Структура капіталу підприємств

Вступ.

1. Сутність і поняття структури капіталу.

2. Капітал підприємства: структура та механізм функціонування.

3. Основні теоретичні підходи до структури капіталу.

4. Оптимізація структури капіталу та її вартість.

5. Особливості структури та функціонування капіталу на підприємствах нефінансової сфери.

Висновки.

Перелік використаних джерел.

Вступ

У ринковій економіці результати діяльності будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, правового статусу чи галузевої приналежності, визначаються наявністю фінансового капіталу та його структурою. Досягнення стратегічних цілей також тісно пов'язане з тим, наскільки ефективно здійснюється управління капіталом, зокрема, з правильним визначенням загальної потреби в ресурсах, формуванням їх оптимального співвідношення та умов залучення.

Сучасні економічні реалії вимагають від власників і фінансових менеджерів постійного моніторингу, контролю та своєчасного коригування структури капіталу. Адже саме оптимальна структура є запорукою максимального прибутку, високої рентабельності, фінансової стійкості, ліквідності та платоспроможності. Існують методичні підходи, спрямовані на досягнення такого балансу між внутрішніми та зовнішніми джерелами фінансування, який би забезпечив найкращі показники господарської діяльності. Для цього необхідно регулярно оцінювати ефективність управління капіталом за відповідними показниками.

Залежно від джерел формування, фінансовий капітал поділяють на власний та позиковий. Кожен із цих видів має свої характеристики, переваги та недоліки, які суттєво впливають на процес функціонування підприємства.

1. Поняття та сутність структури капіталу

Структура капіталу — це співвідношення власних і позикових коштів, які підприємство залучає для своєї господарської діяльності.

Для безперебійного фінансування підприємницьких структур, незалежно від їхньої форми власності чи організаційно-правового статусу, існує постійна потреба у значних обсягах фінансового капіталу.

Капітал як економічна категорія відомий давно, але в умовах переходу до ринкових відносин він набув нового змісту. Виступаючи основою для створення та розвитку підприємства, капітал у процесі свого використання забезпечує інтереси держави, власників і працівників.

Відправною точкою наукового аналізу фінансового капіталу підприємства є чітке визначення цього поняття. Таке формулювання не повністю розкриває природу категорії, але дозволяє відмежувати її від інших аспектів багатогранного поняття "капітал".

Фінансовий капітал підприємства є об'єктивною економічною категорією. Його сутність визначається не типом економічної системи чи суспільною формацією, а реальними процесами створення підприємницьких структур та механізмами фінансування їхньої діяльності. Тому він формується і використовується суб'єктами господарювання в будь-якій економічній системі, відповідно до її стратегічних і тактичних цілей [10, с. 76].

Термін "фінансовий капітал" увійшов у науковий обіг відносно нещодавно — на початку XX століття, після публікації у 1910 році книги німецького соціаліста Р. Гільфердінга.

Аналізуючи розвиток економік провідних країн, він дійшов висновку про зростаючу залежність промисловості від банківського капіталу. Внаслідок проникнення банківського капіталу в промисловість відбувається їх злиття. Це об'єднання він і назвав "фінансовим капіталом", визначивши його як капітал, що перебуває в розпорядженні банків і використовується промисловцями.

Отже, Гільфердінг розглядав фінансовий капітал не стільки з позицій фінансової науки, скільки як специфічну форму монополістичного капіталізму.

Узагальнюючи наявні підходи та ключові ознаки, можна дати таке визначення: фінансовий капітал підприємства — це сукупність капіталізованих фінансових ресурсів, які власники та менеджери використовують як джерело фінансування господарської діяльності для отримання доходу. Формування цього капіталу в економічній системі держави відбувається на ринкових засадах.

Об'єктивна необхідність капіталу для ефективної діяльності підприємства зумовлена кількома факторами:

1. Необхідністю державної реєстрації підприємства.

2. Потребою у фінансуванні виробничо-збутової, фінансово-інвестиційної та іншої діяльності.

3. Досягненням проектних показників розвитку та розмірів підприємства.

4. Можливістю розширення масштабів діяльності.

5. Створенням умов для підвищення добробуту власників.

6. Забезпеченням можливостей для задоволення зростаючих потреб працівників.

7. Сприянням розвитку економічної системи держави в цілому, оскільки через формування, використання та відтворення капіталу реалізуються інтереси не лише підприємців, а й держави та суспільства.

Спочатку поняття "структура капіталу" трактували як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу. Тому більшість класичних теорій базуються на визначенні пропорцій між акціями (власний капітал) та облігаціями (позичковий капітал).

Такий підхід, що ґрунтується на виділенні лише довгострокових (перманентних) джерел, підтримується багатьма сучасними економістами. Однак із розширенням практики використання концепції, деякі науковці запропонували включити до складу позичкового капіталу також різні види короткострокових банківських кредитів. Це пов'язано зі зростанням ролі банківського кредиту у фінансуванні діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових кредитів у довгострокові.

На сучасному етапі багато економістів схиляються до думки, що поняття "структура капіталу" має охоплювати всі види як власного, так і позичкового капіталу.

При цьому власний капітал включає не лише первинно інвестовані кошти (акціонерний, пайовий капітал у статутному фонді), а й резерви, фонди, створені в процесі діяльності, та нерозподілений прибуток. Позичковий капітал слід розглядати з урахуванням різних форм: фінансовий лізинг, товарний кредит, кредиторська заборгованість тощо. Таке широке трактування значно розширює практичне застосування концепції, оскільки:

- дозволяє дослідити особливості та розробити рекомендації для підприємств з обмеженим доступом до довгострокового капіталу;

- дає змогу пов'язати структуру капіталу з використанням активів, які фінансуються з різних джерел.

Таким чином, структура капіталу — це співвідношення всіх форм власних і запозичених коштів, що використовуються підприємством для фінансування активів.

Структура капіталу відіграє ключову роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв'язок опосередковується через показник середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно розглядати у взаємозв'язку з концепціями вартості капіталу та ринкової вартості підприємства.

Теорія структури капіталу є однією з базових в управлінні формуванням капіталу. Вона створює підґрунтя для вибору стратегічних напрямків фінансового розвитку, що забезпечують зростання ринкової вартості, і має широке практичне застосування.

Поняття "структура капіталу" є дискусійним і потребує чіткого визначення.

Отже, фінансовий капітал підприємств як об'єктивна економічна категорія забезпечує фінансування господарської діяльності та є важливим чинником розвитку національної економіки України та її ринкової трансформації.

2. Структура та функціонування капіталу підприємства

Структура капіталу — це співвідношення різних джерел власних і позикових коштів у пасиві підприємства.

Структура капіталу визначає багато аспектів не лише фінансової, а й операційної та інвестиційної діяльності, суттєво впливаючи на її кінцеві результати. Вона впливає на рентабельність активів і власного капіталу, визначає систему показників фінансової стійкості та платоспроможності, а також формує співвідношення між прибутковістю та ризиком у процесі розвитку підприємства.

Формування структури капіталу нерозривно пов'язане з урахуванням особливостей кожної з його складових.

Власний капітал має такі позитивні характеристики:

1. Простота залучення, оскільки рішення про збільшення власного капіталу (особливо з внутрішніх джерел) приймаються власниками та менеджерами без узгодження з іншими суб'єктами.

2. Вища здатність генерувати прибуток, оскільки не потрібно сплачувати позиковий відсоток.

3. Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності в довгостроковій перспективі, що знижує ризик банкрутства [14, с. 107].

Водночас власному капіталу притаманні недоліки:

1. Обмеженість обсягу залучення та можливостей для суттєвого розширення операційної та інвестиційної діяльності, особливо в періоди сприятливої ринкової кон'юнктури.

2. Висока вартість порівняно з альтернативними позиковими джерелами.

3. Неможливість використати ефект фінансового важеля для підвищення рентабельності власного капіталу, оскільки без залучення позикових коштів неможливо перевищити фінансову рентабельність над економічною.

Отже, підприємство, яке використовує лише власний капітал, має максимальну фінансову стійкість (коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку та не використовує можливості для збільшення прибутку на вкладений капітал.

Використовуючи власний капітал, підприємство не зобов'язане здійснювати регулярні виплати у попередньо визначених сумах.

На відміну від цього, позиковий капітал (як короткострокова, так і довгострокова заборгованість) має бути виплачений незалежно від фінансового стану підприємства, у визначених сумах (проценти та борг) та у встановлений термін.

Структуру капіталу можна визначити за допомогою двох коефіцієнтів.

Чим більша частка позикових коштів у загальному капіталі, тим більша сума платежів із фіксованими термінами погашення, і тим вища ймовірність нездатності підприємства виплатити борги та проценти вчасно.

У процесі управління капіталом необхідно враховувати, що його вартість залежить від рівня підприємницького та фінансового ризику. Чим вищий ризик, тим більшу плату можуть вимагати інвестори за вкладені кошти.

Рівень підприємницького ризику вимірюється силою впливу операційного важеля.

Фінансовий ризик пов'язаний з дивідендною політикою (не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів) та зі збільшенням частки позикових коштів, оскільки з'являються фінансові витрати на обслуговування боргу (виплата відсотків за кредитами та облігаціями).

Збільшення частки позикового капіталу може спонукати кредиторів підвищити відсоткову ставку, що призведе до зростання фінансових витрат.

Крім того, виплата відсотків за кредитами належить до умовно-постійних витрат, що підвищує рівень підприємницького ризику.

Однак залучення позикового капіталу в розумних межах дозволяє отримати ефект фінансового важеля (лівериджу), що мають враховувати фінансові менеджери, регулюючи структуру капіталу.

Фінансовий ліверидж — це використання боргів для фінансування інвестицій.

Показником фінансового лівериджу є відношення довгострокового позикового капіталу до власного капіталу.

Фінансовий важіль означає включення у структуру капіталу боргу, який дає постійний прибуток.

Оптимальна структура капіталу — це таке співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом, яке збільшує величину власного капіталу та прибутки акціонерів. Це співвідношення не є постійним і змінюється з часом під впливом певних факторів.

Оптимальну структуру капіталу неможливо точно визначити кількісно.

Однак керівництво може знати її приблизне значення, розраховане на основі факторів впливу та практичного досвіду, що максимально наближає планову структуру до оптимальної.

Рішення щодо фінансування кожної інвестиції має узгоджуватися зі співвідношенням між зобов'язаннями та власним капіталом, тобто відповідати оптимальному плану.

Якщо реальне співвідношення зобов'язань і сукупної вартості капіталу нижче планового, керівництво схильне фінансувати проект за рахунок кредитів.

Якщо співвідношення перевищує плановий рівень, підприємству вигідно збільшити величину власного капіталу для подальшого розширення. Таким чином, реальні пропорції коливаються близько планових значень.

Отже, завдання фінансового менеджера — слідкувати за оптимальним співвідношенням між позиковим і власним капіталом, що дозволить підтримувати кредитну репутацію та використовувати позитивний ефект фінансового лівериджу.

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість зводиться до того, що частка залучених коштів у пасиві не повинна перевищувати 50%.

У світовій практиці є відхилення від цього правила. Наприклад, японські компанії широко використовують борги: відношення позикового капіталу до суми активів у середньому становить 85%; у німецьких фірм — 64%; у американських — 55%.

У будь-якому випадку слід пам'ятати, що висока питома вага позикових коштів підвищує ризик банкрутства, тому не варто повністю використовувати можливості залучення позикових коштів.

Отже, структура капіталу — це співвідношення власних та позикових фінансових коштів, що використовуються підприємством у процесі господарської діяльності.

3. Теорії структури капіталу підприємства

Економічний механізм зв'язку цих концепцій дозволяє використовувати в управлінні підприємством взаємопов'язану систему критеріїв і методів. Це дає змогу оптимізувати структуру капіталу, одночасно мінімізуючи його середньозважену вартість і максимізуючи ринкову вартість підприємства.

У теорії структури капіталу виділяють такі концепції:

- традиційну;

- індиферентності;

- компромісну;

- протиріччя інтересів.

В їх основу покладено різні підходи до можливості оптимізації структури капіталу та визначення пріоритетних факторів. Традиційна концепція ґрунтується на можливості оптимізації шляхом урахування різної вартості окремих складових. Її теоретичною базою є твердження, що вартість власного капіталу завжди вища, ніж позичкового.

Нижчу вартість позичкового капіталу автори пояснюють різним рівнем ризику. Доходність позичкового капіталу є детермінованою, оскільки ставка процента фіксована. Доходність власного капіталу невизначена і залежить від фінансових результатів. Крім того, використання позичкового капіталу, як правило, має забезпечення (гарантії або застава майна), а у випадку банкрутства законодавство передбачає першочергове задоволення претензій кредиторів.

Виходячи з нижчої вартості позичкового капіталу, ця концепція передбачає: з підвищенням частки позичкового капіталу знижується середньозважена вартість капіталу і, відповідно, зростає ринкова вартість підприємства.

Практичне застосування цієї концепції передбачає максимізацію використання позичкового капіталу, що може призвести до втрати фінансової стійкості та банкрутства. Тому така однофакторна модель зазнала критики. Концепція індиферентності, натомість, стверджує неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості, оскільки структура капіталу на них не впливає. Цю концепцію вперше висунули американські вчені, які розглядали механізм формування структури капіталу у зв'язку з функціонуванням ринку капіталу. При цьому ринок має певні обмеження:

- Ринок є досконалим;

- На ринку діє єдина безризикова ставка відсотка;

- Усі підприємства можна класифікувати за рівнем ризику на основі очікуваного доходу та вірогідності його отримання;

- Вартість залученого капіталу не пов'язана з системою оподаткування прибутку;

- Витрати, пов'язані з купівлею-продажем капіталу, не враховуються.

Автори теорії математично довели, що ринкова вартість підприємства залежить від сумарної вартості його активів. Отже, ринкова вартість і середньозважена вартість капіталу не залежать від структури.

У подальших дослідженнях, усунувши низку обмежень, автори визнали, що механізм формування ринкової вартості все ж певною мірою пов'язаний зі структурою капіталу.

Компромісна концепція ґрунтується на тому, що структура капіталу формується під впливом умов, які визначають відповідність рівня доходності та ризику. У процесі оптимізації ці показники враховуються шляхом пошуку компромісу. Ця концепція включає реальні умови функціонування економіки, які не були враховані раніше:

- Фактор оподаткування прибутку суттєво впливає на вартість елементів капіталу. У більшості країн витрати на обслуговування боргу підлягають вирахуванню з бази оподаткування, тому вартість позичкового капіталу є нижчою. Зростання використання позичкового капіталу до певних меж (які не генерують загрозу банкрутства) знижує середньозважену вартість капіталу;

- Необхідно враховувати ризик банкрутства, пов'язаний з недосконалою структурою капіталу. З підвищенням частки позичкового капіталу вірогідність банкрутства зростає. Кредитори можуть або знизити обсяги кредитів, або вимагати вищий рівень доходу, що призведе до зростання середньозваженої вартості та зниження ринкової вартості підприємства.

За цих умов існують обмеження щодо залучення капіталу, оскільки ефект податкової переваги поглинається. Вартість позичкового капіталу зрівнюється з вартістю власного. Вартість елементів капіталу із зовнішніх джерел включає як витрати на обслуговування, так і витрати на залучення, які обов'язково враховуються.

Таким чином, компромісна концепція зводиться до того, що за умов реального ринку показник структури формується під впливом багатьох факторів, які мають протилежну спрямованість. Вони формують певне співвідношення доходності та ризику. Рівень доходності визначає середньозважену вартість, а рівень ризику — частку залученого капіталу та загрозу банкрутства.

Разом з тим, кожне підприємство самостійно обирає рівень доходності та ризику.

Концепція протиріччя інтересів базується на різних інтересах та рівнях інформованості власників, інвесторів, кредиторів і менеджерів. Автори, не змінюючи сутності компромісної концепції, розширили її практичне застосування. В основу покладено: теорію асиметричної інформації, сигнальну теорію, теорію моніторингових витрат.

Теорія асиметричної інформації базується на недосконалості ринку капіталу. Реальний ринок надає неадекватну інформацію про перспективи розвитку підприємства. Асиметричність полягає в тому, що менеджери володіють достовірнішою інформацією, ніж інвестори та кредитори.

Сигнальна теорія ґрунтується на теорії асиметричної інформації. Вона припускає, що ринок капіталу посилає інвесторам сигнали про перспективи розвитку на основі поведінки менеджерів.

Теорія моніторингових витрат ("теорія витрат на здійснення контролю") базується на різних інтересах власників і кредиторів. Кредитори вимагають контролю за ефективністю використання капіталу для забезпечення його повернення. Витрати включаються у відсоткову ставку. З підвищенням частки залученого капіталу зростає середньозважена вартість і знижується ринкова вартість підприємства.

З урахуванням цих теорій основними критеріями оптимізації структури капіталу є:

- оптимальний рівень доходності та ризику;

- мінімізація середньозваженої вартості капіталу;

- максимізація ринкової вартості підприємства.

Пріоритетність критеріїв підприємство визначає самостійно, враховуючи цільову структуру капіталу.

4. Вартість та оптимізація структури капіталу

Капітал, як носій економічних характеристик, є об'єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.

Теорія структури капіталу є однією з базових в управлінні формуванням капіталу. Вона створює підґрунтя для вибору стратегічних напрямків фінансового розвитку, що забезпечують зростання ринкової вартості, і має широке практичне застосування.

На сучасному етапі багато економістів вважають, що поняття "структура капіталу" має охоплювати всі види як власного, так і позичкового капіталу.

Власний капітал включає не лише первинно інвестовані кошти (акціонерний, пайовий капітал у статутному фонді), а й резерви, фонди та нерозподілений прибуток. Позичковий капітал слід розглядати з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості тощо. Таке трактування значно розширює практичне застосування концепції, оскільки:

- дозволяє дослідити особливості та розробити рекомендації для підприємств з обмеженим доступом до довгострокового капіталу;

- дає змогу пов'язати структуру капіталу з використанням активів, які фінансуються з різних джерел.

Таким чином, структура капіталу — це співвідношення всіх форм власних і запозичених коштів, що використовуються для фінансування активів. Структура капіталу відіграє ключову роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв'язок опосередковується через середньозважену вартість капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепціями вартості капіталу та ринкової вартості підприємства [4, c. 217].

5. Структура і функціонування капіталу підприємства нефінансової сфери

До підприємств нефінансової сфери належать усі ділові одиниці, що виробляють і реалізують товари та надають послуги. До них не належать банківські та інші кредитні установи, пенсійні, страхові, добродійні фонди та компанії. Прикладом такого підприємства є промислове підприємство.

Капітал підприємства складається з трьох частин:

1) знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів тощо, тобто "засоби виробництва";

2) готова продукція;

3) гроші та грошові документи.

Підприємство насамперед має авансувати кошти для придбання факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінного капіталу. Для цього потрібно: а) вийти на ринки засобів виробництва та вступити в економічні відносини з продавцями (виробниками або оптовими посередниками); б) вийти на ринок праці для придбання необхідної робочої сили.

Отже, для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу.

За наявності засобів виробництва і робочої сили можна починати виробничий процес. Капітал виступає як виробничий капітал, функцією якого є виробництво товару та додаткової вартості.

Для отримання вартості та додаткової вартості у грошовій формі необхідно продати продукт капіталу: доставити товар на ринок, знайти покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною функцією якого є реалізація товару та отримання додаткової вартості у грошовій формі.

Отже, капітал проходить три стадії та набуває відповідно трьох форм — грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругооборотом капіталу. Припинення руху на одній зі стадій призводить до порушення процесу зростання капіталу. Тривала затримка в одній із функціональних форм веде до загибелі капіталу.

Чим вище співвідношення між основним і оборотним капіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше обертається капітал. Тому незначні за розміром капітали починають функціонування у сферах, де ефективний розмір підприємства не потребує великого капіталу (особливо оборотного), а авансована вартість швидко повертається: чим триваліший період обороту, тим більший оборотний, а отже, і весь капітал потрібно авансувати.

Підприємець повинен контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої вартості, та повернення капіталу до вихідної грошової форми.

Існує багато підходів до управління структурою капіталу, серед них: традиційний підхід, підхід Модільяні-Міллєра, компромісний підхід (результат удосконалення моделей Модільяні-Міллєра), сигнальний підхід з урахуванням асиметричності інформації, а також підходи провідних вчених-економістів Крейніної, Стоянової, Ковальова.

Розглянуто показники, що характеризують капітал та його структуру, за допомогою яких можна оцінити ефективність обраного підходу до управління та передбачити наслідки переходу до іншої стратегії.

Розглянуто шляхи оптимізації структури капіталу, за допомогою яких можна сформувати оптимальну структуру, тобто раціональне співвідношення власних та позикових ресурсів, що дозволяє отримати максимальну прибутковість, рентабельність, фінансову стійкість та високі показники ліквідності та платоспроможності.

Висновки

Для забезпечення нормального процесу фінансування підприємницьких структур, незалежно від їх форм власності й організаційно-правового статусу, виникає значна потреба у фінансовому капіталі.

Капітал — економічна категорія, відома задовго до його зародження, отримала новий зміст в умовах переходу країни до ринкових відносин. Капітал, що є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

Вихідним моментом у процесі наукового дослідження фінансового капіталу підприємств як економічної категорії має бути визначення поняття "фінансовий капітал підприємства". Формулювання цього поняття не розкриває цілком природи й основних характеристик цієї категорії, але дає змогу відокремити фінансовий капітал від інших понять, пов'язаних із багатогранною економічною категорією "капітал".

Отже, фінансовий капітал підприємства як економічна категорія існує об'єктивно, і його природа визначається не суспільно-економічною формацією або типом економічної системи держави, а реальним процесом формування підприємницьких структур і механізмом здійснення фінансування їхньої діяльності. Тому фінансовий капітал підприємств формується і використовується суб'єктами господарювання в будь-якій економічній системі відповідно до стратегічних і тактичних цільових настанов цієї системи.

Список використаної літератури

1. Бандурка О.М. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. –К, Либідь, 1998.

2. Басовский Л.Е. Теория экономического анализа: Учебное пособие. - М.: ИНФРА-М, 2001.-222 с.

3. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємств. Навч. посібник.— Львів: "Сполом", 2000.— 212 с.

4. Бутинець Ф.Ф., Мних Є.В., Олійник О.В. Економічний аналіз. Практикум: Навчальний посібник для студентів вузів. - Житомир: ЖІТІ. 2000.-416с.

5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посібник.— К.: Вища школа, 1999.— 544 с.

6. Гризунов В. Экономика предприятия. Учеб. пос.— М.: Финансы и статистика, 1999.— 208 с.

7. Гаврилюк Л.І. Економіка підприємства: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни.— Житомир: Ж1ТІ, 2000.— 152с.

8. Економічний аналіз: Навч. посібник / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. _ Житомир., 2003

9. Економіка підприємства. Навч.-метод, пос. для самостійної роботи.— К.: КНЕУ, 2000.- 248 с.

10. Економіка підприємства. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією А.А. Фастова – К.: НМЦ "Укоопосвіти", 2000 – с.466-472.

11. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2000. – с.121-126.

12. Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник / За ред. д-ра екон. наук, проф. С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2001. – с.89-94.

13. Опорин В.М. Фінанси – К.: 1999.

14. Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємства – К.: 2000.

15. Покропивний С.Ф., Економіка підприємства – К.: 2000.

16. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. Л.М.Подєрьогін. -К.: КНЕУ, 2000.-460 с.

17. Фінанси підприємств: Навч. посібник/ Слав'юк Р.А. -К, 2002. -488с.

18. Фінанси підприємств: Навч. посібник / Філімоненков О,- К. 2002. - 360с.

19. Фінанси підприємств: Навч. посібник / Кірейцев Г.Г. - К, 2002. - 488с.

20. Ходзінський К., Мазурок П. Первісне нагромадження капіталу та підприємництво// Економіка України, №4, 2003.