Структура зовнішньоекономічної діяльності

1. Суб’єкти та об’єкти зовнішньоекономічної діяльності
2. Механізм ціноутворення на світовому ринку
3. Міжнародний маркетинг: сутність та головні вектори розвитку
4. Глобальний ринок цінних паперів, валютних ресурсів та золота
5. Спільні підприємства та ключові напрямки їхнього поступу
6. Різновиди міжнародних фірмових і банківських кредитів
Перелік використаних джерел

1. Суб’єкти та об’єкти зовнішньоекономічної діяльності

Згідно з нормами чинного законодавства України, до кола суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності належать:

— фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які наділені цивільною правоздатністю та дієздатністю згідно із законами України й постійно проживають на її території;

— юридичні особи, що зареєстровані в Україні у встановленому порядку та мають постійне місцезнаходження на її території;

— об’єднання фізичних та/або юридичних осіб, які не набули статусу юридичної особи відповідно до законодавства України, проте мають постійне місцезнаходження на території держави і яким не заборонено провадити господарську діяльність;

— відокремлені структурні підрозділи вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання (філії, представництва тощо), що не є юридичними особами згідно із законодавством України, але розташовані на її території;

— інші суб’єкти господарювання, визначені законами України, включно з державою в особі її органів та органами місцевого самоврядування через створені ними зовнішньоекономічні структури, що беруть участь у господарській діяльності на території України.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку дозволених видів зовнішньоекономічної діяльності. Виходячи з ключового принципу — відсутності прямої чи опосередкованої заборони на конкретний вид діяльності — в Україні на сьогодні практикуються такі її форми:

— експортно-імпортні операції з товарами, капіталом та робочою силою;

— надання вітчизняними суб’єктами послуг іноземним контрагентам;

— наукова, технічна, виробнича, освітня та інші форми кооперації із зарубіжними партнерами;

— підготовка та навчання фахівців на комерційній основі;

— міжнародні фінансові операції та угоди з цінними паперами у випадках, передбачених законодавством;

— кредитно-розрахункові відносини між вітчизняними та іноземними суб’єктами господарювання;

— заснування банківських, кредитних і страхових установ за кордоном вітчизняними суб’єктами, а також створення таких установ в Україні іноземними інвесторами у визначених законом випадках;

— спільна підприємницька діяльність, що передбачає створення спільних підприємств різних форм, ведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як в Україні, так і за її межами;

— діяльність на території України, пов’язана з передачею ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших об’єктів інтелектуальної власності;

— аналогічна діяльність за межами України;

— організація та проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших заходів комерційного характеру за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

— здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у випадках, визначених законодавством;

— товарообмінні (бартерні) операції та інші форми зустрічної торгівлі між вітчизняними та іноземними суб’єктами;

— орендні та лізингові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними партнерами;

— операції з купівлі, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, біржах та міжбанківському валютному ринку;

— виконання робіт на контрактній основі фізичними особами з України для іноземних суб’єктів господарювання як на території України, так і за її межами;

— робота іноземних фізичних осіб за контрактами з вітчизняними суб’єктами господарювання як в Україні, так і за кордоном, а також інші види діяльності, не заборонені законодавством України. Якщо іноземець прибув в Україну на визначений термін для працевлаштування, слід керуватися «Тимчасовим положенням про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні», затвердженим наказом міністра праці України № 27 від 5 травня 1993 р. Відповідно до цього документа, використання праці іноземців допускається лише за наявності відповідних дозволів, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними угодами. Такий дозвіл не вимагається для керівників спільних підприємств та іноземних суб’єктів господарювання, що працюють на території України, а також для представників іноземного морського (річкового) флоту та закордонних авіакомпаній, які обслуговують їх на території України.

Для працівників представництв іноземних суб’єктів господарювання, офіційно зареєстрованих в Україні, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції видає дозвіл на підставі належно оформлених службових карток співробітників представництв та посвідчення про реєстрацію представництва.

Окрім заборони втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність у випадках, не передбачених законодавством, що розглядається як обмеження права на її здійснення, встановлено низку інших гарантій. Зокрема, суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, який отримав у власність кошти, майно, майнові та немайнові права чи інші результати від цієї діяльності, має право володіти, користуватися та розпоряджатися ними на власний розсуд.

Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника в будь-якій формі — платній чи безоплатній — без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності у фізичної особи виникає з моменту набуття нею цивільної дієздатності, порядок, строки та умови виникнення якої регулюються законодавством України, насамперед Цивільним кодексом. Фізичні особи, які постійно проживають на території України, мають таке право за умови їх реєстрації як підприємців відповідно до Закону України «Про підприємництво». Фізичні особи, які не мають такого права, набувають його, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законами держави, де вони постійно проживають або громадянами якої вони є.

Юридичні особи отримують право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності відповідно до своїх установчих документів із моменту набуття статусу юридичної особи.

2. Механізм ціноутворення на світовому ринку

Формування цін на міжнародних ринках відбувається за схемою, подібною до національної, однак із появою додаткових чинників: урядова політика щодо захисту внутрішнього ринку, валюта розрахунків за угодою тощо. Якщо на внутрішньому ринку базою ціни підприємства є собівартість, то основою світової ціни виступає інтернаціональна вартість.

Орієнтиром для учасників зовнішньої торгівлі при визначенні цін на товари слугують два типи цін: опубліковані та розрахункові.

До першого типу належать ціни, інформацію про які можна отримати зі спеціальних і фірмових джерел. Вони зазвичай відображають рівень світових цін після внесення необхідних поправок. До опублікованих цін відносяться:

1. довідкові ціни;
2. біржові котирування;
3. аукціонні ціни;
4. ціни фактичних угод; ціни пропозицій великих фірм.

Інтернаціональна вартість — це суспільно необхідні витрати праці на виробництво товару за середньосвітових суспільно нормальних умов виробництва та середньосвітового рівня продуктивності праці. Вона формується головним чином під впливом умов виробництва в країнах — основних постачальниках товару на світовий ринок і є основою світової ціни.

В українській зовнішньоторговельній практиці базою для розрахунку експортних та імпортних цін є ціни основних товарних ринків. Вони відображають середньосвітові умови виробництва, реалізації та споживання конкретних товарів. Для забезпечення еквівалентного обміну товари мають оцінюватися за цінами світового ринку. Світова ціна — це грошове вираження інтернаціональної вартості товару, реалізованого на світовому ринку. На практиці вона виступає як ціна основних продавців і покупців або провідних центрів міжнародної торгівлі та встановлюється в процесі великих і регулярних угод. Ціни випадкових, епізодичних операцій не є представницькими. Світова ціна має такі ознаки:

— це ціна великих експортних та імпортних угод, що укладаються на умовах, звичайних для більшості товарних ринків. Виключаються товарообмінні операції (бартер, компенсація тощо), поставки в межах державної допомоги, реалізація продукції спільних підприємств;

— це ціна, що застосовується в регулярних угодах на найважливіших ринках;

— це ціна товарів в угодах, платежі за якими здійснюються готівкою у вільно конвертованій валюті у відповідний період.

Під готівкою в міжнародній торгівлі розуміють розрахунки через банки протягом не більше 15 днів. Цей термін використовується на противагу «передоплаті» та «поставці в кредит».

Ціни, що обслуговують товарообіг у межах замкнутих економічних угруповань, не можуть вважатися світовими.

Це не означає, що на однаковий товар на різних ринках мають бути однакові ціни. На світовому ринку існує множинність цін: ціни на той самий товар в один і той самий час можуть суттєво відрізнятися. На рівень світових цін впливають валюта платежу, умови розрахунків, характер поставки, місце та час продажу, а також багато інших економічних і неекономічних чинників. Визначення світової ціни має особливості залежно від того, чи йдеться про сировинні товари чи продукцію обробної промисловості. Насамперед це стосується машинотехнічних виробів. Для сировинних товарів питання світової ціни вирішується простіше, оскільки їхні джерела прив’язані до певних географічних районів, тоді як виробництво широкого асортименту готової продукції налагоджено практично всюди. На ринку діє багато країн-конкурентів. Сфера застосування сировини відносно стабільна, на відміну від промислової продукції, умови експлуатації якої суттєво відрізняються залежно від конкретних споживачів, а асортимент дуже широкий. Тому на ринках готової продукції спостерігається значна диференціація цін на вироби однакового призначення.

Світовими вважаються експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни в найважливіших центрах закупівлі. Наприклад, для алюмінію та пшениці світовими є експортні ціни Канади, для пиломатеріалів — експортні ціни Швеції, для кольорових металів — ціни Лондонської біржі кольорових металів, для нафти — експортні ціни країн-членів ОПЕК, для хутра — ціни Лондонського та Санкт-Петербурзького аукціонів, для тканин — ціни Лондонської біржі, для вугілля — імпортні ціни в західноєвропейських портах. По сировинних товарах світову ціну визначають країни — основні постачальники. Для готових виробів механізм інший: вирішальну роль відіграють провідні фірми-виробники, які володіють і експортують певні типи та види виробів. Їхні ціни можуть використовуватися як світові.

3. Міжнародний маркетинг: сутність та головні вектори розвитку

Міжнародний маркетинг є складовою загальної системи маркетингових знань. Його генетичною основою виступають чинники просторового та географічного характеру, пов’язані з діяльністю підприємств на ринках інших країн. Він органічно доповнює національний, «домашній» маркетинг.

Міжнародний маркетинг можна охарактеризувати як маркетинг на зовнішніх ринках. Уся маркетингова робота, орієнтована на зарубіжні інтереси фірми, належить саме до його сфери. Це маркетинг товарів і послуг за межами країни, де розташована організація.

Поняття «міжнародний маркетинг» слід відрізняти від поняття «експорт». Традиційний експорт передбачає, що вітчизняні виробники обмежуються поставкою продукції іноземним фірмам-імпортерам. Постачальників мало або зовсім не турбує, що відбувається з їхньою продукцією далі та наскільки задоволені нею споживачі. Міжнародний маркетинг, натомість, передбачає систематичну, планомірну та активну роботу з міжнародними ринками на різних етапах просування товару до покупця.

Міжнародний маркетинг відображає масштабність зарубіжної діяльності фірми. Він може мати білатеральний (двобічний) характер, коли підприємство, освоївши внутрішній ринок, виходить на ринок іншої держави. Часто використовуються також системи мультилатеральної (багатобічної) дії. Вони є досить гнучкими й характеризуються тим, що компанія, присутня на одному чи багатьох ринках, шукає можливість вийти на один або одразу на декілька нових ринків.

Міжнародний маркетинг значною мірою слід сприймати через призму мотивів, притаманних підприємствам, що виходять на світовий ринок. Їх необхідно знати, конкретизуючи поняттєві основи проблеми. Можна виділити такі напрями.

1. Розвиток внутрішнього ринку (насиченість товарами, посилення конкурентного тиску, зростання залежності від посередницької торгівлі, особливо щодо якості, цін, капіталовіддачі та розширення виробництва), через який вигідно вкладати капітал за кордоном.

2. Активність зарубіжного конкурента та його успіхи на внутрішньому ринку змушують шукати власний ангажемент. Це пов’язано з необхідністю підтримання свого іміджу на належному рівні.

3. Подолання залежності від внутрішнього ринку та «розсіювання» ризику шляхом завоювання іноземних ринків.

4. Розв’язання проблеми залежності фірми від сезонних коливань попиту на внутрішньому ринку.

5. Поліпшення завантаження наявних і додатково створюваних потужностей.

6. Зниження витрат на заробітну плату, сировину, транспорт, зменшення податкових платежів, зокрема шляхом використання різних форм виробництва продукції за кордоном, включаючи навіть реімпорт із відповідними ціновими пільгами для внутрішнього ринку.

7. Використання державних програм сприяння, прийнятих у своїй країні або країні перебування.

8. Підвищення ефективності збутової діяльності шляхом посилення ринкових позицій, наприклад, через створення відділень, філіалів і дочірніх підприємств, розширення мережі сервісних пунктів.

9. Компенсація коливань валютного курсу шляхом організації часткового виробництва та збуту у відповідних країнах.

10. Отримання доступу до ноу-хау, який можливий за умови тривалого ангажементу на відповідних закордонних ринках, наприклад, у формі партнерства з іноземними фірмами.

11. Потреба в обході тарифних та адміністративних перешкод імпорту за допомогою форм прямого ангажементу на закордонному ринку.

12. Забезпечення довгострокового успішного збуту та відповідно економічного зростання.

13. Зниження загального ризику шляхом віднесення його на більший обсяг продукції, частина якої виробляється на власних закордонних фірмах.

14. Вивільнення висококваліфікованого кадрового персоналу для вирішення складніших завдань у своїй країні шляхом перенесення за кордон виробництва окремих виробів або комплектуючих до них.

15. Стабілізація ділової політики або розширення рамок для її здійснення на внутрішньому та закордонному ринках із застосуванням дегресії відносно кількості продукції.

Особливості міжнародного маркетингу полягають у тому, що його організація та методи проведення мають враховувати такі чинники, як незалежність держав, національні валютні системи, національне законодавство, економічну політику держави, мовні, культурні, релігійні, побутові та інші звичаї. Це означає, що міжнародний маркетинг ширший від національного, оскільки охоплює більшу гаму чинників.

Для порівняння наведемо групу особливостей маркетингу на закордонних ринках, які необхідно враховувати вітчизняним підприємствам.

По-перше, для успішної діяльності на зовнішніх ринках потрібно докладати значно більших цілеспрямованих зусиль і ретельніше дотримуватися принципів та методів маркетингу, ніж на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки висувають високі вимоги до товарів, їх сервісу, реклами тощо. Це пояснюється гострою конкуренцією та переважанням «ринку покупця», тобто помітним перевищенням пропозиції над попитом.

По-друге, відправним моментом експортної маркетингової діяльності є вивчення зовнішніх ринків та їхніх можливостей, яке є складнішим і трудомісткішим, ніж дослідження внутрішнього ринку. Звідси — необхідність створення підприємствами-експортерами відповідних дослідних підрозділів та/або пошук у країні, куди спрямовується або планується експорт, спеціалізованих фірм-консультантів, які за відповідну плату надають інформацію про товарні ринки.

По-третє, для ефективної діяльності на зовнішньому ринку необхідно творчо та гнучко використовувати маркетингові методи. Стандартних підходів тут немає. Підтримувати прямі зв’язки із закордонними покупцями чи діяти через агентські фірми, експортувати товари чи ліцензії на право їх виробництва, брати участь у торгах самостійно або у складі консорціумів, використовувати лізинг як засіб стимулювання експорту чи обмежитися традиційним продажем — усі ці та багато інших форм експорту застосовуються з урахуванням кон’юнктури та прогнозів розвитку ринків, практики, що там склалася, характеру експортованих товарів тощо.

По-четверте, дотримання вимог світового ринку (а точніше, вимог покупця) означає не лише необхідність дотримання прийнятих умов збуту товарів. Вирішальне значення мають розробка та виробництво таких експортних товарів, які навіть через кілька років після виходу на ринок відрізнялися б високою конкурентоспроможністю.

Важливим аспектом міжнародного маркетингу є його роль у менеджменті. Він використовується для розробки концепції інтернаціоналізації діяльності підприємства, яка є основою управління цим процесом. Маркетинг зовнішньої торгівлі полягає у свідомому та цілеспрямованому комбінуванні інструментів управління міжнародним підприємством. Загалом під маркетингом розуміється основоположна філософія управління підприємством, відповідно до якої приймаються всі рішення. Отже, маркетинг зовнішньої торгівлі має бути спрямований на обґрунтування цільових позицій управління діяльністю підприємства на світовому ринку.

Управлінський аспект міжнародного маркетингу пов’язаний із тим, що він покликаний відобразити особливості відносин купівлі-продажу та інвестиційні напрями діяльності в нетрадиційних для підприємства типах культур. З цього випливає специфіка роботи в галузі маркетингу, що особливо стосується дослідження ринку та реклами. У цьому контексті можна вказати на такі аспекти, як упередженість і довіра. Мається на увазі, що на ринках західних країн у покупця часто виникає питання, чому підприємство країни X пропонує свої товари, коли є власні виробники. З такою упередженістю нерідко стикаються підприємства Східної Європи на ринках розвинених країн. З іншого боку, на ринках Східної Європи західні фірми мають справу із ситуацією, яку можна назвати гіпнозом, коли достатньо, щоб продукт мав західну марку для миттєвого завоювання довіри.

Наведений типовий для сьогодення приклад — лише невеликий штрих до того розмаїття нетрадиційних для внутрішнього ринку явищ, з якими доводиться стикатися за його межами. Якщо зробити спробу узагальнення, можна виділити три аспекти, які привели до виділення міжнародного маркетингу в самостійний напрям:

— значно більша, порівняно з внутрішнім маркетингом, потреба в інформації;
— значна складність отримання інформації;
— нетрадиційні та вищі ризики.

Отже, підприємство, що працює на зовнішньому ринку, стикається з різким зростанням потреби в інформації, яка виникає внаслідок збільшення параметрів для прийняття рішень. Слід підкреслити, що підприємство не може дозволити собі знехтувати якимось інформаційним напрямом або недостатньо глибоко аналізувати дані, оскільки це призводить до великих, іноді навіть згубних втрат.

4. Глобальний ринок цінних паперів, валютних ресурсів та золота

Функціонування ринку капіталів залежить від чіткої організації не лише банківської системи країни, а й ринку цінних паперів. Взаємозв’язок між цими складовими ринку капіталів продемонструвала нещодавня криза в багатьох країнах світу. Розвиток ринку цінних паперів забезпечується формуванням його інфраструктури. Ефективність інфраструктури ринку цінних паперів:

• впливає на акумуляцію та концентрацію коштів населення і підприємств;
• сприяє залученню вітчизняного та іноземного капіталу в економіку країни;
• сприяє приватизації на її завершальному етапі;
• узгоджує майнові інтереси країни, інституціональних та індивідуальних інвесторів у процесі обігу цінних паперів;
• економить суспільні витрати на обіг фінансових інструментів та поліпшує взаємні розрахунки підприємств;
• сприяє підвищенню ефективності управління підприємством;
• створює умови для інтеграції країни у світову економічну систему завдяки впровадженню загальносвітових принципів і стандартів функціонування ринку цінних паперів.

Інфраструктура ринку цінних паперів включає:

• Систему укладання угод (інформаційну систему) (в Україні діють 6 фондових бірж та 2 торговельно-інформаційні системи);
• Систему обліку прав власності (в Україні її утворюють 376 реєстраторів та 72 зберігачі);
• Систему виконання угод (в Україні вона складається з 3 депозитаріїв та розрахункових банків).

Світовий розвиток ринків цінних паперів висуває дедалі жорсткіші вимоги до оборотності цінних паперів. Нові інформаційні технології призвели до створення нових технологій і на ринку цінних паперів. Технічний прогрес виявився чинником, який стимулював розвиток централізованих комп’ютерних систем. Він забезпечив випуск та обіг цінних паперів у формі електронних записів та підвищив ефективність розрахунків. Країни, в яких сформувався та функціонував ринок цінних паперів, у 80-х — 90-х роках відчули, що його подальший розвиток можливий лише в глобальних масштабах. Фактично розпочалася інтернаціоналізація ринків капіталів, яка супроводжувалася реформуванням національних ринків та пристосуванням їх до глобальних систем ціноутворення та обігу цінних паперів.

Проте специфічність національних ринків цінних паперів, інколи навіть принципова відмінність законодавства щодо обігу цінних паперів однієї країни від іншої значно ускладнювали вирішення цієї проблеми. Звичаї та практика діяльності місцевих ринків значно відрізнялися, що заплутувало та збивало з пантелику іноземних учасників. У зв’язку зі швидким розвитком міжнародного бізнесу з цінними паперами ускладнювалося становище щодо вимог про відповідну міжнародну ідентифікацію фінансових інструментів. Таким чином, із зростанням міжнародної торгівлі критично важливим стало виконання вимоги щодо стандартизації всіх видів діяльності на ринку капіталу та особливо на ринку цінних паперів.

5. Спільні підприємства та ключові напрямки їхнього поступу

Законодавством України передбачено існування на території держави власності спільних підприємств, створених вітчизняними та іноземними юридичними особами. Цю власність можна визначити як змішану форму, оскільки з боку вітчизняних юридичних осіб вона представлена колективною власністю, а з боку іноземних — приватною. Зазначені підприємства можуть мати майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законами України.

Визначення спільного підприємництва одночасно як: а) форми міжнародного бізнесу; б) специфічного (нового) суб’єкта міжнародного бізнесу; в) стратегії входження на зарубіжний ринок; г) різновиду прямого іноземного інвестування; д) форми господарювання — дозволяє не лише визначити його суттєві ознаки, а й позиціонувати СП у системі макро- та мікроекономічного регулювання.

Для створення та функціонування спільних підприємств необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови.

При укладанні угоди про створення спільних підприємств сторони переслідують різноманітні цілі, які залежать від багатьох факторів, у тому числі від рівня їх економічного розвитку та науково-технічного потенціалу.

Можна визначити і деякі загальні мотиви. Серед них: залучення в країну прогресивних технологій; одержання нових джерел прибутків; скорочення капітальних витрат при створенні нових потужностей; проникнення на конкретний ринок; набуття управлінського досвіду; придбання виробничої бази та джерел сировини; вивчення потреб нових ринків; підвищення ефективності маркетингу; можливість уникнути циклічної та сезонної нестабільності; наявність переваг нижчої вартості факторів виробництва тощо.

6. Різновиди міжнародних фірмових і банківських кредитів

Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найзагальніших рисах можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.

Форми міжнародного кредиту:

1. За цільовим призначенням:

Зв’язані кредити — надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

- комерційні — надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
- інвестиційні — для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
- проміжкові — для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).

Фінансові кредити — це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

2. За загальними джерелами:

Внутрішні кредити — це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити — це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Змішані кредити — це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

3. За формою кредитування:

Товарні кредити — міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

Валютні (грошові) кредити — кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

4. За формою забезпечення:

Забезпечені кредити — кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:

тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);
застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);
застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх у заставу банку).

Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Найчастіше фірмові кредити реалізуються за допомогою векселя або за відкритим рахунком.

Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

Кредит за відкритим рахунком проводиться через відповідні рахунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів, із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов’язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.

За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру в розмірі найчастіше 10-20% вартості поставки в кредит. Таким чином, аванс покупця виступає як свого роду зобов’язання останнього прийняти товари, які поставляються в кредит.

Зв’язок фірмового кредиту з банківським полягає в тому, що хоча фірмовий кредит і відображає відносини між постачальником та покупцем, він усе ж передбачає участь банківських коштів. При продажу машин, устаткування фірмовий кредит надається на довші строки (до 7 років), що відволікає на тривалий час значні кошти експортера та змушує його звертатися до банківського кредиту або рефінансувати свій кредит у банку.

До початку 60-х років ХХ століття фірмові кредити були переважною формою зовнішньоторговельного кредиту. За своїм вартісним обсягом вони більш ніж у 2 рази переважали банківський експортний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необхідність імпорту взаємопов’язаної продукції одночасно в декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фірмового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитування, прив’язаність імпортера до продукції фірми-постачальника тощо. Тому зі зростанням масштабів міжнародної торгівлі та її диверсифікацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторговельного кредиту почала поступово зменшуватися.

Перелік використаних джерел

1. Внешнеэкономическая деятельность предприятия : Учебник для вузов / Под ред. Л.Е. Стровского. — М.: ЮНИТИ, 2000. — 822 с.

2. Гребельник О. Основи зовнішньоекономічної діяльності : Підручник / Олександр Гребельник; М-во освіти і науки України, Київський нац. торговельно-економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 382 с.

3. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність : Термінологічний словник / Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність : Зб. нормативних актів / Фірма «Торговий Дім». — К., 1992. — 61 с.

5. Кадуріна Л. Облік і аналіз зовнішньоекономічної діяльності : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Людмила Кадуріна; М-во освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Слово, 2003. — 286 с.

6. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : Навч. посібник / Олександр Кириченко. — 3-тє вид. перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

7. Покровская В. Организация и регулирование внешнеэкономической деятельности : Учебник для вузов / Валентина Покровская; Ред. И.К. Безумнова. — М.: Юрист, 2000. — 456 с.

8. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность : Учебно-практическое пособие / Е. Прокушев. — М.: ИВЦ «Маркетинг», 1998. — 207 с.

9. Рум’янцев А.П. Зовнішньоекономічна діяльність : Навчальний посібник / А.П. Рум’янцев, Н.С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с.

10. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : Навч. посібник для студ. вуз. / Під заг. ред. А.І. Кредісова; Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 447 с.