Стратегія економічного зростання в Україні

Вступ

Економічне зростання є значно складнішим явищем, аніж економічний спад чи депресія. Воно характеризується власною структурою, факторами, джерелами та наслідками. Не існує «зростання взагалі» — на практиці завжди присутні конкретні його різновиди, які виокремлюються за різними класифікаційними критеріями. Так, за темпами приросту основних економічних індикаторів (ВВП, ВВП на душу населення, продуктивність виробництва) вирізняють повільне, стрімке та стабільне зростання; за рівнем використання ресурсів — екстенсивне та інтенсивне; за характером взаємодії з глобальною економікою — експортоорієнтоване, імпортоване, імпортозаміщувальне та руйнівне; за відповідністю правовим нормам — легальне, тіньове та кримінальне.

Очевидно, що змістове наповнення цих та інших типів зростання не може бути ідентичним у різних соціально-економічних контекстах, а отже, відрізнятимуться й механізми їх регулювання.

Проте спільною метою застосування таких механізмів має стати формування та активізація творчого потенціалу ключових рушіїв сучасного зростання: високорозвиненого професійно-кваліфікаційного та інтелектуально-освітнього рівня людини; науково-технічного прогресу; суспільної стабільності та цивілізованого правового поля; збалансованого поєднання партнерства й конкуренції, соціальної справедливості та економічної ефективності.

1. Макроекономічна складова стратегії економічного зростання України

Національна стратегія економічного зростання має ставити перед собою завдання не лише інституційного, а й макроекономічного характеру. Економічна наука накопичила значний обсяг якісних досліджень у цій сфері. Найбільш відомою є модель Р. Солоу, яка використовує три ключові фактори — працю, капітал і технологічний потенціал — та вирішує два завдання: визначення умов стабільного зростання («золоте правило» капіталоозброєності) і демонстрацію залежності темпів зростання від найбільш динамічного чинника — технологічної оснащеності. Для аналізу українських тенденцій у моделі Солоу важливими є два елементи: набір факторів та «золоте правило».

Праця. Скорочення чисельності населення, низькі зарплати, високий рівень безробіття та податкова політика, що знижує мотивацію до праці й заощаджень, разом знецінюють фактор праці. Можна констатувати, що поточна макроекономічна політика не сприяє кількісному та якісному зростанню трудових ресурсів. Модель зростання України демонструє спадну динаміку цього фактора.

Капітал. Загальновизнаним є значний відплив національного капіталу за кордон. Точні обсяги невідомі через брак статистики; за непрямими оцінками, вони сягають 18–20 млрд дол. Причини називаються різні: від політичної нестабільності та ризиків експропріації до неадекватної податкової політики й адміністративного свавілля. Високодохідні громадяни уникають декларування статків, аби не привертати увагу в суспільстві з низьким рівнем доходів.

Податкова політика. Головним чинником, що виштовхує капітал з країни, є саме податкова система. Вона не стимулює ні працю та заощадження населення, ні інвестиції підприємств. За рівнем і кількістю податків Україна відповідає середнім показникам, але структура оподаткування створює навантаження на економіку на рівні 50% і більше ВВП. Аналіз бази оподаткування свідчить про надто високий відсоток вилучень з обігових коштів підприємств. Частота сплати податків (чотири рази на рік) фактично змушує платників кредитувати бюджет.

Показовим є порівняння з Чехією. В Україні підприємство, купуючи товари для перепродажу чи виробництва, не може включити їх у валові витрати й змушене сплачувати податок на прибуток із сум, спрямованих на закупівлю. У Чехії ж такі витрати зменшують базу оподаткування, а податок сплачується лише після фактичної реалізації продукції, що дозволяє зберігати оборотні кошти.

Щодо строків: в Україні податок на прибуток сплачується чотири рази на рік, тоді як господарські операції через дефіцит платіжних коштів і жорстку монетарну політику можуть тривати понад три місяці. Це виснажує оборотні засоби, скорочує прибуток і власний капітал. У Чехії сплата податку відбувається раз на рік, що сприяє накопиченню капіталу.

Отже, чеська податкова політика стимулює формування прибутку — основи національного капіталу, тоді як українська змушує підприємства занижувати доходи. За наявності близько 20 загальнодержавних і 9 місцевих податків навіть законослухняний підприємець після їх сплати залишається без коштів навіть для простого відтворення.

На тлі падіння ВВП і високих бюджетних витрат це означає руйнування національного капіталу. Податкова політика, орієнтована на наповнення бюджету будь-якою ціною, у довгостроковій перспективі знищує капітал, а не формує його. Вона також перешкоджає притоку іноземних інвестицій, а тенденція до вилучення вкладеного капіталу та репатріації прибутку набула загрозливих масштабів.

Бюджетна політика. Світова практика свідчить: коли населення й бізнес не можуть забезпечити необхідний рівень заощаджень та інвестицій, цю функцію бере на себе держава. За рецептами Дж. Кейнса, вона має підвищувати зайнятість, підтримувати доходи населення та через держзамовлення забезпечувати стабільність підприємницького сектора. Доходи бюджету України становлять 38,7% ВВП — середній показник (у США федеральні витрати не перевищують 20% ВВП, а з урахуванням місцевих — 35–37%). Однак з огляду на динаміку макропоказників — падіння ВВП, зайнятості, прибутків — постає питання: чи відповідає рівень державних витрат поточній ситуації? Відповідь негативна. Соціальні запити держави відповідають рівню 1990 року, тоді як ВВП у 1999 році становив лише 38,6% від тогочасного рівня.

Прикладом нераціонального бюджету є витрати на оборону — 6,7% бюджету, що дорівнює близько 2,6% ВВП. Україна має другі за величиною збройні сили в Європі після Росії, але за часткою оборонних витрат у ВВП перебуває на середньому рівні, що на тлі падіння всіх показників свідчить про надмірну мілітаризацію. Витрати на оборону не відповідають можливостям економіки. Однак їх зниження в 3–4 рази (з приблизно 800 млн дол.) може послабити обороноздатність. Розв'язання проблеми лежить у площині геополітичної стратегії: перекласти тягар витрат на РФ, НАТО чи західноєвропейські країни та створити мобільну професійну армію. Зниження витрат до 200 млн дол. вивільнило б до 600 млн дол. щороку для соціальної чи енергетичної безпеки.

Таким чином, національна макроекономічна політика — податкова та бюджетна — негативно впливає на фактор капіталу, і модель зростання України демонструє його спадну тенденцію.

Технологічний фактор. Україна має високий технологічний потенціал: вона є космічною державою, виробляє ракети, супутники, танки, літаки, судна, двигуни, побутову техніку, верстати, оптику. Проте зниження капіталовкладень свідчить про відсутність приросту нових технологій — потенціал застаріває швидше, ніж оновлюється. Коли держава й приватний сектор не можуть фінансувати науку, це роблять прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які забезпечили зростання в нових індустріальних країнах (НІК), що імпортували технології через ПІІ. В Україні обсяг інвестицій становить близько 55 дол. на душу населення.

Високий ступінь адміністративного регулювання ставить Україну на одне з останніх місць за рівнем економічної свободи серед країн ЦСЄ та СНД. Попри значну частку експорту й імпорту у ВВП, економіку вважають закритою. За оцінками ЄБРР, Україна має один із найнижчих показників інвестиційного клімату. Падіння капіталу, ВВП, прибутків і низька інвестиційна активність зумовлюють застарівання технологічного рівня.

«Золоте правило» капіталоозброєності. За цим критерієм Україна належить до країн із капіталоозброєністю нижчою від «золотого правила»: вибуття капіталу перевищує його введення. Чи можна змінити цю тенденцію, скоротивши частку державних і оборонних витрат, без соціальних потрясінь? Без інституційних змін у політичній системі — ні. З такими змінами — так, за умови поєднання зовнішнього кредитування бюджету та глобального інвестиційного процесу.

ПІІ забезпечують зростання технологій, зайнятості, ВВП, податкових надходжень, оновлення основних фондів. Портфельні інвестиції дають оборотний капітал. Вони пов'язані з діяльністю транснаціональних корпорацій (ТНК), які орієнтуються на ефективне розміщення ресурсів і політичні ризики країни-реципієнта. Основну частку портфельних інвестицій забезпечує приватний сектор. Для інвесторів критично важлива міжнародна безпека вкладеного капіталу. Політичний ризик в Україні високий через конфлікти гілок влади, події в Білорусі та залежність від імпорту енергоносіїв з РФ. Разом із податковою політикою це головна причина низької інвестиційної активності приватного капіталу.

Чи можна знизити політичний ризик і забезпечити безпеку капіталу середніх і дрібних інвесторів? Акцент на них невипадковий: великий корпоративний капітал може захищати свої інтереси через уряди країн походження, а після Другої світової війни Європу підняв не план Маршалла (13 млрд дол. бюджетних коштів), а активність дрібних і середніх інвесторів, які вклали понад 100 млрд дол.

Середні та дрібні інвестори орієнтуються на можливість репатріації прибутку й капіталу, тому для них важлива присутність сил безпеки країни походження капіталу в геополітичному просторі країни-реципієнта. Відповідь ствердна: можливість знизити ризик існує. Забезпечення міжнародної безпеки іноземного капіталу можна покласти на сили НАТО, західноєвропейські країни або РФ через оформлення воєнного союзу та формування професійної контрактної армії. Це переклало б оборонні витрати на бюджети ЄС чи РФ. Такий союз може бути тимчасовим — на період формування умов зростання.

Отже, стратегія економічного зростання має включати дві взаємодоповнювальні складові: інституційну та макроекономічну.

Інституційна складова має створювати механізми самоорганізації в політичній системі, що забезпечують політичну консолідацію, формування електоральної більшості у вигляді партії влади й опозиції, відображення інтересів суспільства в макроекономічній політиці. Це перша складова ефективної макроекономічної політики та довгострокового зростання. Вона також має забезпечувати своєчасну й безконфліктну зміну спрямованості політики — друга складова.

Макроекономічна складова має забезпечувати зростання факторів праці, капіталу та технологічного рівня через реформування податкової, бюджетної та інвестиційної політики. Податкова реформа має формувати базу оподаткування та порядок відрахувань так, щоб стимулювати працю, заощадження, інвестиції та прибуток, створювати сприятливе середовище для іноземних інвестицій, а не виштовхувати капітал. Бюджетна реформа має знижувати частку державних витрат у ВВП на основі точних розрахунків, скорочувати оборонні витрати та переносити фінансування нових інститутів на зовнішні джерела. Збереження безпеки має забезпечуватися зовнішньою геополітичною стратегією. Інвестиційна реформа має знижувати адміністративні бар'єри, відкривати доступ ТНК до національних фінансів, резидентам — до міжнародних валютних ринків і, найголовніше, забезпечувати міжнародну безпеку інвестиційного капіталу. Досягнення зростання інвестицій, більшого, ніж у країнах СНД і ЦСЄ, є одним із ключових завдань стратегії.

Для успішної інтеграції України у світову економіку, зокрема формування СНД на засадах політичного й економічного плюралізму, необхідне створення умов для високих темпів зростання. Потрібна реалізація національної стратегії розвитку з двома складовими — інституційною та макроекономічною.

2. Види зростання та їх регулювання

На тлі переважно звуженого відтворення в національній економіці спостерігається кілька провідних видів локального та спорадичного зростання.

Найбільш стійким є нелегальне (тіньове) та кримінальне зростання. У його межах економічні процеси набувають спотворених форм: поза правовим полем розвиваються менеджмент, бізнес, зайнятість ресурсів. Із цим видом тісно пов'язане спекулятивно-посередницьке зростання, обсяги якого давно перевищили потреби реального сектора.

Одне з головних джерел нелегального зростання — ініційовані державою бюрократизація та делібералізація економіки. Звужене розуміння лібералізації лише як вивільнення цін і відкриття внутрішнього ринку завдало економіці подвійного удару, каталізувавши її занепад. За теорією та цивілізованою практикою, лібералізація — це комплексний феномен, що не обмежується цінами та зовнішньоекономічними зв'язками, а означає створення сприятливих умов для вільного підприємництва й праці. Тільки вона здатна забезпечити масове точкове зростання підприємств і поліпшення добробуту.

Головний урок нелегального зростання — імператив комплексної лібералізації, зняття бюрократичного тиску, перехід від фіскально-рестриктивної до створювально-стимулюючої фінансової та грошової політики. Легалізація зростання дозволить надати йому цивілізованих форм, включити в правове середовище та зробити об'єктом свідомого регулювання.

Провідною складовою піднесення може бути стійке експорторозширююче зростання. Досвід НІК свідчить про необхідність певних умов: а) наявність завершених вітчизняних конкурентоспроможних відтворювальних контурів із випуску кінцевої продукції високого ступеня обробки; б) адекватний внутрішній платоспроможний попит та його первісне задоволення; в) завоювання ніш світового ринку з експортом національного підприємницького капіталу та асиміляцією іноземних виробництв.

Відсутність цих умов на тлі абсолютизації експортної орієнтації окремих галузей (наприклад, чорної металургії) призводить до небажаних наслідків. Експорторозширююче зростання набуває рис розоряючого. Його ознаки: значні втрати від нееквівалентної торгівлі (бартерні схеми — до половини вартості продукції); нерозробленість механізмів вилучення природної ренти, що породжує рентоорієнтовану поведінку; значні обсяги валюти, що не повертається; використання експортних каналів для безплатного вивезення ресурсів; переплив ресурсів із депресивних галузей в експортні з наступним відпливом.

Загальний знаменник розоряючого зростання — знекровлення економіки. Причини: незавершеність експортних контурів, поступливість внутрішніх потенціалів зовнішнім імпульсам, недоліки рентної та валютної політики.

Головні уроки: а) добудова експортних контурів за світовими стандартами; б) ефективні механізми вилучення ренти (наприклад, з кожної тонни марганцю на Орджонікідзевському ГЗК держава може отримувати до 900 грн диференціальної ренти); в) обмеження на вивезення непідприємницького капіталу, ввезення спекулятивного капіталу, спекулятивні операції та послідовна «дедоларизація». Йдеться про обмеження використання валюти в розрахунках між резидентами, лімітування купівлі валюти лише для поточних операцій, жорсткіші нормативи ввезення/вивезення валюти, оподаткування ввезення валютної готівки банками, заборону офшорних рахунків. Це дасть змогу поповнити потік капіталу у виробництво.

Для подолання кризи важливо задіяти потенціал імпортованого зростання через залучення ПІІ, насамперед капіталів провідних ТНК, із включенням національних виробництв у глобальну систему бізнесу. Наприклад, в автопром Угорщини інвестували «Audi» (530 млн дол.), «General Motors» (283 млн дол.), «Suzuki» (280 млн дол.). У Чехії таке зростання характерне для виробництва скла, автомобілів, харчової та хімічної промисловості. В Україні найвідоміший проект — «АвтоЗАЗ-Daewoo».

Позитивні моменти імпортованого зростання: залучення капіталу, технологій, досвіду менеджменту, створення робочих місць. Однак воно часто супроводжується відмовою від активної промислової політики, структурним спрощенням економіки, занепадом високотехнологічних галузей, посиленням сировинної спрямованості. Економіка розривається іноземними контурами, втягується у фарватер інших економік. Каналами можуть надходити непровідні технології, екологічно шкідливі виробництва, неякісна продукція.

Абсолютизація імпортованого зростання недоречна. Його розвиток має визначатися тими видами, що забезпечують незалежність і конкурентоспроможність: експорторозширюючим, імпортозаміщуючим та постіндустріальним.

Парадоксально, але фінансова криза, падіння курсу гривні, подорожчання імпорту та відплив спекулятивних капіталів створили умови для імпортозаміщуючого зростання, пов'язаного з поверненням національного виробника на внутрішній ринок. Цей шанс може бути втрачений, якщо держава покладатиметься лише на ринкове саморегулювання. Основні інструменти стимулювання відомі.

Перша група — стимулювання сукупного попиту: а) зниження відсотка за інноваційно-інвестиційними кредитами; б) розвиток споживчого кредиту; в) державна закупівля лише вітчизняних товарів; г) поступове повернення боргів із зарплати та соціальних виплат із використанням неінфляційних механізмів емісії.

Питання емісії принципове. За рівня монетизації 13–14% гривня не виконує класичних функцій грошей, що каталізує доларизацію, бартер, неплатежі. Досягнення нормального рівня монетизації (60–100%) неможливе без емісії. Але з чотирьох каналів емісії — купівля резервної валюти й золота; кредитування банків; кредитування бюджету; кредитування інститутів розвитку — активно використовуються лише два перші. Чинні механізми спрямовують емітовані гривні у сфери фінансових спекуляцій, які є інфляційно найнебезпечнішими, тоді як кредитування бюджетних витрат на зарплату через казначейство дає менший інфляційний ефект. З огляду на майже нульову граничну норму заощаджень у бюджетників і пенсіонерів та значні товарні запаси, можлива помірна неінфляційна емісія. Вона підвищить платоспроможність споживачів, які вже віддають перевагу вітчизняним товарам, і дасть підприємствам стимул нарощувати виробництво. Емісія має бути синхронізована з дедоларизацією та запобіганням спекуляціям.

Друга група інструментів — стимулювання сукупної пропозиції: а) полегшення податкового тягаря; б) поповнення оборотних коштів; в) розміщення держзамовлень на пріоритетні вітчизняні товари; г) дебюрократизація управління, зокрема через адміністративну реформу; д) стимулювання малого й середнього бізнесу; є) захист внутрішнього ринку та розумний протекціонізм.

Реалізація цих заходів поліпшить середовище імпортозаміщення. Наступний крок — свідоме формування імпортозаміщуючих відтворювальних контурів із високою часткою доданої вартості. Роль «локомотива» доцільно надати житловому будівництву. Імпульс можуть дати цільові кредити за рахунок бюджету розвитку та повернення вкладів громадянам за умови їх використання на будівництво з вітчизняних матеріалів. За наявності регулювання мультиплікатора й акселератора такий імпульс забезпечить зростання в суміжних галузях — будматеріалах, лісовій, металургії, машинобудуванні.

Використовуючи потенціал імпортозаміщення, слід враховувати його обмеження: орієнтацію на внутрішній попит, ігнорування порівнянних переваг, недоліки конкурентоспроможності. Ці обмеження не вічні, але світовий досвід не дає прикладів успішної постіндустріалізації лише на основі імпортозаміщення.

Здатність вийти на рівень розвинутих економік визначається темпами стратегічного постіндустріального зростання. Його джерела — інтегративно-інноваційні ядра саморозвитку постіндустріального типу та сформовані на їх основі конкурентоспроможні цілісні відтворювальні контури, що поєднують усі складові життєвого циклу продукції та стають носіями глобального зростання. Каркас таких контурів — могутні інтегровані корпоративні структури: фінансово-виробничі, науково-освітні, торговельно-сервісні, інформаційні об'єднання. Форми можуть бути різними — дивізіональні компанії, холдинги, ФПГ, ТНК, але всі мають забезпечувати ефективний бізнес за ланцюгом «наука, освіта — виробництво — збут — споживання».

На відміну від багатьох країн ЦСЄ, Україна має серйозні передумови для постіндустріального зростання. Наявні складові відтворювальних контурів: «Космос», «Літак», «Турбіна», «Автомобіль», «Танк», «Судно». Але для більшості характерні незавершеність, фрагментарність, інституційна нерозвинутість. Вони економічно відрізані від джерел сировини, кредитів, ринків збуту, що відштовхує їх до межі виживання.

Держава має не просто зняти перешкоди для ФПГ, а реалізувати систему послідовних дій разом із громадянськими інституціями (УСПП, Асоціацією комерційних банків тощо). Результатом має стати завершення формування цілісних контурів за світовими стандартами, відкриття «зеленої хвилі» для їх руху, створення інтегрованих структур із багатомільярдними активами, опрацювання механізмів їх функціонування та взаємодії з малими й середніми підприємствами.

Джерела коштів: а) звільнення від оподаткування частини прибутку учасників інтегрованих структур, що спрямовується на інноваційні інвестиції, зокрема в людський капітал; б) амністія вітчизняних капіталів за кордоном; в) ефективна трансформація заощаджень в інвестиції через державні інститути розвитку.

Такі інститути функціонують у всіх країнах із динамічною економікою: національний банк розвитку, експортно-імпортний банк, державні фінансові інститути для житлового будівництва, галузеві інвестиційні корпорації. У Японії трансформація заощаджень в інвестиції забезпечується такими інститутами й нині.

Цей досвід актуальний для України. Вітчизняні банки не кредитують зростання, фінансові ринки слабкі. Нагальною потребою є формування системи державних інститутів розвитку. Провідна роль має належати Державному банку реконструкції та розвитку, який акумулював би ресурси через депозити Ощадбанку, кошти від амністії капіталу, амортизаційні відрахування природних монополій та кредити Нацбанку, забезпечуючи їх трансформацію в інноваційно-інвестиційні проекти постіндустріального типу.

Кожен із розглянутих видів зростання має свої передумови, механізми й результати. У державному регулюванні слід виходити з того, що провідне місце має займати постіндустріальне зростання як стратегічно ефективне. У тактичному плані важлива доходотворча роль імпортозаміщуючого та імпортованого видів. Першорядне завдання — легалізація ефективного тіньового зростання та оптимізація експорторозширення.

Висновки

Сучасному економічному зростанню притаманний глобальний характер і суттєва залежність від конкурентоспроможності національних економік. Вона визначається не стільки класичними порівнянними перевагами, скільки складною системою взаємопов'язаних детермінант: наявністю інтегративно-інноваційних ядер саморозвитку та цілісних відтворювальних контурів; якістю факторів виробництва, передусім людського капіталу; умовами внутрішнього попиту; станом споріднених галузей; рівнем внутрішньої конкуренції; параметрами поведінки економічних суб'єктів; ефективністю регулюючих дій держави та громадянських інституцій.

Країни-технологічні лідери реалізують конкурентні переваги, отримуючи через міжнародні економічні відносини додаткові доходи, зокрема монопольну ренту та економічний прибуток. Роль «донорів» виконують менш розвинуті країни.

Отже, досягнення якісного зростання передбачає створення нових і реалізацію наявних національних детермінант конкурентоспроможності в контексті глобального розвитку.

Сучасне економічне зростання — системоутворюючий і нерівномірний процес. Його стратегічне першоджерело слід шукати не в лабіринтах світового ринку, а в ядрі саморозвитку національної економіки. Це ядро — особливе інтегративно-інноваційне утворення, єдиний і суперечливий сплав найактивніших складових технологічних, економічних і соціальних укладів суспільства.

Серед цих складових: а) п'ятий і шостий технологічні уклади (електронна промисловість, комплексна автоматизація, інформаційні технології, конструкційні матеріали із заданими властивостями, природний газ як головний енергоносій, авіа- та трубопровідний транспорт, біотехнології, генна інженерія, тонка хімія, штучний інтелект, космічна техніка); б) гармонійне поєднання приватних та асоційованих форм привласнення, підприємництва й господарювання; в) високоінтелектуальний людський капітал із домінуючими рисами патріотизму, динамізму, самодіяльності та суспільної відповідальності.

Список використаної літератури

1. Бицюра Ю. Перші кроки на шляху до економічного зростання України // Економіст. - 2005. - № 3. - C. 38-41

2. Бицюра Ю. Проблеми забезпечення сталого економічного зростання та розвитку в України // Географія та основи економіки в школі. - 2006. - № 5. - C. 10-17.

3. Крючкова І. Структурні чинники економічного зростання в Україні// Вісник Національного банку України. - 2002. - № 2. - C. 5-7

4. Литвицький В. Реформи-передумова економічного зростання// Вісник Національного банку України. - 1997. - № 5. - C. 11-13

5. Мельничук В. Економічне зростання і проблеми державного фінансового контролю // Економіка України. - 2002. - № 12. - C. 21-28

6. Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 2005. - № 5. - С.110-121.

7. Петкова Л. До питання про якість економічного зростання України// Економіка України. - 2005. - № 6. - C. 45-49

8. Понеділко В. Критерій інтенсивного економічного зростання // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - C. 188-197

9. Попова В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні// Економіка України. - 2005. - № 6. - C. 23-29

10. Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. - 2004. - № 12. - C. 41-48

11. Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання України // Економіка України. - 2003. - № 1. - С.52-59

12. Шевцов А. Економічне зростання в Україні та пошук ключової ланки майбутнього розвитку // Актуальні проблеми економіки. - 2002. - № 3. - C. 37-46