Сталінізм в Україні, характерні риси та особливості

Вступ

Актуальність обраної теми не викликає сумнівів. Сталін, який увійшов в історію як кривавий тиран, ідеолог і безпосередній організатор масштабного державного терору, що тривав два десятиліття, досі сприймається частиною суспільства як цілком прийнятна або навіть позитивна історична фігура. І це стосується не лише спотвореної моральної свідомості малоосвічених та соціально пригноблених верств. Про серйозність явища свідчить той факт, що Сталін і нині з'являється на політичній арені. У Росії його портрети можна побачити на багатотисячних партійних маршах. В Україні також є його прихильники, і не тільки серед ветеранів війни: комуністична та соціалістична партії, представлені у парламенті, проводять демонстрації з портретами Леніна і Сталіна під прапорами СРСР, чия історія нерозривно пов'язана з терором та репресивним свавіллям, породженим ленінсько-сталінською ідеологією більшовизму.

Масштаби, тривалість і жорстокість сталінського терору вражають уяву. Цей «нечуваний злочин», «безпрецедентне в історії масове убивство» видається «кошмарним дійством, незбагненним для нормального людського розуму». Однак, як слушно зауважує Г. Костюк, «за кожною найбезглуздішою провокацією НКВС завжди криється якась внутрішня логіка і політичний сенс». Виявити цю логіку — першочергове завдання науки та необхідна умова для подолання світоглядної спадщини комуністичного тоталітаризму.

1. Сталін і сталінізм. Основні риси сталінізму

У 1927 році Сталін здобув перемогу в запеклій боротьбі за владу, що розгорілася між партійними лідерами після смерті Леніна. Сталін (справжнє прізвище — Джугашвілі) народився 1879 року в бідній грузинській родині і в молодості приєднався до більшовиків. До революції він займав досить скромне місце в партійній ієрархії. Будучи одним із небагатьох неросіян у партії, він змушений був займатися теоретичними питаннями національної політики — справою, яка вважалася другорядною. Згодом цей досвід став йому у пригоді (чого не скажеш про народи імперії). Людина без особливих талантів (багато сучасників згадували його як «сіру пляму»), Сталін не володів видатними ораторськими та літературними здібностями, якими відзначалися провідні більшовики. Поступово він зосередився на організаційній роботі, а на посаді генерального секретаря отримав контроль над прийомом нових членів у партію та їхнім кар'єрним зростанням. Контроль над партійним апаратом і неймовірна хитрість дозволили йому усунути конкурентів і стати абсолютним лідером — вождем в оточенні підлабузників.

У міру того як Сталін підкоряв партію своїй тиранічній волі, партія, своєю чергою, поширювала свій контроль на всі сфери суспільного життя. Відкрита критика Сталіна (не кажучи вже про опір) стала неможливою, оскільки могутнє Чека систематично тероризувало та знищувало реальну й потенційну опозицію. Деякі дослідники визначають це поєднання особистої диктатури з монолітною організацією як тоталітаризм, інші — просто як сталінізм. Радянські науковці трактували це як необхідний етап будівництва соціалізму і довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, залізну волю та прагматизм. Критики ж незмінно наголошували на його жорстокості, повній байдужості до людських страждань і параноїдальній підозрілості, що змушувала його всюди вбачати ворогів і змови. Як зазначав Ніколас Рязанов, навіть якщо Сталін (подібно до Івана Грозного, яким він захоплювався) і був божевільним, у цьому божевіллі простежувалася певна методика та послідовність.

Сталін, можливо, більше за інших комуністів, зневажав селянство, вважаючи його безнадійно консервативним класом і головною перешкодою для революційних перетворень. За словами його наступника Микити Хрущова, «селяни були для Сталіна покидьками». Будучи неросіянином, Сталін використовував російський шовінізм як інструмент зміцнення Радянської імперії. Тому українці — переважно сільська нація зі зростаючим націоналізмом — опинилися під особливою загрозою сталінських планів.

У період інтенсивного розвитку сталінської економіки чітко простежувалося прагнення ігнорувати товарно-грошові відносини або пристосовувати їх до безринкової системи. Для сталінізму характерні схильність до деформованих методів господарювання, що базуються на адміністративному примусі, дегуманізація економічних відносин, орієнтація виробництва не на задоволення потреб людей, а на інтереси абстрактної соціалістичної держави. В управлінні економікою — це абсолютний диктат адміністративно-командної системи, відомчий підхід до вирішення економічних і соціальних проблем, повне панування бюрократії, сліпа віра в те, що держава може формувати та керувати економічними законами. При цьому спостерігається нехтування реальними економічними законами та визначальний вплив ідеологічних догм на економічну політику. Основний комплекс економічних засад сталінізму сформувався ще за часів воєнного комунізму та громадянської війни. Варіант економіки, заснований на суспільній власності та вимушений обставинами 1918—1920 років, був штучно відтворений в абсолютно інших умовах, коли в ньому вже не було потреби. Оскільки він суперечив природному економічному розвитку, то неминуче супроводжувався небаченим насильством над мільйонами виробників та знищенням значної їх частини.

У соціальній сфері сталінізм характеризується низьким рівнем життя населення, орієнтацією на мінімальні соціальні потреби та широким впровадженням зрівняльних принципів. При цьому відбувається значна деформація соціальної структури суспільства. Деклароване створення «нового» класу — колгоспного селянства — насправді призводить до декласування селянства, його «розселянювання». Гасла про авангардну роль пролетаріату залишаються лише гаслами, насправді ж робітничий клас позбавлений права на управління країною та виробництвом, перетворюючись на «державні трудові ресурси».

Інтелігенція за часів сталінізму зведена до рівня «прошарку» між робітниками і селянами. Здебільшого вона втрачає свої історичні соціально-психологічні риси та перетворюється на конгломерат державних службовців, хоча найкраща її частина зберігає здатність до відтворення загальногуманістичних і прогресивних традицій.

Надзвичайно важливу роль у сталінському суспільстві відіграє ідеологія. Вона не лише домінує над усіма іншими формами суспільної свідомості, а й виконує директивні функції щодо базисних елементів суспільства. Аналізуючи сталінізм як ідеологію, можна побачити, що він постає у вигляді вихолощеного, примітивізованого та догматизованого марксизму. Продовжуючи цю логіку, доходимо висновку: сталінізм — це тупиковий варіант адаптованого марксизму, а не його природне продовження. Ідеологія сталінізму надзвичайно політизована, а політика повністю заідеологізована, що породжує нетерпимість не лише до будь-якої іншої ідеології, а й до будь-яких «ухилів» від власних догматів.

Ключова риса ідеології сталінізму — абсолютизація класового підходу до всіх явищ суспільного життя. Це дозволяє маніпулювати масами, спекулювати на їхньому прагненні до соціальної справедливості та є зручним інструментом для пояснення всіх складнощів будівництва нового суспільства. Сталін використав класовий підхід для встановлення своєї одноосібної влади. Він вихолошував ідеологію та культуру, підміняв систему загальнолюдських цінностей у свідомості мільйонів людей сурогатом класових цінностей.

В ідеологічній сфері чітко простежується тенденція до міфологізації суспільної свідомості. Формується система ідеологічних міфів (від «Сталін — це Ленін сьогодні» до міфів про «ворогів народу»), які активно впливають на повсякденне життя. Створюється система міфотворчості, спрямована на вигадування легенд про діяння «пантеону богів» на чолі зі Сталіним. Голова пантеону обожнюється, виникає його культ у відверто потворних і принизливих для народу формах. В ідеології триває, з одного боку, «вимивання» раціональних елементів, а з іншого — розвиток і зміцнення ірраціонального. Ідеологія стає, по суті, релігією, адже стрижнем системи ідеологічних догматів є віра, що практично не відрізняється від релігійної. Однак тут є суттєва відмінність: релігійна свідомість базується на вірі в потойбічні сили, а ідеологія сталінізму — на вірі в надзвичайні якості земного бога — Сталіна. Від мільйонів людей вимагається беззастережно (якщо не сказати — сліпо) вірити в «світле майбутнє», в комунізм тощо, причому ця віра повинна ґрунтуватися не на суспільній практиці (що було б ближче до класичного марксизму), а на абстрактних теоретичних міркуваннях, обіцянках, деклараціях.

У галузі культури відбуваються її загальна уніфікація та цілковита ідеологізація. Загальноосвітній рівень народу в 20—50-ті роки зростав не завдяки, а всупереч сталінізмові, який надавав розвиткові культури екстенсивних форм, усіляко стримував цей розвиток, перетворював культуру на придаток адміністративно-бюрократичної системи. Налагоджується система «керування» культурою, аналогічна системі управління економікою. Утворюються офіціозні «творчі спілки», пристосовані до потреб системи й націлені на тотальний контроль над культурними процесами. Держава повсякчас і повсюдно втручається в справи і творчість діячів культури, визначає їм «соціальні замовлення», безцеремонно «повчає», «наставляє», стежить за кожним кроком. Усе це відбувається одночасно з фізичними і моральними репресіями щодо інтелігенції, винищенням культурного генофонду як окремих республік, так і всієї країни.

Такими є основні риси сталінізму як цілісної суспільно-політичної системи. Наш стислий начерк, зрозуміло, далеко не вичерпує всіх аспектів генезису, зміцнення й наслідків існування цього монстра. Проблема настійно потребує дальшого вивчення, адже сталіністські традиції ще й досьогодні часто-густо виявляють себе в нашому суспільному житті. А найголовніше — всі наші сучасні лиха випливають зі «спадку», залишеного нам «великим вождем». Його величезна помилка і свідомий злочин — це переконання в тому, що можна безкарно нехтувати невблаганними об'єктивними законами суспільного розвитку (інакше кажучи — безкарно йти проти природних законів), ламати людську натуру.

Історія довела безглуздість таких уявлень, а досягнутий нині рівень суспільної свідомості допомагає нарешті остаточно позбутися їх. Розпочатий останніми роками демонтаж сталінізму — потреба часу, тому він набагато глибший та серйозніший порівняно з тим, який було розгорнуто після XX з'їзду КПРС. Однак цей процес ще далекий від свого завершення. І дуже велике значення для його прискорення має, ще раз наголосимо, ґрунтовне й комплексне наукове дослідження сутнісних ознак і конкретно-історичних форм сталінізму (в тому числі й у специфічних умовах кожної республіки).

2. Сутність сталінського терору

Терор творився двома «логіками» — соціальною і національною: логікою становлення нового панівного класу «партійних вельмож» і логікою нової — більшовицької — Російської імперії. Для компартійної бюрократії, яка дедалі повніше утверджувала своє неподільне панування над суспільством, політичні репресії проти опонентів вождя та його кліки у кінцевому підсумку мали «сенс», як і терор проти «націоналів» — для російських шовіністів-великодержавників. Політичне вільнодумство — навіть у рамках однієї партійної ідеології — творить у суспільстві раціоналістичну атмосферу, демістифікує державну владу, а це загрожує її монополії на суспільство. Монополії, запрограмованої самою ідеологією більшовизму, що переміг у країні. У цьому вся суть явища, першопричина і рушійна сила велетенського кривавого терору — у тих суспільних нормах, що запанували спочатку в сфері політичного ладу, а потім і в головах людей. Тяжіючи над ними й до сьогодні. І скільки б нинішні комуністи-соціалісти не очищували радянський соціалізм від «помилок» Сталіна (а є й такі, що не визнають тих «помилок»), вони не перестануть бути сталіністами, отже, і морально відповідальними за сталінські репресії, поки не відмовляться від тих норм суспільного життя, які витворювали сприятливі для терору умови — соціально-економічні, політичні, ідеологічні і, врешті, психологічні.

Та річ у тому, що сталінські «норми» (сталінська модель суспільного життя) починалися не зі Сталіна, хоч і є серйозна наукова логіка в тому, щоб, слідом за автором, вважати, що «повна узурпація всієї державної влади» Сталіним була «державним переворотом по суті». Але — переворотом щодо чого? Стосовно якої держави? Ленінської? Двадцятих років? Порівняння зі «старими, все ж таки значною мірою ліберальними принципами у внутрішньопартійних відносинах» комуністів схоплює тільки зовнішній, поверхневий шар політичної дійсності і стосується не так принципів, як самого лише стилю партійного життя. Стилю не органічно-більшовицького, а принесеного більшовиками з іншої, не їхньої, епохи, в якій вони мали право і можливість дискутувати з владою чи навіть займатися опозиційною політичною діяльністю. З погляду більшовицької ідеології (принципів!) це були «пережитки минулого» і їх належало викорінити. Що Сталін і робив, спочатку затикаючи рота своїм політичним опонентам і супротивникам ідеологічною паклею, а потім і фізично знищуючи їх. Можливо, інший комуністичний вождь чинив би це не так жорстоко і в менших масштабах, але суть справи у тому, що кожний неодмінно став би перед дилемою: або бути меншим чи більшим Сталіним (убивцею, диктатором, творцем постійних політичних репресій), або відмовитися від ідеології партії, тобто перестати бути комуністом.

Погляд на сталінський терор з позиції демократичного соціалізму (ідея такого соціалізму в науці належно не розроблена, суспільною практикою не конкретизована), крізь призму становлення авторитарного, а потім і диктаторсько-терористичного режиму Сталіна, його централістично-імперської політики — кут зору правильний, але недостатній. Даючи справедливу морально-політичну оцінку фактам і процесам, він не пояснює основного, визначального: чому саме таким шляхом пішла історія, на якому ідейному та історичному ґрунті виростала суспільна система ідеологічної нетерпимості, політичних репресій і фізичного терору? Сталінізм — наслідок.

Ідейно-політичне підґрунтя і джерело сталінського терору більш ніж виразні й «переконливі», їх видно на всіх рівнях — ідеї, політичного гасла і політичної практики: класова боротьба — диктатура пролетаріату — керівна роль комуністичної партії і, як наслідок, відсутність демократії і в партії, і в суспільстві загалом. Диктатура пролетаріату породжує диктатуру партії, з диктатури партії неминуче виростає диктатура партійного вождя.

Говорячи про сталінський терор в Україні, Григорій Костюк раз у раз звертається до поняття «війна»: війна більшовицької держави з народом, «потайна, а іноді й відкрита війна народу проти режиму» («починаючи з кінця 1929-го до початку 1932 року, — констатує історик, вся Україна була охоплена хвилею протесту, бунтів і повстань» — проти колективізації сільського господарства). Це — публіцистичне означення подій, проте, гадаю, їхня історична суть полягає якраз у тому, що це й була війна — у прямому значенні слова, загарбницька війна Росії проти України, війна, яка почалася з віроломного нападу російської червоної армії на Українську Народну Республіку в січні 1918 р., а далі, протягом десятиліть, тривала як процес формування і самоутвердження російської окупаційної влади на завойованій українській території. Україна, зазнавши поразки в російсько-українській війні 1918—1920 рр., чинила опір цьому процесові.

3. Сталінський терор у 20-30 рр. на Україні

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937—1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП(б)У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві». У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування — єдина база потенційної опозиції. До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 11, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Висновки

Радянська епоха в історії України, у т.ч. й період масового терору 30-х років, буде незрозумілою, якщо не врахуємо, що вона ґрунтувалася не тільки на політичному диктаті з імперського центру. Росія постійно вливала в українське суспільство свої власні політичні кадри, причому тисячами. Вони й становили кістяк окупаційної адміністрації в Україні, передусім, звичайно, в репресивних органах влади. Цей — етнічний — аспект політичної дійсності в радянській Україні, політики державного терору також потребує ґрунтовних наукових досліджень, збору та аналізу статистичного матеріалу. Ідеться, зрештою, про фундаментальну проблему української історії — про неповноту, незавершеність соціальної структури українського етносу, зумовлену підневільним становищем народу протягом тривалого часу. Поки такої завершеності немає, поки етнос не опанує всі сфери суспільства, він не може бути повноцінним суб'єктом історії.

Українська історія покрита пеленою таємничості: так сприймається (гадаю, це глобальна аура України, у відчуваннях українців також) разюча невідповідність між зовнішніми вимірами нації (територія, кількість населення, центр Європи, давність і тривалість державницьких традицій та змагань тощо) і її внутрішнім станом та політичним становищем. Вражає, зокрема, кволість, повільність національного відродження українців в умовах державної незалежності України, здобутої п'ять років тому. Пригнічує теперішня слабкість політичного українства.

Двадцяте століття, увиразнивши проблему до меж грандіозної трагедії, національної катастрофи, допомагає розгадати таємницю. Виявляється, комуністичний, точніше — комуністично-імперський терор проти українців означав фізичне винищення всіх політичних, соціальних (розгром кооперативного руху), культурних, наукових і церковних середовищ українства, які в 20—30-х роках були носіями української самосвідомості і національної державності. Це був справжній геноцид. Він перервав природний процес історичного буття українського народу, завдав нації глибокої психічної травми, від якої українці не звільнилися ще й досі.

Отже, у політичному відношенні сталінізм — синонім тоталітаризму і диктатури. «Держава робітників і селян» насправді чужа для них сила, оскільки вона заснована не на демократії, а на тотальній диктатурі багатоликої бюрократії. Інтереси держави завжди мають пріоритет над інтересами особи. Суспільні організації — лише формально суспільні, а на ділі вмонтовані в адміністративно-бюрократичну систему, відображають її інтереси. Сталінізм — це величезна концентрація влади в руках невеликої групи людей, при цьому розподіл влади між ними здійснюється за принципами ієрархії. Ця влада здійснюється через надзвичайно розгалужений бюрократичний апарат. Для утримання влади вже над цим апаратом використовуються регулярні перестановки його керівних ланок, чистки й репресії.

Істотною ознакою сталінізму є значний, точніше, надмірний зріст і вплив репресивних органів у суспільстві, визнання репресій необхідним елементом його життя, використання насильства для придушення всього волелюбного, створення своєрідної підсистеми залякування.

Список використаної літератури

1. Даниленко В. Сталінізм на Україні, 20-30-ті рр./ В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. -К.: Либідь: Вид-во Канад. ін-ту укр. студій, 1991. -340 с.
2. Дзюба І. Пастка.Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна/ Іван Дзюба. -К.: Криниця, 2003. -141 с
3. Касьянов Г. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті рр.)/ Георгій Касьянов, Віктор Даниленко. -К.: Наук. думка, 1991. -95 с.
4. Корольов Г. Сталінізм: історіософський погляд // Історія в школі. -2004. -№ 5-6. - С. 61-63
5. Костюк Г. Сталінізм в Україні : (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасників/ Григорій Олександрович Костюк. Пер. та упоряд. Р.Харчук; Авт. передм. Ю.Бадзьо. -К.: Вид-во "Смолоскип", 1995. -508 с.
6. Крылов В. Феномен сталинизма // Библиография. -2003. -№ 2. - С. 82-98
7. Кульчицький С. Україна між двома війнами : (1921-1939 рр.)/ Станіслав Владиславович Кульчицький. -К.: Альтернативи, 1999. -335 с.