Страхові ризики та управління ними

Вступ

У ринковій економіці страхування є важливою складовою відтворювального процесу. За умов господарської самостійності суб'єктів та ризикового характеру підприємництва страхування стає ключовим фактором забезпечення стабільності суспільного виробництва та впровадження інновацій. Воно часто є найбільш дієвим механізмом захисту за порівняно невеликих витрат і гарантованого відшкодування збитків.

В Україні, у контексті поступового переходу до ринкових відносин, страхування, як і державні фінанси та банківська система, зазнало суттєвих змін. Воно почало орієнтуватися на захист підприємницької діяльності та розв'язання соціальних питань, наближаючись до ролі, яку відіграє у розвинених країнах. Сучасне страхування має значний потенціал для вирішення проблем власників та сприяння економічному й соціальному прогресу країни, що особливо актуально для України в період кардинальних економічних перетворень.

Ризик є невід'ємною характеристикою страхових договорів. Він виступає центральним елементом страхових правовідносин, що визначає їхню ризикову (алеаторну) природу. Саме ризик є підставою для укладення договору страхування, головна мета якого — нейтралізувати його негативні наслідки.

1. Поняття та основні характеристики ризику

Страховий ризик — це специфічний різновид ризику, особливості якого зумовлені сутністю страхових зобов'язань. Він є передумовою та одним із ключових елементів таких зобов'язань, що виникають як на підставі договору, так і з інших юридичних фактів.

Страхові договори традиційно відносять до ризикових (алеаторних), оскільки обов'язок страховика здійснити виплату страхувальнику чи вигодонабувачу залежить від настання передбаченої договором події (страхового випадку).

Термін «ризик» у правовій та фінансовій літературі трактується неоднозначно. Існує думка, що слово походить від латинського «resecum» або має португальське коріння, позначаючи небезпечну скелю чи можливі негативні наслідки зіткнення з нею. Згодом це поняття поширилося на інші загрози, що чатували на кораблі в морі.

З розвитком страхування зміст поняття «ризик» розширювався, охоплюючи всі випадки, з якими пов'язане існування конкретного виду страхування. Ризиком можуть називати окремий страховий договір, розмір відповідальності страховика, застраховане майно, страховий інтерес або об'єкт страхування. У такому розумінні ризик ототожнюється з небезпекою, від наслідків якої захищає страхування (наприклад, від пожежі, граду чи смерті). Саме таке значення ризику використовується у Цивільному кодексі України, де йдеться про небезпеки та їх збільшення.

У науковій літературі також звертається увага на інше трактування: ризик — це майно або особа, що є об'єктом страхових правовідносин.

Тривалий час поняття «ризик» асоціювалося з різноманітними негативними життєвими ситуаціями і часто вживалося як їхній синонім. Тому ризик нерідко ототожнюють із небезпекою, що загрожує певному об'єкту. У страховій техніці страховий ризик розглядають як «небезпеку, що загрожує страховому об'єкту будь-якою шкодою, за яку страхова установа зобов'язана винагородити страхувальника» за рахунок «грошових коштів цільового страхового фонду, призначеного для відшкодування можливої надзвичайної або іншої шкоди організаціям або для надання допомоги громадянам».

Цей підхід відображено у законодавстві. Зокрема, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про страхування» визначає страховий ризик як небезпеку виникнення несприятливих наслідків, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Це певна подія, на випадок якої проводиться страхування, що має ознаки ймовірності та випадковості. Водночас іноді страховий ризик не зовсім точно ототожнюють із прогнозованою шкодою об'єкту страхування. Слушно зауважується, що ризик є передумовою страхового випадку: страховий випадок — це подія, що вже відбулася, а ризик — це ймовірність і випадковість (припустимість) її настання. Отже, небезпека, як можливість настання страхового випадку, і є страховим ризиком [3, c. 139-141].

Саме такі ознаки ризику, як ймовірність та припущення, створюють потребу у страхуванні та є мотивом для виникнення страхових правовідносин з метою захисту майна, майнових прав чи інших законних інтересів. Ця потреба усвідомлюється особою як інтерес у збереженні свого майна через правовий механізм страхування.

Страховий ризик має додаткові спеціальні ознаки, що випливають з аналізу страхових зобов'язань. Вони є правовими умовами, які чітко відмежовують цей вид ризику від інших. Зокрема, страховий ризик полягає в можливості настання не будь-якої небезпеки, а передбачає детальне визначення характеру тієї небезпеки, від наслідків якої укладається договір страхування [3, c. 143].

2. Класифікація страхових ризиків

Різноманітність ризиків у всіх сферах суспільно-економічного життя зумовлює необхідність їх класифікації. Вона може бути різною залежно від обраного критерію. Найпоширенішою є класифікація за критеріями, що характеризують основні складові поняття ризику.

За джерелом небезпеки ризики поділяються на природні, що зумовлені стихійними силами, та антропогенні, що виникають внаслідок діяльності людини. Природні ризики повністю незалежні від волі людини, тоді як антропогенні є результатом господарської та науково-технічної діяльності.

За об'єктом впливу (ризикогенним об'єктом) ризики поділяються на майнові та особисті. Майнові ризики виявляються на майнових об'єктах та інтересах власників, а особисті — на людях. Особисті ризики можуть бути фізичного, фізіологічного та соціального походження.

За величиною можливих матеріальних втрат та ймовірністю настання ризики поділяються на катастрофічні, великі, середні, малі та незначні.

Нестраховий ризик — це подія, що супроводжується втратами, але не підлягає страхуванню, зазвичай через відсутність бажаючих відшкодувати збитки. Найчастіше це ризики, для яких неможливо оцінити ймовірність настання, визначити розмір збитків та ціну страхової послуги. Такі фактори, як зміни законодавства чи економічні коливання, виходять за межі страхування. Однак іноді ризики, що не страхуються, стають страховими, коли накопичується достатньо даних для оцінки. Наприклад, спочатку страхові компанії не страхували авіапасажирів, але згодом цей ризик став прогнозованим. Сьогодні можна застрахуватися від привласнення іноземною державою заводів, шахт та офісів. Ризики, що страхуються та не страхуються, наведено у таблиці [2, c. 56-58].

За можливими наслідками ризики поділяються на чисті та спекулятивні. Чисті ризики передбачають лише збитки або їх відсутність. Спекулятивні ризики не потребують страхового захисту, оскільки можуть принести як втрати, так і прибуток. Чисті ризики зазвичай страхуються, а спекулятивні — ні. Деякі чисті ризики, як-от страйки чи повені, також відносять до нестрахових.

В економічній літературі виділяють такі групи ризиків: екологічні, транспортні, політичні та спеціальні.

Екологічні ризики пов'язані із забрудненням довкілля внаслідок перетворювальної діяльності людини.

Транспортні ризики поділяються на каско та карго. Каско передбачає страхування повітряних, морських і річкових суден, автомобілів та рухомого залізничного складу під час руху, стоянки та ремонту. Карго — це страхування вантажів, що перевозяться різними видами транспорту.

Політичні (репресивні) ризики пов'язані з протиправними діями іноземних держав або їхніх органів влади щодо суверенної держави чи її громадян.

Спеціальні ризики стосуються страхування перевезення особливо цінних вантажів: виробів з коштовних металів та каміння, творів мистецтва, готівки.

За обсягом відповідальності страховика ризики поділяються на індивідуальні та універсальні. Важливим є розмежування об'єктивних та суб'єктивних ризиків. Об'єктивні ризики не залежать від волі людини і відображають дію неконтрольованих сил. Суб'єктивні ризики, навпаки, залежать від дій та свідомості людини, пов'язані з недостатнім пізнанням довкілля.

Технічні ризики виникають через аварії, раптовий вихід з ладу машин та обладнання або збій у технології виробництва. Вони мають універсальний характер і можуть завдати шкоди майну, життю та здоров'ю людей, фінансовим інтересам підприємства через перерви у виробництві. Технічні ризики поділяються за видовим складом основних та оборотних фондів:

• машини та обладнання (промислові ризики);
• транспортні засоби (транспортні ризики: каско, вантажів, відповідальності);
• будівлі, споруди, передавальні пристрої (будівельні, будівельно-монтажні ризики);
• прилади, обчислювальна техніка, засоби зв'язку (електротехнічні ризики);
• сільське господарство (ризики захворювання тварин та рослин, падежу худоби, псування урожаю).

Оцінюючи ризики, розрізняють допустимі та недопустимі, а також технічний ризик страховика. Страховик наражає себе на специфічний ризик, пов'язаний зі страховою діяльністю, який називається технічним. Його наявність спонукає страховика до активної участі у застережних заходах (боротьба з пожежами, аваріями) для зниження ступеня ризику [4, c. 55-57].

За сферами підприємницької діяльності (виробнича, комерційна, фінансова, посередницька, страхова) розрізняють виробничий, комерційний, фінансовий ризик та ризик страхування.

Виробничий ризик пов'язаний із невиконанням підприємством планів і зобов'язань щодо виробництва продукції, товарів, послуг через несприятливий вплив зовнішнього середовища або неадекватне використання техніки, технологій, ресурсів. Основними чинниками є зниження обсягів виробництва, зростання витрат, підвищені податки, низька дисципліна постачання, втрати або пошкодження майна.

Комерційний ризик виникає у процесі реалізації товарів і послуг. Його чинниками є зниження обсягу реалізації через зміну кон'юнктури, підвищення закупівельних цін, втрати товару у процесі обороту, зростання витрат обороту.

Фінансовий ризик пов'язаний із можливістю невиконання підприємством фінансових зобов'язань. До основних чинників належать знецінення інвестиційного портфеля через зміну валютних курсів, нездійснення платежів, війни, катастрофи. Прибуток підприємця виникає від продажу фінансових ресурсів з отриманням відсотків та додаткового капіталу.

Страховий ризик полягає у настанні передбаченої умовами страхування події, коли страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Результатом ризику є збитки, викликані неефективною страховою діяльністю на різних етапах: укладення договору, перестрахування, формування резервів.

Розглянута класифікація, що найчастіше зустрічається у науковій літературі, не дає повної можливості чітко визначитися з появою ризику та його оцінкою. Відсутність однозначних понять і класифікації ризиків та певного досвіду — одна з головних причин зменшення (або відсутності) інноваційно-інвестиційної активності в Україні [1, c. 13-14].

3. Управління страховим ризиком

Для розробки дієвого механізму управління ризиками рекомендується використовувати п'ять стратегій управління ризиками та отримання доходу (вигоди).

1. Стратегія сегментів, що базується на великій кількості даних про ризики та комп'ютерному аналізі розподілу ризиків на привабливі й непривабливі (роздрібний ринок).
2. Стратегія інсайдерів, що використовується при наявності унікальних ризиків і розподілу їх на прийнятні й неприйнятні.
3. Технічна стратегія, що полягає у зборі попередньої бази інформації для прогнозування майбутніх цін (ринок торгівлі та інвестицій).
4. Стратегія висновків, коли прийняття рішень враховує вплив зовнішнього середовища (використовується при виборі цінних паперів, валют).
5. Стратегія масштабів, що враховує очікування великих періодичних втрат і пропонує заходи щодо їх зниження (або підготовки до них).

Ці стратегії можуть використовуватися разом або окремо. Залежно від обраної стратегії планується діяльність підприємства з урахуванням впливу внутрішніх та зовнішніх факторів. Вони допоможуть об'єктивно виявити ризики, оцінити їх і прийняти ефективне управлінське рішення.

Процес управління ризиками включає послідовність наступних етапів:

• усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;
• аналіз та оцінка ризику;
• мінімізація або обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;
• здійснення постійного контролю за рівнем ризиків із застосуванням механізму зворотного зв'язку.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння балансовими та (або) позабалансовими позиціями, чутливими до зміни відсоткових ставок, валютних курсів або фондових індексів, уже означає наявність ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами. Системи оцінки ризику мають визначати три основні компоненти: розмір (обсяг можливих втрат), імовірність негативної події, тривалість впливу ризику.

Цей етап завершується порівняльним аналізом реального та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує допустимий, керівництво може обмежитися контролюючою функцією. Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких залежить від виду ризику, особливостей підприємства, стану економіки, розвитку інфраструктури фінансової системи, законодавчого середовища [5, c. 10-12].

Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge — захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість зарубіжних учених (Дж. Сінкі, Пітер Роуз) до хеджування відносять будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. Хеджування включає способи впливу на структуру балансу з метою обмеження цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Конкретизуємо прийоми хеджування, згрупувавши їх за певними ознаками.

Якщо підбір активів і зобов'язань за сумами та строками здійснюється в рамках балансових позицій, такий підхід називають природним, або звичайним хеджуванням. До цієї групи відносять: структурне балансування надходжень і платежів, управління розривом між чутливими активами і зобов'язаннями (геп-менеджмент), управління середньозваженим строком погашення (дюрація). Використання позабалансових видів діяльності з метою мінімізації цінових ризиків розглядається як штучне, чи синтетичне хеджування. Зміст прийому полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією у разі реалізації цінового ризику. Позабалансова позиція утворюється при проведенні операцій з фінансовими деривативами: укладення форвардних та ф'ючерсних угод, операції страхування ризиків за допомогою опціонів, обмін платежами на основі своп-контрактів.

Операції з деривативами проводяться на строкових фінансових ринках, тому необхідною передумовою застосування прийомів штучного хеджування є активно діючий та високоліквідний ринок. В Україні строковий ринок тільки починає формуватися, цей процес відбувається досить повільно, домінування спекулятивних мотивів учасників торгівлі не сприяє популяризації та стабільному функціонуванню ринку, а вибір фінансових інструментів незначний. У зв'язку з фінансовою кризою восени 1998 р. було припинено торгівлю ф'ючерсами на строковій секції Української Міжбанківської валютної біржі. Тому внаслідок ряду причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру можливості хеджування цінових ризиків за допомогою фінансових деривативів для вітчизняних підприємців досить обмежені.

Якщо з якоїсь причини не вдається мінімізувати ризик, керівництво може прийняти рішення про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду. Суб'єкти господарювання можуть використовувати тактику уникнення ризику шляхом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, в банківській діяльності, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того, значна частина банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удосконаленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше застосовуючи методи мінімізації цінових ризиків.

Успішність діяльності суб'єктів господарювання значною мірою залежить від прийнятої концепції управління ризиками. Але визначення мети процесу управління ризиками не таке вже й однозначне, як може здатися на перший погляд. Бажання уникнути або мінімізувати ризики є природним, але вирішення проблеми ускладнюється існуванням прямої залежності між ризиком та прибутком. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості додаткових втрат у випадку реалізації ризику. Мінімізація рівня ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що постають перед керівництвом кожного суб'єкта господарської діяльності [7, c.79-82].

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми ризик — прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стратегію поведінки на ринку (Рис 1). Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обмеженні рівня ризику (Р) шляхом встановлення максимально допустимого його значення (Р'). Означений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через застосування незбалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сумами (геп-менеджмент); формування високоризикового портфелю цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного прибутку за рахунок сприятливої ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне завдання процесу управління за даного підходу — недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий (ГТ). Така модель використовується, якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк, влаштовує керівництво, і основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфелю цінних паперів (наприклад, індексного портфелю), узгодження строків та розміру активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки, проведення операцій страхування ризиків. Даний підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

В абсолютизованому вигляді перша модель управління може бути проілюстрована діяльністю фондів по інвестуванню ризикових операцій на біржах і товарних ринках світу, які мають на меті одержання гіперприбутків, свідомо приймаючи на себе мегаризик. Найбільш успішними в цій сфері стали фонди: Everest Capital (Марк Димитриджері) — 54,01%; White Tiger (Девід Керл) - 45,44%; Long Term Capital (Джон Меріветер) — 35,11%; Quantum (Джорж Сорос) із середньорічною нормою прибутку на капітал 28,84%. Зміст такого виду бізнесу полягає в одержанні компенсації за прийнятий на себе фінансовий ризик, розмір якого обмежується тільки величиною наявного капіталу. Реалізація ризиків — не таке вже й рідкісне явище, але здебільшого вона призводить до краху, як це сталося в жовтні 1997 р. з фондом Global System (Віктор Нідерхоффер) після програшу 50 млн дол. США на біржі Chicago Mercantile Exchange.

Згідно з класичною теорією управління прибуток підприємств має формуватися за рахунок виробництва продукції або надання послуг, а менеджмент повинен намагатися уникнути ризиків, не пов'язаних з основною діяльністю. Таким чином, в ідеалі управління має здійснюватись за другою моделлю, адже стратегія хеджування дозволяє суттєво зменшити або повністю ліквідувати цінові ризики і отримати стабільні результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Але проведення операцій хеджування вимагає деяких (а іноді й значних) витрат, високої кваліфікації фахівців, і в той же час унеможливлює отримання переваг від сприятливої кон'юнктури ринку. Тому в практичній діяльності використовуються гнучкіші підходи до управління, що поєднують елементи обох стратегій і полягають у хеджуванні окремих активних, пасивних чи позабалансових позицій — мікрохеджуванні, на відміну від макрохеджування, яке створює імунітет для всього балансу. Згідно з останніми дослідженнями Комісії з торгівлі товарними ф'ючерсами переважна більшість ділерів, які працюють на строкових ринках, використовують їх як для спекулятивних цілей, так і для хеджування. При такому компромісному підході до управління ціновими ризиками проблема вибору оптимальної стратегії поведінки на ринку значно загострюється, оскільки діапазон коливань величини ризику досить широкий — від майже нульового до катастрофічного. Вибір стратегії управління залежить від багатьох чинників, і насамперед — від схильності до ризику, а успіх — від уміння передбачати майбутні зміни на ринку. За умов некерованої економічної та політичної ситуації, коли прогнозування стає неможливим по суті, краще по можливості уникати ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той рівень ризику, на який вони згодні піти з метою отримання прибутків, враховуючи, що успіх в досягненні поставленої мети значною мірою залежить від застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців проблема створення ефективних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати міжнародний досвід та пам'ятати, що процес становлення практики управління ризиками ще не завершений, а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, оскільки кожна компанія чи банк по-своєму унікальні, орієнтовані на власну ринкову нішу, можливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної конкретним учасником ринку, скоріше призведе до негативних наслідків. Але вже настав час усвідомити, що життєздатність кожного суб'єкта господарської діяльності значною мірою визначається досконалістю систем управління ризиками [6, c. 140-144].

Висновки

Проведений аналіз страхового ризику дозволяє сформулювати такі висновки:

• під страховим ризиком необхідно розуміти притаманну всім видам страхового правовідношення визначеного ступеня (обсягу) небезпеку - можливість настання страхового випадку;
• страховий ризик є обов'язковим елементом страхового правовідношення, оскільки ризик породжує потребу як об'єктивно необхідну й обумовлену матеріальним життям суспільства категорію, яка відображається в соціальному інтересі, здійснюється в об'єктивному праві та виступає об'єктивною основою виникнення суб'єктивного права;
• з метою адаптації законодавства України про страхування доцільно розширити та деталізувати існуючу в українському законодавстві класифікацію ризиків відповідно до прийнятих у праві ЄС стандартів у сфері страхування.

Управління ризиками може відбуватися за допомогою методів диверсифікації, страхування, скоординованого управління активами і пасивами (балансом), а також хеджування. Отже, використовуються три різні, але взаємопов'язані способи управління фінансовими ризиками. Перший пов'язаний з купівлею страховки. Другим способом є управління активами і пасивами. Останнім способом, який може бути використаний сам по собі або в поєднанні з двома попередніми, є хеджування.

Список використаної літератури

1. Білоусов Є. Класифікація господарських ризиків // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 3. - С. 13-14.
2. Грачов В. Класифікація ризиків та управління ними // Фінанси України. - 2002. - № 10. - C. 56-60
3. Євченко Ю. Страхування і його місце в управлінні ризиками в ринковій економіці // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1999. - № 3. - С. 139-149.
4. Кінащук Л. Види страхування та їх місце в управлінні ризиками // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 11. - С. 55-57
5. Примостка Л. Управління фінансовими ризиками // Економіка. Фінанси. Право. - 1999. - № 2. - C. 10-13
6. Ротова Т. Методичний інструментарій управління страховими ризиками // Фінанси України. - 2002. - № 3. - С. 140-144
7. Харко А. Ризики в управлінні фінансовою діяльністю // Фінанси України. - 2002. - № 7. - C. 79-84