Вступ

Розділ 1. Концептуальні підходи до розвитку теорії управління

1.1 Еволюція управлінської думки

1.2 Управлінській аспект розвитку маніпулятивних теорій

Розділ 2. Аналіз підходів до теорії управління

2.1. Школа наукового управління

2.2 Класична (адміністративна) школа в управлінні

2.3 Школа психології і людських відносин

2.4 Школа науки управління (кількісна школа)

Розділ 3. Дослідження управлінських моделей

3.1 Особливості американської моделі управління

3.2 Характеристика японської моделі управління

3.3 Західноєвропейська модель управління

Розділ 4. Тенденції розвитку методології управління

4.1 Становлення методології науки управління

4.2 Підхід сучасної науки до вирішення проблем хаосу

4.3 Формування нового підходу до управління

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Кожна наука спирається на історичний досвід. Опрацювання уроків минулого дає змогу уникати суперечностей і помилок, властивих раннім етапам розвитку наукового знання.

Наука управління у цьому сенсі не є винятком. Як і будь-яка інша дисципліна, вона звертається до минулого, аналізує сьогодення та намагається передбачити майбутнє. Вивчення минулого допомагає глибше осягнути сучасні процеси, щоб окреслити перспективи подальшого поступу. Знання історії необхідне з таких ключових причин:

• це завжди цікаво та корисно;
• дає змогу компенсувати брак власних ідей і розширити кругозір;
• дозволяє виокремити та систематизувати головні етапи еволюції науки;
• дає змогу засвоїти уроки минулого, щоб уникнути повторення помилок у майбутньому.

Осмислення минулого сприяє глибшому розумінню сучасного стану науки та формуванню нових ідей. Історія розвитку управлінської науки засвідчує: нежиттєздатні концепції відмирали, натомість зберігалися лише найцінніші, перевірені практикою та часом.

Управління в ринкових умовах отримало назву менеджменту. Його характерними ознаками є орієнтація на задоволення ринкових потреб, постійне зростання ефективності виробництва (досягнення оптимальних результатів із мінімальними витратами), свобода у прийнятті рішень, розробка стратегічних цілей і програм із їхнім подальшим коригуванням відповідно до ринкової кон'юнктури.

Менеджмент — це здатність досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей. Найбільші корпорації та банки становлять основу економічної й політичної могутності провідних держав. Від них залежать уряди, багато з них мають транснаціональний характер, поширюючи свої виробничі, розподільчі, сервісні та інформаційні мережі по всьому світу. Отже, рішення менеджерів, як і рішення державних діячів, можуть визначати долі мільйонів людей, держав і цілих регіонів.

Головна мета курсової роботи — розглянути та проаналізувати етапи історичного розвитку теорії і практики менеджменту.

Поставлена мета зумовила необхідність виконання таких взаємопов'язаних завдань:

• визначити основні стадії розвитку управлінської науки та простежити спроби класифікації підходів і шкіл менеджменту;
• розглянути виникнення, становлення та сутність різних шкіл управління;
• дослідити різноманітні моделі менеджменту;
• простежити головні тенденції розвитку науки управління.

Предметом курсової роботи є концептуальні засади становлення менеджменту як науки управління.

Об'єктом курсової роботи виступає теорія управління.

Курсова робота складається зі вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання, предмет та об'єкт дослідження. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсового дослідження.

Розділ 1. Концептуальні підходи до розвитку теорії управління

1.1 Еволюція управлінської думки

Жодна організація чи підприємство не може досягти успіху без управління. Проте управління як вид діяльності та як наука у тому вигляді, в якому ми його знаємо сьогодні, сформувалося не одразу.

Щойно доісторичні люди почали жити організованими групами, одразу виникла потреба в управлінні.

На першому етапі, коли групи були невеликими, управління в усіх сферах здійснювалося однією людиною — вождем групи. Згодом, у міру зростання груп та ускладнення їхніх функцій, виникла потреба в поділі праці та диференціації функцій. Однак на це знадобилися століття.

Єгипетські піраміди, зведені у 3000–2000 рр. до н. е., є яскравим свідченням не лише культури давніх єгиптян, а й їхньої управлінської майстерності. Будівництво гігантських пірамід потребувало насамперед чіткого планування.

Давні греки приділяли особливу увагу питанням організації та управління виробничими процесами, дбаючи про чітку спеціалізацію працівників.

Сократ розглядав управління як особливу сферу людської діяльності. Він наголошував, що головне в управлінні — поставити потрібну людину на потрібне місце та домогтися виконання поставлених перед нею завдань.

Лінійна структура управління державою знайшла своє втілення в системі управління Римською імперією. Основною проблемою був збір податків з усіх її частин, значно віддалених одна від одної. Пряме правління з Риму було вкрай складним. Зміна структури управління дала змогу зміцнити могутність Римської імперії.

У практиці управління існують приклади організацій, що виникли в давнину й успішно функціонують досі завдяки створенню раціональної структури управління. До їх числа належить римська католицька церква, яка має досить просту структуру управління: папа, кардинал, архієпископ, єпископ і парафіяльний священик.

Із промисловою революцією пов'язане виділення трьох рівнів управління: верхнього, середнього та нижнього. На виробництві з'явився майстер, який незабаром став ненависним для робітників.

На цьому етапі розвитку управління лише намітилася тенденція переходу від принципу нагляду за працівниками до принципу організації праці на наукових засадах.

Промислова революція дала поштовх розвитку теоретичних досліджень і практики управління. Значний внесок у формування науки управління зробили англійські політекономи Вільям Петті, Адам Сміт і Давид Рікардо.

Не можна оминути увагою й величезний внесок англійського соціаліста-утопіста Роберта Оуена в розвиток управлінської думки та практики. Раніше за інших він помітив і оцінив роль людського фактора у виробництві, до необхідності врахування якого інші дослідники прийшли лише через 100 років. На формування теорії управління в соціалістичному суспільстві великий вплив справили праці К. Маркса і Ф. Енгельса. Не досліджуючи безпосередньо природи та сутності управління, вони зробили внесок у формування цієї науки через створені ними методи дослідження. К. Маркс виводить необхідність поділу праці з розвитку кооперації: капіталіст часто не в змозі самостійно керувати своєю фабрикою. Більше того, у цьому немає потреби, оскільки праця з нагляду, повністю відділена від власності на капітал, завжди пропонувалася в надлишку. Тому стало необов'язковим, щоб ця праця виконувалася самим капіталістом. Таким чином, результатом поділу праці стало відокремлення управління, яке почало розглядатися як особлива функція будь-якої спільної праці.

У цей самий період Ф. Енгельс зазначив, що варто розрізняти управління речами та управління людьми. Від цієї тези згодом відштовхуватимуться багато вчених у своїх дослідженнях.

Однак до епохи імперіалізму функція управління здійснювалася самим капіталістом і невеликою групою наближених до нього осіб. Роль спеціально підготовлених керуючих особливо посилюється в епоху розвитку монополістичного капіталізму. Зіткнувшись із конкуренцією та мінливим зовнішнім середовищем, керуючі розвивали систему знань про те, як краще використовувати ресурси.

Отже, передумовами та джерелами формування менеджменту як управління особливого роду є:

• індустріальний спосіб організації виробництва;
• розвиток ринкових відносин, основними елементами яких є попит, пропозиція та ціна.

Для систематизації етапів розвитку науки управління спочатку використовувався історичний підхід із застосуванням хронологічного принципу.

Американські вчені Г. Кунц і С. О'Доннел розробили детальнішу класифікацію підходів. Однак ця робота не дала бажаних результатів.

Упродовж усієї історії розвитку менеджменту вчені та дослідники управлінських проблем робили спроби розробити універсальну класифікацію шкіл менеджменту. Запропоновані ними класифікації значною мірою мають умовний характер. Це пояснюється тим, що практично неможливо відобразити всі відтінки різних поглядів і позицій, важко знайти єдиний універсальний принцип, який варто покласти в основу класифікації.

Потреба в розробці нових методологічних підходів безпосередньо пов'язана з бурхливим розвитком бізнесу та прискоренням науково-технічного прогресу.

1.2 Управлінській аспект розвитку маніпулятивних теорій

Як свідчить вітчизняний і закордонний досвід, зміна політичної системи не веде автоматично до зміни системи політичних комунікацій і трансформації типу управління суспільством, який використовує правляча еліта. У радянський період переважно використовувалися маніпулятивні системи комунікацій та ідеологічний тип управління, генетично пов'язаний з епохою Просвітництва та Великої французької революції.

Ідеологічний тип менеджменту виходить із того, що «ідея стає матеріальною силою, коли вона опановує масами». У цьому плані ідеологічний тип менеджменту створює та має як об'єкт управління «масу»: «масу пролетаріату», «селянську масу», «народні маси», «масу віруючих», у якій нівелюється особистість. Соціологія визначає період появи мас як особливого соціального феномена на рубежі ХІХ–ХХ століть. У роботах Г. Тарда, Г. Лебона, Ш. Сігеле вперше було зафіксовано феномен мас. Маси одразу привернули увагу вчених, оскільки вони почали демонструвати форми поведінки, відмінні від власне групових форм. Маси виникали ніби випадково, не в силу якоїсь споконвічної «заданості», пов'язаної зі спільними ознаками індивідів, що утворюють спільність, а радше зненацька, з того чи іншого конкретного «приводу». Їх характеризувала чітко виражена короткочасність існування, але найголовніше — вони являли собою безліч індивідів, що належать до найрізноманітніших типів і видів традиційно виділюваних груп.

Маси завжди відрізняються від інших соціальних груп меншою гомогенністю, оскільки вони випадковим спонтанним чином поєднують індивідів, які є носіями різноманітних видів діяльності. На відміну від традиційних груп (соціальних, демографічних, етнічних, регіональних), які дійсно структурують суспільство в тих чи інших відносинах, маси по суті завжди являють собою особливого роду аморфні, безструктурні соціальні спільності, що характеризуються «випадковим, невизначеним складом, нестійкістю, відносністю існування». Але найважливішою властивістю мас було те, що вони були носіями особливого, специфічного типу свідомості, який складається з перетинання чи поєднання групових свідомостей, але не зводиться до них, що пізніше отримало визначення масової свідомості.

У ХХ столітті гуманітарні науки неодноразово представляли маси як концентрацію потенційної соціальної енергії, яку лише треба належним чином організувати та спрямувати на досягнення історичних цілей. Ідея наявності потенційної енергії в масах особливо послідовно відстоювалася в марксизмі.

Таким чином, переконання, що сформувалося в гуманітарних науках на рубежі XVIII–XIX століть, про те, що політика і соціальне являють собою щось нероздільне, було багаторазово посилене, насамперед у марксизмі, ідеєю гегемонії соціального й економічного стосовно політичного. Наслідком установлення панування соціального над політичним стала поява нового типу комунікації — системи масової комунікації, за допомогою якої стала можливою взаємодія політичного і соціального в умовах індустріального суспільства.

Після закінчення Другої світової війни в Європі й Америці відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні зміни, класова структура індустріального суспільства поступово трансформується в соціальну структуру постіндустріального. Межі між соціальними групами та верствами стають дедалі рухливішими. Маса в її колишньому розумінні перестає існувати. У цих умовах ефективність чисто маніпулятивних технологій опинилася під сумнівом. Але процеси змін сучасного індустріального суспільства не привели до повного зникнення маси із соціального та політичного простору. Маса набула іншого образу: вона стала освіченішою, інформованішою, вимогливішою до влади. Вона перестала задовольнятися прийняттям чужого змісту, більше того, почала відчувати недовіру до простих маніпулятивних технологій. Тому на їхню зміну приходять гуманітарні комунікативні технології, оскільки в умовах постіндустріального та інформаційного суспільства посилюється тенденція як до індивідуалізації людського життя, так і зростає потреба в комунікації. Гуманітарні технології, на наш погляд, вирішують, з одного боку, проблему самореалізації людини та групи, а з іншого — проблему розвитку комунікації в рамках комунікативної стратегії. У контексті гуманітарних технологій людина виступає як своєрідна знакова система, високоінформативна та відкрита для контактів, що полегшує актуалізацію індивідуально-особистісних змістів, які виступають у цьому випадку як перетворюючий і перетворений початок. Специфіка гуманітарних комунікативних технологій полягає в тому, що теоретично вони не є індиферентними до екзистенціального чи етичного змісту дії. Вони найбільшою мірою залежні від гуманітарного змісту комунікативної практики, інакше вони не є гуманітарними, а просто — технологією соціальної маніпуляції. Гуманітарні технології передбачають обов'язкову наявність зворотного зв'язку, діалогу/спілкування між учасниками комунікативного процесу.

Як показує попередній досвід, маніпуляційні технології не створюють стійку структуру комунікативного середовища ні на рівні суспільства, ні на рівні держав. Щоб утримувати структуру маніпуляційного комунікативного середовища, завжди потрібна концентрація влади (політичної, фінансової, адміністративної, ідеологічної). Інакше кажучи, маніпуляційне комунікативне середовище не здатне до самовідтворення, його стійкість підтримується спеціальними зусиллями влади, позбавленої здатності до комунікативної дії.

Розділ 2. Аналіз підходів до теорії управління

2.1. Школа наукового управління

Виникнення сучасної науки управління відносять до початку XX ст. і пов'язують з іменами Ф. У. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет і Генрі Гантта. Важливою заслугою цієї школи стало положення про те, що управляти можна «науково», спираючись на економічний, технічний і соціальний експеримент, а також на науковий аналіз явищ і фактів управлінського процесу та їх узагальнення.

Цей метод дослідження вперше був застосований до окремо взятого підприємства американським інженером Ф. У. Тейлором, якого варто вважати основоположником наукового управління виробництвом.

Термін «наукове управління» вперше був запропонований у 1910 р. Л. Брайдейсом. Після смерті Тейлора ця назва отримала загальне визнання стосовно його концепції.

Метод дослідження Тейлора полягав у розділенні процесу фізичної праці та його організації на складові частини (праця виконавська і праця розпорядча) з наступним аналізом цих частин. Метою Тейлора було створення системи наукової організації праці, що базується на експериментальних даних та аналізі процесів фізичної праці та її організації.

Створюючи свою систему, Тейлор не обмежувався лише питаннями раціоналізації праці робітників. Значну увагу він приділяв кращому використанню виробничих фондів підприємства. Вимога раціоналізації поширювалася також на планування підприємства та цехів.

Функції здійснення взаємодії елементів виробництва були покладені на планове чи розподільне бюро підприємства, якому в системі Тейлора відводилося центральне місце.

Важливим внеском Тейлора було визнання того, що робота з управління — це певна спеціальність. Основною задачею запропонованої ним системи Тейлор вважав зближення інтересів усього персоналу підприємства.

Філософську основу системи Тейлора склала концепція так званої економічної людини, яка набула широкого поширення в той період. В основі цієї концепції лежало твердження про те, що єдиним рушійним стимулом людей є їхні потреби. Тейлор вважав, що за допомогою відповідної системи оплати праці можна досягти максимальної продуктивності праці. Інший помилковий принцип системи Тейлора полягав у проголошенні єдності економічних інтересів робітників і менеджерів. Цілі не були досягнуті.

Ідеї Ф. Тейлора були розвинені його послідовниками, серед яких насамперед варто назвати Генрі Гантта, найближчого його учня. Гантт зробив значний внесок у розробку теорії лідерства.

Френк Гілбрет та його дружина Ліліан Гілбрет займалися питаннями раціоналізації праці робітників і дослідженням можливостей збільшення випуску продукції за рахунок зростання продуктивності праці.

Значний внесок у розвиток системи Тейлора зробив Г. Емерсон. Емерсон досліджував принципи трудової діяльності стосовно будь-якого виробництва незалежно від роду його діяльності.

Генрі Форд продовжив ідеї Тейлора в галузі організації виробництва. У системі Тейлора центральне місце займала ручна праця. Форд замінив ручну працю машинами, тобто зробив подальший крок у розвитку системи Тейлора.

2.2 Класична (адміністративна) школа в управлінні

Класична, або адміністративна, школа в управлінні займає період з 1920 по 1950 р. Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль, французький гірський інженер, видатний менеджер-практик, один із основоположників теорії управління.

На відміну від школи наукового управління, яка займалася переважно питаннями раціональної організації праці окремого робітника та підвищенням ефективності виробництва, представники класичної школи зосередилися на розробці підходів до вдосконалення управління організацією в цілому.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Файоль та інші належали до адміністрації організацій, тому класичну школу часто називають адміністративною.

Заслуга Файоля полягає в тому, що він розділив усі функції управління на загальні, що застосовуються до будь-якої сфери діяльності, та специфічні, що стосуються безпосередньо управління промисловим підприємством.

Послідовниками Файоля, які розвинули та поглибили основні положення його доктрини, є Ліндал Урвік, Л. Гьюлік, М. Вебер, Д. Муні, Алфред П. Слоун, Г. Черч.

На основі розробок Файоля та його послідовників сформувалася класична модель організації, що базується на чотирьох головних принципах:

• чіткий функціональний поділ праці;
• передача команд і розпоряджень зверху вниз;
• єдність розпорядництва («ніхто не працює більш ніж на одного боса»);
• дотримання «діапазону контролю» (здійснення керівництва обмеженою кількістю підлеглих).

Усі вищезазначені принципи побудови організації залишаються справедливими й сьогодні, незважаючи на те, що досягнення НТП наклали на них певний відбиток. Так, широке використання електронно-обчислювальної техніки в практичній діяльності спростило зв'язки між органами (ланками) управління в організації за рахунок прискорення обробки інформації.

Загалом для класичної школи менеджменту характерне ігнорування людини та її потреб. За це представники школи зазнають справедливої критики з боку теоретиків і практиків менеджменту.

2.3 Школа психології і людських відносин

Одним із недоліків школи наукового управління та класичної школи було те, що вони до кінця не усвідомлювали ролі та значення людського фактора, який у кінцевому рахунку є основним елементом ефективності організації. Тому школу психології та людських відносин, яка усунула недоліки класичної школи, часто називають неокласичною школою.

Перша спроба застосувати психологічний аналіз до практичних задач виробництва була розпочата професором Гарвардського університету США Г. Мюнстербергом.

У 20–30-ті роки ХХ століття зародилася школа людських відносин, у центрі уваги якої перебуває людина. Виникнення доктрини «людських відносин» зазвичай пов'язують з іменами американських учених Е. Мейо та Ф. Ротлісбергера, відомих своїми дослідженнями в галузі соціології виробничих відносин.

Однією з головних відмінностей школи психології та людських відносин є внесення в неї біхевіоризму, тобто теорії людської поведінки.

Одним із засновників школи психології та людських відносин є професор Школи бізнесу Гарвардського університету Елтон Мейо.

Представники школи «людських відносин» рекомендували приділяти серйозну увагу зміні неформальної структури при перебудові формальної структури організації. Формальний менеджер повинен прагнути до того, щоб стати й неформальним лідером, завоювавши «прихильність людей». Це — не просте завдання, а «соціальне мистецтво».

До недоліків школи психології та людських відносин можна віднести ігнорування питань самоврядування та самоорганізації робітників у виробництві; учені явно завищили рівень впливу на робітників за допомогою соціально-психологічних методів.

Однак, незважаючи на критику, якій піддавалася школа психології та людських відносин, основні її положення згодом знайшли відображення в нових, складніших і сучасніших концепціях менеджменту.

Велике місце в дослідженнях учених, які примикають до школи психології та людських відносин, займають проблеми мотивації людей в організації. До числа дослідників, які приділили цим проблемам значну увагу, варто віднести: А. Маслоу, Ф. Герцбергера, Д. Макклеланда, К. Альдерфера.

Найбільш послідовно концепція мотивації розвинена видатним представником школи психології та людських відносин, професором школи менеджменту Мічиганського університету Дугласом Макгрегором. Макгрегор зробив значний внесок у розвиток теорії людських ресурсів, зосередивши свою увагу на питаннях лідерства, стилю керівництва, поведінки людей в організаціях.

2.4 Школа науки управління (кількісна школа)

Становлення школи науки управління пов'язане з розвитком математики, статистики, інженерних наук та інших суміжних галузей знань. Найбільш відомими представниками цієї школи є Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, А. Гольдбергер, Д. Форрестер, Р. Люс, Л. Клейн, Н. Джорджеску-Реган.

Школа науки управління сформувалася на початку 50-х рр. ХХ ст. і успішно функціонує й досі. У школі науки управління розрізняють два головних напрямки:

1. розгляд виробництва як «соціальної системи» з використанням системного, процесного та ситуаційного підходів;
2. дослідження проблем управління на основі системного аналізу та використання кібернетичного підходу, включаючи застосування математичних методів і ЕОМ.

Системний підхід передбачає, що кожен із елементів, які складають систему (розглянуту організацію), має свої визначені цілі.

Процесний підхід ґрунтується на положенні про те, що всі функції управління залежать одна від одної.

Ситуаційний підхід безпосередньо пов'язаний із системним і процесним підходами та розширює їхнє застосування на практиці. Сутність його полягає у визначенні поняття ситуації, під якою мається на увазі конкретний набір обставин, які впливають на організацію у визначений час.

Заслуга школи науки управління полягає в тому, що вона зуміла визначити основні внутрішні та зовнішні змінні (фактори), що впливають на організацію.

Другий напрямок школи науки управління пов'язаний з розвитком точних наук і, насамперед, математики. У сучасних умовах багато вчених називають цей напрямок новою школою.

Початок застосування математичних методів в економічних дослідженнях у XIX ст. пов'язують з ім'ям французького економіста А. Курно (1801–1877).

Можливість використання математики для вирішення економічних проблем викликала великий інтерес у суспільстві.

Ряд великих фахівців, таких як В. К. Дмитрієв, Г. А. Фельдман, Л. В. Канторович, зробили великий внесок у розробку та розвиток економіко-математичних методів (ЕММ).

Особливе місце належить Є. Є. Слуцькому, відомому своїми роботами з теорії ймовірності та математичної статистики. У 1915 р. він опублікував статтю «До теорії збалансованості бюджету споживача», яка дуже вплинула на розвиток економіко-математичної теорії. Через 20 років ця стаття отримала світове визнання.

Перша в СРСР лабораторія економіко-математичних методів була створена в 1958 р. в Академії наук В. С. Немчиновим.

У 1930 р. у м. Клівленді (США) була утворена асоціація «Міжнародне суспільство для розвитку економічної теорії у зв'язку зі статистикою і математикою», до якої входили відомі економісти І. Шумпетер, І. Фішер, Р. Фріш, М. Калецький, Я. Тінберген та ін. Асоціація почала видавати журнал «Економетрика». Утворення цієї асоціації послужило відправним моментом створення математичної школи економістів.

Відмінною рисою науки управління є використання моделей. Моделі набувають особливо важливого значення, коли необхідно приймати рішення в складних ситуаціях, що вимагає оцінки кількох альтернатив.

Таким чином, 50-ті рр. XX ст. характеризуються формуванням нового етапу в розвитку управлінської думки. На основі синтезу ідей, висунутих у попередні періоди, дослідники прийшли до розуміння необхідності комплексного підходу до управління. Крім того, була сформульована ідея про те, що управління — це не тільки наука, а й мистецтво.

Розділ 3. Дослідження управлінських моделей

3.1 Особливості американської моделі управління

Вивчення американської моделі менеджменту становить значний інтерес. Саме в США вперше сформувалася наука та практика менеджменту.

Американський менеджмент увібрав у себе основи класичної школи, засновником якої є Анрі Файоль. Американці Лютер Гьюлік і Ліндал Урвік зробили багато для популяризації основних положень класичної школи. Класична школа вплинула на формування всіх інших напрямків в американській теорії управління.

Перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання в 20–30-ті рр. зажадав пошуку нових форм управління. Поступово склалося розуміння того, що для виживання виробництва необхідно змінити ставлення до становища робітника на підприємстві, виробити нові методи мотивації та співробітництва між робітниками та підприємцями.

Сучасний американський менеджмент у тому вигляді, який склався на сьогодні, базується на трьох історичних передумовах:

1. наявність ринку;
2. індустріальний спосіб організації виробництва;
3. корпорація як основна форма підприємництва.

Американський економіст Роберт Хейлбронер указав на три основні історично сформовані підходи до розподілу ресурсів суспільства. Це — традиції, накази та ринок. Традиційний підхід передбачає розподіл економічних ресурсів суспільства за допомогою сформованих традицій, що передаються від одного покоління до іншого. Командний підхід передбачає розподіл ресурсів через накази. Ринковий підхід передбачає розподіл ресурсів за допомогою ринку, без будь-якого втручання суспільства. Цей підхід є найбільш ефективним.

Сучасна американська модель менеджменту орієнтована на таку організаційно-правову форму приватного підприємництва, як корпорація (акціонерне товариство), що виникла ще на початку XIX ст.

Американські корпорації широко використовують у своїй діяльності стратегічне управління. Це поняття було введено в ужиток на стику 60–70-х рр., а в 80-ті рр. ХХ ст. охопило практично всі американські корпорації.

Основою стратегічного управління є системний і ситуаційний аналіз зовнішнього (макрооточення та конкуренти) і внутрішнього (наукові дослідження та розробки, кадри та їхній потенціал, фінанси, організаційна культура та ін.) середовища.

Найважливішою складовою частиною планової роботи корпорації є стратегічне планування, що виникло в умовах насичення ринку та уповільнення зростання ряду корпорацій. Стратегічне планування створює базу для прийняття ефективних управлінських рішень.

Для зниження опору робітників організаційним змінам, що відбуваються в корпораціях, розробляються програми підвищення «якості трудового життя», за допомогою яких працівники корпорації залучаються до розробки стратегії її розвитку, обговорення питань раціоналізації виробництва, вирішення різноманітних зовнішніх і внутрішніх проблем.

Американські вчені продовжують ставити та розробляти реальні проблеми менеджменту. Американська практика підбору керівників робить головний акцент на гарні організаторські здібності, а не на знання фахівця.

3.2 Характеристика японської моделі управління

За останні два десятиліття Японія зайняла лідируюче положення на світовому ринку. На її частку припадає 44,5% загальної вартості акцій усіх країн світу. І це при тому, що населення Японії становить лише 2% від населення земної кулі.

Однією з головних причин стрімкого успіху Японії є застосовувана нею модель менеджменту, орієнтована на людський фактор. При цьому японці розглядають не одну людину (особистість), як американці, а групу людей.

Японці вище за інших ставлять соціальні потреби (приналежність до соціальної групи, місце працівника в групі, увага та повага оточуючих). Тому й винагороду за працю (стимули) вони сприймають через призму соціальних потреб.

На відміну від працівників інших країн, японці не прагнуть до безумовного виконання правил, інструкцій та обіцянок. З їхнього погляду, поведінка менеджера та прийняття ним рішень цілком залежить від ситуації. Головне в управлінському процесі — це вивчення нюансів обстановки, що дозволяють менеджеру прийняти правильне рішення.

До розвитку в Японії капіталістичного способу виробництва їй була характерна зрівняльна винагорода за працю. Становлення машинного виробництва зажадало розробки системи мотивації праці з урахуванням сформованого прагнення працівників до зрівнялівки та особистого внеску кожного з них. Вихід був знайдений у розробці системи оплати праці працівників за вислугою років.

Найсильнішим засобом мотивації в Японії є «корпоративний дух» фірми. В основі його лежить психологія групи, що ставить інтереси групи вище особистих інтересів окремих працівників.

Центральне місце в оперативному управлінні японського менеджменту займає управління якістю. В усіх сферах японської економіки нині діють групи (кружки) якості, до яких, окрім робітників, включаються майстри та інженери. Японська система управління якістю не дає збоїв. Це є результатом її продуманості та простоти.

На початку 70-х рр. ХХ ст. віце-президент автомобільної компанії «Тойота» Т. Оно запропонував систему організації праці «Канбан». Суть її полягає в тому, що на всіх фазах виробничого процесу відмовилися від виробництва продукції великими партіями та створили безперервно-потокове виробництво.

Останнім часом американські корпорації почали впроваджувати в себе нововведення, які привели японські фірми до значного успіху.

Однак не всі методи управління, що використовуються в Японії, приживаються на американській землі. Не можна переносити одну модель менеджменту в економіку іншої країни без урахування її специфічних умов і, насамперед, психологічних і соціально-культурних факторів.

3.3 Західноєвропейська модель управління

Помітний вплив на формування менеджменту зробили англійські дослідники. Так, англійці Р. Фелк і Л. Урвік займалися розробкою принципів управління.

Англійські вчені зробили істотний внесок у розробку методу «дослідження операцій», що вперше зародився в Англії в 40-х рр. у зв'язку з необхідністю вирішення деяких військових стратегічних і тактичних задач. Надалі центр робіт перемістився в Америку.

У Франції питаннями наукового управління займалися Анрі Луї Ле Шательє, Шарль Фременвіль, брати Андре та Едуард Мішлен. Неоціненний внесок у розуміння менеджменту як науки зробив Анрі Файоль.

Проблемами наукового управління виробництвом у Німеччині займався Вальтер Ратенау. Величезний внесок у дослідження принципів організації зробив відомий німецький соціолог Макс Вебер, який розробив «ідеальний тип» адміністративної організації, названий ним терміном «бюрократія». Особливої уваги заслуговують роботи з організації виробництва, виконані Каролем Адамецьким. Західнонімецькі теоретики школи «людських відносин» виступали за жорсткіший підхід до управління персоналом, ніж їхні колеги в США та Японії.

В Англії, Голландії, Норвегії, Швеції та інших країнах Заходу широко опрацьовувалися також питання залучення працівників до «участі в управлінні».

Західноєвропейські вчені вплинули на формування підходу до управління з позиції «соціальної людини». Цей підхід дозволяв вивчати поведінку людей з погляду впливу на них групової поведінки.

У 1929–1933 рр. передові капіталістичні країни охопила світова криза. У цей самий період англійським ученим Дж. М. Кейнсом була сформульована концепція державного регулювання економіки. Кейнс обґрунтував необхідність державного втручання в економіку.

Великий вплив на розвиток усієї Європи в післявоєнні роки зробив німецький учений, політик, міністр економіки та канцлер Людвіг Ерхард. Під керівництвом Ерхарда Західна Німеччина досягла економічного дива. Концепція «соціального ринкового господарства» (за Ерхардом) містить у собі два основних положення:

1. посилення державного регулювання в усіх сферах господарювання;
2. введення індикативного планування, що прийшло на зміну директивному плануванню. Індикативне планування передбачає встановлення планів і показників, досягнення яких є найбільш бажаним.

Політика Ерхарда отримала підтримку всіх верств суспільства, а також учених і практиків, що займаються питаннями управління.

Розділ 4. Тенденції розвитку методології управління

4.1 Становлення методології науки управління

В умовах сучасного ділового світу, який нерідко виявляється непередбачуваним і неконтрольованим, традиційні механізми «наукового менеджменту» стають непродуктивними. Традиційна управлінська наука дедалі менше відповідає практичним інтересам менеджерів, оскільки фокусує свою увагу на аналізі, прогнозуванні та управлінні. В умовах мінливості зовнішнього середовища виникає нова наука управління, що концентрує увагу на хаосі, складності та самоорганізації. Сьогодні вчені створюють методи, за допомогою яких складні системи можуть ефективно справлятися з невизначеністю та швидкими змінами. Це відкриває можливість плідного діалогу між практикою управління та наукою, успішного використання досягнень науки в практиці.

Видається, що перші успішні спроби зробити практичні висновки з положення, що склалося, розпочато в Японії, де почали активно проводити дезінтеграцію великих компаній, спрощувати управлінську ієрархію на фірмах, прискорюючи на цій базі інноваційні процеси та підвищуючи їхню ефективність. Це привело до зниження витрат і посилення позицій японських фірм на світовому ринку.

Щоб зрозуміти, що являє собою нова наука управління та яка її методологія, необхідно показати, що виявилося джерелом науки управління як такої.

Яскравим прикладом може служити книга Ф. Тейлора «Принципи наукового управління» (Нью-Йорк, 1919 р.), у якій були викладені основні принципи ефективної промислової організації. Сьогодні вона визнається класичною. Ідеї Тейлора допомогли багатьом промисловим компаніям набути того вигляду, який вони мають сьогодні, а також визначити завдання управління для кількох поколінь менеджерів.

На книгу Тейлора глибокий вплив справили проблеми, що турбували в той час науку, зокрема фізику. У XIX ст. закони руху Ньютона вперше були використані для аналізу сил, що впливають на складні фізичні системи, дозволяючи тим самим ученим прогнозувати поведінку цих систем. Принципи термодинаміки, що отримали розвиток у другій половині століття, заповнили один відсутній елемент у теорії Ньютона — теплові взаємодії. Завдяки цим принципам стало можливим довести до завершення ньютонівську концепцію фізичного світу. Обидві ці теорії дозволяли вченим розраховувати, як машини можуть функціонувати з максимальною ефективністю.

Ф. Тейлор запропонував замінити індивідуальну оцінку кожного робітника науковим підходом до управління. Менеджери повинні були відокремити планування роботи від її безпосереднього виконання та залишити за собою право вибору методів виконання конкретної задачі. Аналізуючи всі етапи робочого процесу та створюючи стандарти для кожного з них, вони могли визначити найкращий метод виконання задачі, що гарантує максимальну ефективність.

Ці та інші специфічні поради Тейлора з управління відображали наукове уявлення XIX ст. — розподіл цілого на окремі частини для того, щоб краще здійснювати контроль над ними. Дійсно, методика функціонального поділу (відділ планування, відділ заробітної плати, відділ стандартизації технології та обладнання тощо) є засобом досягнення зазначеної мети.

Принципи Тейлора ознаменували революцію в управлінні та організації праці. Протягом десятиліть його ідеї сприяли масовому зростанню продуктивності праці та підвищенню рівня життя.

Однак досвід останніх 20 років показав, що в новій ситуації використання цих принципів веде до катастрофи. В умовах швидко мінливих ринків квантифікація роботи, відділення планування від виконання, ізоляція робітників один від одного створюють такі організаційні структури, які важко в короткий термін пристосувати до змін, що відбуваються.

Сьогодні менеджери повинні заново осмислити фундаментальні елементи системи Тейлора: організацію праці, мотивацію робітника, завдання управління. Більшість нових управлінських ідей є або прямими, або непрямими відгуками на неадекватність первісної моделі Тейлора. Однак основні принципи нової управлінської парадигми залишаються поки неясними.

4.2 Підхід сучасної науки до вирішення проблем хаосу

Важливим кроком у розвитку методології сучасної науки управління стало формування «теорії хаосу». Так, широко відома на Заході книга Дж. Гліка «Хаос: становлення нової науки» дуже впливає на розвиток методології як природничих, так і гуманітарних наук, у тому числі на розвиток теорії менеджменту.

Вивчення та вирішення проблеми хаосу актуальне й для розвитку економіки, особливо республік колишнього СРСР та країн Східної Європи. Темп, глибина та всеохоплення змін, що там відбуваються, не мають аналогів у новій історії.

Основним «каталізатором» теорії хаосу були дослідження вченого-метеоролога Е. Лоренца.

На початку 60-х років нинішнього століття він розробив комп'ютерну програму, що копіювала систему погодних умов. Набираючи незліченну кількість разів цифри, що представляли початковий стан вітру та температури, Лоренц створив у результаті малюнок погоди. Як більшість учених, він вважав, що невеликі зміни в початкових умовах, які він заклав у комп'ютер, приведуть також до невеликих змін в еволюції всієї системи. Однак він виявив, що навіть дрібні зміни викликали величезні зміни в картині погоди.

Заінтриговані загадкою Лоренца, вчені з різних галузей науки почали проводити експерименти з копіюванням інших фізичних систем. У підсумку вони виявили ідентичні явища. Нескінченно малі зміни в початкових умовах могли справити глибокий вплив на еволюцію всієї системи.

Те, що було вірним для погоди, виявилося однаковою мірою вірним для більшості фізичних систем, а також економічних систем як макро-, так і мікрорівня.

Розуміння того, що навіть невеликі зміни можуть привести до радикальних наслідків у поведінці системи, істотно змінило бачення вченими навколишнього світу. Той акцент на передбачуваність та управління, який робився в XIX ст., проклав шлях до розуміння влади хаотичності наприкінці XX ст. Як правило, на практиці важко прогнозувати поведінку навіть відносно простих систем, а тим більше складних.

Це не означає, що хаотичні системи не мають «малюнка». Другий висновок теорії хаосу полягає в тому, що, незважаючи на удавано випадкову поведінку таких систем, певні поведінкові «малюнки» можна вгадати. Дійсно, системи не перестають існувати, певні шляхи їхнього розвитку мають конкретний сенс. У всякому разі вони виникають часто, і прихильники теорії хаосу називають такі шляхи «дивними», «приваблюючими».

Так, хоча метеорологи не можуть із упевненістю сказати, яка погода буде в конкретний день у майбутньому, вони можуть розрахувати ймовірність певного виду можливої погоди. Іншими словами, «дивні», «приваблюючі» шляхи дозволяють ученим визначити в межах широких статистичних параметрів, що, як очевидно, зробить система, але не дають можливості встановити точно, коли це відбудеться. Причинно-наслідкова точність традиційної фізики була замінена оцінкою ймовірності.

Крім того, спосіб, за яким учені визначають «прогнозовані малюнки» поведінки в системі, став іншим. Замість того, щоб намагатися розбити систему на складові частини та проаналізувати поведінку кожної з них окремо (тобто зробити так, як це робили за часів Тейлора), необхідно було навчитися цілісного підходу, фокусуючи увагу на динаміці всієї системи.

Замість того, щоб спробувати пояснити, як порядок вписується в частини системи, робиться акцент на тому, яким чином порядок є результатом взаємодії цих частин у цілому. Відомий теоретик у галузі управління Л. Гьюлік у середині 60-х років писав з цього приводу, що, по-перше, люди не такі прості, як машини; по-друге, менеджерам доводиться мати справу не тільки з конкретними працівниками, а й з цілими групами, де діє так багато соціальних факторів, що їх важко навіть просто виявити, не кажучи про те, щоб точно виміряти їхню величину та значущість; по-третє, фактори зовнішнього середовища незліченні. Тому теорію управління та результати наукових досліджень варто розглядати не як абсолютну істину, а як інструменти. Вони допомагають менеджеру прогнозувати, що може, цілком імовірно, відбутися, сприяючи тим самим прийняттю правильнішого рішення.

Цікаве в цьому плані дослідження, проведене співробітниками інституту Santa Fe (шт. Нью-Мексико), що спеціалізуються на аналізі систем, які самоорганізуються. Його описує М. Вуолдроп у книзі «Складність: життя на грані хаосу».

Дослідники розробили деякі основні правила, які Вуолдроп називає «складні адаптивні системи». Ці системи, на його думку, найбільш успішні в природі. Вони мають кілька загальних характеристик:

• по-перше, є самокерованими, тобто складаються з мережі агентів, що діють самостійно, незалежно один від одного та без управління з центральної ланки;
• по-друге, ці «агенти» можуть поєднуватися та створювати кооперативний «малюнок» поведінки. Вони можуть організовуватися в групи, суспільства, що кооперуються та створюють «малюнки» поведінки вищого порядку. Цього не може зробити окремий «агент». Самоврядування стає можливим завдяки певному виду зворотного зв'язку. Іншими словами, системи, що самоорганізуються, — це пізнавальні системи особливого роду. Здатні до пізнання через зворотний зв'язок із зовнішнім середовищем, вони також вводять це пізнання (інформацію) у свою структуру;
• по-третє, можна сказати, що самоврядування через зворотний зв'язок дозволяє цим системам діяти за допомогою «рухливої спеціалізації». Подібним чином йшов розвиток японського менеджменту. Такі системи характеризуються тим, що Вуолдроп називає «постійною новизною».

Економісти інституту Santa Fe, намагаючись використати теорію складності для опису специфічних організаційних проблем, з якими стикаються менеджери, створюють комп'ютерні аналоги економічних угод, трансакцій приблизно так, як Е. Лоренц створював модель погодних умов. Їхня мета — змоделювати складні ринкові «малюнки» поведінки, створивши їх на підставі взаємодії обмеженої кількості простих будівельних блоків. Замість того, щоб розглядати економіку як якусь ньютонівську машину, вони дивляться на неї як на щось органічне, адаптивне та живе.

Завдяки теорії хаосу стали зрозумілими вади традиційних математичних моделей світу, що створювали фізики. Моделі хаосу вказали на недоліки елегантних математичних моделей неокласичних економістів.

Створення моделі економічної поведінки — нелегка задача. Хоча програмістам потрібно лише змоделювати прості «малюнки» поведінки окремих агентів, а потім дати можливість самоорганізації доробити все інше, проте не завжди легко зрозуміти, які саме «малюнки» поведінки приведуть до створення моделі, що точно відображає реальність. Поки що дослідники інституту Santa Fe не створили переконливої комп'ютерної версії економіки в цілому. Разом із тим вони вважають, що, виходячи з теорії хаосу, зможуть точно змоделювати всю економіку, а комп'ютерна система могла б бути використана як «модель польоту» для прийняття економічних рішень.

Така програма допомагала б розрахувати ймовірність циклів розквіту та занепаду, створити модель наслідків проведення тієї чи іншої політики уряду, указати на те, які зміни в поведінці споживача чи продавця можуть привести до сприятливішого розвитку економіки.

4.3 Формування нового підходу до управління

Роботи з теорії хаосу та теорії складності вплинули на теорію управління. Прикладом служить дуже популярна в останні роки книга П. Сенджа «П'ята дисципліна: мистецтво і практика пізнання організації». Якщо для Тейлора головні проблеми — неефективність і безглузді витрати, то для Сенджа — хаос, складність та їхній наслідок — утрата мети (безцільність).

Критикуючи тейлорівську систему поділу праці на складові частини (як і всю науку XIX століття), Сендж зазначає, що із самого початку нас учать розбивати проблему на частини, світ — на фрагменти. Хоча, видимо, в результаті складні задачі стають легшими для управління, ми платимо за це приховану від очей величезну ціну: не можемо бачити наслідки наших дій, утрачаємо почуття зв'язку стосовно більшого, до цілого.

У результаті менеджери є заручниками самих систем, якими покликані управляти. Вони не розуміють ні динаміки, що лежить в основі цих систем, ні того, як вплинути на неї, щоб досягти організаційних цілей даної організації. Ідея про менеджера як про людину, яка знає все та може спланувати роботу організації на базі наукових методів, здебільшого не відповідає сьогоднішньому дню.

«Осмислення систем» і є п'ята дисципліна, винесена П. Сенджем у заголовок книги: здатність зрозуміти основні взаємозв'язки, що з часом впливають на поведінку складних систем. Саме вони повинні давати менеджерам можливість «бачити цілісність».

П. Сендж зазначає, що існує обмежена кількість таких процесів зворотного зв'язку, які діють у будь-якій організації. Він називає їх «прототипами систем». У певному сенсі це організаційні еквіваленти «дивних», «приваблюючих» шляхів розвитку теорії хаосу, тобто основні малюнки поведінки, що постійно виникають в усіх організаціях.

Саме систематична, автоматична якість цих процесів пояснює почуття «поза контролем», яке відчувають багато керівників. Не розуміючи «прототипів систем», вони бачать лише якусь частину проблеми, а не всю її в цілому.

У сучасних організаціях завдання менеджерів полягає в тому, щоб зрозуміти систематичні процеси, що керують людською поведінкою, та використовувати їх. Мистецтво розуміння системи полягає в умінні доходити до причин, що лежать в основі змін. Коли ж менеджери розуміють динаміку цих прототипів, вони спроможні дійсно здійснити якісь зміни. Відповідно до теорії хаосу невеликі зміни можуть значно впливати на фізичні системи. Так, вирішальною концепцією в теорії систем є система «важелів», тобто ідея про те, що невеликі, добре продумані дії іноді можуть викликати значні довгоочікувані поліпшення.

Осмислення та використання систем дозволить менеджерам створити «пізнавальну, самонавчальну організацію». Така організація має характеристики, аналогічні складним адаптивним системам, які вчені виявляють у природі. Це високодецентралізована система, у якій за будь-якої кількості процесів прийняття рішень на місцевому (локальному) рівні зберігається порядок у всій системі. Вона постійно адаптується до змін.

Разом із тим в організаціях за участю людей передбачається наявність органічного контролю, що зустрічається й у природі. Подібний контроль закладений у моделях макросвітів, створених комп'ютерами для складних ділових ситуацій. З ними керівники можуть проводити експерименти у своїх організаціях, щоб виявляти приховану динаміку складних систем.

Однак наміри послідовників теорії хаосу використати свої пропозиції та розробки на практиці зустрічають поки що опір. Так, розпочаті в США спроби апробувати теорію хаосу та її абстрактні побудови в галузі ринку цінних паперів не викликали ентузіазму фінансистів із ряду причин:

• по-перше, нова теорія поки що не довела свою життєздатність тим, хто оперує великими фінансовими ресурсами;
• по-друге, оптимізація портфеля цінних паперів з використанням основних постулатів теорії хаосу є непростим завданням навіть для людей із першокласною математичною підготовкою;
• по-третє, як заявив Дж. Браш, президент фірми «Коламбайн Кепітал сервіс», якщо нелінійна модель, побудована на основі теорії хаосу, — панацея від усіх лих, «то люди, які, як і я, усе життя мали справу лише з лінійними моделями, будуть викинуті з бізнесу». Разом із тим японські брокерські компанії, схоже, сприйняли теорію хаосу всерйоз.

На закінчення зазначимо, що в Україні високий рівень нестабільності зовнішнього середовища бізнесу виявляється незрівнянно сильніше, ніж у країнах із розвинутою економікою. Тому так важливо для вітчизняних менеджерів нове бачення управлінських проблем, їхнє вивчення та використання в практиці управління.

Висновок

Відповідно до мети та завдань курсової роботи можна зробити такі висновки:

1. Підготовка сучасних менеджерів-професіоналів неможлива без знання історії розвитку науки управління. Менеджмент розвивався протягом століть, перш ніж перетворився на самостійну галузь знання, науку. Значний вплив на формування менеджменту справили: школа наукового управління, класична (адміністративна) школа, школа психології та людських відносин, школа науки управління (кількісна школа), а також видатні представники цих шкіл, такі як Ф. Тейлор, А. Файоль, Е. Мейо та ін.
2. Ринкова економіка вимагає адекватної їй системи управління, яка повинна зазнати радикальних перетворень разом з усім суспільством. В умовах переходу до ринкових відносин найважливішим фактором успіху стає безперервне вдосконалення теорії та практики управління.
3. Великого значення набуває вивчення передового та прогресивного досвіду управління закордонних країн і використання його при аналізі власних управлінських проблем. Тому вивчення історії розвитку теорії та практики закордонного менеджменту вкрай актуальне.

У сучасних умовах перебудови економіки на основі ринкових відносин одним з пріоритетних її напрямків є вироблення основних теоретичних і методологічних позицій щодо використання менеджменту в практичній діяльності українських організацій. Основною особливістю управлінської думки стає пошук нових конкретних і реальних шляхів удосконалення системи управління, вироблення позиції з різних проблем управління стосовно до ринкових умов і на основі творчого осмислення передового закордонного досвіду.

Список використаної літератури

1. Аникин Б.А. Высший менеджмент для руководителя. Москва: ИНФРА-М, 2000, 136 с.
2. Большаков А.С., Михайлов В.И. Современный менеджмент: теория и практика. Санкт-Петербург: Питер, 2002, 416 с.
3. Виноградський М.Д., Виноградська А.М., Шканова О.М. Менеджмент в організації. Київ: Кондор, 2002, 654 с.
4. Відп. ред. Г.Н. Климко. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.
5. Іванова І.В. Менеджмент підприємства. Київ: Київський національний торгово-економічний ун-т, 2001, 247 с.
6. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. Москва: Дело, 2000, 704 с.
7. Мошек Г.Є., Гомба Л.А., Піддубна Л.П. Менеджмент підприємства. Київ: Київський національний торгово-економічний ун-т, 2002, 371 с.
8. Никулин Л.-Л.Ф. Менеджмент эпохи постмодерна и «нью-экономики». Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2001, 127 с.
9. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. Київ: КНЕУ, 1998, 352 с.
10. Поршнев А.Г., Румянцева З.П., Саломатина Н.А. Управление организацией. Москва: ИНФРА-М, 2000, 669 с.
11. Пушкар Р.М., Тарнавська Н.П. Менеджмент: теорія та практика. Тернопіль: Карт-бланш, 2003, 490 с.
12. Рибалкін В.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І., Прохоренко А.Г. Основи економічної теорії. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002, 352 с.
13. Стадник В.В., Йохна М.А. Менеджмент. Київ: Академвидав, 2003, 464 с.
14. Федулова Л.І. Актуальні проблеми менеджменту в Україні. Київ: «Фенікс», 2005, 320 с.
15. Федулова Л.І. Менеджмент організацій. Київ: Либідь, 2004, 448 с.
16. Шегда А.В. Основы менеджмента. Киев: Т-во «Знання», КОО, 1998, 512 с.