Специфіка соціального управління

Вступ

Управління є особливим видом діяльності, спрямованим на керівництво людьми в організаціях та суспільстві загалом. Воно виконує функцію впорядкування спільних дій.

Соціальне управління — це лише один із різновидів управлінської практики. Наприклад, питання організації виробництва чи політичних процесів не можна ототожнювати із соціальним управлінням. Усі явища, відносини та процеси, що існують у суспільстві й піддаються свідомому впливу, охоплюються суспільним управлінням. Для досягнення ефективності важливо розуміти відмінності між видами управлінської діяльності, оскільки вони різняться за функціями, принципами, методами та засобами.

Види управління класифікують за суб'єктами та об'єктами. Суб'єкт управління — це керівна система, організована спільнота людей, наділена функціями впливу. Об'єкт управління — це система, на яку спрямований вплив. За суб'єктами управління буває державним або позадержавним, а також загальнонаціональним чи місцевим (муніципальним). За об'єктами розрізняють технологічне, економічне та соціальне управління. Технологічне регулює дії та операції членів організації для виконання її цільових функцій, незалежно від сфери — виробництво, освіта, медицина чи правоохоронна діяльність. Економічне управління охоплює економічні аспекти діяльності організації та її взаємодію із зовнішнім середовищем. Ці аспекти формують другу підсистему життєдіяльності, відмінну від технологічної. Існує також третя, особлива підсистема, що потребує специфічного управлінського підходу.

1. Поняття та функції соціального управління

Об'єктом соціального управління виступає соціальна система, елементами якої є суспільство та соціальні групи, що взаємодіють задля реалізації спільних і специфічних інтересів. У структурному вимірі це люди, організації, поселенські, соціально-класові, демографічні, етнічні спільноти. У них, по-перше, проявляються соціальні відносини — відносини між суб'єктами щодо рівності та соціальної справедливості у розподілі життєвих благ, умов становлення особистості, задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб. По-друге, відображаються соціальні процеси — послідовна зміна станів системи, рух соціального об'єкта, розгортання соціальних явищ у часі.

Отже, соціальне управління — це цілеспрямований вплив на соціальні відносини, структури та процеси. Воно притаманне всім сферам людської діяльності, пронизує їх, забезпечує розробку та застосування способів, методів і форм для здійснення намічених змін. Соціальні проблеми відіграють значну роль у вирішенні багатьох заходів: соціальні чинники, ціннісні орієнтації, симпатії та антипатії впливають на темпи й якість технологічних, економічних, правових та інших процесів. Входження соціології в науку управління ознаменувало пошук глибинних резервів, які залежали від громадської свідомості та поведінки людей. Соціальні резерви — це нереалізовані можливості індивідів і колективів для підвищення активності та ефективності соціальної діяльності. До них належать здібності, кваліфікація, компетентність, трудова й управлінська культура.

В основі соціального управління лежить необхідність виявляти вторинні, віддалені суспільні наслідки виробничої діяльності. Серед них важливе місце посідають соціальні наслідки — результати (плановані чи стихійні, передбачувані чи непередбачувані) перетворень у суспільстві, що позначаються на соціальних відносинах груп, спільнот, індивідів і супроводжуються змінами в їх становищі. Соціальні наслідки проявляються не лише в соціальному напрямі розвитку, а й в управлінні соціально-економічними, соціально-політичними та духовними процесами.

Управління соціально-економічним розвитком є формою суспільного управління, пов'язаною зі здійсненням господарсько-організаторської функції. Управління завжди має соціальну спрямованість, незалежно від того, скільки й як виробляють підприємства. Соціальна спрямованість економічного розвитку включає, по-перше, управління первинними виробничими організаціями — комерційними підприємствами, акціонерними товариствами, біржами, спільними підприємствами, вільними економічними зонами. По-друге, управлінські функції зосереджуються на вирішенні соціальних проблем праці: вплив на умови трудової діяльності, зміст праці, спрямованість інтелектуального розвитку.

Управління соціально-політичними процесами постає як здійснення політичних змін, особливо коли йдеться про політичні реформи. Сьогодні в центрі практичної політики — питання демократизації суспільства. Наявний нестандартний стан вимагає пристосування механізму управління до нових умов. Політичними стали питання забезпечення населення грошима (своєчасна виплата зарплати), продуктами, розв'язання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею, регулювання національних відносин. Найважливішим об'єктом у сфері соціально-політичних відносин став розвиток демократії як на виробництві, так і в усіх сферах суспільного життя.

У політичній сфері перше місце посідає визначення мети, задля якої мобілізуються зусилля людей. Треба передбачити як результат, так і його основу. [6, c. 134-140]

Показники розвитку соціально-політичних процесів не завжди обмежуються кількісними характеристиками (наприклад, кількість проголосувавших чи партій). Функціонування політичних структур залежить від того, як люди голосують, які права мають, які з них реально забезпечені, який вплив можуть мати на прийняття рішень. Управління національно-політичними процесами не зводиться лише до технічних прийомів — це механізм централізації та самоврядування.

Управління духовними процесами — поняття умовне, оскільки має серйозні відмінності від процесів в економіці. Воно не може бути чітким, суворим, жорстким, орієнтованим на кількісні показники. Це скоріше глибокий аналіз стану духовності, виявлення тенденцій і передбачення можливих змін у виробництві духовних цінностей.

Управління духовними процесами націлене на створення реальних умов для оптимального розвитку культурних попитів людини та їх задоволення. Воно проявляється в умілому, гнучкому впливі на зміни у сфері освіти, науки, літератури, мистецтва, релігії. Важливими є процеси взаємодії національних культур, розвитку свідомості, найактуальнішим з яких є формування правової культури та її складової — правової свідомості.

Зміни в духовному житті залежать від матеріального фактора. Тому при управлінні духовними процесами враховуються матеріальні можливості, наявність економічних умов для різних соціальних груп у духовному розвитку. Управління духовними процесами складне, бо пов'язане з базисом і надбудовою, тому відносно самостійне. Це ускладнює пізнання закономірностей духовного життя та управління. Управління має на меті виявлення факторів, що забезпечують духовний розвиток індивіда.

Отже, визначити суть і специфіку соціального управління означає виробити чітке розуміння того, яке коло суспільних процесів воно охоплює своїм результатом і спрямовуючим впливом.

В усіх зазначених напрямах суспільного розвитку проявляються соціальні відносини з приводу нерівності та справедливості щодо розпорядження матеріальними благами. Вони відображаються в соціальних індикаторах — якісних і кількісних характеристиках властивостей і станів соціальних об'єктів (систем, організацій) і процесів, сукупність яких відображає їх особливості в статиці та динаміці. До таких індикаторів належать: рівень життя, якість життя, рівень зайнятості та безробіття, прожитковий мінімум, показники смертності й народжуваності, рівень конфліктності в суспільстві (у трудовому колективі, сім'ї, між етносами або конфесіями) тощо.

Виділення суті й специфіки соціального управління як підсистеми в управлінській діяльності, що відрізняється від технологічної та економічної, має практичне значення. Наприклад, на виробництві можуть існувати ідеальна в організаційному відношенні система управління виробничими процесами (технологічна) і добре налаштована економіка. Водночас процеси, що відображають динаміку взаємовідносин між людьми, їх соціальне самопочуття, задоволення трудовим осередком, через недостатню увагу починають деградувати. Це негативно вплине на виробничі та економічні показники і матиме негативні соціальні наслідки.

Цілі соціального управління — це вдосконалення умов життя людей, їх взаємовідносин і соціальних якостей особистості. Іманентною рисою нашого суспільства є соціальна орієнтованість (смисл якої в тому, що головною метою функціонування економічної, політичної влади та інших структур має бути забезпечення й задоволення потреб населення). Тому зрозумілою стає проблема пізнання законів соціального управління соціумом. Соціум — це велика стійка соціальна спільнота, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в істотних відносинах і внаслідок цього єдністю культури. Різновидами соціуму є суспільство як цілісна соціальна система, сімейно-родинні, стратифікаційні, поселенські, демографічні, етнічні спільноти. [11, c. 89-94]

Щодо соціального управління важливо підкреслити, що будь-який соціум — це цілісне, відносно автономне утворення, взаємопов'язане з іншими спільнотами. Внаслідок цього воно зазнає позитивних змін або деформацій залежно від того, яким чином здійснюється управління.

Функції соціального управління. Зміст будь-якого виду управлінської діяльності конкретно проявляється у функціях управління. Якщо функціями називають певну діяльність, обов'язок, роботу, призначення, то функціями управління можуть бути певні види управлінської діяльності, сутність яких полягає в цілеспрямованому впливі на об'єкт управління. Функції управління забезпечують виявлення та обґрунтування сукупності характеристик мети і шляхів розвитку об'єкта управління, а також способів досягнення цілей і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відображають зміст діяльності суб'єктів управління, то функції управління — форми й методи управлінської діяльності.

Управління можна уявити як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій (це професійний підхід до управління, поряд з адміністративним управлінням, управлінням людськими відносинами, системним та ситуаційним підходами). Управління можна розглядати як процес, бо робота щодо досягнення цілей — це не одноразова дія, а серія безперервних дій. Ці дії, кожна з яких є процесом, важливі для організації цілеспрямованого впливу на соціальні процеси, структури, відносини.

А. Файоль, який здійснив первісну розробку функцій управління, виділив п'ять вихідних функцій. На його думку, управляти означає прогнозувати, планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати, контролювати. Інші автори згодом запропонували інший перелік функцій — планування, організація, командування, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень.

Соціальне управління як регулювання процесів розвитку систем, що створюють соціальну сферу суспільного життя в будь-яких масштабах і на всіх рівнях, складається зі своїх функцій, притаманних саме цьому виду діяльності. Їх набір і система визначаються сукупністю процесів, які створюють різновиди соціальної управлінської діяльності.

Згідно з ними є два підходи до визначення функцій: перший — з точки зору призначення, спрямування впливу; другий — характеристики самого процесу управління.

Стосовно першого підходу виділяють три групи конкретних функцій соціального управління: 1) зміни в умовах якості та способу життя людей; 2) формування й розвиток соціальних якостей особистостей; 3) формування, функціонування й розвиток соціальних систем як цілісних утворень. Стосовно другого, процесного підходу, виділяють діагностичну, організаційну, регуляційну, обліково-контрольну функції, які органічно поєднуються. Розглянемо обидва підходи докладніше.

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані переважно на створення сприятливих умов життя та послідовне їх поліпшення. Важливо зазначити, що створення сприятливих умов залежить насамперед від самої людини, і вона повинна в рамках закону використати цю можливість. Повної рівності в суспільстві бути не може, тому управління має на меті пом'якшити наслідки природної та соціальної нерівності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами управління тут може бути вилучення частини доходів у багатих людей для допомоги бідним, надання останнім пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не можуть бути великими, інакше буде заподіяно шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів до праці, зростання безробіття, в результаті чого може настати деградація і руйнування суспільства. [2, c. 42-48]

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як забезпечення порядку та умов безпеки громадян. Багатостороння діяльність багатьох соціальних інститутів, перш за все держави, щодо запобігання та припинення замахів на життя, здоров'я, честь, власність громадян, а також на основи громадського правопорядку не може в цілому розглядатися як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти — діяльність з поліпшення організації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується вдосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створення умов, які гарантують права і свободи громадян через підтримку та вдосконалення умов їх захисту; створення і вдосконалення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції другої групи охоплюють процеси внутрішніх змін у самому змісті життєдіяльності, тобто в способі життя людей (а не його умовах), а також у їх соціальних якостях (а не умовах їх формування). До цієї групи відносять такі функції: формування, підтримання, розвиток творчої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціативу, самостійність, заповзятливість; формування у людей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання освітнього та культурного рівня тощо.

Третя група охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структури. Будучи результатом природного ходу розвитку суспільних змін, соціальні системи (класи, етноси, сім'ї, демографічні групи тощо) відчувають у процесі свого формування й розвитку різноманітні управлінські впливи, які можуть радикально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми визначили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна використовувати той чи інший. Їх використовують водночас, і один без другого вони не здійснюються. Формула їх застосування така: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно (як у першому підході), а являють собою певну систему.

Послідовно використовувані в діалектичній єдності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів. Він відбувається таким чином.

Все починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл. Суть її полягає в тому, що вона обґрунтовує цілі управління, розробку завдань і засоби їх реалізації, забезпечуючи соціальну діагностику. Соціальна діагностика — це вид оперативного аналізу соціального об'єкта з метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, проблемної характеристики. Результатом такого аналізу є описування об'єкта в системі показників, тобто кількісних і якісних характеристик окремих властивостей і станів соціальної системи.

Наступним етапом і функцією є прийняття управлінського рішення. Управлінське рішення — це не лише документ, який являє собою певний план дії. Це розгорнутий у часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організаційно-правовий процес, що здійснюється в межах компетенції суб'єкта управління, результатом якого є певним чином зафіксований проект будь-яких змін у конкретних системах суспільства. Зважаючи на те, що управлінське рішення приймається не тільки на другому етапі управлінського циклу, а й супроводжує наступні етапи, цій проблемі буде приділено додаткову увагу. Третій етап і функцію управління становить організація, яка спрямована на формування об'єкта і суб'єкта управління, тобто двох систем: системи, яка управляє, і системи, якою управляють. Оптимальна організація, за якої координується діяльність людей на досягнення цілей, значно підвищує її результати за рахунок, по-перше, систематизованого, свідомого об'єднання дій людей, а по-друге, наявності комплексу організаційних положень (регламентів, нормативів, інструкцій, вимог, відповідальності), які визначають порядок управління.

Четвертий етап і функція управління — це регулювання, спрямоване на збереження, підтримку і вдосконалення системи управління. У кожній системі діють тенденції до організації і дезорганізації, тому і потрібне регулювання. Воно завжди пов'язане з правом, з впливом на свідомість і поведінку людей, забезпечує стабільність функцій управління. На цьому етапі знову приймається управлінське рішення, яке формулюється за тими законами і на тих принципах, що й на попередніх етапах. [16, c.391-400]

Управлінський цикл завершують функції обліку і контролю. Облік — це отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації, яка за правилом виражається в кількісній формі (види обліку: статистичний, бухгалтерський, оперативно-технічний тощо). Контроль — це система спостереження й перевірки відповідності процесу функціонування прийнятим рішенням, визначення результатів. Контроль являє собою процес, у якому з'ясовується, чи досягає суспільство чи певна система (організація) своїх цілей, виділяються проблеми і знову приймаються рішення, завдяки яким мають бути вжиті заходи щодо запобігання можливій шкоді. Контроль також дає можливість визначити, чи треба переглядати попередні плани, оскільки їх або виконано, або не можна виконати в принципі. Такий зв'язок між плануванням і контролюванням завершує управлінський цикл, який і створює управління як процес взаємопов'язаних функцій.

Зрозуміло, що такий розподіл управлінського циклу на функції дещо умовний. Всі вони пов'язані, накладаються одна на одну, переплітаються. Жодна функція окремо не дає уявлення про управління. Лише всі разом вони і становлять сам процес соціального управління.

2. Принципи соціального управління

Сучасна соціальна система складна й багатоманітна, водночас вона являє собою єдину й безперервну організаційну систему. Механізмом соціального управління виступає інтеграція: а) спрямовуючого впливу, суть якого становить досягнення запланованого результату; б) самоорганізації, відмінною властивістю якої є відсутність єдиного організуючого начала, самодостатність, у підвалинах якої лежать різні цілі суб'єктів соціальної системи, досягнення яких задає процес самовдосконалення; в) організаційного порядку, який являє собою систему соціальних, моральних і правових норм, які, з одного боку, задані цільовим управлінським впливом, формалізацією, а з другого — системою правил і норм, які склалися стихійно і діють активно.

У процесі самоорганізації виникають норми, правила, ціннісні орієнтації та соціальні зв'язки, які внаслідок їх корисності, доцільності поділяються більшістю учасників певного соціального процесу і переходять у розряд стабільно діючих, повторюваних, довготривалих. Організаційний порядок у свою чергу забезпечує оптимальний ступінь стабільності соціальної системи. Однак сучасна система управління в нашому суспільстві мало скидається на порядок, незважаючи на постійну демонстрацію керівниками управлінських структур своєї прихильності демократичним цінностям, ідеалам і проголошення їх базовими орієнтирами розвитку нашого суспільства. При цьому цілі, які досягаються таким чином, часто діаметрально протилежні волі більшості населення.

Отже, розглядаючи такі складові управління соціальною системою, як спрямовуючий вплив та самоорганізацію і результат їх взаємодії, можна припустити, що найефективніше соціальне управління полягає у визначенні місця й функцій кожного з компонентів управління в побудові їх взаємодії, в єдності їх стратегічних цілей і завдань. Така сама проблема вирішується через додержання певних принципів соціального управління.

Під принципами управління розуміють, по-перше, основоположні начала, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток системи, що управляє, прийняття рішень за певних умов і на відповідних рівнях; по-друге, найважливіші вимоги, додержання яких зумовлює забезпечення ефективності управлінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна поділити на загальні, окремі й організаційно-технологічні. Всі вони взаємопов'язані, і лише цілісне застосування їх спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальними процесами.

Перша група принципів — загальні принципи соціального управління.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними — фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину — це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Соціальні фактори, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обґрунтованості полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Водночас цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз безлічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісне пов'язування рішень, економічних, політичних, культурних проблем у процесі підготовки та реалізації управлінських завдань. [9, c. 206-210]

Сутність принципу ефективності — досягти поставленої мети в можливо короткий термін і за найменших втрат матеріальних коштів й людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво на будь-якому полі діяльності в організації, системі між людьми, спільнотами, зацікавленими в досягненні однієї й тієї самої мети. Роль конкуренції полягає у виявленні найрезультативніших, ефективних шляхів соціального розвитку, що виражається в порівнянні, відборі й перетворенні на національне надбання найкращих способів управління будь-якою сферою в соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що неможливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виразом цього принципу є поєднання матеріальних і моральних стимулів.

Друга група принципів соціального управління, як ми зазначали, складається з окремих принципів. Сфера їх дій обмежена, локальна. Це конкретні принципи, що їх застосовують у певній, окремій, специфічній соціальній системі. Виділяють принципи соціального партнерства, державної служби, юридичної діяльності, управління кадрами, правової соціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма — представництва уряду, профспілок, підприємців; 2) рівність сторін на переговорах; 3) пріоритетність примиренських методів і процедур на переговорах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступним рівнем; 5) обов'язковість виконання договорів; 6) довіра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у процесі співробітництва; 8) відповідальність за прийняті зобов'язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне визнання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду й етноциду, тобто винищування в будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) самоідентифікація, тобто визначення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоврядування; 5) збереження культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, культурної специфіки та народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації та їх рівноправне використання.

Принципи створення мегаполісів: 1) житлове будівництво; 2) планування й розміщення виробничих підприємств; 3) розширення наукових зон; 4) доступність і легкість контактів з природною зоною; 5) раціональність; 6) наявність міцної, грамотної влади, яка може впоратися з будь-яким егоїзмом і корупцією.

Принципи правової соціалізації особистості такі:

1) принцип участі. Відповідно до нього кожна особистість, яка втягнута в той чи інший правовий процес, має бути його рівноправним учасником, її діяльність є необхідною ланкою цього процесу і визнається усіма останніми учасниками. Участь є моментом реальної діяльності і соціальною формою виразу статусу цієї діяльності. З цього випливає, що без участі не існує реального входження в діяльнісно-правову систему, а значить немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності і настанови професіоналів, що організують, проводять у життя і контролюють ті чи інші правові акції;

2) принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, у якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютний пріоритет закону, його безроздільне панування. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних та інших факторів, які могли б ініціювати найменше відхилення від закону, причому не тільки того закону, що дає оцінку соціальному явищу, а й того, який визначає процес тієї чи іншої правової дії. Відхилення від цієї вимоги на практиці означає руйнування соціальної системи через правовий аспект діяльності;

3) принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечується активність будь-якої особистості в тому правовому процесі, де йдеться про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має гарантувати закон, причому гарантії повинні мати такий характер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або ослабити. Наприклад, зразком гарантій демократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна пояснити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, насправді, а не про людське око, прагнули до торжества демократичних принципів;

4) принцип компенсації. У реальному житті часто трапляються ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, яке передбачене законом. У таких випадках закон повинен передбачати матеріальну і моральну компенсацію, а правоохоронні органи гарантувати її отримання. З точки зору правової соціалізації важливість цього принципу полягає в тому, що він може захистити від соціальної апатії та правового нігілізму, які завжди виникають або принаймні мають тенденцію до виникнення під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або несумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним із основоположних принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалізації зокрема лише в тому разі, коли вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соціалізації не тільки звичайних громадян, а й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на вищих щаблях управлінської діяльності. [1, c. 63-68]

Третя група принципів складається з організаційно-технологічних принципів. Організаційно-технологічний аспект управління — це перш за все організаційно-розпорядча, адміністративно-виконавча діяльність. Її дослідив ще А. Файоль, і вона залишилася майже незмінною. До таких принципів, за А. Файолем, належать:

1) розподіл праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою розподілу праці є виконання роботи більшої за обсягом і кращої за якістю при тих же зусиллях;

2) повноваження й відповідальність. Повноваження є правом віддавати накази, а відповідальність — це її складова протилежність. Там, де даються накази — там виникає відповідальність;

3) дисципліна. Вона передбачає слухняність і повагу щодо досягнутих угод між організацією та її робітниками. Дисципліна також припускає справедливе застосування санкцій;

4) єдиноначальність. Робітник повинен отримувати накази лише від одного безпосереднього начальника;

5) єдність напряму. Кожна група, що діє в межах однієї мети, має бути об'єднана єдиним планом і мати одного керівника;

6) підпорядкування особистих інтересів загальним. Інтереси одного робітника або групи робітників не повинні бути вищими за інтереси колективу або організації;

7) винагорода персоналу. Щоб забезпечити вірність і підтримку робітників, вони повинні отримувати справедливу заробітну плату за свою службу;

8) централізація. Як і розподіл праці, централізація є природним порядком речей. Необхідна правильна пропорція між централізацією і децентралізацією;

9) скалярний ланцюг. Скалярний ланцюг — це ряд осіб, які мають керівні посади від найнижчого до найвищого рівня, ієрархія повинна бути оптимальною;

10) порядок: місце для всього і все на своєму місці;

11) справедливість. Справедливість — це поєднання доброти і правосуддя;

12) стабільність персоналу. Висока плинність кадрів знижує ефективність організації;

13) ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і його успішну реалізацію. Це надає організації сили й енергії;

14) корпоративний дух. Союз — це сила, а вона є результатом гармонії персоналу. [4, c. 112-116]

Висновки

З наукового погляду управління — це спрямована координація й організація об'єкта управління. Дана сфера діяльності виникла в ході поділу праці. З її допомогою людина впливає на технологічні, економічні і соціальні процеси для досягнення визначених цілей.

Управління різноманітне. Характеризуючи навколишній світ, дослідники виділяють три компоненти — неживу природу, живу природу і людське суспільство. Це дозволяє дати укрупнену класифікацію процесів управління за його основними класами:

• процеси управління в неживій природі (у технічних системах) називають управлінням речами, що є областю вивчення переважно технічних наук;
• процеси управління в живих організмах відносяться до управління біологічними системами і є предметом вивчення природничих наук;
• процеси управління в суспільстві (у соціальних системах) називають управлінням людьми чи соціальним управлінням, що відноситься переважно до області соціальних наук.

Соціальне управління включає два основних підкласи — управління індивідуальною діяльністю людини і управління колективною діяльністю людей. Найважливішими видами соціального управління є адміністративно-державне (політичне) управління, управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом), управління матеріальним виробництвом.

Люди як головна продуктивна сила пізнають і використовують закони природи і суспільства в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Об'єктами вивчення при цьому виступають соціальні системи, а предметом — система управління різними сферами суспільства й областями організації соціального життя. Наприклад, управління суспільним виробництвом включає процеси управління народним господарством, галуззю, регіоном, об'єднанням, підприємством, а також управління усередині кожної соціально-економічної системи. Це — рівні управління.

У рамках соціального управління виділяють дві основні його форми — управління матеріальними ресурсами і управління людськими ресурсами. Останнє включає процеси управління соціальним розвитком, утворенням, зайнятістю, працею, соціальним забезпеченням та ін. Це — підвиди соціального управління.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., вип. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2. вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В.П.Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. — 206 с.

12. Соціологія : Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів / Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. — 474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В.І.Воловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 727 с.

15. Соціологія : Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.