Вступ.

1. Сучасний стан ринку праці в Україні.

2. Тенденції розвитку ринку праці в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ринок праці є невід'ємною частиною загальної ринкової системи. Щоб зрозуміти його соціально-економічну природу, спершу варто розглянути економічне поняття «ринок». У класичній політичній економії склалося чотири основні підходи до його трактування.

Прихильники першого підходу розглядають ринок як територію, місце або сферу реалізації товарів. Другий підхід визначає ринок як сукупність продавців та покупців. Третій — як систему товарно-грошових відносин, спосіб узгодження дій учасників або форму взаємодії виробників. Четвертий підхід трактує ринок як механізм або технологію обміну та розподілу товарів.

Таким чином, узагальнюючи наведені визначення, можна сказати, що ринок — це система економічних відносин, що виникають з приводу купівлі-продажу товарів і характеризуються економічною самостійністю суб'єктів, свободою їх вибору та вільним ціноутворенням в умовах конкуренції.

Ринок праці формується як органічна складова ринкової системи. Остання охоплює ринки засобів виробництва, споживчих товарів, фінансів, послуг, технологій, інформації тощо.

Ці ринки мають різну вагу в економіці. Існує думка, що провідну роль відіграє ринок капіталів, оскільки він є грошовим виразом усіх ресурсів і визначає стан усіх товарних ринків.

1. Сучасний стан ринку праці в Україні

Ринок робочої сили є одним із ключових чинників суспільного виробництва. Саме тут формуються попит і пропозиція на працю, відбувається її розподіл та встановлюється ціна на різні види трудової діяльності. Оскільки робоча сила — це особливий товар, ринок праці має свою специфіку. Важливо розуміти, що на цьому ринку продається не сам працівник, а його здатність до праці. Взаємодія між продавцем і покупцем робочої сили відбувається на основі економічних та правових механізмів, що завершується укладенням угод.

З розвитком ринку праці змінюються характер і способи відтворення робочої сили. Його регулювання здійснюють держава та профспілки. Сучасний український ринок праці характеризується суперечностями між попитом і пропозицією, територіальними та галузевими дисбалансами у розміщенні трудових ресурсів, а також недосконалістю механізмів регулювання.

Проблеми забезпечення зайнятості сільського населення та функціонування ринку праці на селі досліджували такі науковці, як О.А. Бугуцький, В.К. Гаркавий, B.C. Дієсперов, М.І. Долішний, І.І. Лотоцький, М.Й. Малік, Л.О. Мармуль, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, І.Н. Топіха, М. Хорунжий, В.В. Юрчишин, К.І. Якуба та інші. Однак багато питань залишаються невирішеними. Досі не створено цілісного механізму забезпечення зайнятості сільського населення, бракує комплексного підходу до розв'язання цієї проблеми. Особливо це стосується аграрного ринку праці та розробки заходів для підвищення рівня зайнятості на селі. Саме ці питання є метою даної роботи.

За даними Державного комітету статистики України, протягом десяти років (з 1995 по 2005) чисельність працездатного населення, яке не було забезпечене робочими місцями, скоротилася в 1,33 раза. Аналіз динаміки безробіття за 2000–2005 роки показує, що кількість незайнятого населення поступово зменшувалася, що свідчить про певні позитивні зрушення (табл. 1).

Щодо тривалості пошуку роботи, то у 2000 році порівняно з 1995-м ситуація помітно погіршилася. Якщо у 1995 році понад половина (53,5%) безробітних знаходили роботу протягом півроку, то у 2000 році цей показник становив лише 26,5%, тобто скоротився вдвічі. Проте в наступні роки ситуація почала покращуватися: частка тих, хто працевлаштовувався за цей період, зросла з 26,9% у 2003 році до 29,0% у 2004-му та 41,0% у 2005 році. Це означає, що безробітні останнім часом швидше знаходять роботу, хоча показники все ще значно гірші, ніж у 1995 році.

Тенденція до скорочення безробіття продовжилася і в 2006 році, коли загальна чисельність безробітних зменшилася ще на 8,6%. Дані про регіональну динаміку за цей період наведені у таблиці 2.

Отже, зменшення кількості безробітних за аналізований період спостерігалося у більшості регіонів. Винятком стали Вінницька та Тернопільська області, де чисельність незайнятих осіб зросла на 9,1% та 0,7% відповідно. У Севастополі рівень безробіття залишився незмінним. Найбільше скорочення відбулося у Дніпропетровській (21,5%), Херсонській (17,5%), Луганській (16,1%), Донецькій (15,6%), Кіровоградській (12%) та Київській (11,9%) областях.

Найвища частка безробітних серед працездатного населення у 2005 році спостерігалася у Тернопільській (6,6%), Рівненській (5,8%), Чернівецькій (5,6%), Черкаській (5,5%), Кіровоградській та Херсонській (по 5,2%) і Житомирській (5,0%) областях. Ці показники були гіршими за середньоукраїнський у 1,9, 1,7, 1,6, 1,57, 1,5 та 1,4 раза відповідно. У 2006 році найвищі рівні безробіття знову зафіксовано у Тернопільській (6,6%), Рівненській (5,5%), Чернівецькій (5,2%) та Черкаській (5,1%) областях, тобто лідерами залишилися ті ж західні регіони.

Найкраща ситуація з безробіттям у досліджувані роки склалася у промислово розвинених Донецькій, Київській, Луганській, Одеській та Харківській областях. Позитивним є те, що майже в усіх регіонах частка безробітних скоротилася. В середньому по Україні рівень безробіття за цей період знизився на 0,3% і становив у 2006 році 3,2%. Для порівняння, частка незайнятих у Болгарії становить близько 12%, в Угорщині — 10%, у Польщі — 17%, у Румунії — 12%, у Словаччині — 16%.

Рівень безробіття серед сільського населення традиційно вищий, ніж у містах. Наприклад, у Миколаївській області у 2005 році цей показник становив 6,1%, тоді як в середньому по області — 3,7%. Таким чином, безробіття на селі перевищувало загальнообласний показник у 1,64 раза. Це відбувається попри те, що у 2004 році частка незайнятих селян була на 0,4% меншою, ніж у попередньому році.

Останніми роками у цьому регіоні спостерігається зменшення частки населення, зайнятого в аграрній сфері. Якщо у 2001 році цей показник становив 34,8%, то у 2004-му — 32,3%, а у 2005 році — 31,4%. З розвитком ринкових відносин на селі слід очікувати подальшого скорочення зайнятих у сільському господарстві та перерозподілу працівників в інші галузі.

Варто визнати, що ринок праці у більшості регіонів України перебуває у кризовому стані.

Основними причинами надлишку робочої сили є значні коливання у розмірах і спеціалізації підприємств, низька територіальна та професійна мобільність селян, недостатній рівень оплати праці та її престижності, а також погіршення соціально-економічних умов праці та відпочинку.

2. Тенденції розвитку ринку праці в Україні

Для ефективної роботи ринку праці необхідна розвинена інфраструктура, здатна застосовувати різні організаційні форми та методи забезпечення зайнятості й соціального захисту населення. До основних елементів цієї інфраструктури належать державна політика зайнятості, нормативно-правова база, державна служба зайнятості, центри профорієнтації та навчання, комерційні біржі праці, профспілки, спілки роботодавців та комп'ютерні мережі.

Регіональні центри зайнятості та управління сільського господарства мають орієнтуватися не лише на оперативне працевлаштування безробітних, а й на формування у них навичок, що підвищують їхню конкурентоспроможність та допомагають планувати кар'єру. Важливими напрямами вдосконалення їхньої роботи є: створення представництв районних центрів зайнятості при сільських радах; збільшення фінансування допомоги по безробіттю; впровадження єдиної технології обслуговування незайнятого населення.

Серед основних напрямів підвищення зайнятості сільського населення можна виділити: розвиток трудомістких галузей сільського господарства, переробних та інших промислових підприємств; збільшення зайнятості в особистих селянських господарствах; розвиток соціальної інфраструктури агроформувань. Розвиток трудомістких галузей (скотарство, садівництво, овочівництво, виноградарство) сприяє не лише збільшенню кількості зайнятих протягом року, а й зменшенню сезонності використання робочої сили. Водночас доцільно диверсифікувати зайнятість сільського населення через розвиток малого та середнього підприємництва у соціальній сфері, переробку аграрної сировини та стимулювання самозайнятості, зокрема агротуризму. Потребує вдосконалення й нормативно-правова база з питань праці та зайнятості на селі.

До заходів, що сприятимуть підвищенню зайнятості сільського населення, належать механізація та автоматизація виробництва, паспортизація робочих місць, дотримання тривалості робочого дня, впровадження прогресивних систем оплати праці. Для стимулювання підприємництва в аграрній сфері необхідно створити сприятливе правове середовище, оптимізувати системи оподаткування та кредитування, покращити інформаційне й науково-освітнє забезпечення.

Для збільшення зайнятості в особистих селянських господарствах доцільно створювати обслуговуючу інфраструктуру (насамперед на кооперативних засадах) та розвивати її зв'язки із сільськогосподарськими і переробними підприємствами. Насамперед необхідно розробити ефективні системи заготівлі та збуту продукції, забезпечити селян матеріально-технічними ресурсами, впроваджувати нові технології у присадибному землеробстві та тваринництві. Зайнятому населенню варто надавати консультації з питань ефективного використання землі та майна, формування громадських пасовищ, юридичних прав та обов'язків, оподаткування та фінансування.

Підвищенню зайнятості молоді на селі сприяють такі заходи: можливість проходження альтернативної служби в аграрних підприємствах; державна підтримка молодіжного фермерства та несільськогосподарського підприємництва (з виділенням земельних ділянок і пільгових кредитів); надання пільгових кредитів для придбання товарів тривалого користування та будівництва житла; створення навчально-методичних курсів для підготовки молоді до малого бізнесу; забезпечення молодих спеціалістів належною зарплатою та медичним обслуговуванням.

Зменшенню безробіття на селі сприяло б укладення угод у соціально-трудовій сфері з Німеччиною, Данією, Австрією, Бельгією, Грецією, де розвинене фермерство. Вигідні контракти за трудовими квотами можуть бути укладені з Великобританією, Францією, Швейцарією, Італією, Норвегією, Туреччиною, де українські працівники зможуть підвищити кваліфікацію або здобути нову професію. Українські селяни могли б працювати й у країнах Балтії, Росії, Білорусі, які мають розвинене аграрне виробництво.

Питання підготовки селян до виїзду за кордон та їхнього працевлаштування можуть вирішувати недержавні посередницькі організації, що діють на основі ліцензування під контролем державних органів з праці (відповідно до міжнародних конвенцій). Міністерство соціального захисту та праці України має проводити переговори з державами, в які можливе найбільше залучення робочої сили.

Важливим регулятором балансування попиту та пропозиції є розвиток системи професійної освіти і перепідготовки вивільнених працівників. Системи підготовки кадрів мають відповідати таким вимогам: враховувати реальні потреби економіки; бути гнучкими (забезпечувати оперативні зміни в навчанні відповідно до потреб регіону); мати адекватне фінансування (з боку держави та підприємств).

До заходів, що підвищують гнучкість і ефективність профосвіти, належать: розробка державних програм і стандартів навчання; створення систем тестування та сертифікації; фінансування приватних навчальних закладів та їх атестування; переведення державних профосвітніх структур на самофінансування та їх приватизація; фінансування підготовки кадрів на конкурсній основі за участю державних і приватних закладів.

Ефективним методом держрегулювання профосвіти є застосування знижених податкових ставок для підприємств, що інвестують у підготовку кадрів. До активних заходів регулювання ринку праці належить стимулювання малого та середнього підприємництва. Заслуговує на увагу досвід Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, де особам, які бажають розпочати власну справу, надається інформаційно-консультативна, технічна, фінансова та кредитна допомога.

Головними завданнями державного регулювання ринку праці є максимальне зниження безробіття та підтримання оптимального співвідношення між попитом і пропозицією. Однак держрегулювання не повинно призводити до неефективного функціонування підприємницьких структур. Воно має бути мінімально необхідним. Профспілки, як другий суб'єкт регулювання, мають основною функцією поліпшення умов зайнятості та підвищення заробітків своїх членів. Держава має сприяти створенню нових робочих місць, використовуючи кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування України на випадок безробіття.

Таким чином, проведений аналіз свідчить, що чисельність незайнятого населення та тривалість пошуку роботи останніми роками поступово скорочуються, тобто ситуація покращується, але все ще залишається гіршою, ніж у 1995 році. Рівень безробіття серед сільського населення є вищим, ніж серед міського.

Враховуючи значення служб зайнятості та інших складових ринку праці у зниженні безробіття, необхідно впроваджувати як вітчизняний, так і зарубіжний досвід, а також інші рекомендації, висвітлені у роботі. Комплексне застосування запропонованих заходів сприятиме поліпшенню розвитку ринку праці та зниженню рівня безробіття.

Висновки

За часів адміністративно-командної економіки ринок праці в Україні мав форму монопсонії, коли всім працівникам протистояв один покупець — держава, яка була єдиним власником засобів виробництва. Держава диктувала умови найму на державних підприємствах.

Сучасна ситуація змінилася: відбуваються приватизація та роздержавлення, що призводить до економічних, політичних, соціальних і моральних змін у сфері зайнятості, соціального захисту та розподілу доходів. З'явилися нові форми власності та господарювання: малі підприємства, спільні підприємства, кооперативи, фермерські господарства, різні види господарських товариств. Формується нова категорія ринку праці — олігополія, за якої обмеженій кількості роботодавців протистоїть велика кількість претендентів на робочі місця.

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. У соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються значні зрушення, що трансформують однорідну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожен сегмент зайнятого та незайнятого населення відрізняється соціальним статусом, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю. Посиленню сегментації сприяють структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм власності, спад виробництва та зниження життєвих стандартів. Наслідком цих процесів стало значне розшарування населення, загострення безробіття та зубожіння окремих соціальних верств.

Список використаної літератури

1. Іщенко Г. Стабільність на ринку праці //Урядовий кур'єр. - 2006. - № 11. - C. 19

2. Гуць М. Оцінка стану ринку праці в умовах реформування економіки України //Україна: аспекти праці. - 2005. - № 2. - C. 13-18

3. Корецька С. Державна політика на ринку праці //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 4.. - C. 291-296

4. Муравка П. П. Оцінка стану ринку праці як чинника економічного зростання регіону //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 167 - 172.

5. Петрова О. Методичні підходи щодо визначення стану регіональних ринків праці України //Україна: аспекти праці. - 2005. - № 1. - C. 9-16

6. Спасенко Ю. Ринок праці кваліфікованої робочої сили: стан та умови ефективного розвитку //Україна: аспекти праці. - 2007. - № 4. - C. 15-21 с.

7. Шебаніна О.В. Ринок праці та основні напрями його ефективного розвитку //Економіка АПК. - 2006. - № 6. - С.115-122