Структура суспільства

1. Соціальна структура суспільства. Принципи аналізу соціальної структури Маркса і Вебера. Соціальні групи і спільності. Теорія класів і теорія соціальної стратифікації. Історичні типи соціальної стратифікації. Соціальна нерівність

Суспільство — це складна соціальна система, структурно організована цілісність, що складається з різноманітних елементів, компонентів і підрозділів. Кожен із цих елементів, своєю чергою, має власний рівень організованості та впорядкованості. Саме тому соціальну структуру суспільства можна вважати комплексним, багатовимірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — це ієрархічно впорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій та інститутів, які поєднані стійкими зв'язками й відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, що складається з відповідно розташованих і впорядкованих елементів, які взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює два аспекти: системно-організаційний і стратифікаційний.

Системно-організаційний аспект передбачає, що головний зміст соціальної структури формують соціальні інститути — насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я. Вони зберігають і підтримують наявні в суспільстві відносини та зв'язки, нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури, він розкриває місце особистості в суспільстві та зумовлений професією, віком, освітою, матеріальним становищем тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник. Соціальні позиції та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — це відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак. Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та її результатів. Ці відмінності ґрунтуються на відношенні до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

• спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);
• спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);
• груповими установками та орієнтаціями [2, c. 117-119].

Люди об'єднуються в соціальні групи на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їхні дії. Групи формуються з представників різних категорій залежно від їхнього становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться, вони реально становлять різні соціальні групи. Однак соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії виробляються інтереси груп як цілісності, що є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, які належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — це нечисленна за складом група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю та перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки. Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної чи арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.

Велика соціальна група — це численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими є формальнішою. До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані в суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність — це міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень. Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрішньокласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

• структурні зрушення в економіці;
• зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;
• послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот [6, c. 121-124].

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім відображає соціальну нерівність. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється в різних аспектах їхнього буття. Але не все, що різнить людей, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституційно як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія розглядає соціальну нерівність як результат соціальної стратифікації.

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX століття американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їхніх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їхню думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

• обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;
• застосування при їх порівнянні єдиного критерію;
• достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Проблема розмежування теорій стратифікації і класової структури цікаво інтерпретована І. Краусом. «Стратифікація і класовий розподіл, — пише він, — різні структури відносин. Стратифікація — поняття описове, що припускає деяку впорядкованість членів суспільства на основі якого-небудь придатного критерію, начебто доходу, освіти, способу життя, етнічного походження... Класи... є конфліктними групами, які, поєднуючись, заперечують існуючий розподіл влади, переваг і інших можливостей... класи формуються, коли сукупність індивідів визначає свої інтереси як подібні з інтересами інших з тієї ж сукупності і як такі, що відрізняються і протистоять інтересам іншої сукупності осіб...». Краус підкреслює важливу роль у процесі формування класу власної ідеології і створення класової організації. У цьому явно відчуваються відгомони знайомства з марксистськими поняттями «клас у собі» і «клас для себе», виробленими для характеристики процесу формування пролетаріату і визначаючими величезну роль у цьому процесі суб'єктивного фактора [4, c. 134-136].

Краус інакше, ніж Маркс, уявляє собі об'єктивні фактори, що обумовлюють існування класів. У марксистській теорії це насамперед місце в історично визначеній системі суспільного виробництва, у Крауса — відношення до яких-небудь соціальних благ; тому будь-яка страта, виділена за довільно обраною ознакою, є потенційним класом (свого роду «класом у собі»), а будь-яка спільнота своїх інтересів і страта, що організаційно оформилася, перетворюється в дійсний клас (тобто «клас для себе»). Основне питання, з погляду Крауса, як ті, що належать до страти, стають представниками класу.

Зіставимо класи в марксистській теорії і страти у функціональній теорії. У чому тут різниця? Визнання класу означає визнання антагонізму, протилежності інтересів великих суспільних груп. Визнання ж страт означає визнання деяких розходжень між людьми за якимись ознаками, розходжень, що приводять до шарового розміщення індивідів у суспільстві при просуванні їх знизу нагору.

Марксистська теорія класів займається поділом суспільства, виявленням суспільних протилежностей, а теорія стратифікації займається суспільною диференціацією. Мова йде не про розбіжності в термінології. У першому випадку виділяються елементи дезінтеграції, внутрішніх антагонізмів, тоді як диференціація припускає цілісність суспільства, його функціональну нероздільність. Теорія класів проводить поділ суспільства за альтернативними ознаками на експлуататорів і експлуатованих, на власників засобів виробництва і на позбавлених їх, тоді як теорії стратифікації розділяють суспільство на основі однієї чи декількох рис, що наявні в кожній із груп, але в різному ступені (так, наприклад, усі мають якийсь прибуток, але тільки різних розмірів, і всі в суспільстві мають якийсь престиж, але неоднаковий).

У теорії класів специфічні економічні, політичні і культурні інтереси є саме тим, що відокремлює один від одного класи, а в теорії стратифікації категорія «інтереси» взагалі відсутня, а якщо у виняткових випадках і присутня, то не є обов'язковим атрибутом для соціальних верств.

Для тих авторів, хто є прихильником концепції К. Маркса, класи існують незалежно від свідомості й уявлень як їхніх членів, так і зовнішніх спостерігачів. Свідомість класового відчуження марксистами розглядається не як критерій для виділення класу, а як високий ступінь у розвитку самого класу (перехід від класу в собі до класу для себе). У більшості ж стратифікаційних підходів свідомість чи самих членів виділених верств, чи зовнішніх спостерігачів відіграє головну чи істотну роль у диференціації суспільства.

Багато сучасних прихильників марксистської теорії класів відмовилися від тези про зростаючу суспільну поляризацію; їхні класові схеми, зберігаючи економічний детермінізм, усе більше відображають зростаюче ускладнення суспільних структур і ріст значення середніх шарів (класів). Одночасно послідовники стратифікаційних підходів усе частіше беруть до уваги конфліктологічні аспекти класового підходу.

У цьому відношенні характерні узагальнюючі роботи британських соціологів. Родовим поняттям виступає «стратифікація», а класи — як видове поняття, окремий випадок стратифікації. Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, соціологи іменують основні соціальні групи класами, але описують їх не у взаємному протистоянні, а як ранжировані спільності («вищий клас», «середній клас», «нижчий клас»).

Варто мати на увазі кілька важливих обставин, що приводять до висновку про те, що класи і класовий розподіл є частковий випадок стратифікації. По-перше, в історії, крім класів, нерівність існувала у формі кастової і станової систем. Крім того, в етакратичних (державно-соціалістичних) суспільствах функціонувала шарова система, заснована на владних відносинах. По-друге, в суспільствах класового типу завжди значна (а найчастіше і переважна) частина населення не входила до складу основних класів, утворюючи мозаїку верств, станів та інших соціальних одиниць. По-третє, у сучасних суспільствах усі спроби виділення контрастних класів усе частіше виявляються безуспішними через ієрархічно-верствову будову соціуму. По-четверте, крім основних соціальних груп у суспільстві завжди існує гендерна, етнорасова, культурно-статусна стратифікація.

Можна зробити висновок: узагальнюючим поняттям для наукового вивчення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є соціальна стратифікація [9, c. 154-157].

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Карл Маркс справедливо відзначав, що не йому належить заслуга відкриття існування класів і їхньої боротьби між собою. І дійсно, з часів Платона, але все-таки переважно з тих пір, як буржуазія владно вступила у XVIII столітті на сцену історії, багато економістів, істориків і філософів міцно вводять у суспільствознавство Європи поняття соціального класу (Адам Сміт, Етьєн Кондильяк, Клод Сен-Симон, Франсуа Гізо, Огюст Міньє та ін.). Однак ніхто до Маркса не давав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто до нього не давав настільки всебічного розкриття класових відносин у капіталістичному суспільстві, механізму експлуатації в тому капіталістичному суспільстві, що існувало в його час.

Тому в більшості сучасних робіт з проблем соціальної нерівності, стратифікації і класової диференціації рівною мірою і в прихильників марксизму, і в авторів, далеких від позицій К. Маркса, дається розбір його теорії класів.

На думку соціологів усіх ідейних напрямків, ніхто в історії суспільної думки настільки виразно, як К. Маркс, не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними класами. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці [7, c. 129-132].

Розвиваючи цю тезу, Ф. Енгельс писав: «...в основі розподілу на класи лежить закон розподілу праці». При цьому мається на увазі «великий поділ праці між масою, зайнятою простою фізичною працею, і деякими привілейованими, котрі керують роботами, займаються торгівлею, державними справами, а пізніше також мистецтвом і наукою».

На певному етапі розвитку людського суспільства спостерігаються зародкові форми поділу праці, що спочатку не ведуть до підпорядкування одних людей іншими. Поділ праці як фактор, спрямований на оволодіння силами природи, викликає технічну спеціалізацію працівників, утворює професії і спеціальності. Однак у міру ускладнення процесу виробництва ускладнюється і процес його організації. Тому з'явилася потреба в професійних організаторах, іншими словами — потреба в поділі праці на виконавський (переважно фізичний) і управлінський. Так розподіл праці здобуває характеру поділу на його соціально неоднорідні види. Іншими словами, у ньому ніби кристалізуються дві сторони: виробничо-технічна і соціально-економічна.

Соціально-економічний аспект поділу праці включає такі великі явища, як розподіл на розумовий і фізичний, управлінський і виконавський, кваліфікований і некваліфікований, творчий і стереотипний.

Поділ праці на виконавський і організаторський історично передував утворенню приватної власності і суспільних класів. З появою ж приватної власності і класів відбувається закріплення певних функцій, сфер і видів діяльності в єдиному процесі виробництва за різними класами.

З моменту виникнення класів не рід діяльності визначає належність до даного класу, а навпаки, належність до класу визначає заздалегідь задане коло професій, якими може займатися виходець із даного класу. К. Маркс писав: «Сучасне класове розходження ні в якому разі не засновано на "ремеслі"; навпаки, розподіл праці створює різні види праці усередині одного й того ж самого класу».

Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К. Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням, — двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоліть: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної — описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей.

У праці різного змісту витрата робочої сили залежить від того, чи є праця переважно розумовою чи фізичною, якою мірою вимагає від працівника знань і вмінь, ініціативи і самостійності. Важливою рисою способу витрати робочої сили є ступінь споживання в процесі праці енергії і здоров'я працівника. Спосіб витрати робочої сили, будучи загальним моментом, який характеризує будь-яку конкретну працю, працю будь-якого змісту, пов'язаний із такими рисами праці, як ступінь інтелектуальності, обсяг творчих функцій, міра самостійності працівника в праці, його вагомість, напруженість, монотонність тощо. Так К. Марксом була розкрита природа класів.

Починаючи зі своїх ранніх робіт, К. Маркс писав про соціальні класи, їх походження, внутрішню диференціацію, наявність проміжних верств тощо. Але в нього відсутнє цілісне визначення поняття «клас». Відомо, що в третьому томі «Капіталу» розділ LII «Класи» був лише розпочатий. У ньому Маркс із усією визначеністю висловлювався проти виділення класів за тотожністю доходів і джерелами доходів. Позитивна частина ним не була розвинута. У ранніх роботах Маркса було присутнє розширювальне розуміння класу, не було розрізнення класів і станів. Надалі в нього склалося досить строге розуміння класу.

Багаторазово послідовники і критики Маркса намагалися інтерпретувати його концепцію класів, даючи свої визначення. Так, у 1919 р. В. І. Ленін запропонував наступне визначення класів: «Класами називаються великі групи людей, що розрізняються за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в громадській організації праці, а, отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють. Класи — це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю іншої, завдяки розбіжності їхнього місця у визначеному укладі суспільного господарства» [16, c. 179-183].

Проаналізувавши погляди Маркса, можна виділити наступні критерії соціального класу:

• загальна позиція в економічному способі виробництва;
• специфічний спосіб життя;
• конфліктні і ворожі відносини з іншими класами;
• соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі;
• класова свідомість;
• політична організація.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас — це угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових та інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижу середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один із виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації [15, c. 176-179].

На противагу Марксу, Вебер, крім економічного аспекту стратифікації, враховував також такі аспекти, як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якому суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював своє уявлення про «три автономні виміри стратифікації». Він підкреслював, що «... "класи", "статусні групи" і "партії" — явища, що відносяться до сфери розподілу влади усередині співтовариства».

Вебер не дав точного й об'ємного визначення класів. Його концепція класів вкраплена в створену ним загальну теорію індустріального суспільства і соціальної дії. Класи, за Вебером, — це сукупність людей, які мають подібні життєві шанси, детерміновані їхньою владою, що дає можливість одержувати блага і мати доходи. Власність — важливий, але не єдиний критерій класу. Для Вебера визначальний аспект класової ситуації, безсумнівно, ринок, види можливостей індивіда на ринку, тобто можливості володіння благами й одержання доходів в умовах ринку товарів і праці. Конфлікт між роботодавцями і робітниками частіше виникає при капіталізмі, але це тільки окремий випадок більш загальної боротьби між покупцями і продавцями.

Клас, іншими словами, це люди, що перебувають в одній класовій ситуації, тобто які мають загальне положення в економічній сфері: подібні професії, однакові доходи, приблизно однакове матеріальне становище. Звідси випливає, що не загальні (як у Маркса) інтереси, а інтереси середньої людини, що входить у клас, прагнення її і їй подібних одержати доступ на ринок, блага і дохід служать джерелом класової боротьби. Тому здатність до масових дій є наслідком загальних настроїв і подібних реакцій на ситуацію.

Вебер погоджувався з деякими основними положеннями К. Маркса набагато більшою мірою, ніж думають багато сучасних дослідників стратифікації, особливо з економічними аспектами стратифікації. Так само як і для Маркса, для Вебера відношення до власності було основним чинником, що детермінує життєві шанси індивідуума, а тим самим і класу в цілому.

Основне протиріччя Вебера з Марксом полягає в тому, що, за Вебером, клас не може бути суб'єктом дії, тому що він не є громадою. На відміну від Маркса, Вебер зв'язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послугах. Однак на ринку люди займають різні позиції, або — перебувають у різній «класовій ситуації». Тут усі продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші — свою робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня.

Спираючись на свою концепцію економічних і статусних факторів стратифікації, Вебер конструює своє розуміння влади. Влада, що в традиційному марксистському аналізі виникає від класового положення, насправді набагато складніший феномен. Він визначає владу як можливість особистості чи групи реалізувати свою волю навіть при опорі інших. Влада може бути функцією володіння ресурсами в економічних, статусних і політичних системах; і клас, і статус — ресурси володіння владою. З того моменту, як люди хочуть одержати вищий статус, вони прагнуть орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб одержати схвалення з боку тих, чий статус вони оцінюють як вищий. Владні ресурси можуть бути також в інститутах, що контролюють відданість людей, — релігії, партіях, профспілках тощо. Контролюючи силові структури, також можна домогтися влади.

За Вебером, ключові джерела влади в сучасних йому суспільствах — не у володінні засобами виробництва. Зростаюча складність індустріальних суспільств веде до розвитку величезної бюрократії. У зв'язку з цим навіть економічні інститути втягнуті в тісні залежні відносини з адміністративними і військовими бюрократіями держави.

Важлива форма асоціації, якій Вебер приділяв увагу, — це партія. Вважаючи, що причини розподілу суспільства на класи лежать в економіці, і що в основі існування статусних груп лежить престиж, він характеризував партії як об'єднання людей за поглядами. Поведінка партії добре усвідомлена, тому що ця група є суб'єктом історії, динамічним моментом у всякого роду перетвореннях, що відбуваються в суспільстві. Партії є втіленням влади. Вони існують тільки в громадах, що мають якийсь раціональний порядок і штат співробітників, які стежили б за перетворенням цього порядку в життя [8, c. 146-148].

2. Поняття гіпотези та її роль у соціальному дослідженні

Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це обґрунтоване припущення про структуру, механізми функціонування і розвитку досліджуваного об'єкта. Головна її функція полягає в отриманні нового знання, яке збагачує уявлення про досліджувану проблему. У соціологічному дослідженні застосовують різноманітні види гіпотез.

За змістом виокремлюють гіпотези описові (містять припущення про фактичний стан об'єкта, його функціонування), пояснювальні (орієнтовані на встановлення причин, чинників, що пояснюють механізми функціонування об'єкта), прогнозні (передбачають тенденції та напрями функціонування і розвитку об'єкта).

За рівнем аналізу гіпотези бувають теоретичні (існують у формі теоретичних припущень), статистичні (формулюються як система показників й індексів статистики), емпіричні (постають як операційні поняття, індекси, показники).

З огляду на завдання дослідження виокремлюють основні та другорядні гіпотези. Крім того, гіпотези бувають первинні (робочі гіпотези, висунуті в ході розробки програми дослідження) та вторинні (висунуті замість первинних, якщо ті не підтверджуються під час дослідження).

Розробка стратегічного плану дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження, обізнаності щодо досліджуваного об'єкта виробляють конкретну стратегію пошуку — план соціологічного дослідження (пошуковий, описовий, експериментальний), який визначає послідовність, спрямованість операцій на досягнення поставленої мети.

Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це науково обґрунтоване припущення про структуру соціальних об'єктів, про характер елементів і зв'язків, які створюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування і розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті заздалегідь зробленого аналізу об'єкта, що вивчається.

Така гіпотеза відрізняється від теорії не за своєю логічною побудовою, а за ступенем доведення істини. Логічна ж структура в них однакова.

Процес встановлення істинності чи хибності гіпотези — це процес її емпіричного обґрунтування, її перевірки в ході соціологічного дослідження. У результаті такого дослідження гіпотеза чи спростовується, чи підтверджується і стає одним із положень теорії. Науково обґрунтована гіпотеза в соціології має відповідати ряду вимог.

1. Гіпотеза, як правило, не може суперечити вже існуючим теоріям. Однак у цьому випадку є й винятки. Наприклад, коли нова гіпотеза охоплює значно ширше коло фактів. При виникненні нової, ширшої теорії стара перетворюється на частковий випадок нової теорії.

2. Необхідно, щоб гіпотеза не суперечила вже відомим і перевіреним фактам. Якщо серед відомих фактів є хоча б один, з яким гіпотеза не співвідноситься, вона має бути відкинута чи переформульована так, щоб охоплювати всю сукупність фактів, для пояснення яких вона запропонована. Однак не завжди суперечність відомим фактам треба розцінювати як ознаку хибності гіпотези. Самі факти можуть бути хибними і вимагати свого перегляду. Наукова гіпотеза не тільки пояснює всю сукупність уже відомих фактів, а й передбачає нові, ще невідомі.

3. Гіпотеза має бути доступна перевірці в процесі соціологічного дослідження чи на практиці. Соціолог повинен розробити такі процедури, які б дозволили йому зафіксувати саме ті елементи і зв'язки соціального об'єкта, що вивчається, припущення про які містяться в гіпотезі.

4. Логічний аналіз гіпотези має встановити її несуперечливість, дозволяє відповісти на питання, чи не є хибними деякі передбачення.

Гіпотези поділяються за змістом припущень відносно соціального об'єкта, що вивчається, на описові та пояснювальні.

Описові гіпотези, своєю чергою, поділяються на структурні, тобто припущення про характерний набір елементів у соціальному об'єкті та характер зв'язків між ними, і функціональні, тобто припущення про форму зв'язків між елементами об'єкта, що вивчається. Пояснювальні гіпотези являють собою припущення про причинні зв'язки в об'єкті, що потребують експериментальної перевірки.

Описові гіпотези теж пояснюють факти, але вони розглядають не причинні зв'язки, а структурні, функціональні, класифікаційні тощо [7, c. 318-321].

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., випр. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія: Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2. вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс: Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В. П. Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія: Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.

12. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія: Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів / Укл.: В. М. Піча, В. М. Піча, Н. М. Хома; Соціологічна асоціація України. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. — 474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В. І. Воловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 727 с.

15. Соціологія: Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

16. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.