Становлення і розвиток інституту територіального моря в міжнародному праві

1. Поява інституту територіального моря в міжнародному праві.

2. Міжнародно-правові доктрини та конференції з міжнародного морського права щодо статусу територіального моря.

3. Кодифікація інституту територіального моря в Женевських конвенціях з морського права.

Список використаної літератури.

1. Виникнення інституту територіального моря в міжнародному праві

Терміни «територіальне море» та «територіальні води» з'явилися в один історичний період із поняттям «вільне море» або «відкрите море». Поширення суверенітету прибережної держави на морську смугу, що прилягає до її берегів і отримала назву територіального моря, зумовлювалося трьома чинниками. По-перше, держава потребує можливості захищати свої берегові володіння з морського напрямку для забезпечення власної безпеки. По-друге, для захисту комерційних, фіскальних і політичних інтересів прибережна держава має здійснювати нагляд за всіма суднами, які входять у її територіальні води, виходять із них або стають на якір. По-третє, державі належить виключне право на експлуатацію морських ресурсів у межах територіального моря, що є необхідним для існування та добробуту населення її території.

Паралельно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що стосуються територіальних вод. Особливий режим цих вод обґрунтовувався потребами безпеки прибережної держави та її виключними правами на рибальство. Ще наприкінці XIV століття Л. Балд зазначав, що море, яке прилягає до території держави, перебуває під її юрисдикцією. У другій половині XVII століття англійський юрист А. Джентілі відносив до складу державної території не лише суходіл, а й прилегле море, називаючи його територіальними водами. Тоді ж розпочалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося вимірювати ширину територіальних вод дальністю польоту гарматного ядра або межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII століття італійський юрист М. Гальяні запропонував установити межу територіальних вод у 3 морські милі. Проте на практиці держави зазвичай встановлювали ширину територіального моря в діапазоні від 3 до 12 морських миль [15, c. 226-227].

Інститут територіального моря має тривалу та складну історію розвитку. Навіть наприкінці XIX і в першій половині XX століть тривали дискусії щодо правового статусу та юридичної природи територіального моря. Одні юристи-міжнародники стверджували, що прибережна держава має над територіальним морем права суверенітету, інші — що йдеться лише про право юрисдикції або обмеженого суверенітету, а треті — що прибережна держава не є ані власником, ані сувереном територіального моря, а володіє лише «пучком сервітутів» над ним.

Територіальне море визнається частиною території прибережної держави, на яку поширюється її суверенітет. Відповідно, на територіальному морі за загальним правилом діє юрисдикція держави берега.

Водночас територіальне море є невід'ємною частиною Світового океану, з яким пов'язані інтереси всього людства.

Розбіжності в доктрині щодо цього важливого питання відображалися й у практиці держав, особливо в судовій практиці.

Ще гостріші суперечки між державами точилися навколо ширини територіального моря. Протиборчі тенденції стосувалися питання, чи має прибережна держава право встановлювати ширину територіального моря лише в межах 3 морських миль, чи це право поширюється на ширший морський пояс, але не далі 12 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується територіальне море. Ці розбіжності тривали близько 100 років. Не вдалося примирити позиції держав і на Женевських конференціях з морського права 1958 і 1960 років, де зіткнулися дві точки зору: США, Англія та інші західні країни відстоювали 3-мильний ліміт, а СРСР, інші соціалістичні держави та багато країн, що розвиваються, — 12-мильний ліміт.

Професор Я. Броуілї (Англія), пояснюючи тогочасну ситуацію, слушно зауважив: «На передній план висувалися міркування національної політики, хоча вони певною мірою визначалися належністю відповідної держави до того чи іншого регіону або блоку. Соціалістичні держави та країни, що нещодавно досягли незалежності, висловлювали занепокоєння щодо використання військово-морських сил як політичного засобу, особливо з появою військових суден біля узбережжя тих чи інших держав». До цього варто додати, що позиція соціалістичних країн спиралася на міжнародно-правову практику, посилаючись на яку Комісія міжнародного права висловила відоме положення про неприпустимість розширення територіального моря за межі 12 морських миль.

Відомий теоретик міжнародного права Ж. Жидель у книзі «Міжнародне морське право» визначив територіальні води як частину водного простору, що розташована між внутрішніми водами з одного боку та відкритим морем — з іншого. Очевидно, у 30-х роках минулого століття, коли була написана ця книга, питання про розподіл морських просторів у доктрині вирішувалося досить просто: найближче до материка розташовані внутрішні води, далі — територіальні води, а за їхніми межами — відкрите море. Через кілька десятиліть ця схема все ще продовжує діяти, хоча між територіальними водами та відкритим морем існують й інші морські райони [9, c. 38-40].

Гаазька конференція з кодифікації міжнародного права в проекті документа «Про правовий режим територіального моря», що увійшов до Заключного акта від 12 квітня 1930 року, дала таке визначення територіальних вод: «Сухопутна територія держави оточена поясом морських вод, який у цій конвенції називається територіальними водами. Суверенітет у цих водах здійснюється з дотриманням умов, запропонованих цією конвенцією, та інших правил міжнародного права» (ст. 1).

Перша міжнародна конференція з морського права, що відбулася в Женеві в 1958 році, 29 квітня 1958 року прийняла Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону. Конвенція набула чинності 10 вересня 1964 року. Ст. 1 конвенції проголошує:

«1. Суверенітет держави поширюється за межі її сухопутної території та її внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до її берега і називається територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет здійснюється з дотриманням постанов цих статей та інших норм міжнародного права».

Поряд із визнанням суверенітету держави над її територіальним морем в останні десятиліття спостерігається тенденція до певного його обмеження. Це видно й із тексту ст. 1, де положення про здійснення суверенітету держави в її територіальних водах доповнюється вимогою дотримання постанов, передбачених конвенцією, та інших норм міжнародного права. Які саме норми маються на увазі?

Очевидно, що держави готові боротися за недоторканність свого повного суверенітету не лише щодо територіальних вод, але й значною мірою щодо повітряного простору над територіальним морем, морського дна та його надр. Це знайшло відображення в неофіційному зведеному тексті для переговорів Третьої Конференції ООН з морського права, ст. 2 якого зазначає:

«1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу — її архіпелажних вод, на прилеглий морський пояс, що називається територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, а також на його дно та надра».

Однак юристи вважають за необхідне зберегти існуюче обмеження суверенітету. Тому до ст. 2, п. 3 було включено таке положення: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї конвенції та інших норм міжнародного права» [10, c. 51-53].

Правовий режим територіального моря зазвичай порівнюють із режимом, установленим у внутрішніх водах, та з режимом відкритого моря.

Прибережна держава здійснює суверенітет над своїм територіальним морем, але не в такому повному обсязі, як над внутрішніми водами. Повновладдя прибережної держави тут піддається певним загальним обмеженням. Якщо прибережна держава має право заборонити захід іноземних суден у свої внутрішні води, то вона не може відмовити таким суднам у праві мирного проходу через своє територіальне море.

Різниця в правах прибережної держави у своєму територіальному морі та у відкритому морі випливає з відмінності правових режимів цих акваторій. Як зазначалося вище, у територіальному морі держави мають суверенітет. Територіальне море нерозривно пов'язане із сухопутними володіннями, воно жодним чином не становить частину відкритого моря, де всі держави користуються наявними там свободами на рівних підставах.

І визнання суверенітету прибережних держав у їхніх територіальних водах, і визнання ними права мирного проходу іноземних суден у цих водах формувалися в ході боротьби двох напрямів, одне з яких вважало територіальне море частиною державної території, а інше — частиною відкритого моря.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р., територіальне море — це прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що входить до складу території прибережної держави та перебуває під її суверенітетом з урахуванням загальноприйнятих норм міжнародного права. ІІІ Конференція ООН відіграла важливу роль у закріпленні 12-мильної межі ширини територіального моря. У ст. 3 Конвенції зазначено, що «кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, які відмірюються від вихідних ліній відповідно до цієї Конвенції».

На територіальне море, повітряний простір над ним, а також на його дно та надра поширюється суверенітет прибережної держави. Виходячи з цього, вона має право в територіальних водах на захист своєї безпеки; право встановлювати закони та правила щодо безпеки судноплавства й регулювання руху суден; захисту навігаційних засобів і обладнання; захисту кабелів і трубопроводів; збереження ресурсів моря; запобігання порушенню рибальських, митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил прибережної держави; збереження навколишнього середовища; правил, що стосуються морських наукових досліджень і гідрографічних зйомок. Своєю чергою, іноземні судна, поважаючи суверенітет прибережної держави в територіальних водах, зобов'язані дотримуватися законів і правил прибережної держави; не повинні порушувати мир, добрий порядок і безпеку прибережної держави.

Для прибережних держав територіальні води є важливим джерелом морських багатств, головним чином риби, що становить істотний продукт харчування для населення. Територіальні води також є шляхами судноплавства. Водночас вони слугують інтересам безпеки прибережних держав, будучи для них захисним поясом з боку моря. Отже, для прибережних держав територіальні води мають важливе господарсько-економічне та військово-оборонне значення.

Аналізуючи правовий режим територіального моря, варто пам'ятати, що межі територіального моря тієї чи іншої держави — це державні кордони, а не просто межі даної акваторії, що відокремлюють її від моря. Порушення таких меж рівнозначне порушенню державних кордонів [14, c. 164-167].

2. Міжнародно-правові доктрини та конференції з міжнародного морського права щодо статусу територіального моря

Щодо визначення правового статусу територіального моря учасникам I Конференції ООН з морського права вдалося ухвалити конструктивне рішення. Конвенція про територіальне море та прилеглу зону, розроблена ними в 1958 році, містить обґрунтовані положення, що відповідають інтересам прибережних держав, про те, що суверенітет держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до її берега і називається територіальним морем, а також на повітряний простір над ним, поверхню та надра його дна (ст. 1 і 2 Конвенції).

Конвенція, таким чином, розглядає територіальне море як складову частину державної території, що дає прибережній державі чіткі правові підстави для захисту її інтересів. Водночас Конвенція враховує зацікавленість інших держав у використанні просторів територіального моря, у межах яких розташовані морські шляхи, досить зручні для суден у навігаційному та комерційному відношенні. Тому в Конвенції визнається право мирного проходу іноземних суден через територіальне море за умови дотримання встановлених Конвенцією вимог, що гарантують повагу інтересів прибережної держави з боку іноземних суден, які перетинають її територіальне море (ст. 14-23 Конвенції).

Ухваливши зазначені положення, учасники Конвенції знайшли в принципі доцільне поєднання суперечливих інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, з іншого — міжнародного судноплавства. Це була одна із серйозних удач I Конференції ООН з морського права. Однак пізніше правильність такого рішення почала піддаватися сумніву з боку певної частини прибережних держав, що розвиваються, які воліли здійснювати свій суверенітет у територіальному морі без жодних обмежень. Поряд із відсутністю єдиної межі ширини територіального моря ця обставина дала про себе знати на III Конференції ООН з морського права, особливо на підготовчій і початковій стадіях її роботи.

Так було поставлене питання в ході підготовки до Конференції ООН з морського права та на самій Конференції у зв'язку з тим, що деякі прибережні країни, що розвиваються, негативно налаштовані загалом щодо чинного міжнародного морського права, зажадали відмови від територіального моря як від нібито застарілого поняття [13, c. 27-28].

Представник Танзанії, виступаючи 15 березня 1973 р. у Комітеті з мирного використання дна морів і океанів, заявив, що «концепція територіального моря нині є анахронізмом» і має бути замінена новим поняттям «національне море». Однак термін «національне море» викликав в учасників Конференції асоціацію з давньоримською концепцією «mare nostrum» («наше море») та стародавньою концепцією епохи феодалізму з її поділами морів і океанів «mare clausum» («закрите море»). Можливо, саме з цієї причини представник Танзанії не вніс надалі відповідної формальної пропозиції з цього питання. Але в нього знайшлися однодумці, які це зробили.

На заключній, шостій сесії Комітету ООН з морського дна 16 липня 1973 р. Мальта внесла повторну пропозицію, що відтворювала в основному її згадану вище пропозицію 1971 року щодо «національного морського простору». А трьома днями раніше, 13 липня 1973 р., надійшов документ, внесений делегаціями Панами, Перу та Еквадору. Частина I документа трьох країн називалася «Прилегле море». Назва ж «прилегле море» у зазначеному документі лише трохи маскувала поняття 200-мильного національного моря, що знайшло недвозначне відображення в ст. 1, 4 і 5 цього документа.

У ст. 1 зазначено: «1. Суверенітет прибережної держави та, отже, здійснення її юрисдикції поширюються на море, що примикає до її берега, у межах, що не перевищують відстані в 200 морських миль від відповідної вихідної лінії.

2. Цей суверенітет і юрисдикція поширюються також на повітряний простір над прилеглим морем, а також на його дно та надра».

У прилеглому морі, згідно зі ст. 4, «можуть вільно плавати судна під будь-яким прапором, без обмежень, крім обмежень у зв'язку з моральним зобов'язанням щодо мирного співіснування та відповідно до положень, установлених прибережною державою щодо дослідження, розвідки, збереження та розробки ресурсів, збереження морського середовища, наукових досліджень, розташування споруд і охорони навігації та судноплавства». На додаток до перерахованих обмежень, які самі по собі робили право суден «вільно плавати» примарним, ст. 5 вказувала на те, що «прибережна держава може встановити додаткові умови для проходу іноземних суден... з метою охорони національного миру, порядку та безпеки».

Ні пропозиція Мальти, ні пропозиція Панами, Перу та Бразилії, як, втім, й інші пропозиції, що надійшли в цей час, не обговорювалися в комітеті, оскільки він на останньому етапі своєї роботи зосередив зусилля на виробленні списку тем і питань з морського права, які варто рекомендувати для обговорення на майбутній III Конференції з морського права. Навіть складання та обговорення цього списку натрапляло на істотні труднощі, і лише в останній момент комітету вдалося його ухвалити [5, c. 72-74].

Затверджений список тем і питань не передбачав такого пункту, як «національне море». Але в ньому була тема «Характер та особливості територіального моря, включаючи питання про єдність і множинність його режимів». Вона давала можливість прихильникам концепції «національного моря» знову поставити її на обговорення вже на самій Конференції. До того ж ухвалення зазначеного списку не позбавляло учасників самої Конференції права порушувати й інші питання. Ініціативу щодо цього на Каракаській сесії III Конференції ООН з морського права взяв на себе делегат Мадагаскару. Виступаючи 11 липня 1974 р. на другому комітеті Конференції, він запропонував розділити всі морські простори «на національні та міжнародні морські зони». На його думку, «право визначати ширину національної морської зони повинне повністю ґрунтуватися на національній і дискреційній юрисдикції суверенної держави, і лише вона (тобто ця держава) має право встановлювати режим діяльності в рамках національної морської зони та визначати відповідну національну політику».

Зазначивши, що «національна морська зона повинна досягати межі 200 морських миль», делегат Мадагаскару рекомендував за цією межею створити міжнародну морську зону, у якій «прибережна держава відіграватиме особливу роль і буде зобов'язана стежити за певними видами діяльності, що здійснюються в цій зоні».

Пропозиція Мадагаскару була енергійно підтримана Уругваєм, Перу та Бразилією, на думку яких введення нових понять, таких як «національне море» та «міжнародне море», дозволило б привести норми морського права у відповідність із сучасністю. Під «сучасністю» вони, очевидно, розуміли свої односторонні закони, що поширили суверенітет цих країн на 200-мильні морські зони вздовж належних їм берегів.

Концепція «національного моря» або «національної морської зони» викликала в другому комітеті Конференції широку опозицію та критику як з боку розвинених, так і багатьох країн, що розвиваються. З нею не погодилися делегації Камеруну, Індії, Туреччини, Пакистану, Індонезії, Верхньої Вольти, Фінляндії, Нідерландів, Великобританії, ФРН, Ямайки, Тринідаду й Тобаго, Венесуели, Радянського Союзу, Польщі, ГДР та інших країн.

У зазначеній концепції ці держави побачили серйозну загрозу міжнародному судноплавству. Багато країн, що розвиваються, особливо ті з них, які прагнуть до створення та розвитку національного морського транспорту, також побачили в ній елементи, що суперечать їхнім інтересам у сфері розвитку міжнародних морських та економічних відносин і, отже, національної економіки.

Спочатку, однак, у Мадагаскару, Уругваю, Перу та Бразилії знайшлися союзники. Так, на тій же сесії Конференції 9 липня 1974 р. делегація Гайани внесла у вигляді проекту статей пропозицію, що передбачала поширення компетенції прибережної держави «на прилеглий район морського простору шириною до 200 морських миль». У межах цієї 200-мильної зони, що загалом повинна перебувати під юрисдикцією прибережної держави, Гайана пропонувала встановити морську зону шириною в 12 морських миль, що перебуває під «повним суверенітетом» прибережної держави. По суті схожою на гайанську пропозицію була пропозиція Іспанії, внесена 10 липня 1974 р. В іспанській пропозиції, щоправда, не вказувалася ширина смуги, на яку поширювався суверенітет прибережної держави в межах «морських зон, що підпадають під національний суверенітет або юрисдикцію», які поєднувалися терміном «компетенція».

Делегат Гайани, роз'яснюючи свою пропозицію, зазначив, що в ній термін «юрисдикція» охоплює поняття суверенітету, суверенних і преференційних прав і є терміном, що поєднує різні вживані вирази.

Як у гайанській, так і в іспанській пропозиціях були помилково об'єднані різні за значенням і характером юридичні поняття. Цілком очевидно, що «суверенітет держави» — єдине у своєму роді поняття, що означає поряд з незалежністю держави в міжнародних справах також її виняткове верховенство в межах своєї території та над нею — не може бути поглинений поняттями «юрисдикція» або «компетенція», що означають лише певну норму (або повноваження) чи суму правоповноважень (або повноважень), які мають цільове призначення й не обов'язково мають властивості суверенітету. Зрозуміло, що суверенітет не може бути й рівноцінним зазначеним поняттям. Тому обидві ці пропозиції зазнали критики не лише за відхід від традиційної концепції територіального моря, але й за юридичну плутанину, що міститься в них, плутанину елементарних понять.

Заперечуючи проти зазначених пропозицій, делегат Фінляндії сказав, що його делегація «не вважає, що суверенітет є найбільш широкою формою юрисдикції; навпаки, суверенітет включає, серед іншого, поняття юрисдикції». Він додав: «Фінляндія вважає, що застосування традиційних концепцій територіального моря та суверенітету залишається найбільш правильним визначенням змісту й характеру необмежених у принципі повноважень прибережної держави щодо даної морської зони. Коротше кажучи, позиція делегації Фінляндії щодо різних проектів статей, представлених комітету, визначатиметься точкою зору, відповідно до якої необхідно якомога менше змінювати текст Конвенції, схваленої в 1958 р.».

Покритикував пропозиції Гайани та Іспанії делегат Нідерландів, який сказав, що ці пропозиції породжують «більше проблем, ніж ті, які вони можуть вирішити». Він зазначив також, що в цьому випадку «використання слова "юрисдикція" може внести неясність у розуміння суверенітету прибережної держави над територіальним морем і юрисдикції прибережної держави над зонами, розташованими за межами територіального моря, оскільки деякі автори змішують концепції юрисдикції та суверенітету» [11, c. 59-62].

Ще більшим поєднанням найнесумісніших понять міжнародного права був внесений Грецією проект статей про «національні морські зони» шириною до 200 морських миль, що включають: а) внутрішні або архіпелажні води, б) територіальне море, в) прилеглу та економічну зони, у яких «прибережна держава здійснює свій національний суверенітет або юрисдикцію».

Це незвичайне змішування концепцій, юридичних понять і термінів лише підкреслило безпідставність спроб спростувати перевірений досвідом інститут територіального моря навіть в очах тих, хто співчував ідеї створення «нової системи морського права». «Документи, представлені Гайаною та Іспанією, — заявив делегат Тринідаду й Тобаго, — є похвальною спробою проаналізувати основні тенденції, що виявилися в ході дискусії. Однак делегація Тринідаду й Тобаго воліла б дотримуватися в цьому питанні класичної концепції територіального моря, і тому вона підтримує формулу, представлену Індією в документі A/Conf..62/C.2/2.4».

Виступаючи проти пропозицій, що передбачали створення «національних морських зон», делегат Верхньої Вольти слушно зауважив: «Поняття національної морської зони припускає, що прибережна держава здійснюватиме над цією зоною повний суверенітет, одним із наслідків якого стала б залежність доступу до моря країн, що не мають до нього виходу, через дискреційні повноваження прибережної держави».

На третій сесії Конференції ООН з морського права, що відбулася 28 липня — 29 серпня 1975 р. у Женеві, було ухвалено рішення про перехід Конференції до нового методу роботи — неофіційних переговорів, що проводяться на основі Неофіційного єдиного тексту для переговорів. До цього тексту як основу статей про територіальне море були включені положення Женевської конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року. До них були внесені іноді істотні, а іноді менш істотні зміни. Такі зміни були зроблені з урахуванням дискусії на Каракаській сесії Конференції та пропозицій, внесених там делегаціями соціалістичних країн (СРСР, Болгарія, ГДР і Польща), делегаціями Індонезії, Маврикія, Філіппін, Англії, Індії, Бангладеш, а також 24 державами, що перебувають у географічно несприятливому становищі та не мають виходу до моря. Що стосується правового статусу (юридичної природи) територіального моря, то статті Конвенції 1958 року, що визначили його, по суті не зазнали жодних змін і в такому вигляді увійшли до Неофіційного єдиного тексту для переговорів, а потім до всіх наступних ухвалених Конференцією проектів, включаючи офіційний проект конвенції 28 серпня 1981 р. і текст Конвенції, схвалений 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції 1982 року визначає: «1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу — її архіпелажних вод, на прилеглий морський пояс, що називається територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, а також на його дно та надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї конвенції та інших норм міжнародного права».

Стаття 2 Конвенції, таким чином, повністю відтворює ст. 1 і 2 Женевської конвенції про територіальне море та прилеглу зону з одним лише доповненням, що стосується держав-архіпелагів та архіпелажних вод — нового поняття, що не зачіпає ані статусу, ані правового режиму територіального моря.

Ще на Каракаській сесії Конференції Індонезія пропонувала включити до ст. 2 положення, що вказує на те, що «суверенітет прибережної держави поширюється на ресурси територіального моря». Ця пропозиція не знайшла, як ми бачимо, відображення ані в Конвенції 1982 року, ані в більш ранніх її редакціях. Загальновідомо, що суверенітет держави над сухопутною територією та над внутрішніми морськими водами вже містить у собі право цієї держави на ресурси зазначених районів. Так розуміється суверенітет держави й над територіальним морем. Тому таке доповнення було б зайвим, і воно могло б створити непотрібну проблему тлумачення [6, c. 119-121].

Таким чином, III Конференція ООН воліла, як видно з тексту Конвенції, зберегти традиційний статус територіального моря: суверенітет прибережної держави за умови поваги нею інших положень Конвенції, а також інших застосовних норм міжнародного права. Однак прихильники повного поширення суверенітету прибережної держави на прилеглу 200-мильну морську смугу намагалися досягти успіху в рамках обговорення питання про ширину територіального моря та множинність його режиму.

Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2), що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води та іменує їх територіальним морем. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має певні обмеження й відповідно до ст. 2 Конвенції здійснюється з дотриманням норм міжнародного права.

У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є:

- питання про розмір ширини територіального моря;

- правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря.

Питання про розмір ширини територіальних вод протягом тривалого часу становило дуже складну проблему, і лише у ст. 3 Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що «кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль».

Територіальні води мають 3 межі: внутрішню, зовнішню та бокову.

У питанні про правовий статус архіпелажних вод варто підкреслити, що архіпелажні води як правова категорія морських просторів є явищем у міжнародному морському праві порівняно новим, і воно вперше офіційно зафіксоване в частині IV Конвенції ООН з морського права 1982 р. Правовий статус архіпелажних вод, згідно зі ст. 49 Конвенції 1982 р., визначається поширенням на них суверенітету держави-архіпелагу, що певною мірою ідентичне правовому статусу внутрішніх морських вод.

Для позначення обсягу архіпелажних вод на підставі ст. 47 Конвенції 1982 р. держава-архіпелаг може проводити прямі архіпелажні вихідні лінії, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки найвіддаленіших островів і висихаючих рифів архіпелагу. При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Ширина територіального моря відлічується від архіпелажних ліній, що відмежовують архіпелажні води, в бік моря за вищеописаними правилами.

Від зовнішньої межі територіального моря в бік відкритого моря будь-яка прибережна держава може встановлювати прилеглі зони.

Відповідно до ст. 33 Конвенції 1982 р., прилегла зона встановлюється прибережною державою з метою здійснення свого контролю, необхідного для запобігання порушенням митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря, а також для покарання винних у цих порушеннях. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Згідно зі ст. 76 Конвенції 1982 р., «континентальний шельф прибережної держави включає морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі її територіального моря протягом усього природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, тоді як зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань».

Якщо зовнішня межа підводної околиці материка простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній відліку територіального моря, прибережна держава може встановити зовнішню межу свого континентального шельфу й на більшу відстань, але не далі, ніж на 350 морських миль від вихідних ліній відліку територіальних вод або не далі, ніж на 100 морських миль від 2500-метрової ізобати морських глибин.

Правовий статус континентального шельфу як певної правової категорії морських просторів визначається, крім права прибережної держави визначати відповідно до положень Конвенції ООН з морського права 1982 р. його просторовий обсяг, правом прибережної держави поширювати на нього свої суверенні права на розвідку та розробку природних ресурсів свого континентального шельфу.

У питанні про правовий статус виключної економічної зони необхідно мати на увазі, що це цілком нова та дуже своєрідна правова категорія морських просторів, яка не має аналогів у так званому класичному варіанті міжнародного морського права.

Ця категорія з'явилася в процесі роботи III Конференції ООН з морського права (1973-1982 рр.) і була закріплена в міжнародно-правовому порядку в частині V Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до ст. 55 Конвенції, «виключна економічна зона являє собою район, який знаходиться за межами територіального моря, але прилягає до нього і підпадає під встановлений у даній частині особливий правовий режим, відповідно до якого права та юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції».

Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря (ст. 57) [2, c. 177-187].

Відповідно до ст. 56 Конвенції 1982 р., прибережна держава у виключній економічній зоні має:

- суверенні права у сфері розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як у водах, що покривають морське дно, так і на морському дні та в його надрах;

- юрисдикцію щодо створення та використання штучних островів, установок і споруд;

- юрисдикцію щодо морських наукових досліджень;

- юрисдикцію щодо захисту та збереження морського середовища.

Іноземні держави у виключній економічній зоні будь-якої прибережної держави повинні враховувати та поважати ці права й водночас вільно користуватися всіма іншими правами і свободами, передбаченими в ст. 87 Конвенції, що визначають свободи відкритого моря.

До них належать:

- свобода судноплавства;

- свобода польотів у повітряному просторі;

- свобода прокладання кабелів і трубопроводів;

- інші правомірні з погляду міжнародного права свободи з використання моря (ст. 58 Конвенції).

Питання про правовий статус вод відкритого моря завжди було і залишається одним із найважливіших питань міжнародного права. З'явившись ще в античні часи, воно поступово розвивалося, зазнало багато різних трактувань, і навряд чи можна стверджувати, що до теперішнього часу вирішене остаточно, хоча й сформульоване досить вдало в частині VII Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 р., включає всі частини «моря, що не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу».

Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права — принципом свободи відкритого моря.

До змісту цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається:

- свобода судноплавства;

- свобода польотів над відкритим морем;

- свобода прокладати підводні кабелі та трубопроводи;

- свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди;

- свобода рибальства;

- свобода наукових досліджень.

Відкрите море відкрите для всіх держав — як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря, — і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря.

На підставі ст. 88 Конвенції, «відкрите море резервується для мирних цілей». Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету (ст. 89 Конвенції).

Питання про замкнуті або напівзамкнуті моря в загальному плані в міжнародному морському праві не нові. Але виділення їх у самостійну правову категорію морських просторів, закріплення цього виділення в конвенційному порядку та визначення їхнього правового статусу відбулося лише на III Конференції ООН з морського права.

У Конвенції 1982 р. цим питанням присвячена частина IX «Замкнуті або напівзамкнуті моря». Поняття «замкнуте або напівзамкнуте море» як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, «означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виключних економічних зон двох або більше прибережних держав».

Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва:

- координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку та експлуатацію;

- координують здійснення своїх прав і обов'язків щодо захисту та збереження морського середовища;

- координують політику проведення наукових досліджень;

- запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави [1, c. 156-159].

3. Кодифікація інституту територіального моря в Женевських конвенціях з морського права

Протягом багатьох років після завершення Гаазької конференції питання про міжнародний правопорядок на морях не обговорювалося.

Перша міжнародна конференція з морського права (Женева, 24 лютого — 27 квітня 1958 року). Учасникам Гаазької конференції не вдалося встановити фіксований ліміт ширини територіальних вод. Вивчення та аналіз цього питання з метою узгодження позицій держав продовжила вже після Другої світової війни Комісія міжнародного права ООН. Однак, незважаючи на докладені зусилля, це завдання так і не вдалося вирішити. Комісії довелося визнати, що практика міжнародних відносин не виробила єдиної точки зору щодо ширини територіального моря.

Члени Комісії міжнародного права, ймовірно, побоювалися розвитку тенденції розширення територіальних вод до 12 миль, поширення суверенних прав прибережних держав на континентальний шельф або встановлення зон «виняткових інтересів» на видобуток живих і мінеральних ресурсів моря тощо. Вони вважали також, що небезпека загрожує самому принципу свободи відкритого моря — принципу, що проіснував від часів Гроція до наших днів. Комісія дійшла висновку, що обговорення питання про ширину територіальних вод необхідно винести на представницький міжнародний форум.

На сесії Генеральної Асамблеї ООН 21 лютого 1957 року була прийнята резолюція про скликання міжнародної конференції «для розгляду проблем морського права, маючи на увазі не тільки юридичні питання, але також беручи до уваги їх економічні, технічні аспекти, а також значення для використання живих ресурсів».

Генеральна Асамблея ООН доручила Першому комітету, очолюваному Бейлі, провести підготовчу роботу.

Для загальної дискусії було відведено 31 засідання комітету, для розгляду організаційних питань — 5 засідань. Проект, складений комітетом, обговорювався на 40 засіданнях; проблема ширини територіальних вод — на 39 засіданнях.

У ході роботи комітету виявилося прагнення держав до встановлення ширини територіальних вод понад 3 милі, а також до розширення прилеглої зони. Ключовою проблемою, що викликала гостру дискусію, була проблема створення виключних рибальських зон. Висунуті пропозиції свідчать про те, що позиції держав досить різнилися.

США заявили, що ширина територіальних вод не повинна перевищувати 6 миль, становлячи разом із виключною рибальською зоною 12 миль. Однак проти проекту США було подано понад дві третини голосів.

Радянський Союз пропонував закріпити право кожної держави на встановлення ширини територіальних вод у межах від 3 до 12 миль, виходячи з історичних умов, географічного положення, їхнього значення для економіки та безпеки прибережної держави, а також з огляду на інтереси міжнародного судноплавства. Проти пропозиції СРСР голосували прихильники 3- і 6-мильної межі, і вона також не зібрала необхідної більшості голосів [7, c. 65-68].

25 квітня 1958 року учасникам Женевської конференції 1958 року, на якій були присутні представники 85 країн, усе-таки вдалося прийняти чотири конвенції. Це:

1. Конвенція про територіальне море та прилеглу зону, що набула чинності 10 вересня 1964 року.

У ній дане визначення територіальних вод, але встановити єдиний ліміт їхньої ширини знову не вдалося. Конвенцією визнаний інститут прилеглої зони, однак спроби сформулювати її визначення зазнали невдачі.

2. Конвенція про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря, що набула чинності 20 березня 1966 року.

3. Конвенція про континентальний шельф, що набула чинності 10 червня 1964 року.

4. Конвенція про відкрите море, що набула чинності 30 вересня 1962 року.

Крім зазначених чотирьох конвенцій, був погоджений також як додаток до них факультативний протокол про мирне вирішення спорів. Протокол набув чинності 30 вересня 1962 року, але за весь минулий період не отримав застосування в практиці держав.

Отже, можна констатувати, що Женевська конференція 1958 року, як і Гаазька конференція 1930 року, зазнала невдачі в питанні встановлення ліміту ширини територіальних вод, хоча деякі кроки в цьому напрямку були все-таки зроблені. Так, наприклад, у ст. 24, п. 2 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону вказується, що прилегла до територіального моря зона не може поширюватися за межі дванадцяти миль від вихідної лінії, від якої відмірюється ширина територіального моря. Важливо й те, що на Женевській конференції обговорення питання про прилеглу зону вилилося в дискусію про зони виключних прав на рибальство.

Розбіжність позицій учасників конференції пов'язана із протиріччями їхніх інтересів. Першорядне значення має та обставина, що імперіалістичні держави не змогли спрямовувати роботу конференції за своїм розсудом. Їхні позиції зустрічали все більший осуд з боку делегацій інших країн.

Друга міжнародна конференція з морського права (Женева, 17 березня — 26 квітня 1960 року). Рішення, прийняті Женевською конференцією, не задовольняли повною мірою її учасників. На їхню думку, бажані були подальші дискусії з питання про ширину територіальних вод і встановлення зон виключних прав рибальства. Конференція 1958 року запропонувала Генеральній Асамблеї ООН розглянути на її XIII сесії питання про скликання другої міжнародної конференції з морського права. 10 грудня 1958 року Генеральна Асамблея ухвалила скликати таку конференцію з метою, як сказано в її матеріалах, «подальшого розгляду проблеми ширини територіального моря та питання про межі рибальських зон».

Морські держави постаралися цього разу прозондувати позиції одна одної, і підготовка до конференції була проведена більш ґрунтовно. З 21 березня по 13 квітня 1960 року було проведено 28 її засідань, але думки учасників розходилися занадто глибоко, і конференція 1960 року своєю чергою зазнала невдачі.

Позиції її учасників в основному полягали в наступному: жодна держава не відстоювала 3-мильний ліміт ширини територіального моря; пропонувалася різна ширина в межах від 6 до 12 миль. За територіальним морем пропонувалося встановити прилеглу зону [8, c. 193-195].

Багато уваги було приділено проблемі виключної рибальської зони. Учасники конференції вважали, що її неможливо відокремити від питання про територіальне море, оскільки рибальська зона лежить безпосередньо за зовнішньою межею територіального моря.

Деякі держави прагнули досягти компромісного рішення, але проведені переговори не привели до яких-небудь позитивних результатів.

На противагу позиції США 10 держав Азії та Африки запропонували свій проект, що складався із трьох пунктів: Генеральна Асамблея ООН на своїй XX сесії розгляне питання про скликання міжнародної конференції протягом найближчих 5 років; чекаючи на це, держави повинні підтримувати статус-кво; одночасно держави, як і колись, мають право розширювати свої рибальські зони до 12 миль. Однак проект 10 держав не отримав необхідної більшості голосів.

США дійшли згоди з Канадою про спільне висування «нового» проекту, що відрізнявся від їхньої колишньої позиції лише деякими деталями. Відповідно до цього проекту ширина територіального моря повинна становити 6 миль; за цими межами може бути встановлена рибальська зона, що не перевищує 6 миль; у цій зоні право ведення промислу надається поряд із прибережними тим державам, чиї інтереси історично закріплені. У проекті прямо говорилося про те, що цим не зачіпаються положення, що стосуються рибальства, які містяться у двосторонніх і багатосторонніх угодах, «існуючих у цей час або здатних бути укладеними в майбутньому». Автори проекту були стурбовані насамперед гарантіями інтересів тих, хто зазвичай веде лов риби в прибережних районах інших держав. Пропозиції США та Канади були відхилені.

Надійшли проекти й від делегацій Ісландії, Бразилії, Куби, Уругваю та інших країн, але жоден із них не отримав потрібного числа голосів, тобто двох третин голосів учасників конференції.

За пропозицію Ефіопії, Гани та Ліберії, що передбачала, що розвинені держави повинні надавати технічне сприяння рибопромисловій діяльності держав, що розвиваються, було подано 68 голосів, жодного голосу не було подано проти, 20 делегацій від голосування утрималися.

Після Женевської конференції впродовж більш ніж 10 років подібного роду міжнародних форумів не скликалося, однак серйозним змінам піддавалася сама практика [3, c. 177-178].

Список використаної літератури

1. Анцелевич Г. О. Міжнародне право: підручник / Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук ; М-во економіки та з питань європейської інтеграції України, Українська академія зовнішньої торгівлі. - К. : Алерта : Пектораль, 2003. - 409 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: підручник для студентів вищих навч. закладів / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича ; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. - К. : Алерта, 2005. - 424 с.

3. Бирюков П.Н. Международное право, Москва: Юристъ, 1998

4. Калинкин Г.Ф. Режим морских пространств, Москва: Юридическая литература, 1981

5. Комарова Л.А. Современное международное морское право, Москва, 1985

6. Лазарев М. Теоретические вопросы современного международного морского права: громадсько-політична література / М. И. Лазарев, ; АН СССР, Ин-т государства и права. - М. : Наука, 1983. - 301 с.

7. Международное морское право, Москва: издательства Университета дружбы народов, 1988

8. Міжнародне право: навчальний посібник / М-во освіти і науки України ; За заг. ред. : М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 335 с.

9. Молодцов С.В. Международное морское право, Москва: Международные отношения, 1987

10. Молодцов С.В. Правовой режим морских вод / Степан Молодцов,. - М. : Междунар. отношения, 1982. - 231 с.

11. Нгуен Н. Международное морское право: закони і законодавчі акти / Нгуен Нгок Минь; Ред. Ю. Г. Барсегов, Пер. с вьет. Г. Г. Шинкарецкой. - М. : Прогресс, 1981. - 183 с.

12. Николаев А.Н. Проблема территориальных вод в международном праве, Москва, 1959

13. Николаев А.Н. Территориальное море, Москва: Международные отношения, 1969

14. Тимченко Л. Міжнародне право: Навчальний посібник для дистаційного нвчння / Леонід Тимченко ; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". - К. : Університет "Україна", 2007. - 223 с.

15. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное пособие / Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. - К. : Знання , 2005. - 414 с.