Стратегічні та політичні зрушення в системі європейської інтеграції

```html

Зміст

Вступ.

1. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст.

2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми, зрушення та перспективи.

3. Український шлях в Європу - пошук адекватної парадигми.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Інтенсифікація глобальних процесів та зростаюча взаємозалежність учасників міжнародних відносин наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть стимулюють розширення європейського інтеграційного простору та сприяють втіленню в життя моделі європейської архітектури, що має на меті створення суцільної зони добробуту, стабільності та безпеки.

Зовнішньополітичні пріоритети України вирізняються сталістю та послідовністю. Можна виокремити три головні вектори діяльності на міжнародній арені:

• інтеграція до європейських та євроатлантичних структур;
• активізація двосторонніх відносин з державами;
• участь у багатосторонній дипломатії.

Для України інтеграція передбачає:

• системне політичне та інституційне зближення з ЄС і поступовий рух до кінцевої мети – здобуття статусу асоційованого, а згодом і повноправного члена Євросоюзу;
• адаптацію національного законодавства до стандартів ЄС та Ради Європи, що є ключовим елементом інтеграції.

Окрім того, ми ведемо активну співпрацю з Польщею, Угорщиною та Чехією, прагнучи мінімізувати потенційні труднощі у торговельно-економічних та гуманітарних відносинах після їхнього вступу до ЄС.

Мета дослідження – на основі аналізу сучасних наукових концепцій та політичних підходів до динаміки євроінтеграції виявити ключові рушійні сили, принципи та особливості еволюції стратегії Європейського Союзу.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

• дослідити особливості формування загальноєвропейського простору в умовах поширення інтеграційних процесів;
• визначити фактори, що впливають на політику розширення ЄС на країни Центрально-Східної Європи, а також специфіку, цілі та внутрішньополітичну динаміку цього процесу на сучасному етапі;
• оцінити вплив ключових проблем адаптації країн-кандидатів до вимог ЄС на ефективність функціонування Союзу;
• визначити здатність України відповідати критеріям розширення ЄС на Схід та обґрунтувати перспективи і наслідки реалізації євроінтеграційної стратегії як ключової в геостратегії України.

Об'єктом дослідження є сучасні інтеграційні процеси та тенденції, що визначають еволюцію політики Європейського Союзу.

Предметом дослідження виступає політика ЄС щодо розширення та політичні трансформації в системі європейської інтеграції.

1. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст

Заплановане на 2003-2004 роки розширення Європейського Союзу за рахунок десяти нових членів з Центральної Європи та Балтії справедливо вважається однією з найважливіших подій сучасної історії. Оновлений ЄС у складі 25 (а згодом, можливо, і 27) країн, що простягається від Атлантики до Карпат і від Балтійського до Середземного моря з населенням близько 500 мільйонів осіб, здатен суттєво вплинути на всю систему міжнародних відносин. Ця подія може стати визначальною для встановлення "нового світового порядку" з огляду на остаточне формування нової геополітичної конфігурації Європи. Раніше "новий світовий порядок" (як система з обмеженням суверенітету держав та делегуванням повноважень на наднаціональний рівень) вважався прерогативою США як єдиного глобального лідера.

Європейський Союз має потенціал запропонувати власну модель "нового світового порядку". Приймаючи нових членів, рівень відповідності яких критеріям ЄС не завжди є задовільним, європейці свідомо йдуть на ризик. Цей ризик стає ще очевиднішим, якщо згадати, що перше розширення 1972 року без належного інституційного забезпечення призвело до тринадцяти років "застою" в інтеграції. Європа не має свободи вибору: вона змушена ризикувати, щоб не втратити регіон Центральної Європи та Балтії, допустивши туди США як домінуючу силу або Росію як головного конкурента.

У цьому контексті розширення ЄС не можна вважати виключно результатом внутрішнього розвитку. Це радше відповідь на зовнішні виклики та збіг обставин. На початку 90-х років ЄС визнавав доцільність збереження територіальної цілісності СРСР та СФРЮ, вважаючи перерозподіл сфер впливу небажаним [4, c. 40-42].

Розширення ЄС за своєю суттю є експансією, однією з наймасштабніших у сучасному світі. Якщо глобальні устремління США – приклад глобальної експансії, то розширення ЄС – приклад регіональної, яка, однак, виходить на глобальний рівень. Прийняття нових членів фактично є спробою перерозподілу на користь Західної Європи периферії у вигляді постсоціалістичних держав, які шукають новий центр впливу.

Ця експансія відбувається на добровільних засадах: еліти та частина населення країн-кандидатів свідомо обирають приєднання до ЄС. Не виключено, що у майбутньому експансія набуде оборонно-безпекового виміру. Поки що "друга опора" ЄС (співпраця у зовнішній політиці та безпеці) залишається відносно відсталою через особливості періоду "холодної війни". Проте дедалі більше поширюється думка, що передумови для створення спільної оборонної політики вже сформовані, і її реалізація є справою найближчого майбутнього, що зачепить і нових членів ЄС.

Існує думка, що західноєвропейські країни зацікавлені у передислокації значної частини військового контингенту НАТО на територію країн-кандидатів. Непрямим підтвердженням є будівництво США великої військової бази в Косово, яке формально залишається у складі Сербії та Чорногорії, але фактично перебуває під міжнародним управлінням.

Оборонно-безпековий вимір розширення набуває актуальності у зв'язку з планами ЄС створити власний військовий контингент, незалежний від НАТО. Релевантними є проекти реформування Альянсу, наприклад, формування європейськими членами корпусу швидкого реагування без участі США [11, c. 66-70].

2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми, зрушення та перспективи

П'ятдесят років розвитку економіки післявоєнної Західної Європи свідчать, що Спільний ринок формувався не "зверху". Організація експортерів сталі виникла, коли приватні компанії зрозуміли, що збитки від мит та податків можна уникнути. Керівники компаній змогли пролобіювати рішення про спрощення зовнішньоекономічної діяльності, що стало основою для поглиблення інтеграції. Таким чином, комерційний інтерес національних компаній став каталізатором об'єднання 15 європейських країн.

Роль держави полягала у спрощенні економічних відносин, гармонізації законодавства та послабленні внутрішньої конкуренції для підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Структура спільного ринку складалася з галузей, що виробляють продукцію для європейського споживача. Такі галузі, як енергетика, транспорт, ОПК, зв'язок, переважно перебувають у державній власності й не приватизуються.

Інтеграційні процеси в ЄС відбуваються на фоні рецесії міжнародних ринків. За даними The Economist (06.06.02), темпи експорту за 2001 рік знизилися на 4% порівняно з попереднім роком, досягнувши найнижчого з 1982 року рівня у 6 трлн доларів. Кількість взаємних антидемпінгових звинувачень між членами ВТО зросла на 15%, причому США та ЄС є лідерами. За оптимістичними прогнозами, позитивна динаміка експорту у 2002 році досягне лише 1%.

З наближенням дати розширення зростає кількість економічних проблем та "євроскептиків". Після ліквідації внутрішніх бар'єрів та впровадження єдиної валюти постало питання: "А що далі?". Існує протиріччя між європейськими чиновниками, для яких інтеграція означає збереження повноважень, та промисловцями, фермерами, платниками податків [2, c. 101-104].

Чиновники-оптимісти вважають розширення закономірним процесом. Копенгагенський саміт у грудні мав визначити терміни прийняття 10 нових членів, щоб Польща та Чехія вступили до ЄС у 2004 році. Однак, на думку чиновника Єврокомісії Г. Верхогена, можливостей для розширення стає менше.

По-перше, незрозумілою є доля багатомільярдних кредитів фермерам. Нові країни не в змозі знайти кошти. По-друге, зростають антиімміграційні настрої. Найголовніше – провал референдуму в Ірландії щодо Ніццького саміту може зірвати розширення.

Процес вирівнювання економічних можливостей є найболючішою проблемою. Субсидіювання фермерів може стати рівним лише через 10 років після розширення. Навіть у 2011 році польські фермери не зможуть конкурувати з французькими чи німецькими.

Окрім економічних проблем, загострюється питання європейської ідентичності. Перемоги ультраправих в Італії, Нідерландах, Австрії, провал лівих у Франції свідчать про зростання ксенофобських настроїв. Проблематичним є переміщення робочої сили. Все популярнішими стають заклики "закрити" Європу від імміграції.

У 2001 році зросли протекціоністські тенденції. За даними компанії "Mayer, Brown, Rowe & Maw", було розпочато 348 антидемпінгових розслідувань (у 2000 – 251). Найчастіше до них вдавалися США та Індія. Об'єктами стали Китай, Корея, Тайвань. Якщо порахувати всі випадки проти ЄС, то він є другим у світі об'єктом протекціоністських заходів [6, c. 108-110].

Таким чином, ринок ЄС є майже самодостатнім. Ключові галузі діють за "замкненим циклом" і за темпами зростання обігнали США. 62% зовнішньої торгівлі є внутрішньоєвропейською. Європейські країни забезпечили незалежність від кон'юнктури в США, Латинській Америці, Азії. Якщо обсяг торгівлі США з 1991 по 1999 рік виріс на 84,8%, а дефіцит збільшився в 4,5 рази (до 49,8% експорту), то країни ЄС досягли профіциту бюджету у 50,5 млрд євро.

Рішення Барселонського саміту (15-16 березня) підтвердили намір дистанціюватися від ризиків у торгівлі зі США. Саміт вперше пройшов за участі 13 країн-кандидатів. Члени домовилися про об'єднання енергосистем до 2005 року на рівні 10% потужностей. Лібералізація енергоринку дозволить компаніям самостійно обирати постачальників. Близько 60% господарського комплексу ЄС діють в умовах відкритого ринку.

На Барселонському саміті підтверджено рішення про повну зайнятість до 2010 року. Для цього необхідно створити 20 млн робочих місць. Представлено єдину європейську картку медичного страхування.

Рішення саміту засвідчили рішучість завершити об'єднання 25-26 країн у єдину державу з уніфікованими правами. Готовність Франції та Німеччини виступити "донорами" свідчить про геополітичну вагу процесу. Мрія про "Сполучені Штати Європи" до 2010 року має стати реальністю [5, c. 2-11].

Між тим, європейці не прагнуть додати до своїх проблем українську економіку. Результати саміту в Лакені (2001) показали, що серед 15 "старих" членів немає єдиної думки про майбутню архітектуру. Досвід об'єднання Німеччини не призвів до повного вирівнювання рівня життя. У Декларації "Про майбутнє Європейського Союзу" визнано: "...глибокий рів відокремлює керівні інститути ЄС від рядових громадян, що повноваження цих інституцій невпинно розширюються, багато хто сприймає як погрозу їхній національній самобутності..." (Итоги саммита ЕС в Лакене. // Компас №51, 2001.)

Кількість суперечностей на шляху до повної інтеграції є великою: особлива позиція Великобританії, "турецьке питання", російський фактор, міжнародний тероризм, взаємодія НАТО-ЄС. Готовність США змиритися з конкурентом є ключовим фактором. Роль України в цьому процесі є мізерною. Майже всі країни ЄС входять до НАТО. Рішення Празького саміту (листопад 2002) щодо кандидатів до НАТО, ймовірно, буде ідентичним рішенню в Ніцці. Таким чином, Україна навряд чи зможе реально впливати на європейську політику [9, c. 52].

3. Український шлях в Європу - пошук адекватної парадигми

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що стан економічної безпеки України за збереження реалій вітчизняного дискурсу не зазнає суттєвих змін завдяки проголошеному курсу на інтеграцію до ЄС. Процес поглиблення інтеграції є складним для економік країн ЄС. Вступ 10 країн Східної Європи може призвести до погіршення рівня життя громадян "старої Європи". Потужна економіка ФРН і Франції не здатна винести всі затрати на інкорпорацію "нових європейців". Досвід об'єднання Німеччини доводить, що не існує прийнятних механізмів виживання підприємств для постсоціалістичних економік. Функціонування Загального ринку у форматі 25 членів неминуче призведе до закриття окремих підприємств та галузей. Досвід "першої хвилі" НАТО показав, що підприємства ОПК Польщі, Чехії та Угорщини не були спроможні виготовляти продукцію за стандартами Альянсу й були закриті.

На період до 2011 року інтеграційні процеси призведуть до повного об'єднання промислової, сільськогосподарської, енергетичної та інших складових економічної системи єдиної європейської держави. Спроби пошуку механізмів співробітництва відсталої економіки України з потужним загальноєвропейським комплексом не виглядають реальними. Всі країни-кандидати мають високий показник відкритості економіки. Основним торговим партнером Польщі, Чехії, Угорщини є країни єврозони. Лише країни Балтії орієнтовані на торгівлю з Росією, використовуючи транзитний потенціал портів. Щорічний торговий обіг України та ЄС має мізерний характер. Якщо не враховувати експорт електроенергії та транзитні функції трубопроводів, торгових відносин між Україною та ЄС фактично немає [1, c. 41-43].

Площина для співпраці в економічній сфері є гіпотетичною. Виключно засобами державного втручання неможливо змінити ситуацію. Відміна золотого стандарту та імпортний тариф Смута-Хоулі у США призвели до Великої депресії, яка наблизила Другу світову війну. Бюджетні витрати йдуть за рахунок перерозподілу коштів, забраних у платника податків. Державний протекціонізм призводить до підвищення цін на імпортні товари, що робить споживача біднішим. Посилення контролю призводить до зростання бюрократії, лобізму, корупції. Національна економіка стає "тіньовою", оскільки не витримує подвійного тягаря. Кредитна експансія за рахунок "дешевих" грошей перетворює інвестиції на "танок мильних бульок".

Український господарський комплекс потенційно нагадує ЄС у мініатюрі. Більшість виробництв можна зосередити на внутрішній ринок. Експортний потенціал зорієнтовано на ринки СНД та "Третього світу". Роль ЄС у забезпеченні економічної безпеки України реально розглядати як лакмусовий папірець, що демонструє рівень розвитку національної економіки. Рівень економічних проблем об'єднаної Європи є справою потужних ТНК, які не зацікавлені у зміцненні економічного суверенітету України.

Між тим, Україна має підстави для реалізації нової економічної парадигми з огляду на наявність потужного внутрішнього технологічного потенціалу [10, c. 13-15].

Один з батьків теорії постіндустріального суспільства Даніель Белл виділяє технологічні "сходи", по яким піднімаються країни:

1. Ресурсна база (сільське господарство і гірничодобувна промисловість);

2. Легка промисловість (текстильна, взуттєва);

3. Важка промисловість (металургія, суднобудування, автомобілебудування);

4. Високі технології (вимірювальні прилади, оптика, мікроелектроніка, комп'ютери);

5. Галузі, що базуються на наукових досягненнях майбутнього – біотехнології, матеріалознавство, космічні дослідження (Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. // Москва, «Экономика», 2001).

Навіть з урахуванням зовнішнього впливу та недосконалих спроб трансформації, в Україні зберігся єдиний господарський комплекс, який включає всі "складники Белла". Це саме по собі є великим економічним дивом.

Унікальність вітчизняного науково-технічного потенціалу не приваблює європейців. Тому нам потрібно не задавати питання політикам, ангажованим лобі, а з позицій свого потенціалу створювати матеріальні цінності. Державний протекціонізм у цьому контексті – основа основ, найбільш актуальний тренд.

Україні є, кого і що протегувати. Мінеральна сировина, що добувається в Україні, оцінюється в 2,9-3,8% світових запасів і в понад $15 млрд. Вітчизняна промисловість виробляє 5% світової мінеральної сировини. "Серійне освоєння принципово нових моделей літаків АН-70, АН-140, АН-38, які вважають найперспективнішими моделями XXI століття, реалізація унікального міжнародного проекту – програми ракетно-космічного комплексу "морський старт" і "Глобал стар", де застосовуються вітчизняні ракетоносії "Зеніт" і "Циклон". З 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє 17. В промисловому комплексі функціонують 500 конструкторсько-технологічних та наукових організацій, у яких працює понад 65 тис. наукових працівників, 7.7 кандидатів та докторів наук." (Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011. http://www.rada.kiev.ua/laws/new/cgi-bin/show.cgi)

Окрім наявності інтелектуального потенціалу, необхідна узгодженість у суспільстві щодо вектору економічного курсу та перспектив існування суверенної держави.

Історичні протиріччя узгоджуються спільним розумінням безальтернативності демократії та ринкової економіки. 10-річний досвід трансформації в Україні доводить, що серед еліти та в суспільстві не склався консенсус щодо державотворчого проекту. За результатами парламентських виборів країна розділилася на проєвропейські Захід і Центр та проросійські Схід і Південь. Ключові Донецька й Дніпропетровська області проголосували за підтримку вітчизняного товаровиробника. На сьогодні це є найбільш виваженим курсом.

Курс на інтеграцію до ЄС є стратегічним орієнтиром, тестом на політичну, економічну та соціокультурну зрілість. Традиції громадянського суспільства поступово сформують критичну масу проєвропейськи налаштованого істеблішменту, який у 20-ті роки ХХІ століття почне формувати нову Україну. Необхідно визначитися з носіями цього процесу, з тими, хто забезпечуватиме економічну безпеку. Поки що є можливість зробити це у власних національних інтересах.

Досвід створення спільного європейського ринку, здатність європейців до компромісного співробітництва для України може слугувати взірцем. Гнучке поєднання державного протекціонізму з ліберальними механізмами дозволяє здійснювати економічний курс з огляду на національні інтереси. Економічна безпека України повинна забезпечуватися саме на такому, апробованому країнами ЄС механізмі [7, c. 59-63].

Таким чином, рівень впливу зовнішньополітичних чинників на економічну безпеку України є значним, але не в тому контексті, як це розуміється деякими дослідниками. Коментуючи зустріч з Головою Єврокомісії Р. Проді, Президент Л. Кучма зауважив, що Україна не повинна постійно стукати в зачинені двері. Вигаданий статус "сусіда ЄС", що не дозволяє розраховувати на асоційоване членство, – реальна оцінка європейцями місця України.

На наш погляд, головна причина – відсутність стратегічного системного підходу до вирішення економічних питань. Програми Уряду завжди є антикризовими, сконцентрованими на подоланні негативних наслідків:

- радянської спадщини;

- несприятливої кон'юнктури;

- прорахунків попередників.

Навряд чи можна серед причин недосконалої трансформації розглядати цілеспрямовані дії іноземних акторів, які прагнуть перетворити Україну на сировинний придаток чи звалище відходів.

Геополітичне позиціонування України є проекцією її реального економічного стану, а не навпаки.

Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Олександр Дергачов переконаний, що в Україні триває боротьба двох моделей зовнішньої політики:

- реалізація європейської моделі суспільного розвитку;

- остаточне утвердження особливого посткомуністичного типу суспільства та держави.

На думку політолога, проблема вибору курсу маскувалася декларативними кроками. О. Дергачов скептично оцінює перспективи змін: "Дві моделі донедавна не завжди чітко розрізнялись і міжнародним співтовариством. Багатьом на Заході було простіше вважати, що українська влада – перспективний партнер... Влада, що утвердилась в Україні, здійснює саме модель особливого розвитку, але робить спроби мімікрії під європейську модель."

Таким чином, серед найголовніших причин неспроможності України відповідати критеріям членства в ЄС потрібно виділити два:

– індиферентність більшості населення щодо зовнішньополітичного курсу;

– неготовність влади не лише задекларувати, але й здійснювати курс на євроінтеграцію як єдиний безальтернативний [3, c. 49-52].

Висновки

Природна геополітична унікальність європейського регіону, усвідомлена історична та культурна ідентичність, високі геоекономічні параметри обумовлюють геостратегічне спрямування континенту та визначають регіон як один з впливових світових центрів.

Європейський досвід регіонального будівництва демонструє майже безальтернативну ефективну модель розвитку, рушійними силами якої є позитивний досвід еволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності. В умовах зростання глобальної конкуренції завдання ЄС ускладнюватимуться, оскільки європейський регіоналізм спрямовуватиметься не лише на вирішення внутрішніх проблем, але й на посилення позицій регіону на світовому рівні.

Процес розширення ЄС визначається в термінах формування впливового світового центру сили. Подальша еволюція залежатиме від двох факторів:

• успішного проведення реформ всередині країн-кандидатів;
• забезпечення дієздатності європейських інституцій з огляду на безпрецедентне розширення.

Необхідність перегляду механізму функціонування інституцій ЄС визначається масштабами і якісними характеристиками країн-кандидатів. Проблемними моментами є: вдосконалення процедури прийняття рішень; перегляд функцій інституцій; реформування основ спільних політик та фінансової системи.

Основними завданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеного європейського політичного простору та реформування інституцій, поглиблення економічного регіоналізму й формування зони вільної торгівлі. Серед проблемних аспектів відзначається вплив процесу на стабільність Союзу.

Європейський Союз фактично сформував ефективну економічну систему, яка функціонує на основі єдиних стандартів якості, цінової політики, зумовленої умовами ВТО й окремими галузевими угодами в межах спільного ринку.

Стратегічним завданням ЄС після розширення до 25 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави з замкненим виробничим циклом та всіма необхідними ресурсами. Сукупний фінансово-економічний потенціал Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджає американський і за збереження відносної геополітичної стабільності в найближчі 10 років не матиме стимулів для свого розширення.

Список використаної літератури

1. Європейська інтеграція України: оцінки експертів //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 5. - C. 41-50: табл.

2. Баймуратов М. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу: політико-правовий аналіз//Право України. - 2001. - № 10. - С.101-104

3. Баштаник В. Пріоритетні напрями державної політики інтеграції України до Європейського Союзу //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 2. - C. 49-57

4. Вергунов В. Європейська інтеграція // Пропозиція. - 2007. - № 12. - C. 40 - 43

5. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті //Парламент. - 2005. - № 8. - C. 2-11

6. Кіш Є. Пошуки теоретичних моделей європейської інтеграції //Політичний менеджмент. - 2004. - № 6. - C. 103-114

7. Лавренчук А. Стратегії інтеграції національних держав до Європейського Союзу: методологія проблеми //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 3. - C. 59-65.

8. Макаренко І. Інноваційна складова європейської інтеграції //Національна безпека і оборона. - 2004. - № 7. - C. 41-43

9. Пироженко В. Європейська інтеграція України як проблема економічної доцільності //Контекст. - 2002. - № 2 . - C. 49-56

10. Стан і перспективи європейської інтеграції України: позиції представників влади //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 2. - C. 13-29

11. Яворська Г. Політична риторика та реалії європейської інтеграції //Віче. - 2002. - № 7. - C. 66-71

```