними, вони молили Бога про народження дитини. Коли народилася дочка, вони назвали її Марією. В честь її народження «принесли великі дари, жертви й всеспалення» й влаштували багатий банкет. У пам'ять про цю подію й було установлено свято Різдва Богородиці.

Святкування Різдва Богородиці в часі співпало із закінченням основних польових робіт. Богородицю вшановували й дякували в цей день за зібраний урожай, адже вона є покровителькою землеробства. В цей день Богородицю дякували як подательку всякого благополуччя й покровительку сім'ї й особливо материнства. Не випадково в деяких регіонах України свято Різдва богородиці вважали «бабським святом».

У цей час в Україні часто йдуть дощі, а тому й примовляють у народі: «Друга Пречиста дощем поливає».

Як бачимо, це свято не має якогось особливого обряду святкування, але без сумніву воно пов'язане, в деякій мірі, знову ж таки із сільськогосподарськими роботами селян.

Покрова

За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрова (14 жовтня) — Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії.

Воно відзначається 14 жовтня і встановлено на честь Божої Матері, яка зняла зі своєї голови білу хустку — Покрову — і розкинула її перед людьми в церкві, одночасно молячись за їхнє спасіння. Саме ця біла Покрова і стала своєрідним оберегом України.

В Україні це велике народне і дуже популярне свято. Мені в роботі з моїми польовими дослідженнями про це свято допомогла написати мешканка с. Трепівка Кучерява Олена Дмитрівна, 1938 р.н. За її словами, із святом Покрови було пов'язано чимало народних повір'їв, прикмет, приказок.

У цей час не залишилося жодного птаха, який прилітав із півдня. У сільському господарстві на Покрову завершували такі польові роботи як оранка, сівба, переходили до зимового утримання худоби. В цей час в господарів з'являється можливість трохи перепочити від нелегкої, виснажливої праці.

Покрова — це час переважної більшості весіль. Дівчата бігли до церкви й ставили свічку, хто першою поставить, то раніше заміж вийде. Звичайно зараз це вважають забобонами.

За станом погоди в цей день намагалися передбачити якою буде наступна зима. Якщо вітер віяв з півночі, то зима буде холодною, з великим снігом, а якщо з півдня, то теплою і малосніговою.

Розглянувши традиційні календарні свята річного циклу, що святкувалися, а часом й продовжують святкуватися на Кіровоградщині можна констатувати, що

всі календарні свята носять суто християнський церковний характер, тому що майже всі вони пов'язані з церковним богослужінням та приурочені дням пам'яті християнських святих або ж етапам земного життя Ісуса Христа.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу Для кожного періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята, але мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат «на закликання долі»; Різдво Христове, Новий рік та Масляна яким притаманне колядування, щедрування, посівання, орання, спорядження святкового столу тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, спостерігалися зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят — День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Всі ці вище перераховані свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап - це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап – це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап – Хрещення Ісуса Христа та вічна пам'ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап – це церковне свято Великодня, яке пов'язане з останніми днями Христа на землі і наступне його Воскресіння.

У циклі весняно-літніх свят мають місце етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила».

У природі відбувався поворотний момент – літнє сонцестояння. Багато свят, обрядів та прикмет було пов'язано саме з сонцем. Зокрема, на свято теплого Олекси серед українського народу говорили: «Якщо день буде сонячним і теплим, то такою буде і вся весна». Одразу видно, що тут не обійшлося без парціальної магії, коли за одним днем, можна дізнатися якою буде вся пора.

На свято Івана Купала сонце також відіграє певну роль. У купальських обрядах символом сонячного світла виступає вогонь, колесо, яке спускається з горба у воду. Пускання колеса ніби утверджувало перехід від літнього сонцестояння до зменшення життєвої сили сонця.

Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління. [11, 7]

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інш. свят інформаторами В.М. Ястрєбова та інформаторами старшого покоління авторки цієї роботи вже через сто років. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків в радянський час. Крім того втраті традицій сприяє і зміна способу життя Українського населення. Переважна більшість його нині проживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

РОЗДІЛ ІІ. ТРУДОВІ СВЯТА Й ОБРЯДИ

Святково-обрядова культура українського народу немислима без трудових свят та обрядів. Зв'язок між святом і працею сформувався ще в дописемні часи і має давні традиції.

Традиційна трудова обрядовість нерозривно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Практично кожен важливий етап — початок оранки, сівба, вигін худоби на пасовище, завершення жнив — супроводжувався відповідними обрядами. Для селянської родини трудові традиції та обряди відігравали роль справжньої школи для дітей. Виконуючи ритуальні дії, дитина набувала перших трудових навичок.

На мою думку, ці традиції й обряди допомагали виростити і виховати дитину справжнім господарем, який не боїться жодної роботи і робить все для того, щоб його господарство стало більш заможним і доглянутим.

Упродовж усього свого існування трудова обрядовість залишалася однією з ключових складових суспільного життя. Водночас її значущість, межі застосування та призначення весь час змінювалися. Через потужний вплив релігії трудові звичаї та обряди українців перебували в залежності від неї.

Сьогодні систему трудових свят формують: професійні свята; трудові свята, пов'язані з окремими циклами сільськогосподарських робіт; свята трудових колективів та обряди вшанування трудівників; фольклорні свята праці, присвячені народним ремеслам, та ін. Кожне свято й обряд мають власну символіку та атрибутику.

Реалізація благородних цілей, закладених у змісті традиційної трудової обрядовості, можлива лише за умов узгодженості трудового внеску та винагороди за нього, дотримання міри урочистості при проведенні свят. Подальший розвиток трудових свят неможливий без пильного вивчення народного досвіду, прогресивних набутків традиційної обрядовості та трудової моралі, їх відродження та творчого використання.[10, 202]

Свято першої борозни

Пов'язана з сільськогосподарським календарем стародавня народна традиція — це початок оранки та сівби. Адже від того, наскільки успішно пройдуть ці роботи, залежить добробут селянина та його родини на цілий рік.

Відгомін традиції закликати удачу під час оранки й сівби простежується у святах різдвяного циклу: серед щедрувальників на Маланки був орач, який носив чепіги від плуга й виконував відповідну пісню. А на Новий рік посівальники, обсипаючи оселю зерном, промовляли: "Щоб уродило, краще ніж торік!"

З давніх-давен звичаї, пов'язані з першою оранкою та сівбою, ґрунтувалися на магічних діях: освяченні плуга й першої борозни, закладанні свяченого хліба в перші скиби зораної землі (аби нива родила), а також яєць і срібних монет (для чистоти хліба). Щоправда, вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало традиційних обрядових елементів відходить у минуле або спрощується.

Загалом обрядовість цього свята виявляється надзвичайно цікавою, і про неї мені розповів мешканець с. Трепівка Вороний Микола Іванович, 1922 р.н. Ця людина багато років працювала на землі, тож кому, як не йому, знати про неї найбільше.

Перш ніж вирушати в поле, вся родина збиралася в хаті, перед образами запалювали свічки й молилися Богові. Далі свяченою водою кропили волів чи коней — у кого що було.

Коли доорювали до дороги, вдавалися до замовлянь, віщим словом прикликаючи собі удачу. Завершувався день святковою вечерою. Погоничеві обов'язково дарували картуз чи сорочку.

Ранньої весни священник відслужував молебень з освяченням хлібних зерен. Лягаючи спати, одягали сорочки, в яких причащалися під час останнього говіння в церкві. Робилося це для того, щоб поміж хлібом не було бур'яну та будяків.

Перед сівбою, як і перед оранкою, вся сім'я молилась Богові. Господар брав до рук хрест (хлібчик відповідної форми) і клав його в борозну на завороті — там, де востаннє повернувся плуг. Потім ставав обличчям до сонця, читав "Отче наш", набирав повні жмені зерна й кидав його навхрест. Після цього починав сіяти. А коли розпочинав волочити, обійшовши ниву навкруги, зупинявся біля хреста, брав його в руки, скидав шапку й хрестився. Далі ламав хрест на шматки, розмочував у воді, їв сам і давав їсти всім учасникам сівби, навіть тваринам. У жодному разі не можна було лаятись та кричати на тварин — це свідчило про те, що на ниві родитимуть будяки та бур'яни.

На думку Миколи Івановича, ритуали, що супроводжували першу оранку та сівбу, мали дещо різні варіанти цього звичаю на теренах України, але скрізь це були молитви до Бога, пронизані почуттям шани до своєї праці.

Він вважає, що це збереглося й до наших часів, хоча й у зміненому, трансформованому вигляді. А чому так сталося, Микола Іванович, на жаль, сказати не може.

А я вважаю, що це пов'язано із новою сучасною технікою, яка є зручнішою та практичнішою.

Вигін худоби на пашу

Вигін худоби на пашу — це традиційне трудове свято, приурочене до літнього вигону худоби на пасовища. Відзначалося воно в день св. Юрія — покровителя хліборобства і скотарства (23 квітня за ст. ст.). За народними віруваннями, саме цього дня св. Юрій відмикає небо й землю та випускає на волю росу і свіжу зелену траву.

Нині на Кіровоградщині проживають вихідці з Карпатської України. Один із них — Вороний Микола Іванович — житель с. Трепівки, гуцул за походженням, згадує, як відбувалися цього дня проводи пастухів з отарами та стадами на полонину. Свято склалося на основі давніх традицій жителів Карпат (гуцулів, бойків), згідно з якими вигін худоби проводився урочисто й супроводжувався виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. До магії вдавалися, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет. Використовували різні засоби очищення: вогонь, свячену воду, молитву, закликання. На Кіровоградщині господиня виносила худобі залишки свяченого хліба і годувала її на щастя. Господар вирізував кілька дернин із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі ворота свяченою вербою виганяли худобу.

Напередодні свята на місце літнього табору виряджали старшого — ватага, який був головним в усіх справах. Промовляючи молитву, він відчиняв двері господарських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття — ватрище, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від блискавки та грому. Потім ватаг брав загострене з обох боків сухе поліно зі шматочками гноту й швидким тертям здобував "живий вогонь" (ватру). Давши ватрі розгорітися, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім тією водою кропив навхрест усі будівлі та пасовища, які вже надійшли.

Решта води зберігалася в пляшці до кінця сезону. Після своєрідного водосвяття ватру урочисто заносили і клали на ватрище. Цей вогонь побожно підтримувався протягом усього літування. Восени, підходячи додому, ватрище не гасили, а давали можливість згаснути самому.

Взявши з ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи "Отче наш". В кінці обходу клав її на ворота, через які мусила проходити череда. Прийнявши череду, окропивши її водою та очистивши "живим вогнем", готували вечерю. Коли всі приготування закінчувались, ватаг скликав чабанів до спільної молитви.

Подібні ритуали супроводжували й повернення худоби з пасовища. Обидва свята відзначають у Карпатах і сьогодні.

Свято першого снопа

Свято першого снопа — урочисте оформлення початку жнив, в основі якого лежить народна традиція зажинків. За побутуючими уявленнями, обрядові дії та пісні могли забезпечити добре збереження врожаю. Такими магічними діями були обряди з першим снопом, першою жменею скошеного хліба.

Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляла скатертину або рушник із хлібом, сіллю та свічкою. На узбіччі вона зупинялася і тричі кланялась ниві, промовляючи: "Дай Боже, легко почати, а ще легше дожати". Жнива завжди починали в так звані "легкі дні" — вівторок і п'ятницю. Бажано було також, щоб це збігалося з новим місяцем. Як правило, починав косити найшанованіший в селі чоловік, у якого робота "кипіла" в руках. Щоб не боліла спина, за пояс втикали гілку ясеня або дуба.

У деяких селах Кіровоградщини перший зажинок робила господиня. Трьома захватами лівої руки вона стинала одну жменю, потім іншу і клала їх навхрест на обочині. Ці жменьки мали тут пролежати до кінця жнив. Іноді першу жменю відносили до комори, де вона знаходилась аж до Нового року. Напередодні цього свята її вносили до світлиці, щоб поворожити на багатий урожай.

Обряди проводили і з першим снопом. Як правило, його ставили в хаті на почесному місці під образами — покуті. Перший сніп обмолочувався окремо. Зерна з нього святили у церкві, а перед сівбою їх змішували із насінням. Соломою з першого снопа годували корів, щоб не хворіли і давали багато молока. Інколи зажинки робили у присутності священника.

Крім зажинків, робили ще й "закрутку", щоб рука лихої людини не могла зіпсувати хліба. Це відбувалося так. Коли жінки приходили в поле на зажинки, то одна з них, узявши жменю колосся, закручувала його вузлом. Інші в цей час співали відповідних пісень.

Обжинки

Обжинки — старовинний народний звичай святкування закінчення жнив. Назва походить від слова обжинати, тобто закінчувати жнива. Головною метою обжинків є сприяти забезпеченню майбутнього врожаю.

Про цей звичай, який, можна сказати, має господарський характер, мені розповіла Варакута Ольга Василівна, 1929 р.н., яка народилася в с. Трепівка, де й досі зараз проживає.

В останній день жнив женці збиралися гуртом на чиємусь лану і під обжинкові пісні в'язали останній сніп. Вважалося, що в цьому снопі зібрана вся життєдайна сила поля. В різних місцевостях України він мав свою назву, наприклад, серед сіл Кіровоградської області його називали іменних або дідух. Цей сніп прикрашали калиною, різними квітами, а також перев'язували стрічками і заносили до хати. На Новий рік його ставили під образами святих, а коли виходили в поле для першого засіву, домішували до насіння вимолочені з нього зерна.

Також, зі слів Ольги Василівни, важливого значення в кінці жнив надавалося обряду завивання спасової бороди. "Бородою" була невелика кількість нескошених колосків, які залишали в полі, розраховуючи, що так можна забезпечити врожай в наступному році. Між стеблами розпушували землю і засівали її зерном із трьох колосків. Бороду перев'язували стрічками або червоною ниткою. Також біля "бороди" клали скибочку хліба, трохи солі, ставили банку з водою і співали: "Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода!" Таким чином виконувався ритуал годування землі. Вже після закінчення самих жнив женці качались по полю, щоб на той рік спина не боліла.

Серед жінок цього дня побутував ритуал ворожіння на врожай. А відбувався він таким чином: жінки тричі кидали позад себе серпа. Якщо серп впав і вдарився гострим кінцем об землю, то значить в наступному році слід очікувати доброго врожаю, а якщо вдарявся тупим або держаком, то це дуже погана прикмета.

Крім всіх цих магічних дій, під час обжинків також виконувалися спеціальні обжинкові пісні, які славили працелюбність робітників. Дуже яскравим моментом обряду був вибір царівни — дівчини або жінки, яка дещо відзначилася від інших під час жнив.

На польову царівну одягали найпишніший вінок із колосся та квітів і з піснями супроводжували її в село.

2.2.Новітні трудові свята.

Сучасна Україна, а разом із нею й Кіровоградщина, отримали у спадок від радянських часів ситуацію, коли офіційна комуністична влада цькувала народні свята, трактуючи їх як релігійні пережитки. Натомість ці пережитки намагалися замінити свіжими трудовими святами. Проте і корені, і самі назви все одно походили з народної традиції. Одним із таких свят був обжинковий — свято врожаю. Його позбавили притаманного народній традиції магічного наповнення, зберігши хіба що емоційне відчуття радості від завершення найтяжчої трудової пори року та сподівання на майбутній достаток, що випливає з доброго врожаю. У колгоспах це свято супроводжувалося нагородженням трудівників-землеробів. А в містечках, районних центрах та обласному місті організовували ярмарки сільськогосподарської продукції, які часом доповнювалися спортивними змаганнями сільської молоді. Невід'ємними складниками цього свята виступали традиційні народні атрибути свята врожаю – коровай та зжаті снопи злаків. Траплялися й спроби відірвати ці атрибути від народної традиції, оздобивши снопи червоними зірками. Як продовження власне народного свята врожаю, воно подекуди відзначається й дотепер.

2.3.Новітні календарні та професійні свята.

8 березня

Свято 8 березня, яке є вираженням любові та вдячності жінкам, має тривалу історію та неоднозначне походження.

Історію відзначення Міжнародного жіночого дня зазвичай пов'язують з іменем революціонерки Клари Цеткін. Саме вона у 1910 році на Міжнародній конференції жінок у Копенгагені оголосила ідею щорічного святкування 8 березня як дня народження жіночого пролетаріату. Чому Цеткін обрала саме 8 березня для святкування Міжнародного жіночого дня — це питання має суперечливі пояснення.

Згідно з офіційною, широко відомою версією, Жіночий день був приурочений до подій 1857 року, коли 8 березня текстильниці нью-йоркських фабрик пройшли маршем вулицями міста, протестуючи проти низьких заробітків і тяжких умов праці.

Проте частина істориків наводить і іншу — релігійну — причину появи свята, згідно з якою Цеткін мала намір пов'язати історію жіночого соціалістичного руху з історією свого народу — євреїв. А саме з тією сторінкою цієї історії, яка розповідає про Есфір, дружину перського царя Ксеркса.

Цариця Есфір, скориставшись своїм непереборним впливом на Ксеркса, врятувала свій народ, іудеїв, від винищення. Взявши з царя, який не знав про її походження, обіцянку знищити всіх ворогів, що зазіхають на її народ, Есфір запобігла «єврейським погромам, що планувалися».

Есфір обернула царський наказ проти самих персів, які бажали винищити іудеїв, на честь чого день 13 Адара (цей місяць єврейського календаря припадає на кінець лютого — початок березня) став святкуватися як свято Пурима.

Дата святкування Пурима в іудейському релігійному календарі є «рухливою», як і дата святкування Великодня в православному. Однак число святкування Пурима, яке у 1910 році припало на 8 березня, закріпилося і прижилося.

У Росії святкування Міжнародного жіночого дня стало традицією майже відразу після моменту «винаходу», приблизно починаючи з 1913 року. У повному розумінні «міжнародним» його, зрозуміло, вважати складно, адже сьогодні поширеність його не виходить за межі колишнього СРСР та країн Варшавського договору, тобто країн, які пережили соціалістичне минуле.

Отже, Україна після розпаду СРСР також святкує це свято, яке нині має статус весняного свята краси і тепла, і насамперед — жінки.

День вчителя

День учителя — професійне свято всіх працівників сфери освіти — був заснований ЮНЕСКО в 1994 році. Зазвичай відзначається в першу неділю жовтня.

У нашій країні до 1994 року, за указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 вересня 1965 року, День учителя відзначався в першу неділю жовтня.

Деньміліції

Професійне свято працівників органів внутрішніх справ — День міліції — було започатковане у 1992 році Указом Президента України. Приводом стало визнання успіхів, яких досягли органи внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю та в охороні правопорядку. Відзначають його щороку 20 грудня — саме цього дня у 1990 році Верховна Рада України ухвалила Закон "Про міліції".

23 лютого – День захисника Вітчизни

Цього дня вітання отримують ветерани війни та військовослужбовці.

Відзначаючи це традиційне свято, ми вшановуємо тих, хто мужньо боронив рідну землю від загарбників, і водночас висловлюємо повагу та вдячність тим, хто й у мирний час виконує нелегку й відповідальну службу.

23 лютого — свято, яке збереглося ще з радянських часів. У СРСР цього дня відзначали День радянської армії і військово-морського флоту.

Отже, у другому розділі було розглянуто трудові свята й обряди, які поділяються на професійні, традиційні та новітні трудові свята. Особливу увагу приділено історії виникнення кожного з них.

Такі свята, як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя, вже стали традиційними. Їх відзначають на роботі, в установах, вони широко поширені серед населення і святкуються колективами.

Традиційні трудові свята також зазнали трансформації та втратили релігійно-магічний характер. Свято першої борозни, першого снопа, обжинки вже не відзначаються так широко, як раніше, адже нині сільськогосподарська техніка перебуває на значно вищому рівні, що віддаляє виробника від продукту праці.

ВИСНОВКИ

У кожної нації, кожного народу, ба навіть кожної соціальної групи є власні традиції, звичаї, обряди та свята, які формувалися впродовж багатьох століть.

Окрім похоронних і поминальних, усі обряди належать до радісних та святкових подій. Проте обряд і свято — це не те саме. Свято містить обряд або обряди як обов'язковий складник, але не зводиться до нього. Свято — явище ширше. Воно охоплює й необрядові дії, які часто навіть переважають. До того ж свято не має жорстко встановленої форми. Вона може суттєво змінюватися залежно від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головне — особлива символічна дія, то у святі — безпосередній вияв почуттів, настроїв, переживань, пов'язаних із пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи.

1. Усі календарні свята українського народу мають суто християнський церковний характер.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які своєю чергою включають зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу, а також трудові свята й обряди, що поділяються на традиційні трудові свята, новітні трудові свята, професійні трудові свята. Кожному з періодів притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо зимових, трапляються різні за походженням свята, які мають однакові обряди. Це, зокрема, День Катерини та День Андрія, схожі своїми обрядами ворожіння дівчат "на закликання долі"; Різдво Христове та Новий рік, яким притаманні колядування, щедрування, посівання тощо.

Такий збіг пояснюється тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія утворюють своєрідну пару, адже комплекс їхніх обрядових ворожінь мав переважно любовно-магічне спрямування. Саме тому із приходом зими, коли панує лише холод, який розігрівається любовною магією. Ось чому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, відбуваються зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина траплялися й такі, що були позбавлені народної обрядовості. До них належать День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Усі перелічені вище свята названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і саме звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап — це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап — це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап — Хрещення Ісуса Христа та вічна пам'ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап — це церковне свято Великодня, яке пов'язане з останніми днями Христа на землі та наступним його Воскресінням.

У циклі весняно-літніх свят простежуються етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. День починав збільшуватись, а ніч зменшуватись.

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інш. свят інформаторами В.М. Яструбова та інформаторами старшого покоління авторки цієї роботи вже через сто років. Щоправда, серед молодшого покоління ці традиції значною мірою забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків у радянський час. Крім того, втраті традицій сприяє і зміна способу життя українського населення. Переважна більшість його нині проживає в містах, не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення певною мірою наблизився до міського з відповідними наслідками. Щоправда, останнім часом подекуди спостерігаються тенденції до відродження народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

Серед розглянутих трудових свят й обрядів можна виділити професійні трудові, новітні професійні та традиційні трудові свята. Особливу увагу було приділено історії виникнення того чи іншого свята.

Такі свята як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя вже стали традиційними. Їх святкують на роботі, в установах, вони мають широке поширення серед населення. Вони відзначаються колективами.

Традиційні трудові свята також уже трансформувались і вже не мають такого значення як раніше. Свято першої борохни, першого снопа, обжинки не відзначаються так широко, як раніше, оскільки зараз сільськогосподарська техніка перебуває на вищому рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Великдень в Україні: Нариси про Великодні свята з народними піснями. – К.: “Освіта”, 1993. – 132 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: "Оберіг", 1993. – 496 с.

3. Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. – К.: “Наукова думка”, 1992. – 221 с.

4. Курочкін О.В. Новорічні свята українців: традиції і сучасність. – К.: “Оберіг”, 1978. – 96 с.

5. Пономарьов А.П. Українська етнографія. – К.: “Либідь”, 1996. – 343 с.

6. Пригорницький В.В. Народні свята. – К.: “Освіта”, 1993. – 146 с.

7. Різдвяні свята на Україні. – К.: “Музична Україна”, 1991. – 85 с.

8. Сосенко К. Різдво – Коляда і Щедрий вечір. – К.: “Українська письменниця”, 1994. – 121 с.

9. Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. – К.: “Освіта”, 1995.

10. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – 246 с.

11. Українські народні свята та звичаї. – К.: “Освіта”, 1993. – 236 с.

12. Українці: Свята. Традиції. Звичаї. – Донецьк: “Аквара-Грес”, 2004. – 302 с.

13. Українські традиції. – Харків: “Фоліо”, 2003. – 571 с.

14. Ястрєбов В.М. Матеріали з етнографії Новоросійського краю // Єлисавет. – 1992. – №№5, 6, 7, 8.