Структурні зміни в економіці розвинутих країн в кінці XIX — на початку XX ст

Вступ

Упродовж XIX століття у державах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки стався промисловий переворот, що засвідчив фінальний етап переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Суть економічного поступу в індустріальну добу полягала у структурних трансформаціях, які змінили роль окремих сфер і галузей господарства, їхні внески у створення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Промисловість розвивалася швидшими темпами, що забезпечило її домінування над аграрним сектором як у світовому масштабі, так і в межах окремих країн. Зростання важкої індустрії почало трансформувати галузеву структуру промислового потенціалу.

Економічне зростання прискорилося. Середньорічні показники зростання ВВП провідних індустріальних країн Західної Європи та Північної Америки у 1870—1913 роках сягали 2,5 %, при цьому у США — 4,1 %, Японії — 2,5 %, Німеччині — 2,8 %, Франції — 1,7 %, Великобританії — 1,9 %.

У XIX — на початку XX століття аграрний сектор світової економіки зазнав докорінних змін. У сільському господарстві США, Великобританії та Франції активно формувалося фермерство. Аграрний розвиток Німеччини мав дуалістичний характер: поряд із фермерськими господарствами зберігалося велике юнкерське землеволодіння, а селяни перебували у залежності від землевласників.

1. Промисловий переворот

Промисловий переворот означає перехід від мануфактури з ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Цей процес передбачав впровадження у промисловість і транспорт системи робочих машин, парових двигунів та формування самостійної машинобудівної галузі. У соціальній площині ключову роль почали відігравати фабриканти та наймані працівники. Завершення перевороту означало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).

Англійська буржуазія, отримуючи значні прибутки від домінування у світовій торгівлі, експлуатації колоній та работоргівлі, спрямовувала ці кошти у промисловість. Це дозволяло впроваджувати винаходи та швидко їх поширювати. Сільське господарство успішно забезпечувало продовольством міста та промислові поселення, водночас виступаючи споживачем промислових товарів.

Велике значення мало географічне положення: Великобританія перебувала у центрі світових торговельних шляхів. Зручні береги та численні річки забезпечували стабільні господарські комунікації. Острівне розташування захищало країну від руйнівних війн. Зростало використання сировини — вовни, кам'яного вугілля, залізної руди. Маючи найпотужніший торговий флот, країна імпортувала товари з усіх куточків світу. Промисловий переворот прискорювала конкуренція: металургія залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції, а дешевий індійський ситець створював загрозу бавовняній промисловості, якій потрібна була технічна база для витіснення з ринків сукняних виробів.

Політичні передумови для перевороту створила політика протекціонізму та меркантилізму, яку проводив англійський уряд.

Промислова революція кардинально змінила економічну географію Великобританії. Виникли нові промислові центри. Ланкашир і Манчестер перетворилися на осередки бавовняної промисловості, що працювала на імпортній сировині, яка надходила через Ліверпуль, переважно зі США. Другим важливим центром бавовняної галузі став район Глазго. У західному Йоркширі на місцевій вовні та вугіллі розвивалася суконна промисловість. Південний Уельс, Середня Шотландія та Західний Мідленд стали головними осередками вуглевидобутку та важкої індустрії. Лондон із населенням 2,5 млн осіб перетворився на світовий банківський і торговельний центр. За першу половину XIX століття обсяг промислового виробництва зріс учетверо, а темпи приросту промислової продукції за десятиліття сягали 6 %. Провідну роль відігравала легка промисловість: у середині XIX століття у текстильній та швейній галузях було зайнято понад третину промислових робітників. Бавовняна промисловість, що давала третину англійського експорту, була лідером. У вугільній, металургійній та машинобудівній галузях Великобританія посіла панівне становище у світі, виконуючи роль «майстерні світу». У 1840 році її частка у світовому промисловому виробництві досягла 45 %. Колоніальна імперія не мала проблем зі збутом промислових товарів.

Головною рисою промислового перевороту у Франції був його затяжний характер. Він розпочався пізніше, ніж у Великобританії (1805—1810 роки), а завершився лише наприкінці 60-х років XIX століття.

Вирішальна фаза перевороту розпочалася після революції 1848—1849 років. Фабричне виробництво поширилося майже на всі галузі: текстильну, металургійну, хімічну, гірничу та машинобудування. У легкій промисловості понад половину прядильних веретен працювали за допомогою автоматичних машин або парових двигунів. За 1851—1865 роки загальний обсяг промислової продукції зріс майже вдвічі, виробництво чавуну — втричі, а виплавлення сталі — у 8 разів. Кількість парових двигунів у промисловості та на транспорті збільшилася з 7,7 до 27,8 тисячі. Протяжність залізниць сягнула 17,4 тисячі кілометрів. Виникло об'єднання власників металургійних підприємств — «Коміте де Форж» (350 доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об'єдналися у 6 компаній. У 1855 році в Парижі відбулася Всесвітня промислова виставка. Однак ручне виробництво продовжувало відігравати значну роль. Переважали невеликі підприємства з 2—4 робітниками, у металургії — близько 20.

Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької та американської. Таке становище пояснювалося пануванням фінансової верхівки, схильністю банківської системи до лихварства, біржових спекуляцій, державних та зовнішніх позик. Світова економічна криза 1857 року, торговий договір з Великобританією (1860 рік), що знижував або скасовував мита для англійських товарів, а також промисловий застій початку 60-х років також гальмували розвиток французької індустрії.

Промисловий переворот у Німеччині розпочався зі значним запізненням — у 30-х роках XIX століття. Повільний економічний розвиток зумовлювали політична роздробленість німецьких земель, панування феодальної системи землеволодіння, що перешкоджало формуванню вільної робочої сили, та збереження цехової системи. Створення Митного союзу (1833 рік), уніфікація монетної системи та вагів прискорили формування і розширення національного ринку.

Завершення промислового перевороту в Німеччині припало на 50—70-ті роки XIX століття, після революції 1848—1849 років. Темпи зростання характеризують такі показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну та споживання бавовни зросли втричі, видобуток вугілля — у 4 рази, потужність парових двигунів — у 9 разів, протяжність залізниць — у 3,3 раза (19,6 тисячі кілометрів). У 1861—1870 роках випуск засобів виробництва збільшився на 23 %, а засобів споживання — на 9 %. Машинне виробництво здобуло перемогу. Внаслідок інтенсивного грюндерства лише у Пруссії виникло 395 акціонерних компаній із капіталом 2,4 млрд марок.

Ключовими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна (на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудівна та воєнна. Виняткове значення мало залізничне будівництво, капіталовкладення в яке у 1870 році становили 4 млрд марок. Воно ліквідувало економічну роз'єднаність Німеччини, перетворило її на країну європейського транзиту, стимулювало піднесення вугільної та металургійної галузей і сприяло зростанню товарообігу. Німецька індустрія розвивалася на основі вітчизняного обладнання, застосовуючи новітні технічні досягнення, а її вироби успішно конкурували з англійськими як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Після відкриття у 1865 році німецькими вченими способу отримання барвників із кам'яного вугілля сформувалася анілінова промисловість. Почало розвиватися калійне виробництво. З'явилася нова галузь — електротехнічна, що обслуговувала телеграф та електричну сигналізацію. Фірма «Сіменс і Гальське» прокладала телеграфні лінії не лише в Німеччині, а й у Великобританії, Росії та Африці.

Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за об'єднання, яка завершилася утворенням у 1871 році імперії на чолі з прусським королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою державою.

Отже, промисловий переворот, що розпочався в останній третині XVIII століття і завершився у 60—80-х роках XIX століття, охопив Великобританію, США, Німеччину, Францію та інші європейські країни. Було сформовано аграрно-промислове господарство та створено економічні передумови для утвердження індустріальної цивілізації. Оскільки перебіг промислового перевороту мав національні особливості, рівень економічного розвитку та місце країн у світовому виробництві були різними.

2. Індустріалізація

Після завершення промислового перевороту розпочався процес індустріалізації. Його головним змістом стали структурні зрушення в національних господарствах, унаслідок яких виникали нові та модернізувалися старі галузі, змінювалася їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) та національного доходу (НД). Завершення індустріалізації забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, а важкої індустрії — над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях. Відбувалися зміни в організації та управлінні виробництвом: провідне місце посіла система акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступилися першістю фінансовому. Утворилися акціонерні монополістичні об'єднання — картелі, трести, синдикати, концерни.

Темпи та строки індустріалізації залежали від конкретних історичних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту та загальносвітового економічного розвитку. У Великобританії завдання індустріалізації почали вирішувати ще під час промислового перевороту. В інших розвинених країнах індустріалізація проходила після промислового перевороту та була його продовженням. Індустріальний розвиток було перервано першою світовою (1914—1918 роки) та другою світовою (1939—1945 роки) війнами.

Наприкінці XIX — на початку XX століття індустріалізація відбувалася на основі технічної революції, що ознаменувалася впровадженням наукових винаходів та змінами в техніці й технології. Змінилася енергетична база економіки: пара поступилася місцем електриці. Розпочалася електрифікація виробництва, транспорту та побуту. Цьому сприяло використання машин для отримання електричного струму: динамо-машини Е. Сіменса (1876 рік) та генератора Т. Едісона (1883 рік), електродвигуна для обертання агрегатів. Впроваджувалися нові досягнення електротехніки: електроплавлення сталі (1877 рік), електролітичний спосіб отримання кольорових металів (кінець 80-х років), лампа розжарювання (1876 рік), електрозварювання (1877 рік), передача електроенергії на відстань (1891 рік).

Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів виплавлення сталі — бесемерівського (1856 рік), мартенівського (1864 рік) та томасівського (1878 рік). У 80—90-х роках було винайдено нові двигуни: динамо-машину, двигун внутрішнього згоряння (1893 рік), парову турбіну (1894 рік), водяну турбіну (перша гідроелектростанція на річці Ніагара в США, 1898 рік). З'явилися нові види транспорту: автомобіль (1885 рік), тепловоз (1891 рік), аероплан (1903 рік), а також вагон-холодильник (1868 рік), телефон (1876 рік), фонограф (1877 рік), лінотип (1880 рік), фотоплівка (1881 рік), кінематограф (1893 рік), гусеничний трактор (1900 рік), паровий екскаватор та пристрої для автоматичного навантажування. Винаходи в галузі хімії дали поштовх до появи виробництва синтетичних барвників, лікарських та парфумерних синтетичних сполук. Для розвитку металообробної промисловості важливе значення мало використання автоматичних верстатів.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX століття зумовили зміни в галузевій структурі машинної індустрії. Провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної та неорганічної хімії (соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), а також добувна, металургійна, машинобудівна, хімічна та транспортна промисловість.

Розвивалися нові галузі: сталеварна, нафтодобувна та нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, будівельна та будівельних матеріалів, автомобільна. Ускладнилася структура машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися транспортне виробництво та верстатобудування. За умов масового виробництва зросло значення стандартизації. Старі галузі — текстильна, харчова, суднобудівна — розширювалися та модернізувалися.

Динаміку світового індустріального розвитку та структурні зрушення протягом останньої третини XIX століття і до першої світової війни характеризують такі дані.

За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислово розвинених країн: американський — з відносно високими темпами, німецький — із середніми, англійський — із найнижчими темпами розвитку промислового виробництва.

Для промисловості були характерні порівняно високі темпи щорічного приросту: 1872—1890 роки — близько 3 %, 1890—1913 роки — від 4 до 5 %. Нерівномірно розвивалися окремі галузі, при цьому випереджаючими темпами — важка промисловість. Так, видобуток вугілля з 1870 до 1900 року зріс у 2,5 раза, за 1890—1913 роки — у 1,8 раза, видобуток нафти — відповідно у 28 і 2,7 раза, виплавлення сталі — у 60 і 3 рази, споживання бавовни збільшилося майже вдвічі. Зросла частка важкої промисловості країн.

Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Період «євроцентризму» завершився. З кінця XIX століття США вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, вартість якої перевищила вартість англійської. Великобританія втратила роль «фабрики світу», відставши від США та Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина випередила Великобританію та Францію, посівши друге місце після США.

У зв'язку з інтенсивним зростанням промисловості змінилася її частка в структурі господарства провідних індустріальних держав.

3. Особливості аграрного розвитку

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX століття визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX століття 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 році 0,6 % власників (21,4 тисячі) володіли 42,3 % землі. У Німеччині 118 тисяч дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. Наприкінці XIX століття поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13 % усіх господарств, належало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалося на фермерській основі. Фермери орендували землю у лендлордів і господарювали на ній, використовуючи найману працю. До 70-х років XIX століття у фермерське господарство було вкладено 450 млрд фунтів стерлінгів, а чисельність найманих робітників становила 1 млн осіб. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії налічувалося понад 500 тисяч ферм, найбільшим із них належала третина оброблюваних земель. Характерно, що значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, покращуючи агротехніку та агрокультуру. Поширилися сівозмінна система та травосіяння. Широко застосовувалися парові плуги, машини, дренажні роботи та мінеральні добрива. У 1846 році було скасовано протекціоністські «хлібні закони». Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що тривала з середини 70-х до середини 90-х років XIX століття, прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами та зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. У 1913 році сільськогосподарська продукція становила 8 % національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту, тому рівень забезпеченості залежав від становища на світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 році 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5 % землі, а середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га. Більше половини з них користувалися ділянками до 0,5 га. Протягом XIX століття повільно тривав процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося фермерство. У 1908 році 84 % усіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального становища селяни орендували землю. Була поширена як «чиста» (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. Наприкінці XIX століття селяни щорічно сплачували лихварям 2 млрд франків, а значна частина їх була лише номінальними власниками землі.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції були його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. «Жовтневий едикт» 1807 року в Пруссії дав селянам особисту свободу та право розпоряджатися землею, залишивши за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816, 1821 років селяни могли викупити землю за умови сплати суми, у 25 разів більшої від щорічних рентних платежів, або віддати поміщику від 1/3 до ½ своєї землі. Цей порядок поширювався на заможних селян, які мали повну упряжку худоби та були записані в особливі податкові списки. Революція 1848 року прискорила ліквідацію феодальних відносин, проте цей процес тривав на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX століття. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. У 1882 році селянські господарства площею до 10 га (87 % усіх господарств) володіли 28,6 % оброблюваних земель. 3 млн господарств, що становило половину загальної кількості, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складним через високу земельну ренту.

У Німеччині на той час існувало два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.

Отже, у XIX — на початку XX століття розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (із переходом на індустріальну основу) та еволюційним, тобто поступовим переростанням господарств із феодальних у фермерські.

Висновки

Характерною особливістю світової економіки останньої третини XIX століття був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку та була «майстернею світу», стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 роки екстенсивні фактори забезпечували 73 % приросту продукції.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі XIX—XX століть до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці та завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів / Юрій Боєв, Світлана Боєва ; Ред. І. В. Туз. — К. : Вища шк., 2004. — 173 с.

2. Економічна історія : Навчально-методичний пос. для самостійного вивчення дисципліни / Наталія Тимочко, Олексій Пучко та ін. ; М-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. — К., 2001. — 216 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. — Харків : Одіссей, 2004. — 494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія : Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович, Володимир Чайковський ; Ред. Б. Лановик. — 2-е вид., перероб. — К. : Вікар, 2004. — 300 с.

5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308 с.

6. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник / Ніна Черкашина. — К. : ЦУЛ, 2003. — 192 с.

7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Юхименко. — К. : Вікар, 2004. — 341 с.