Сучасна світова філософія ХХ століття

Вступ

Докорінні зміни в суспільному житті ХХ століття природно позначилися на світоглядних засадах розвинених країн. Філософія, виконуючи роль «дзеркала епохи» та узагальнюючи реальність буття, також зазнає трансформацій. Стрімка зміна історичних подій актуалізувала протиріччя, що визріли ще в ХІХ столітті. Частину з них досить виразно окреслили К. Маркс та його попередники у філософських, а особливо економічних працях. Інша частина (екологічні загрози, поширення СНІДу, тероризм, нерівномірність суспільного розвитку) виникла вже у другій половині ХХ ст. Особливістю минулого століття стало зростання ролі духовних чинників — світогляду, моралі, цінностей — у подоланні суспільних суперечностей. Дві світові війни засвідчили безперспективність розв'язання глобальних проблем військовими методами. Пошук нових підвалин суспільного устрою призвів до формування спільнот на основі трьох різних світоглядних типів. Російська імперія еволюціонувала в тоталітарне суспільство з комуністичною риторикою. У центрі Європи постала нацистська Німеччина. Демократичні цінності зберегли США та Великобританія. Після краху фашизму та радянського тоталітаризму на перший план виходить демократичний світогляд, дедалі більше утверджується філософія гуманізму, хоча цей процес є складним, суперечливим і нерівномірним.

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

XX століття, на думку філософів, істориків та культурологів, є унікальним етапом суспільного розвитку. Воно відзначається надзвичайною динамікою, інтенсифікацією соціальних процесів та прискоренням темпів змін. За насиченістю подій цей період можна порівняти з цілими епохами попередньої історії.

Достатньо згадати дві світові війни з їхніми колосальними жертвами, численні революції, вихід людства в космос, проникнення в мікросвіт, винайдення новітніх інформаційних технологій, успіхи трансплантології та розшифрування генетичного коду. У культурі відбулася зміна багатьох стилів, виникла масова культура, а засоби масової інформації набули небаченого поширення.

У цей період кожна людина виявляється залученою до всесвітньої історії, живучи не лише власним життям, а й життям усього людства. З одного боку, на тлі глобальних масштабів діяльності індивід може губитися в масі, а з іншого — відкриваються колосальні можливості для окремої особистості: спілкування через Інтернет, поширення власних ідей майже без обмежень.

Люди, причетні до засобів масового знищення чи екологічно небезпечних виробництв, несуть величезну відповідальність. Сучасне життя стає надзвичайно строкатим в етнічному плані: народи перемішуються, а культурна багатоманітність людства проявляється дедалі яскравіше.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що суспільне життя ХХ ст. є інтенсивним, масштабним, різноманітним і суперечливим.

Це не могло не вплинути на філософію. З'явилися нові тони філософствування, ціннісні орієнтири, парадигми та напрями. Розвиток філософії нагадує ланцюжкову реакцію, де з кожного пункту виникає безліч процесів [16, c. 386-388].

Філософія ХХ ст. відмовилася від абсолютизації, зосередившись на доступному для сприйняття; висунула на перший план суб'єктивну реальність, фактично знявши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; її положення спрямовувалися не на пошук остаточних істин, а на інтелектуальне освоєння людської реальності. Наприкінці століття можливим стає розуміння філософії як «техніки встановлення співмірності між душею та світом, способу засвоєння світу, створення його прийнятним для людського розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню».

Інтеграція філософії з мистецтвом породила жанр філософської літератури та філософської естетики. Виникли концептуальний живопис, філософське кіно. На межі філософії та науки функціонує аналітична філософія, що використовує математичну логіку. Розвивалися також жанри інтеграції філософії з релігією та езотерикою.

Отже, філософія ХХ ст. постає як складне, розмаїте та активно-дійове явище, органічно вписане в культурно-історичні процеси.

Таким чином, класичний фрейдизм та неофрейдизм окреслили природу та сфери проявів несвідомого, пов'язавши його з людською вкоріненістю в глибинні засади буття. У несвідомому виявляється енергія буття до самопроявів, що вводить людину в складні аспекти самоусвідомлення та взаємин з іншими. Філософські течії антропологічного напряму глибоко окреслили ситуацію, в якій людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала [13, c. 425-428].

2. Раціоналістичний напрям сучасної філософії

2.1. Позитивізм

Філософія як теорія світогляду постійно взаємодіє з наукою, надаючи їй методологічну допомогу, але ця взаємодія є взаємною. Конкретні науки активно впливають на філософію, змушуючи її формувати концепції під впливом окремих галузей знання. Поява механіцизму в епоху Просвітництва була викликана ейфорією від відкриттів Ньютона. У середині ХІХ ст., після розпаду гегелівської філософії, в Європі виникає багато напрямів, але вони недовговічні. Набуває популярності вчення французького математика Огюста Конта (1798-1857), який доходить висновку, що філософія не може бути наукою через розмитість і спекулятивність її положень. Справжня наука, за Контом, має спиратися на реальні факти, а її положення достовірні лише тоді, коли підтверджені досвідом. Називаючи свою філософію «позитивною», Конт підкреслював її завдання:

а) вивчати зміст реальних предметів та явищ, ігноруючи вигадані проблеми;

б) розробляти теми, що мають практичну цінність;

в) використовувати критику як засіб для формування позитивних рекомендацій.

Представником позитивної філософії, писав Конт, може бути той, хто зрозумів, що справжніми науками є науки про природу, а не філософія.

Погляди Конта розвинули Р.Авенаріус (1843-1896) та Е.Мах (1838-1916), які назвали свою філософію емпіріокритицизмом — другим етапом позитивізму. Вони зосередили увагу на питаннях пізнання. У першій чверті ХХ ст. на основі позитивізму та емпіріокритицизму виникає неопозитивізм.

Неопозитивізм — третій етап позитивізму. Його представники Л.Вітгенштейн (1889-1951), Р.Карнап (1891-1970), А.Тарський (1902-1984) звертаються до мови. Згідно з Вітгенштейном, мова є формою «життя і мислення». У «Філософських дослідженнях» він писав, що дійсність — це гра слів. Філософія логічно фіксує висловлювання про факти, а не з'ясовує сутність явищ. Тому «не слід створювати жодних теорій. У наших висловлюваннях не повинно бути нічого гіпотетичного. Всяке з'ясування суті явищ не може мати місця в наших роздумах, його мусить замінити описування».

У 1922 р. у Віденському університеті філософи-неопозитивісти (М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) об'єдналися в «Віденське коло» — ядро логічного позитивізму. Їхніми принципами були емпіризм, фізикалізм, емотивізм. Члени кола підтвердили переконання, що філософські положення не мають пізнавальної цінності [8, c. 376-378].

Висловлювання має зміст лише тоді, якщо йому передувала логічна послідовність висловлювань, сформованих на основі досвіду. Кожне з них повинно мати засоби для верифікації (потенційної). Висловлювання вважалося верифікованим, якщо можна визначити способи його перевірки.

Таке визначення зустріло опір з боку К.Поппера, який вважав, що цей підхід суперечить науці. Наука, на його думку, висловлюється про спільне для класу явищ, а не про кожне явище окремо.

Неопозитивізм не є одноманітним напрямом. Спільним для всіх його течій є твердження, що:

• філософія не є справжньою наукою, вона лише логічний аналіз наукової мови;
• в основі наукового знання лежить досвід людини;
• науковими є лише ті знання, які можна верифікувати досвідом;
• істинними можуть бути також знання, які можна логічно довести.

Науково-технічна революція породила не лише суперечності, а й надії на вирішення всіх проблем за допомогою науки. Виникає напрям «сцієнтизму» та «техніцизму» з течіями «кібернетичною», «генетичною», «комп'ютерною». Сцієнтизм породив нові соціальні теорії: індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства. Кожна така теорія існувала не більше 10 років. Це створило культ науково-технічних знань, відновлюючи раціоналістичне філософствування, але в приземленій формі, пристосованій до сучасних відкриттів [9, c. 453-456].

Сцієнтизм — це перша хвиля філософського осмислення науково-технічних досягнень. За нею має постати друга, більш фундаментальна. Аналогією є період, коли ньютонівські відкриття породили метафізичний матеріалізм, а масштабніше осмислення відбулося в філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса. Проте ми не можемо ігнорувати сучасні філософські системи раціональної філософії.

Культ науково-технічного розуму в ХХ ст. був навіть глибшим, ніж у період класичної філософії. Основу нового ставлення до наукового знання заклали Е.Дюркгейм і М.Вебер. Вплив науково-технічного розуму на соціальний розвиток після Другої світової війни здавався могутнім. У 50-60-ті роки з'явилася концепція «суспільства загального благоденства», побудована на принципах «раціональної ефективності». Найпопулярнішими філософами були У.Ростоу і Д.Белл, які сподівалися, що «розумність» проникне в управління, людські стосунки та виховання. Сцієнтистські ілюзії сплелися з технократичною утопією про владу компетентних спеціалістів.

Найбільш наближеною до сьогодення є концепція японського філософа Масуди, викладена в книзі «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» (1986). Вихідним положенням є аналіз особливостей науки і техніки на «інформаційній» стадії розвитку суспільства (інтеграція комп'ютера та телекомунікацій). Перевагу інформації Масуда бачить у тому, що вона не зникає при споживанні, не передається повністю при обміні, є «неподільною», а її якість підвищується з додаванням нової інформації.

Суспільство, діяльність якого побудована з урахуванням інформації, отримує ресурс величезного значення. Інформація — це знання нового типу, придатне для використання, з відповідною техніко-організаційною структурою. Підвищення ролі інформації — історичний факт, що лежить в основі концепції інформаційного суспільства. Інформація пронизує виробництво, управління, політику, побут [14, c. 336-338].

Е.Масуда висуває ідею «комп'ютерополіса» — міста, де телебачення, зв'язок, транспорт, лікування та навчання будуть автоматизовані на основі комп'ютерної техніки. Ця ідея спирається на можливості сучасного рівня розвитку науки і техніки. Масуда був одним із авторів плану-прогнозу інформаційного суспільства, частково реалізованого в Японії.

Реакцією на сцієнтистські утопії були «антиутопії». У ХХ ст. у цьому жанрі відзначилися Г.Уелс, Е.Сінклер, Р.Бредбері, брати Стругацькі. Класичними є твори Е.Замятіна «Мы», О.Хакслі «О дивний новий Світ», Дж.Оруелла «1984 рік». У них змальовані критичні картини «машинізованого» майбутнього, ототожненого з тоталітарною державою, де наука і техніка досягли досконалості, а свобода та індивідуальність подавлені. В Океанії Оруелла керує Великий Брат, який контролює всіх завдяки технічним засобам. Океанія — світ виконавців, яких з дитинства навчають слухняності, для чого створено спеціальну мову й ідеологію.

Хоч у 1984 р. «оруелівський світ» не здійснився, багато мислителів вважають, що антиутопії можуть стати реальністю, аналізуючи розвиток «найсучасніших демократій».

Творці антиутопій, як і техніцисти, виходять з ідеї панівного становища науки і техніки, але не визнають технічного оптимізму Д.Белла, а попереджають про негативні прояви науково-технічного генія. Ідейно-теоретичні основи утопії та антиутопії одні й ті ж, вони бачать різні сторони одного процесу. Антиутопія — це гуманістична критика захоплення технічним прогресом, пересторога щодо негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу. Науково-технічний прогрес у військовій галузі несе загрозу існуванню людства. Неконтрольований технічний прогрес в екологічному плані також небезпечний. Антиутопісти праві, вимагаючи контролю за науково-технічним розвитком з позицій гуманізму та потреб всебічного розвитку людини.

Насамкінець зауважимо, що неопозитивізм, незважаючи на критику, сьогодні на Заході є одним із найпопулярніших напрямів філософії пізнання [15, c. 353-355].

2.2. Прагматизм

Прагматизм виник наприкінці ХІХ ст., був популярним у першій чверті ХХ ст., а його популярність знову зросла наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Прагматизм теоретично оформив світогляд американської нації, орієнтованої на цінності ринкової економіки. Ключові поняття — користь, вигода, ефективність. Людина з прагматичним світоглядом — це активна, ініціативна особистість, орієнтована на досягнення максимального ефекту.

Засновником напряму був американець Чарльз Пірс (1839-1914). Його концепція сформувалася як гносеологічна. Проблема пізнання зводиться не до отримання об'єктивної істини, а до отримання ідеї, яка дає необхідний результат. Пізнання виробляє здатність пристосовуватися до ситуації та формує звички, що ґрунтуються на вірі. Віра у Пірса — це переконання, засновані на довірі до ідей. Якщо віра не дає результату, людина «включає механізм сумніву», який стає початком нової віри.

Перехід від сумніву до віри відбувається через впертість, авторитет, апріорне осягнення та наукове пізнання. Пірс надає перевагу науковому пізнанню. Суть його філософії в тому, що поняття предмета ототожнюється з його практичним значенням, а істина — з практичною ефективністю знання.

Послідовник Пірса Вільям Джемс (1843-1910) надає прагматизму соціальної спрямованості. Для нього не суттєво, існує Бог чи ні. Якщо віра в Бога допомагає людині, то ідея Бога — істина. Якщо війна корисна для держави-переможця, її ідея — істина, а для переможеної — хибна. Прагматизм, за Джемсом, не протиставляє істину і благо, а об'єднує їх. Істинність теорії полягає у здатності працювати на людину. Синонім істини — користь, успіх [7, c. 197-199].

Продовжувач прагматизму Джон Дьюї (1859-1952) вважає, що пізнання — це процес переходу неконтрольованої ситуації в контрольовану. Буття — система проблемних завдань, а ідеї — варіанти рішень. Розум має операційний характер, він допомагає вирішувати проблеми. Практика — критерій істини. Дьюї розглядає ідеї як інструменти, тому його теорію вважають предтечею інструменталізму, на основі якого виник операціоналізм Вільямса Бріджмена.

Філософія прагматизму, хоч і розвивалася як теорія пізнання, справила великий вплив на світогляд не лише в США, а й у світі. Її ідеї широко використовуються в політичному та повсякденному житті.

Сучасна зарубіжна філософія відобразила суперечності ХХ століття та зміну напряму від вузького раціоналізму до широкого антропоцентризму.

Одним із впливових напрямів була ірраціональна течія. Шопенгауер, Ніцше, Фройд, Фромм звернули увагу на ірраціональні властивості психіки, зробили відкриття, але звузили світоглядну основу соціального аналізу.

Популярною в західноєвропейській культурі виявилася релігійна філософія у формі неотомізму. Цей напрям, не висуваючи нових ідей, залучає сучасні наукові досягнення для підтвердження положень Фоми Аквінського.

Значний внесок в антропоцентричний напрям зробила екзистенційна філософія, яка зосередила увагу на бутті людини. У цьому ж руслі працювали філософська антропологія та персоналізм [3, c. 469-472].

Незважаючи на критику раціоналістичної думки в ХХ ст., окремі концепції раціоналізму — позитивізм і прагматизм — розвивалися активно. Позитивізм використав бурхливий розвиток науки, прагматизм — реалії ринкової економіки. Кожен із них вплинув на формування світогляду розвинених країн ХХ та ХХІ ст.

3. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

У філософії ХХ ст. авторитетними були течії, що осмислювали суспільство та історію: історія рухалася прискореними темпами та ускладнилася настільки, що поза філософським охопленням її цілісності навряд чи можна було вивчити достовірно.

На початку ХХ ст. вийшла книга німецького філософа О.Шпенглера (1880-1936) «Занепад Європи», під впливом якої перебуває вся європейська соціальна думка. Шпенглер виклав власну концепцію культури та історії.

В основі європейської культури, на думку Шпенглера, лежить антична культура з її «аполонівським духом» — прагненням до ясності та гармонійності. Від епохи Відродження домінує «фаустівський дух» — дух невизначеного прагнення до вищого та ефективного. Цей дух веде до наживи та продукування і, на думку Шпенглера, веде Європу до занепаду. Європу можна врятувати, якщо на перший план вийдуть народи, які ще не реалізували творчий потенціал. Цю місію може виконати Пруссія, але культуротворчий потенціал мають і слов'янські народи. Твір Шпенглера мав великий резонанс: після нього думка про кризовий стан європейської культури стає найбільш обговорюваною.

Корективи в європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга «Дослідження історії» англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): історія постає як єдність і сукупність 21 цивілізації.

Згідно з Тойнбі, історія людства — це не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик умов. Такими формами є цивілізації, в основі яких лежить продукування кращою частиною суспільства сенсів та цінностей, що концентруються в релігіях. Тип цивілізації та релігія взаємопов'язані.

Тойнбі вважає, що цивілізації можуть вичерпувати творчий потенціал, коли духовна еліта вироджується, а на перший план виходить ділова еліта; релігія втрачає духовні прагнення. На відміну від Шпенглера, Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають у тісніших зв'язках, які можуть бути не лише історичним співіснуванням, а й історичним наслідуванням.

Європейська цивілізація переживає кризові явища, але для їх подолання необхідно повернутися до перших духовних цінностей, повернути релігії належне місце через творення єдиної світової релігії [10, c. 412-415].

Великого значення набули концепції технічного детермінізму, згідно з якими хід історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Їх трактування могли бути позитивними (технократизм) або негативними (технофобія).

Представники технократизму (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл) стверджують, що технічний прогрес неможливо зупинити, і техніка грає позитивну роль. Негативні прояви техніка зможе подолати сама. Вони розробили поняття «постіндустріального суспільства» — нового стану, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні відносини та буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення.

Наприкінці ХХ ст. найвідомішим представником є американський соціолог А.Тоффлер, який розробив концепцію «третьої хвилі»: історія пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і в 60-ті роки вступила в період третьої хвилі — технологічної революції, наслідком якої буде технотронне, постіндустріальне суспільство. Для нього характерні: нові відносини з природою (діяльність не руйнуватиме природу), перетворення інформаційних процесів у найперший засіб діяльності, реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності.

Представники технофобії (Л.Мемфорд, Т.Адорно) наполягають, що технічний прогрес веде людство до загибелі внаслідок екологічної катастрофи чи духовної деградації: кожен крок у розвитку техніки веде до нових, складніших проблем.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), одного з «батьків» сучасної соціології. Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей із подвійними — матеріальними та духовними — прагненнями. В історії діють групи чинників: несвідомі (інстинкти), біосвідомі (пов'язані із задоволенням вітальних потреб) та соціосвідомі. Суспільних якостей процесам надають соціосвідомі чинники, що продукують значення, норми та цінності, які стабілізують людські спільності на засадах культурно-ціннісних систем [4, c. 302-304].

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення мають істина, добро та краса, що інтегруються в користі. Ці засади утворюють «інтегральну культурну надсистему», яка проходить шлях від формування до розпаду. Розпад зумовлюється підпорядкуванням духовних цінностей матеріально-чуттєвим. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, тому приречена на розпад, але може стати передднем великої ідеалоцінної цивілізації.

Цікавий погляд запропонував у 50-ті роки необергсоніанець Р.Зейденберг: історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування розсудку, тобто є переходом між якісно відмінними станами чинників людської діяльності.

До культурологічних напрямів можна віднести філософський структуралізм, засновником якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. 1908).

Структуралісти вважали, що в основі свідомих актів лежать сталі структури, які визначають внутрішню будову дій свідомості та їх результатів (культури). Пізнання структур відкриває шлях до розуміння підвалин культури.

Леві-Стросс досліджував міфологічну свідомість, вважаючи, що вона містить вихідні структурні утворення, які в історії не зникають, а трансформуються. Вивчивши багато міфологій, він дійшов висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування (медитації): свідомість фіксується на контрастних елементах сприйняття, але, нездатна їх поєднати, зводить їх через опосередкування до прийнятних опозиційних пар. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні — до сівби та жнив.

Дослідження Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу символів культури та сутність логічних операцій мислення.

Послідовник структуралізму М.Фуко (1926-1984) вивчав вихідні структури знання та мислення Нового часу; пізніше присвятив праці вивченню структурних ментальних утворень, що впливають на стосунки між людьми. Ці дослідження дозволили окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації.

Інший представник — Ф.Бродель (1902-1985) — написав праці, присвячені структурам повсякденної поведінки на матеріалі цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, демонструючи, що структурні сталі уявлень про час, економічний обмін, розподіл праці визначали організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) дослідив історичні зміни в європейських уявленнях про смерть.

Пізніше Ж.Деррида, представник постструктуралізму, запропонував концепцію «деконструкції» — «демонтажу» мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх перших складових. Складання з цих складових вихідних утворень дасть можливість побачити конструкцію прозоріше. Первинними «блоками» культурних знакових феноменів постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв'язок (тут можна згадати даосизм та фрейдизм). Наприкінці ХХ ст. поширення набули праці російського філософа М.М.Бахтіна, якого також можна вважати оригінальним представником структуралізму [1, c. 568-571].

Висновки

У ХХ ст. формується світоглядний плюралізм, викликаний переломним характером епохи. В умовах пошуків нових орієнтирів перспективи людського майбуття пошук нових світоглядових засад і є реальністю, що змушує зважувати кожну цікаву думку. Період панування однієї точки зору минув. Демократія, проникаючи в усі сторони життя, сформувала віротерпимість, а потім і терпимість до різних поглядів соціальних груп. Це зумовило сучасне багатство філософських концепцій. Спільною особливістю всіх течій ХХ ст. є «антропологічний поворот» у філософії.

Розвиток філософської культури у XVIII та XIX ст. був пов'язаний із дослідженням розуму як основної специфічно людської властивості. Цьому сприяв гносеологізм філософії Нового часу та Просвітництво. Через захоплення розумом філософія XIX ст. кваліфікується як філософія раціоналізму. Але в міру розвитку соціального пізнання стає зрозумілим, що розум — не єдина властивість людини. Першим проти філософії розуму виступив А.Шопенгауер, погляди якого сприйняли як «бунт проти розуму». Під знаком такого «бунту», тобто критичного ставлення до раціоналізму, розвивалася філософська культура у XX ст.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.