Способи філософствування

1. Філософія як світоглядне знання. «Софійний» та «епістемний» способи філософствування. Діалектика та метафізика

Філософія нерозривно пов'язана зі світоглядом. Проте саме поняття «світогляд» не має однозначного тлумачення. У сучасній філософській літературі можна зустріти різні його визначення: від форми суспільної свідомості та самоусвідомлення особистості до системи поглядів на світ і місце в ньому людини, принципів її діяльності чи способу духовно-практичного освоєння дійсності.

Усі ці підходи мають рацію, адже поняття «світогляд» є багатогранним і відображає складні процеси духовного та практичного життя людини. Найбільш універсальним видається визначення світогляду як форми суспільної свідомості та способу духовно-практичного освоєння світу.

У цьому контексті філософія і світогляд перебувають в органічній єдності. Філософія є специфічним світоглядом, системою найзагальніших поглядів на світ, природу, суспільство, людину та пізнання. Вона теоретично обґрунтовує свої положення, принципи соціально-політичної, наукової, моральної та естетичної діяльності, освоюючи світ як духовно, так і практично.

Спільність філософії та світогляду полягає в тому, що вони є формами суспільної свідомості, мають спільний предмет осмислення (відношення «людина – світ»), дають цілісне уявлення про світ і людину, а також виконують спільні функції, зокрема виховну.

Однак між ними є й суттєві відмінності:

1. Поняття «світогляд» є ширшим за обсягом, оскільки включає різноманітні погляди людини: філософські, релігійні, етичні, естетичні тощо.
2. Для характеристики світогляду використовуються поняття «світовідчуття», «світосприйняття», «світорозуміння», тоді як для філософії ключовим є саме «світорозуміння».
3. Структура філософії включає онтологію, гносеологію, логіку, діалектику, антропологію, а структура світогляду – досвід, знання, віру, ціннісні орієнтації, переконання.
4. Філософія є формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою, тоді як світогляд може ґрунтуватися на ненаукових засадах.
5. Філософія має логіко-гносеологічну функцію, якої позбавлений світогляд [2, c. 16-18].

Гегель започаткував традицію виокремлення двох найзагальніших методів філософствування – діалектики та метафізики. У радянській філософії ця традиція набула офіційного статусу в межах діалектичного та історичного матеріалізму.

Якщо термін «діалектичний спосіб філософствування» є прийнятним, то «метафізичний спосіб» видається невдалим, оскільки з часів Аристотеля метафізика є синонімом філософії взагалі. І. В. Бичко запропонував вдалішу кваліфікацію: софійний (від грец. σοφία – мудрість) та епістемний (від грец. ἐπιστήμη – знання, наука) способи. Софійний (сократо-платонівський) спосіб виражає відкритість людини світові можливостей, орієнтує на діалог із реальністю, реалізується в діалектичному методі, плюралізмі та творчому розмаїтті думки. Епістемний (аристотелівський) спосіб тлумачить філософію як науку про суще, реалізується в догматизмі, зводить діалог до монологу. Обидва способи виконують важливі функції: діалектика активізується при пошуку нових ідей, а догматизм – при систематизації та впорядкуванні знання.

Існує також етноментальна складова обох способів філософствування. Українські дослідники виокремлюють національну самосвідомість і ментальність як важливі характеристики філософствування та мислення загалом.

Альтернативність підходів до осмислення буття проявляється і в розумінні розвитку, методів пізнання. Йдеться про діалектику та метафізику як альтернативні філософські концепції.

Поняття «діалектика» в історико-філософському аспекті має кілька значень: 1) мистецтво суперечки в античній філософії; 2) стиль мислення, що характеризується гнучкістю; 3) теорія розвитку «абсолютної ідеї» (у Гегеля); 4) вчення про зв'язки в об'єктивному світі; 5) теорія розвитку матеріального світу (у Маркса); 6) наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) логіка, логічне вчення про закони і форми відображення розвитку об'єктивного світу в мисленні; 8) теорія пізнання, що враховує складність і суперечливість пізнавального процесу; 9) загальний метод наукового пізнання та творчості [7, c. 28-30].

Термін «метафізика» також багатозначний: 1) «мета» (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан; 2) у сучасній науці – для позначення складних систем (метатеорія, метаматематика); 3) дослівно – «після фізики»; термін уперше застосував Андронік Родоський для класифікації спадщини Аристотеля. В історико-філософському аспекті метафізика означає: вчення про надчуттєві принципи буття; синонім філософії; щось абстрактне, малозрозуміле; науку про світоглядні питання, що не піддаються експериментальному осягненню; концепцію розвитку, альтернативну діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін запровадив Гегель [5, c. 39-40].

2. Особливості східної парадигми філософствування. Основні філософські напрями і школи Давньої Індії та Давнього Китаю

Спільність походження не виключає своєрідності шляхів формування філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Китаю має особливості, зумовлені специфікою суспільного розвитку: чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень. Це зумовило перевагу релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Староіндійська філософія розвивалася в школах – «дашанах». Існували дашани астиків (ортодоксальні, що визнавали авторитет Вед) та нестиків (неортодоксальні). До астиків належали веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса. До нестиків – чарваки, буддизм, джайнізм. Брахманізм, один із найдавніших ідеалістичних учень, вважав, що світ складається з незмінного духу «брахмана». Тіло – зовнішня оболонка душі (атмана), яка підкоряється закону карми – переселяється після смерті в інше тіло залежно від діянь у минулому житті. Потік перевтілень (сансара) триває нескінченно, але якщо людина звільняється від життєвих турбот, її душа реалізує тотожність із Брахманом.

Буддизм, виникнувши як опозиція кастовому ладу, проповідував рівність усіх людей у «стражданнях» і праві на спасіння. Засновник – Сіддхартха із роду Гаутами (Шак'я-Муні), який прозрів і пізнав чотири істини: 1) життя – це страждання; 2) страждання має причину; 3) корінь страждання – жадоба до життя; 4) існує вісім шляхів виходу зі страждання. Світ, з точки зору буддизму, – єдиний потік матеріальних і духовних елементів – «дхарм». Смерть – розпад комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація, що визначається кармою. Ідеал – досягнення нірвани – повного припинення перероджень і позбавлення страждань. Буддизм уперше чітко виразив ідею розвитку людини та її вдосконалення. Філософський зміст буддизму включав вчення про природу речей і шляхи її пізнання. Дхарми – «носії своєї ознаки» – частинки, що проникають у всі явища психічного і матеріального світів, перебувають у русі, спалахуючи і згасаючи. Буття поділяється на виявлене (сансара) і невиявлене (нірвана). До звільнення веде восьмичленний шлях морального вдосконалення. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів [4, c. 68-69].

Розвиток філософії у Стародавньому Китаї відбувався аналогічним шляхом. Зміна общинних відносин, поява грошей, розвиток астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом стало конфуціанство – вчення Конфуція (551-479 рр. до н. е.). Воно являло собою етико-політичне вчення, центральне місце в якому посідали питання природи людини, етики, моралі, сім'ї та управління державою. Характерна риса – антропоцентризм. Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини – «благородного мужа», який виховує в собі високі моральні якості. Фундаментальне поняття – «жень» (гуманність), що визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших. Правителі повинні бути мудрими та піклуватися про підлеглих. Особливе місце займає концепція «сяо» – синовньої поваги до батьків. Велику увагу приділено «юе» (музиці) та «лі» (етикету). Важлива концепція «чжен мін» – «виправлення імен», приведення речей у відповідність із їх назвами. Життя і смерть визначаються долею, багатство і знатність залежать від неба – прабатька світу і найвищої духовної сили.

Матеріалістичним напрямом у Китаї був даосизм, засновником якого вважається Лао-цзи (VI-V ст. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості світу. Дао – це шлях, надбуття, єдине, вічне, безіменне, безтілесне, невичерпне; основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане закону «Дао», згідно з яким будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили підпорядкованості життєдіяльності людини закону «дао», висували принцип «ву вей» – невтручання в розвиток природи, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій свідчить про тривалість цього процесу. Філософська думка поступово звільнялася від міфологічних уявлень. Матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці: в Індії – звільненню душі від перевтілень, у Китаї – вдосконаленню людської поведінки [7, c. 88-90].

3. Створення механістично-матеріалістичної картини світу. Орієнтація на науку

XVII-XVIII століття стали вирішальними у формуванні культури Нового часу, що пов'язано з виходом на історичну арену буржуазії. Її економічне утвердження супроводжувалося складанням нового світогляду. Завдяки відкриттям видатних учених стався переворот у поглядах на природу, утвердилася матеріалістична картина світу. Постало питання про справедливий устрій суспільства, відповідь на яке шукали мислителі Просвітництва. Ускладнюються форми художньої творчості. Виникають умови для єдності культурного процесу на новому якісному рівні. Ці процеси були передумовою буржуазних революцій в Англії та Франції.

Здобутки XIX століття у всіх сферах культури виявилися колосальними. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості. У всій складності склалася наукова картина світу. Змінилося становище науки в суспільстві: її досягнення стали впливати на рівень виробництва. Письменність стала масовою, а в розвинених країнах – загальною. Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, закладаються основи світової науки та мистецтва.

Найважливішим підсумком розвитку дослідного природознавства і математики став переворот у світогляді. У кінці XVII століття торжествує раціоналістична картина світу. Під природою розуміють все суще, включаючи людину. Усе підпорядковано загальним закономірностям, які можуть бути пізнані розумом і виражені в математичних законах. Такий світогляд визначають як механіко-матеріалістичний.

Зближення науки і практичних потреб людини в кінці XVIII століття виходить на новий рівень. Вакцина проти віспи, створена Е. Дженнером, дозволяла уникнути хвороби. Наукові відкриття починають використовуватися у виробництві. Винахід механічної прядильної машини і ткацького верстата поставив питання про універсальний двигун. У 1784 році була запатентована парова машина Д. Уатта, який зрозумів її значення для всієї промисловості. Англія відкриває еру промислового перевороту [3, c. 152-154].

4. Феноменологія як нова наука про свідомість

Термін «феноменологія» утворено з двох грецьких понять: феномен і логос (вчення). Феномен не можна тлумачити просто як «явище»; він співвідноситься з поняттям сутність і водночас протистоїть йому. Феномен – це те, що самопроявляється, самодемонструє себе. Наприклад, самодостатній твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, на відміну від явища хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. Але феномен не лежить на поверхні – твір мистецтва зрозумілий не всім.

Отже, феноменологія – це вчення про феномени. Становлення феноменології пов'язане з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює його як настанову проти вільно сконструйованих теорій і позірно доведених понять. У межах західної феноменології склалися два основні варіанти – вчення Гуссерля і Хайдеггера. Для Гуссерля фундаментальна реальність – спонтанно-смислове життя свідомості, тому предмет феноменології – опис актів свідомості, а сама свідомість розуміється як «чиста», трансцендентальна. У Хайдеггера людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план, і мова йде про єдиний фундаментальний феномен – людське існування. Поняття феноменології ближче до хайдеггерівського розуміння – феноменологія як онтологія свідомості.

Принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що не заперечує досягнень західної філософії. Діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття сутності свідомості, її матеріальних основ, механізмів становлення. Філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика досягли значних результатів у дослідженні змістовних аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має стати принцип додатковості різних філософських напрямків [1, c. 79-80].

5. Вихідні принципи філософської позиції Г. Сковороди

Філософія Григорія Сковороди – морально-практична. В її основі – ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII століть, народна і християнська символіка. Вище призначення філософствування – пошуки щастя особистості. Сковорода знаходить щастя у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: щасливою може бути лише людина, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати й обрати заняття, споріднене з невидимою природою. Філософію Сковороди називають філософією серця, етичного гуманізму. Її продовжили романтики – Микола Гоголь, кирило-мефодіївці.

Головний предмет роздумів Сковороди – Людина як емоційно-вольова істота. Її центр – серце, дух. Серце народжує думки, устремління, самопочуття. Основна ідея філософії – самопізнання Людини. Міркування Сковороди діалектичне (антитетичне). Він утверджує необхідність і нерозривність любові та віри. Людина спроможна вийти за межі тлінного світу завдяки любові і вірі, які несуть глибокий пізнавальний зміст, живлять душу, наповнюють творчою енергією. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» – твердить Сковорода. Принцип «пізнай себе» належить Сократу, але новим у Сковороди є звернення до пізнання природи людської душі з урахуванням віри, надії, любові. Він розглядає віру і любов як основу душі та органічний прояв духовності, причиною якого є природні прагнення, надії, сподівання людини. Сум, туга, нудьга, страх – антиподи любові та віри, їх дія гнітюча, вбивча, позбавляє надії, веде до втрати віри. Запорука здоров'я душі – її радість, кураж. На основі єднання понять любові, віри, надії у пізнанні себе формується поняття щастя. Щастя – у самому осягненні себе, знаходженні духовного світу, спокою. Діалектика пронизує всі твори Сковороди, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.

Три світи: макрокосм (природа), мікрокосм (людина), світ символів (духовний світ, основа якого – Біблія). Дві натури – способи існування буття. Видима натура – зовнішня, речовинна – несправжнє буття. Невидима – внутрішня, світла – справжнє буття. Світ є антитетичною єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої людини відбувається тоді, коли вона осягає свою суть, свій невидимий вічний світ. Людина вміщує в собі весь макрокосм. Через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття, Бога. Самопізнання – не інтелектуальний акт, а життєвий процес саморозвитку. Його орган – Серце – духовна субстанція людського буття. Третій світ – символічний світ Біблії – джерело образного, екзистенціального осягнення правди [4, c. 167-169].

6. Категорія буття: її смисл і специфіка. Матеріальна єдність світу та її світоглядний зміст

Проблему буття можна вважати вічним питанням філософії. Розробка категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтовано логічну і гносеологічну необхідність категорії. У широкому розумінні буття – це гранично загальне поняття про суще взагалі, те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки, відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди фантазії, казки, міфи. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент робиться на простій наявності фрагментів реальності, у категорії буття йдеться про присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності. Якщо людина соціально пасивна, про неї говорять, що вона не живе, а існує. Буття людини передбачає активний прояв усіх її сил. Буття – загальна основа практично-діяльного і пізнавального освоєння світу. Важлива особливість категорії буття – обов'язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати властивості, річ спочатку повинна бути. Буття передує всьому, що є у світі. Не випадково Біблія починається з «Книги буття», а Євангеліє від Іоанна – зі слів «Спочатку було слово».

Характеристика категорії буття дає можливість виділити сторони системи «Людина – Світ». Відношення бувають єдністю взаємозв'язку, взаємообумовленості та відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу, матеріальну єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди розуміються в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Вони проявляються між формами існування матерії, формами руху, структурними рівнями матерії, між предметами в межах однієї форми руху. Залежно від характеру відношень між об'єктами зв'язки мають форми: внутрішні й зовнішні; прямі й непрямі; суттєві й несуттєві; стійкі й нестійкі; безпосередні й опосередковані; необхідні й випадкові; одиничні й загальні [5, c. 214-216].

7. Єдність і взаємозв'язок філософської, наукової і релігійної картин світу

Релігійна і наукова картини світу відрізняються між собою. У релігії, як і в науці, існують різні теорії виникнення світу. Велика кількість думок пояснюється існуванням багатьох релігій, конфесій і напрямків. Проте існують спільні риси, характерні для всіх релігій.

По-перше, спільною рисою є твердження про творення світу Богом «з нічого». У всіх релігіях присутній факт творення. Творення не обмежується лише створенням світу, а включає створення всього існуючого на землі. Бог є творцем, але творець означає не лише одноразове створення, а постійне творення, оновлення створеного. Деякі релігійні люди говорять, що прогрес є актом діяльності Бога.

По-друге, спільним для всіх релігій є віра в ідеальний світ (пантеон богів, янголи, біси). Ставлення до цього світу в кожній релігії неоднозначне, але поклоніння і обожнення ідеального світу є обов'язковим.

Історично склалося, що на теренах України традиційною релігією є християнство, яке сповідують більшість найрозвинутіших країн світу. Тому важливо розглянути саме християнську картину світу і порівняти її з науковою [4, c. 48].

Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання є його принципово історичний характер. Знання як таке необов'язково має бути світоглядним. Світоглядним ми вважаємо те знання, головна увага якого спрямована на відношення «Людина – Світ». Саме для такого знання історія набуває сутнісного значення, стає одним із визначальних «вимірів».

Постійно орієнтована в майбутнє людина водночас глибоко укорінена в минулому, несе його досвід, пам'ять. Майбутнє (бажання, цілі, плани) і минуле, не існуючи наявно, становлять невід'ємну частину людської особистості. Людина і суспільство живуть одночасно у всіх трьох часових вимірах, об'єднуючи їх у нерозривну часову цінність – історію. Саме в історичному контексті ми можемо зрозуміти такі світоглядні явища, як наука і релігія [5, c. 18].

8. Народонаселення – передумова та суб'єкт історичного процесу

Поряд із природним середовищем суттєвим фактором розвитку суспільства є народонаселення. Цю сторону життя вивчає наука демографія (від грец. demos – народ і grapho – пишу). Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію, сім'ю, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення за віковими, статевими та іншими ознаками, шлюбність і розлучення.

Дослідники суспільства часто використовують поняття «демографічна ситуація» – стан демографічних процесів (народжуваність, смертність, шлюбність, склад і розміщення населення) на певній території у відповідний період.

Демографічна політика – система спеціальних заходів, спрямованих на досягнення бажаного для суспільства типу відтворення населення. Найбільш відчутно можна впливати на динаміку відтворення через регулювання рівня народжуваності. Рівень народжуваності залежить від багатьох факторів:

1. Демографічний – наявність відповідної пропорції чоловіків і жінок на певній території.
2. Економічний – рівень економічного розвитку держави, регіону, сім'ї.
3. Медичний – рівень здоров'я чоловіків і жінок, наявність медичних закладів, генетичних консультацій.
4. Соціальний – рівень і умови життя людей, наявність системи охорони здоров'я, житла, дитячих закладів, шкіл, розвинутої інфраструктури.
5. Правовий – рівень законодавчого захисту сім'ї, матері і дитини.
6. Психологічний – особливості ставлення потенційних батьків до норми народжуваності з урахуванням їхньої психіки та ситуації в сім'ї.
7. Етичний – ставлення батьків до дітей, наявність допомоги з боку бабусь і дідусів у догляді та вихованні онуків, що спирається на норми моралі.
8. Екологічний – стан навколишнього середовища, який впливає на рівень народжуваності. Особливо гостро це відчуває населення Київської, Житомирської, Чернігівської областей, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС у 1986 році.
9. Тип культури, традиції. В Узбекистані, Туркменії нормою вважається 6-8-10 дітей у сім'ї, тоді як у великих європейських містах, зокрема в Києві, – одна-дві дитини.

Названі фактори не є однорядними. Окремі з них мають інтегративний характер (соціальний, психологічний, етичний, екологічний). Вони взаємопов'язані, і розглядати їх окремо можна лише умовно [8, c. 341-343].

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович Горлач (заг. ред.). – 2. вид., перероб. та доп. – Х.: Консум, 2000. – 672 с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2001. – 221 с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг. ред.), Микола Іванович Горлач (заг. ред.). – 3. вид., перероб. та доп. – Х.: Прапор, 2004. – 735 с.
4. Білодід Ю. Філософія: Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. – К.: Кондор, 2006. – 355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. – 2. вид., стер. – К.: Либідь, 2002. – 408 с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. – К.: Знання, 2000. – 724 с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). – К., 2002. – 315 с.
8. Воронкова В. Філософія: Навчальний посібник / Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. – Київ: ВД «Професіонал», 2004. – 460 с.