Сучасні форми об’єднань підприємств. Мета їх створення та особливості їх діяльності

Сучасні форми об’єднань підприємств. Мета їх створення та особливості їх діяльності

1. Вступна частина.
2. Загальна характеристика організаційно-правових форм об’єднання підприємств та мета їх створення:
3. Асоціація;
4. Корпорація;
5. Концерн;
6. Консорціум;
7. Конгломерат;
8. Холдинг;
9. Промислово-фінансова група;
10. Франчайза;
11. Синдикат;
12. Картель;
13. Трест.
14. Висновки і пропозиції.
15. Література.

1. Вступна частина

У процесі становлення ринкових відносин в Україні відбувається трансформація форм підприємницької діяльності. Для досягнення успіху в конкурентній боротьбі та реалізації масштабних фінансово-промислових проєктів окремим господарським товариствам стає дедалі складніше діяти самостійно, тому вони дедалі частіше об’єднуються у групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими ознаками. Такі утворення отримали назву господарських об’єднань. Вони мають низку специфічних рис, що вирізняють їх з-поміж звичайних господарських товариств. Відповідно до чинного законодавства України, виокремлюють чотири основні види об’єднань підприємств: асоціації, корпорації, консорціуми та концерни.

Питання про необхідність створення таких об’єднань в країні постало ще наприкінці 60-х років. Згодом були здійснені перші кроки щодо формування виробничих та науково-виробничих об’єднань.

На початковому етапі реформ (1992-1993 рр.) відбулося штучне руйнування багатьох виробничих і науково-виробничих комплексів, які складалися з технологічно пов’язаних між собою підприємств. Ключову роль у цьому відіграло надання колективам структурних підрозділів права самостійно приймати рішення про перетворення в окремі акціонерні товариства. Найбільш показовим прикладом є поділ «Аерофлоту» на понад 400 незалежних авіакомпаній, з яких лише 20 виявилися життєздатними, а решта, маючи на балансі 1-3 літаки, неспроможні забезпечити нормальну організацію польотів. Наслідком стала масова неплатоспроможність авіакомпаній, брак коштів на ремонт і оновлення техніки, різке падіння рівня безпеки польотів. Аеропорти втратили фінансування на обслуговування та профілактику наземного обладнання, а авіаційна промисловість — замовлення на нову техніку. Як результат, порівняно з 1991 роком, обсяг авіаперевезень до 1995 року скоротився вдвічі. У період з 1992 по 1994 роки кількість загиблих на 1 млн перевезених пасажирів зросла майже в 5 разів, а знос авіаційної техніки сягнув 70%. Кількість діючих аеропортів зменшилася з 1302 у 1991 році до 875 у 1995 році.

Спроби виокремити наукові та дослідно-конструкторські підрозділи провідних науково-виробничих комплексів у самостійні підприємства призвели до занепаду високотехнологічних галузей промисловості, що суттєво ускладнило функціонування наукоємних виробництв.

Починаючи з 1994 року, спостерігається зворотна тенденція: все більше підприємств прагнуть увійти до складу великих об’єднань. Такі структури, що охоплюють промислові підприємства, наукові інститути, торгові фірми, банки, страхові компанії та інші фінансові установи, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства загалом, а також основою сучасного промислового виробництва.

У розвинутих країнах такі структури посідають провідні позиції в більшості галузей економіки. Наприклад, основу економіки Японії становлять шість великих фінансово-промислових груп — «Міцубісі», «Міцуі», «Сумітомо», «Санва», «Фує», «Дай-іті-канге». Підприємства, що входять до їх складу, забезпечують понад половину загальних продажів у багатьох ключових галузях промисловості. Торгові фірми цих груп здійснюють більше половини експортно-імпортних операцій, а їхня частка в імпорті окремих, переважно наукоємких, товарів досягає 90%. Комерційні та трастові банки цих груп контролюють близько 40% загального банківського капіталу, а страховим компаніям належить 53-57% всього страхового капіталу.

Серед найбільших південнокорейських фінансово-промислових груп — всесвітньо відомі компанії «Самсунг», «Деу», «Хенде», «LG». Починаючи з 1975 року, південнокорейський уряд на базі найбільших ФПГ створив 13 універсальних торгових компаній. Ці компанії стали головними експортерами продукції та підприємницького капіталу, а їхній вплив на економічний розвиток Південної Кореї та динаміку її зовнішньоекономічних зв’язків значно посилився в середині 80-х років. Уже тоді 11 провідних південнокорейських корпорацій володіли приблизно 40% статутного капіталу п’яти найбільших банків країни. Аналогічна ситуація спостерігається і в економіках інших країн — США, Німеччини, Італії, Франції.

Світовий досвід свідчить, що джерелом стратегічних переваг для учасників об’єднань є конкурентні переваги, значною мірою у сфері технологічного розвитку та забезпечення ресурсами.

В Україні також діють специфічні чинники, що спонукають підприємства до об’єднання у великі структури:

• потреба у відновленні зруйнованих виробничо-технологічних зв’язків. Традиційно виробництво високотехнологічної продукції в СРСР було зосереджене на великих НВО, які охоплювали весь життєвий цикл виробу — від конструкторської розробки до обслуговування у споживача. До складу НВО входили науково-дослідні організації, конструкторські бюро, дослідні та серійні заводи. Руйнування цих комплексів значно погіршило умови діяльності як наукових і конструкторських організацій, так і виробничих підприємств. Для виправлення ситуації підприємства намагаються відновити об’єднання на новій основі або створити структури, що більше відповідають сучасним вимогам розвитку виробництва.
• Необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга та залучення значних фінансових ресурсів.
• Лобіювання інтересів підприємств. Це завдання успішніше виконує група підприємств зі спільними інтересами, ніж окреме підприємство.

2. Загальна характеристика організаційно-правових форм об’єднання підприємств та мета їх створення

Об’єднання підприємств створюються на добровільних засадах для спільної діяльності на основі комерційного розрахунку та самофінансування.

Згідно з чинним українським законодавством, підприємства можуть об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Тому однією з важливих функцій Антимонопольного комітету України є аналіз діяльності існуючих і новостворюваних об’єднань підприємств з метою виявлення, запобігання, обмеження та недопущення монополізму в їхній діяльності.

Об’єднання є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, що затверджується їхніми засновниками або власниками.

Підприємства, які входять до складу об’єднань, зберігають статус юридичної особи та форму власності. Об’єднання не відповідають за зобов’язаннями підприємств, що входять до їх складу, і навпаки: підприємства-члени несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями об’єднання. Тобто, якщо об’єднання не може виконати свої зобов’язання, їх виконують підприємства-засновники. Умови, розміри та порядок такої відповідальності зазвичай визначаються в межах внеску кожного засновника до статутного фонду, що фіксується в засновницьких документах.

Об’єднання виконує лише ті функції та має лише ті повноваження, які йому делегували підприємства-учасники.

Учасники об’єднання мають право вийти з його складу, зберігаючи взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими підприємствами й організаціями.

Основним принципом взаємовідносин між учасниками об’єднання є добровільність його створення. Юридичним вираженням цього принципу є засновницький договір та статут, затверджений усіма членами об’єднання.

У статуті, окрім загальних відомостей, містяться дані про склад об’єднання, основні цілі діяльності, органи управління, порядок прийняття рішень, зокрема тих, що потребують одноголосного схвалення або кваліфікованої більшості голосів членів об’єднання. Це стосується насамперед питань розподілу майна при ліквідації об’єднання.

Об’єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об’єднання зусиль і засобів, організації спільної діяльності, розподілу праці, спеціалізації та кооперації, а також для проведення інших заходів виробничого, комерційного чи природоохоронного характеру.

У межах делегованих повноважень об’єднання може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції та інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.

Об’єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проєктно-конструкторських, зовнішньоторговельних, юридичних, інформаційних, консультативних та інших послуг; організовувати підготовку та підвищення кваліфікації кадрів, прокат обладнання, фірмове обслуговування споживачів продукції учасників та інші роботи; здійснювати заходи соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов працівників підприємств і структурних підрозділів, що входять до об’єднання.

Об’єднання здійснює право володіння, користування та розпорядження закріпленим за ним майном, до складу якого входить також майно, передане підприємствами-засновниками. Майно об’єднання є спільним майном учасників.

До основних видів об’єднань підприємств належать: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, конгломерати, фінансово-промислові групи, франчайзинг.

Відповідно до чинного законодавства, господарські об’єднання поділяються на договірні та статутні. До договірних об’єднань законодавець відносить асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

2.1. Першим видом договірного об’єднання є асоціація. Вона створюється учасниками для координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій щодо визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо. Координація не потребує централізації управління підприємствами-членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність своїх членів.

Такі об’єднання створюються насамперед за галузевою, територіальною або іншими ознаками для забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними та недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює та поширює передовий досвід підприємств, відстоює права своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, веде видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Однак головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру. До них належать координація виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проєктів тощо.

Асоціація є «м’якою» формою централізації зусиль учасників, для неї характерні:

• менша централізація управлінських зв’язків порівняно з іншими видами об’єднань;
• можливість одночасного членства в кількох асоціаціях;
• на відміну від інших об’єднань, які мають здебільшого сервісний характер, асоціація централізує лише одну або кілька з кількох виробничо-господарських та управлінських функцій.

Асоціації створюються суто на добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства всіх форм власності, які укладають між собою багатосторонній установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об’єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін договору.

2.2. Корпорація на сьогодні є домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, які несуть обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується для реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) є загальновідомими.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об’єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає змогу отримувати постійно зростаючий прибуток.

По-третє, кожен акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (у разі банкрутства фірми він втрачає лише вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій фінансовий ризик, купуючи акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред’явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте, корпорація — це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші, має відповідні недоліки:

1. Існують певні розбіжності між функціями власності та контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до соціальних конфліктів між менеджерами та акціонерами корпорації.

2. Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню підлягає спочатку прибуток, отриманий корпорацією, а потім — дивіденди акціонерів, тобто фактично існує проблема подвійного оподаткування.

3. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань з боку посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок.

Кооперативи — це підприємства, організації, створені шляхом добровільного об’єднання осіб на пайовій основі для здійснення підприємницької діяльності. Кооперативи є юридичними особами і функціонують на засадах самофінансування та самоврядування.

2.3. На відміну від договірних об’єднань, статутні об’єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язано з тим, що юридичною основою цих об’єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об’єднання від одного або групи підприємств.

Основним видом статутного об’єднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою зумовлене необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також для реалізації значних фінансових проєктів.

Концерн визначається як статутне об’єднання підприємств та інших організацій на основі їхньої фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної діяльності. Концерн наділений частиною повноважень своїх учасників. Право його учасників на вступ до інших концернів повністю обмежене. Така позиція законодавця, ймовірно, зумовлена бажанням зберегти конкуренцію серед концернів та не допустити монополізації ринку.

Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України. Склад членів і статути цих об’єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.

Територіальні статутні об’єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким самим принципом створюються концерни, що об’єднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об’єднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.

На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни здійснюють значний вплив на розвиток економіки високорозвинених країн Північної Америки і Західної Європи. Під словом «концерн» тут розуміють об’єднання групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного підприємства (материнської компанії), яка володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств.

Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їхньої діяльності визначають власники або уповноважені органи, а не самі члени об’єднань.

Особливістю статутних об’єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства можуть вийти зі статутного об’єднання лише за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Об’єднання капіталу та зосередження адміністративних функцій у руках центрального органу управління дає змогу ефективніше реалізовувати значні фінансові проєкти та оперативно реагувати на зміну ринкової кон’юнктури.

Учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об’єднань без згоди концерну. Відповідно до засновницьких документів вони можуть нести субсидіарну юридичну відповідальність за зобов’язаннями концерну, а концерн, своєю чергою, може відповідати за зобов’язаннями учасників.

2.4. Розглянемо консорціум як один із видів статутних об’єднань. Законодавець визначає консорціум як тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проєктів, коли проєкт перевищує фінансові можливості одного банку. Консорціуми створюються на строк виконання проєктів або замовлень. Після досягнення поставленої мети вони або ліквідуються, або реорганізуються в постійні господарські об’єднання.

До консорціуму можуть об’єднуватися також промислові підприємства без безпосередньої участі банківського капіталу, які разом створюють достатні фінансові можливості для реалізації проєкту. Підприємства можуть зберігати відомчу належність.

Консорціум ґрунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження та використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяє держава на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, зокрема позиково-фінансових засобів.

Розподіл обов’язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації за принципом найбільшої компетенції, набуття найбільшого підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми чи проєкту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, стикові проблеми кількох галузей чи відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами кількох консорціумів одночасно.

Консорціуму делегується право представляти інтереси своїх учасників у державних органах, для чого в його структурі управління створюються відповідні функціональні органи.

За своїми зобов’язаннями консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.

Щодо створення консорціуму на основі статуту, то в цьому випадку виникають певні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум саме як статутне об’єднання.

Незрозуміло, чому тимчасове об’єднання підприємств має створюватися на основі статуту, а не установчого договору, адже тимчасово об’єднуватися для досягнення певної мети можуть і абсолютно незалежні одне від одного підприємства, і таке об’єднання породжує між ними договірні відносини. У чинному законодавстві України існує договір про спільну діяльність, згідно з яким підприємства об’єднуються для досягнення певних цілей і який має схожу з консорціумом юридичну природу. У законодавстві Російської Федерації, ФРН, Франції та інших зарубіжних країн створення і функціонування консорціумів також має договірний характер. Тому, на думку автора, консорціум як тимчасове об’єднання підприємств має створюватися і функціонувати на основі установчого договору, а не статуту.

2.5. Конгломерат — статутне об’єднання підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий з вертикальним концерном і утворюється з підприємств, технологічно взаємопов’язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об’єднання дозволяє учасникам більший маневр щодо своїх капіталів, можливість інвестування в перспективний проєкт без отримання згоди інших учасників конгломерату.

2.6. Холдинг — добровільне об’єднання підприємств з метою управління іншими компаніями за допомогою володіння контрольними пакетами їхніх акцій. Розрізняють два види холдингу: чистий холдинг, який утворюється спеціально для виконання зазначеної функції, та змішаний холдинг, який поряд з управлінням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність у промисловості, кредитно-банківській, торговельній, транспортній та інших сферах. Функції холдингу фактично здійснює будь-яка велика компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.

Холдингова компанія — це суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства або підприємств. З метою захисту інтересів дочірніх підприємств у статті 126 Господарського кодексу визначено обов’язок холдингової компанії компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки, якщо з вини контролюючого підприємства ним було укладено або здійснено невигідні для нього угоди чи операції. Якщо ж дочірнє підприємство з вини холдингової компанії буде визнано банкрутом, то контролююче підприємство нестиме субсидіарну відповідальність перед кредиторами банкрута.

Холдинги мають різні організаційні форми — господарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдингу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.

2.7. Промислово-фінансова група (ПФГ) — об’єднання, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. Особливістю ПФГ є те, що вона не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб’єкт господарської діяльності.

Така ознака ставить під сумнів доцільність включення упорядниками кодексу ПФГ до глави під назвою «Об’єднання підприємств», оскільки згідно з положеннями статті 118 ГК України об’єднання є господарською організацією, а отже, юридичною особою.

Характерні риси:

• господарська організація корпоративного типу;
• добровільність створення, але на підставі рішення Уряду України;
• вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
• належність ПФГ до господарських організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їхніх учасників і є вторинними структурами;
• відсутність (як основної) мети отримання прибутку;
• різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);
• тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність погодження питання створення ПФГ з Антимонопольним комітетом та здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;
• відсутність статусу юридичної особи;
• мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
• заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
• обов’язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ;
• наявність певних умов для створення ПФГ:

а) мети створення;

б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність;

в) подання уповноваженою особою ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакета документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);

г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;

• тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);
• обов’язковість укладення генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними (всередині ПФГ);
• відсутність спеціально створених органів управління, функції яких, зокрема здійснення представництва ПФГ у відносинах з третіми особами, покладаються на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні та обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ;
• особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки;
• вихід головного підприємства або іншого учасника ПФГ, що здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів і обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;
• діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні», постанови Кабінету Міністрів України про створення відповідної ПФГ, генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Порівняльна характеристика правового становища господарського об’єднання і промислово-фінансової групи.

Спільні риси:

• господарські організації корпоративного типу;
• добровільність створення;
• вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їхніх учасників і є вторинними структурами;
• відсутність мети отримання прибутку;
• мета створення — координація діяльності учасників і об’єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);
• різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);
• тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення господарського об’єднання і ПФГ та здійснення цим органом контролю за їхньою діяльністю.

Відмінні риси:

• наявність у господарського об’єднання статусу юридичної особи і відсутність такого статусу у ПФГ;
• наявність у ПФГ мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції, що необов’язково для добровільних господарських об’єднань;
• заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг (щодо господарського об’єднання закон таких обмежень не встановлює);
• обов’язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ (щодо господарського об’єднання таких обмежень і вимог не встановлюється);
• наявність певних (непритаманних господарському об’єднанню) умов створення ПФГ:

а) мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції;

б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність;

в) подання уповноваженою особою ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакета документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);

г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;

д) тимчасовість діяльності ПФГ, у той час як господарські об’єднання можуть створюватися як на певний строк, так і без визначення терміну діяльності;

ж) обов’язковість укладення генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ;

• те, що регулює відносини між ними; у частині господарського об’єднання (концерну, консорціуму) таку функцію (нарівні з іншими) виконує статут, а в інших (асоціації, корпорації) — договір;
• створення господарського об’єднання на добровільних засадах за рішенням самих учасників, а ПФГ — за рішенням Уряду України;
• ґрунтовне регулювання на законодавчому рівні порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації ПФГ на відміну від господарського об’єднання, внутрішня організація яких, порядок управління, представництва тощо визначаються самими учасниками в установчих документах;
• здійснення представництва ПФГ його головним підприємством, а об’єднання — чи його головним підприємством, чи створеним учасниками виконавчим органом господарського об’єднання (ці питання регулюються установчими документами господарського об’єднання);
• встановлення законом до головного підприємства ПФГ певних вимог: виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплати податків в Україні та обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ, у той час як питання представництва господарського об’єднання вирішуються на локальному рівні (тобто самими учасниками господарського об’єднання);
• особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки; господарське об’єднання реєструється в загальному для всіх суб’єктів підприємницької діяльності порядку;
• здійснення виходу головного підприємства або іншого учасника ПФГ прийняттям постанови Кабінету Міністрів України, а вихід учасника з господарського об’єднання — внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації;
• вихід або виключення з ПФГ головного підприємства обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Міністерстві економіки; у разі виходу або виключення одного з учасників (у тому числі й головного підприємства) з господарського об’єднання необхідно внести відповідні зміни до установчих документів і до відомостей державної реєстрації господарського об’єднання;
• господарські об’єднання можуть створюватися за галузевою, територіальною ознаками, або залежно від ступеня централізації функцій управління діяльністю їхніх учасників (асоціації, корпорації, концерни) та за іншими ознаками. Для ПФГ такого розмаїття форм і видів закон не передбачає.

2.8. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, виробленою світовою практикою, яка в комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси та сприяти відродженню вітчизняної економіки.

Слово «франчайзинг» походить від французького franchir, що означає «звільняти»; в англійському варіанті franchising — це право, привілей.

Зміст франчайзингу полягає в наступному:

головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцю (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельною маркою даної компанії на обмеженій території, на термін і умовах, визначених договором. Таким чином, франчайзі отримує готове підприємство. І саме в цьому головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як це має робити підприємець, який починає все з нуля. Навпаки, підприємство франчайзі виникає за ніч. І, ймовірно, воно буде копією всіх підприємств у франшизній системі. За фіксовану плату франчайзі отримує кваліфіковану допомогу, яка в іншому випадку була б значно дорожчою для його окремого підприємства. По суті, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.

Структуру франчайзингової системи можна розглянути та проаналізувати за допомогою мал. 1.

Перевагою для підприємця-початківця є те, що приналежність до єдиної франчайзингової системи та використання торговельної марки значно знижує ризики.

Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дають змогу власникам франшиз навчитися ефективних методів управління бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Проте їхня підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається у всі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не враховуючи думки окремих франчайзі. Та все ж франчайзі має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоспроможні, а товари надійні. І ті, й інші стандартизовані, і турбота про подальше вдосконалення якості повністю лежить на франчайзері. Відповідно, ініціатива власника франшизи щодо оновлення і розширення асортименту та специфікацій обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, які повністю забезпечують потреби підприємства, безумовно, є позитивним фактором. Але в деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і франчайзі не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки це може створити конкуренцію товарам франчайзера. До того ж обсяги продажу, можна вважати, нав’язуються власнику франшизи відповідно до політики маркетингу компанії-франчайзера і дуже часто не відповідають планам і можливостям франчайзі.

Франчайзі контролює визначений район; він має гарантію від вторгнення франшиз-конкурентів і, так би мовити, стає монополістом. Проте і зростання його бізнесу обмежене територією, яка закріплена за ним згідно з договором. Франчайзер повністю відповідає за маркетинг продукції та послуг, включаючи організацію рекламних кампаній; витрати франчайзі на рекламні заходи в основному полягають у незначних відрахуваннях до централізованого рекламного фонду франчайзингової системи. Проте напрямок і цілі реклами визначає також франчайзер, а кошти на неї франчайзі відраховує незалежно від фактичної віддачі, яку отримує власник франшизи від рекламної кампанії. Загалом, франчайзі може розраховувати на різноманітні фінансові пільги, як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно з договором франчайзингу можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.

Практика франчайзингу в зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзі, перебуваючи безпосередньо біля споживача, більш чутливо вловлюють його настрої, коливання попиту та умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати продуктивним джерелом новаторських ідей та вдалим випробувальним стартом для апробації нових товарів і послуг. Як власник підприємства, франчайзі ефективніший і надійніший за найманого керівника або службовця. З іншого боку, як самостійний підприємець, він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбутися. Для власника франчайзингової системи це потенційна загроза. Вихід окремого франчайзі з франчайзингової мережі одразу ж створює конкуренцію на визначеному сегменті ринку, а його банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої вини в провалі немає.

Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва полягає в тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзингу, незважаючи на юридичну самостійність, по суті є частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг, з одного боку, допомагає уникнути низки перешкод, пов’язаних із функціонуванням незалежного малого бізнесу, а з іншого — породжує проблеми, притаманні будь-якій корпоративній структурі.

Розвиток франчайзингу в Україні сприятиме вирішенню багатьох проблем формування малого підприємництва. Зокрема, по-перше, залученню до бізнесу широкого кола осіб, які не можуть прийняти рішення займатися бізнесом без підтримки та навчання. По-друге, освоєнню малим бізнесом нових технологій, розширенню сфер діяльності малих підприємств. По-третє, підвищенню якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.

На вітчизняному ринку перспективним є розвиток та створення франчайзингових систем у таких сферах діяльності, як: підприємства споживання, будівництво, послуги з працевлаштування, побутове обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельне господарство тощо.

2.9. Синдикат — організаційна форма різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного збутового органу або збутової мережі одного з учасників об’єднання. Така форма об’єднання підприємств характерна для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції (об’єднує однорідні підприємства, централізуючи збут і постачання продукції).

2.10. Картель — договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовленої продукції.

2.11. Трест — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, у єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну та господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки діяльності.

3. Висновки і пропозиції

Наведена класифікація об’єднань підприємств не є вичерпною, оскільки закон передбачає, що підприємства можуть об’єднуватися й в інші структури, не передбачені чинним законодавством України. У цьому випадку було б корисно перейняти досвід високорозвинених країн, законодавство і практика яких уже досить давно й вельми успішно вирішують більшість питань, пов’язаних з організацією та функціонуванням підприємств та їхніх об’єднань.

Варто звернути увагу вітчизняних підприємців на виключну важливість юридично грамотного оформлення установчих документів при створенні нових господарських об’єднань, адже від того, наскільки точно в них буде виражена воля сторін, залежить стабільність і подальший розвиток як підприємств-членів об’єднання, так і об’єднання загалом. Удосконалення правового регулювання діяльності господарських об’єднань пов’язане також із врегулюванням діяльності всіх суб’єктів підприємницької діяльності, адже такі об’єднання складаються з окремих підприємств і господарських товариств. На цю проблему також слід звернути увагу законодавцям, особливо в тій частині, що стосується діяльності банків, об’єднань і трастових компаній. Можна навести багато прикладів, коли недосконалістю нашого законодавства користуються недобросовісні бізнесмени. Проте зазначені проблеми існують не лише в Україні.

Отже, зважаючи на важливість чіткого юридичного врегулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, вважаємо за необхідне, з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду, створити такі закони, які, з одного боку, сприяли б вільному розвиткові економічних відносин, а з іншого — були б перешкодою для недобросовісних бізнесменів та інших любителів легкої наживи.

Однак аналіз нормативно-правової бази України показує, що створене протягом останніх років законодавство, яке регламентує підприємницьку діяльність, спрямоване на врегулювання питань функціонування окремого підприємства як основної ланки економіки. Разом із тим, недостатньо уваги приділяється регламентації діяльності об’єднань підприємств. Так, ст. 3 Закону України «Про підприємства в Україні» закріплює лише право підприємств об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, а механізм регулювання їхнього функціонування відсутній. У зв’язку з цим доцільно в законодавчому порядку визначити норми, які регулюють такі питання:

1. Умови створення об’єднань підприємств.
2. Правовий статус і порядок створення окремих підрозділів.
3. Порядок формування і використання майна, його правовий режим.
4. Загальні принципи управління об’єднанням.
5. Принципи розподілення фінансових результатів діяльності.
6. Правові та економічні аспекти здійснення господарської діяльності.
7. Права та обов’язки учасників об’єднання.
8. Порядок обліку і надання звітності групи підприємств, які входять до складу об’єднання, та інше.

Потрібно переглянути обмеження при створенні холдингових компаній. Відомо, що холдингові компанії є стійкими ринковими утвореннями і володіють більшою інвестиційною можливістю. У зв’язку з цим доцільно створювати такі компанії у сфері переробки сільськогосподарської продукції, оскільки підприємства цієї галузі потребують значних інвестицій.

Крім того, у законодавстві про холдингові компанії потрібно деталізувати права та обов’язки власників і органів управління, зокрема необхідно виділити такі аспекти:

• як підпорядковується власнику директор підприємства, а також ступінь відповідальності за невиконання покладених на нього обов’язків;
• у яких випадках настає право контролю над дочірніми підприємствами і чим воно обумовлене;
• необхідність і правомірність вчинення головним підприємством внутрішнього аудиту в дочірніх підприємствах та інші питання.

Досвід інших країн показує, що подібні питання закріплені в спеціальних законодавчих актах. В Україні ці положення доцільно закріпити в спеціальному законодавчому акті, який регулюватиме діяльність об’єднань.

4. Література

1. Господарський Кодекс України
2. Бирман Л. Экономика фирмы. Учебное пособие. М.: М/ ун-т бизн. и управл-я, 2001- 304 с.
3. Бойчик Н. Економіка підприємства. Навч. посібник. К.: Атіка, 2001- 298 с.
4. Волков О. Экономика предприятия. Курс лекций. М.: Инфра-М, 2001- 280 с.
5. Гаєвська Л. Економіка підприємства. Навч.-метод. пос. Ірп.: Акад. ДПС, 2001- 345 с.
6. Гончарук В. Развитие предприятия. М.: Дело, 2001- 228 с.
7. Жиделева В. Экономика предприятия. Учебное пособие. М.: Инфра_М, 2001- 256 с.
8. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. М.: Инфра-М, 2000- 358 с.
9. Покропивний С. Економіка підприємства. Підручник. К.: КНЕУ, 2001 - 456 с.
10. Примак Т. Економіка підприємств. Навч. пос. К.: Знання, 2001- 278 с.
11. Терещенко М. «Франчайзинг як партнерський бізнес». Економіка, фінанси, право.- 1998- 354 с.