Специфіка розвитку французької моделі економіки

Вступ

Для Франції 90-ті роки минулого століття виявилися часом переходу національного господарства до нової ліберальної системи координат. Попри те, що на початку 80-х років у політиці більшості великих європейських держав уже чітко простежувався зсув у бік консерватизму, французька економіка продовжувала функціонувати в межах господарської системи, для якої була характерна значна роль держави.

Лише з другої половини 80-х років розпочалися консервативні зміни в економічній стратегії країни. Цей складний процес перебудови збігся в часі з активним формуванням Єдиної Європи, що висунуло підвищені вимоги до здатності французької економіки адаптуватися до нових умов. Саме ці чинники визначили глибину та масштаби перетворень у Франції в 90-ті роки. У результаті сформувалася оновлена модель змішаної економіки, в якій відносини між державою та ринком (тепер уже загальноєвропейським) зазнали радикальних змін.

Чи свідчить це про реальний відхід держави з економічної сфери, чи, зробивши однозначний вибір на користь ліберальних методів регулювання, Франція все ж зберігає в нових умовах певні риси, які традиційно вирізняли її серед європейських партнерів?

1. Трансформація соціально-економічної моделі Франції

Економічний розвиток Франції наприкінці XX — на початку XXI століття супроводжувався наростанням макроекономічних дисбалансів. Темпи зростання ВВП були нижчими за середньоєвропейські показники, рівень безробіття залишався одним із найвищих серед західних країн; погіршився стан торговельного та платіжного балансів, а дефіцит бюджету суттєво перевищував обмеження, встановлені ЄС.

Слабша, порівняно з багатьма сусідами по регіону, адаптація до сучасного етапу розвитку світового господарства значною мірою є наслідком тривалого використання французької моделі соціально-економічного розвитку, яка на сьогодні явно застаріла.

Під "моделлю соціально-економічного розвитку" слід розуміти "взаємозалежну єдність... форм і механізмів взаємодії суб'єктів економічного життя, регулювання господарського порядку й господарських процесів з боку держави й інших організаційних структур". Французька модель — це відносини між основними економічними суб'єктами, які склалися після Другої світової війни під впливом специфічних політичних та ідеологічних чинників. Її характерною рисою було тривале та яскраво виражене (для розвиненої країни) домінування держави при відносній слабкості національного бізнесу. На початку нинішнього століття ці відносини нарешті змінилися: бізнес посів належне місце головного суб'єкта господарської діяльності, а держава перетворилася на регулятора та координатора.

Ця зміна зумовлена двома зустрічними процесами: поступовим "дорослішанням" провідних французьких компаній та скороченням і трансформацією господарської діяльності держави. В останні роки економічна складова моделі була практично повністю перебудована; соціальна ж її частина реконструюється поступово, з огляду на економічну необхідність. Відмова від застарілих відносин і механізмів дає результати: до середини поточного десятиліття ситуація в економіці почала поступово покращуватися.

Скорочення господарських функцій держави у Франції розпочалося пізніше, ніж в інших країнах Західної Європи, і відбувалося повільніше. Водночас воно було значно суттєвішим, оскільки до того державне втручання в економіку вирізнялося масштабністю. Це скорочення реалізовувалося в межах трьох паралельних процесів:

• майже повної ліквідації націоналізованого сектора;
• зміни непрямого регулювання;
• реформування системи соціального захисту [7, c. 43-44].

2. Франція: від домінування до регулювання

Державний сектор у Франції сформувався в результаті двох хвиль націоналізації: 1945-1947 років та початку 80-х років. Під час націоналізації середини 40-х років до держсектору увійшли не лише добувна промисловість і виробнича інфраструктура (як у більшості ринкових економік), а й багато провідних виробництв ключових галузей обробної промисловості. На початку 80-х років ліві сили (соціалісти та комуністи), які повернулися до влади після тривалої перерви, також розпочали широку націоналізацію в промисловості та банківській сфері. Тоді повністю змінили власника 13 з 20 провідних промислових і фінансових компаній країни. У руках держави опинилися "великі групи (підприємств), що займали ключові позиції в стратегічно важливих, високорентабельних наукомістких виробництвах і галузях... з розгалуженою системою участей".

Проведення широкої націоналізації в ключових галузях обробної індустрії та у фінансовому секторі призвело до різкого зростання ролі держави як господарюючого суб'єкта. До 1983 року на держсектор припадало 23% зайнятих, 29% доданої вартості та 30% експорту промислових товарів.

Однак саме націоналізація стала важливим кроком на шляху до подальшого розформування держсектору. Компанії, які спочатку були державними або були націоналізовані в 80-ті роки, перебували у вкрай важкому фінансовому стані та потребували санації. Кошти на неї спрямовувалися з державного бюджету. У 1982-1984 роках бюджетні вливання лише в одержавлені промислові фірми перевищили 65 млрд. франків — у 10 разів більше, ніж сумарні вкладення приватних інвесторів за 1974-1981 роки. Бюджет не витримував такого навантаження: адже різке збільшення витрат поєднувалося зі скороченням дохідної частини через кризу. Інший варіант оздоровлення — через мобілізацію коштів на фінансовому ринку — вимагав акціонування компаній, тобто їхнього роздержавлення. Соціалісти не пішли на це з ідеологічних міркувань, однак вжили заходів, що дещо знімали гостроту проблеми. Зокрема, вони провели лібералізацію фінансової системи, під час якої державні компанії отримали право емісії комерційних паперів (так званих часткових участей та інвестиційних сертифікатів). Проте нові цінні папери не були голосуючими, і формально єдиним власником таких компаній залишалася держава.

З 1986 року, після повернення до влади правоцентристів, розпочалася приватизація, яка завершується лише зараз. Тривалість роздержавлення пояснюється періодичним перебуванням при владі лівих, які гальмували цей процес, а також обмеженими можливостями національного фінансового ринку.

Приватизація пройшла в чотири етапи (кінець 1986 — початок 1988 року, 1993-1995 роки, 1997-1998 роки та після 2002 року). У перші десять років, особливо на початковому етапі, вона вирізнялася неринковими методами: держава встановлювала ціну акцій, обсяг емісії, а також склад акціонерів — створювалася система "твердих ядер" з метою обмежити вторгнення іноземного капіталу, особливо англосаксонських інституціональних інвесторів.

На початку другого етапу була прийнята приватизаційна програма (1993 рік), яка передбачала роздержавлення 21 великої компанії (щоправда, без зазначення конкретних строків). Приватизація набула більш ринкового характеру: були зняті обмеження на купівлю акцій французьких компаній корпораціями з інших країн ЄС. Крім того, держава перестала визначати ціну акцій, хоча все ще контролювала обсяг емісії. У 1996 році "тверді ядра", які на той час злилися в одну гігантську "Галактику", були визнані "контрпродуктивними" та скасовані [3, c. 68-69].

За 1993-1995 роки в приватні руки перейшли дев'ять корпорацій, зокрема такі промислові гіганти, як Thomson (електротехніка й електроніка), Pechiney (кольорова металургія), Usinor-Sacilor (чорна металургія), SEITA (тютюнова промисловість), банки BNP, Credit local de France, обидві найбільші страхові компанії — UAP і AGP. Було суттєво розширено допуск приватних акціонерів у капітал корпорацій Rhone-Poulenc, Elf-Aquitaine, Bull. Загалом у результаті двох перших етапів приватизації частка держави в зайнятості зменшилася до 10%, а в доданій вартості — до 16%.

У 1996 році до влади несподівано повернулися соціалісти на чолі з Л. Жоспеном. Нове керівництво, попри свої ідеологічні установки, було змушене продовжити приватизацію з метою усунення дефіциту держбюджету та отримання коштів на реалізацію дорогих соціальних програм. Ліві розгорнули роздержавлення в значно ширших масштабах, ніж їхні праві попередники. Якщо в результаті першої хвилі приватизації доходи держави склали 77 млрд. франків, другої — 132 млрд., то в 1997-1998 роках вони дорівнювали 180 млрд. франків. Щоправда, після 1998 року процес роздержавлення йшов значно повільніше, але остаточно не припинявся. При Жоспене була здійснена часткова приватизація ("відкриття капіталу") таких "священних корів" французького державного сектору, як Renault, France Telecom, банку Credit Lyonnais тощо (держава залишала собі в них мажоритарні участі). Усього до 2002 року були так чи інакше приватизовані 18 компаній з 21, передбачених законом 1993 року.

До початку XXI століття питома вага держави в доданій вартості французької промисловості скоротилася до 5%, тобто повернулася на рівень, який цей показник мав до Другої світової війни. У цьому секторі бізнес не був допущений у капітал лише кількох компаній — однієї з найбільших моторобудівних корпорацій світу SNECMA, виробників озброєнь і боєприпасів та деяких інших.

Набагато більше значення в економіці зберігали державні та напівдержавні компанії, що діяли в галузях виробничої та соціальної інфраструктури. До їхнього числа, окрім Air France і France Telecom, належали природні монополії — Electricite de France (EdF), Gaz de France, SNCF (Національна компанія залізниць), Areva (ядерна енергетика), пошта, державне підприємство муніципального транспорту Парижа (RATP), столичні аеропорти. У середині 80-х років було оголошено, що вони не підлягають роздержавленню, але десятиліттям пізніше уряд був змушений прийняти протилежне рішення під тиском відповідних директив ЄС.

Правоцентристи, повернувшись до влади в 2002 році, оголосили про намір приватизувати й ці компанії. Але загальна сума запланованих ними приватизацій — усього 8 млрд. євро (щоправда, і потенційних об'єктів роздержавлення зараз у багато разів менше, ніж наприкінці 90-х років). "Відкриття капіталу" природних монополій іде дуже повільно, пізніше запланованих строків і далеко не в передбаченому обсязі, оскільки зустрічає запеклий опір з боку самих компаній і профспілок. Так, часткове роздержавлення EdF, Gaz de France, паризьких аеропортів було проведено лише влітку — восени 2005 року, причому в енергетичних підприємств у продаж надійшло 15% акцій замість запланованих 30%, а в аеропортів — приблизно 33%. Приватизація компанії Areva відкладена на невизначений строк.

Проте, незважаючи на відставання в роздержавленні цієї групи компаній, значне скорочення прямого державного втручання в економіку не викликає сумнівів. За масштабами державного сектору Франція сьогодні не надто відрізняється від інших західноєвропейських країн. Його суттєве скорочення можна вважати першою ознакою трансформації економічних основ французької моделі [6, c. 74-76].

3. Радикальні зміни в державному регулюванні

Друга ознака — значні зміни, що стосувалися непрямого державного втручання в економіку. Вони, на наш погляд, зводяться до двох моментів:

• зміна сутності, характеру й господарської ролі планування;
• перебудова стратегії й тактики бюджетного регулювання.

Індикативне планування (обов'язкове для держсектору та рекомендаційне для підприємців) було в третій чверті XX століття важливим елементом господарської моделі Франції. Зі зміцненням підприємницького сектору воно поступово втрачає своє значення. Уже в середині 70-х років, з посиленням впливу світової кон'юнктури на національну економіку, виявилося, що можливості планового впливу на економічну динаміку та структуру досить обмежені. У результаті до кінця зазначеного десятиліття влада починає відмовлятися від цього інструмента регулювання. Спроби лівих на початку 80-х років реанімувати плани в їхньому первісному вигляді (як директивні документи, насичені кількісними показниками та націлені на регулювання галузевих пропорцій) виявилися неефективними. Після 1984 року плани вже не містили ні спроб структурного регулювання, ні кількісних макропоказників на середньострокову перспективу. Планові цілі стали формулюватися як певні макрозавдання без будь-яких кількісних параметрів (наприклад, XI план, 1993-1997 роки — боротьба з безробіттям і підготовка до переходу до єдиної євровалюти; XII план, 1998-2002 роки — прискорення темпів економічного зростання).

Нам не вдалося відшукати в державних документах жодних вказівок на існування XIII плану. Створюється враження, що держава взагалі відмовилася від цього інструмента економічної політики. Від колись великого планування залишилися лише деякі регіональні та цільові середньострокові програми (наприклад, Програма наукових досліджень або Програма допомоги малому бізнесу). Подібні проєкти діють зараз і в інших країнах ЄС під його егідою.

Ще в середині 70-х років, зі зростанням економічної невизначеності, функція плану як джерела ділової інформації для бізнесу та держави стала переходити до бюджету [2, c. 16-19].

Найважливіші напрямки та характеристики трансформацій бюджетного регулювання у Франції з 80-х років по початок цього століття докладно проаналізовані нами в роботі, спеціально присвяченій цьому питанню. Тут відзначимо три основні зміни, що настали після 2002 року: поступове зростання ролі бюджетного регулювання, перехід до нової бюджетної стратегії держави та модифікацію методів управління бюджетом.

Самостійне значення бюджетне регулювання стало здобувати лише після першого нафтового шоку. Тоді різке погіршення економічної ситуації змусило державу терміново вживати антикризових та антиінфляційних заходів, впливаючи на сукупний попит. У цьому відношенні Франція відставала від переважної більшості інших розвинених країн, де регулювання сукупного попиту виступало основою державної економічної політики вже щонайменше десятиліття. Але остаточне відставання Франції намітилося на початку 80-х років. У той час Захід загалом почав зміщуватися в бюджетній політиці від регулювання попиту до впливу на пропозицію — французькі ж соціалісти спробували знову підняти значення планування, відсунувши бюджет на друге місце, і продовжували стимулювати попит.

Його підтримка залишалася характерною рисою бюджетної політики майже до початку поточного століття. Ліві активізували попит, виходячи зі своєї ідеології; праві, навіть перебуваючи при владі, не могли відкрито й послідовно йти на розширення пропозиції, побоюючись різкої реакції лівих та їхнього відповідного впливу на електорат, як це трапилося наприкінці 80-х років. Тоді відкриті дії правих у цьому напрямку викликали хвилю суспільного обурення та перехід влади до їхніх політичних супротивників.

І навіть зараз праві, намагаючись проводити політику стимулювання пропозиції, не афішують її. Вони, як і раніше, не можуть розраховувати в цьому питанні на схвалення основної маси виборців. Більше того, позиції правих не знаходять розуміння навіть серед економістів. Наприклад, у колективній монографії "Як забезпечити довгостроковий ріст", своєрідному наказі вчених правим при їхньому поверненні до правління країною на початку нинішнього століття, майже ніхто з 77 авторів — відомих французьких економістів — не пропонує державі допомагати підприємцям. Набагато ширше представлена думка, що стимулювання пропозиції неприйнятне для Франції. Більшість фахівців рекомендують державі продовжувати активно "накачувати" попит, особливо в умовах падіння кон'юнктури [8, c. 63-65].

Особливістю французького бюджетного регулювання традиційно була опора на видаткову частину бюджету. Зокрема, останній уряд соціалістів здійснював пряме бюджетне фінансування боротьби з безробіттям, яке сягало 11-13%. За рахунок скарбниці реалізовувалися масштабні програми працевлаштування молоді, було проведено помітне розширення зайнятості в держапараті, істотно збільшилися державні допомоги та виплати найбіднішим верствам населення. Усе це вимагало значних коштів, які соціалісти вирішили отримати, "змусивши платити багатих". Помітно посилилося оподаткування компаній, а також фінансових операцій і власності фізичних осіб. Такі дії, безсумнівно, породжували невдоволення не лише вищих, а й середніх верств суспільства, а головне — знижували конкурентний потенціал національного бізнесу та привабливість країни в очах іноземних інвесторів.

Це чітко усвідомлюють праві. В основі їхньої бюджетної політики, що проводиться з 2002 року, — акцент на активному використанні дохідної частини бюджету, стимулювання діяльності компаній через скорочення обов'язкових вилучень. Корпоративний податок уже знижений за 2003-2005 роки з 42 до 33,3% валового прибутку. "Подібне скорочення дозволяє Франції поступово ліквідувати різницю з більшістю членів ЄС, де середній рівень цього податку — 31,4%. Однак має бути, звичайно, ще довгий шлях, щоб наздогнати Ірландію або деяких нових членів ЄС — там він не вищий за 12,5%".

Оскільки у Франції податки традиційно несуть не лише економічне, а й соціальне навантаження (покликані забезпечити вирівнювання доходів), зменшення корпоративного оподаткування обов'язково повинне було поєднуватися з аналогічними діями щодо фізичних осіб. При соціалістах скорочення податків проводилися регулярно, але охоплювали лише незаможні верстви населення. Об'єкт відповідних акцій правих — навпаки, вищі групи одержувачів доходів. Щоправда, ставка прибуткового податку була знижена за 2003-2006 роки однаково для всіх груп — на 10%. Але зменшення податку на спадщину та головним чином податку на великі статки торкнулися в основному більш забезпечених громадян. Особливо це стосується податку на великі статки. Він був установлений ще на початку 80-х років і охоплює не лише по-справжньому багатих, а й значну частину середнього класу.

Зниження податку стимулює в першу чергу підприємців та інвесторів: воно здійснюється, якщо на особисте майно підприємця припадає 50% активів його компанії або якщо він інвестує в реальний сектор економіки кошти вартістю понад 40 млн. євро. Однак досі не порушена головна проблема, пов'язана з цим податком, — зниження його ставок для найбагатших. На думку французьких економістів, збереження існуючих ставок веде до "відходу" за кордон великих статків, на чому Франція втрачає щорічно не менше 1 млрд. євро. Проте держава не знижує ставки, побоюючись твердого опору суспільства.

Нарешті, серед останніх змін у бюджетній сфері назвемо бюджетизацію — перехід на нові методи та принципи управління бюджетом, що передбачають посилення цільового характеру витрачання коштів і підвищення контролю над цим процесом [5, c. 44-47].

Висновки

За два останні десятиліття минулого століття Франція зіткнулася з необхідністю перебудови традиційної моделі господарювання, зумовленої як причинами внутрішнього порядку, так і значною мірою імпульсами, що надходили ззовні. Приватизація, перерегулювання ринків, вступ у Єдину Європу та введення євро — основні напрямки ліберальної перебудови мікро- і макрорівня колишньої системи господарювання, яких дотримувалися, хоча й з деякими варіаціями, і ліві, і праві уряди Франції, що змінювали один одного після 1983 року.

До початку нового тисячоліття економічний ландшафт Франції істотно змінився. Економіка широко інтегрована в європейські та світові ринки, країна значно більшою мірою, ніж чверть століття тому, відкрита назовні. Її економічна політика в цілому ряді аспектів вписалася в макроекономічні рамки Єдиної Європи: валютна, грошова та частково бюджетна політика визначаються тепер логікою єдиного європейського простору.

Практика французького варіанта лібералізму, що склалася як своєрідний синтез ідей західного неоконсерватизму, істотно скоригована з урахуванням традиційних особливостей національної соціально-економічної моделі. У реалізації цілей національної економічної політики Франція виступила як поборниця помірного, розумного лібералізму, заснованого на дозованому поєднанні ринків і державних начал, або, якщо скористатися визначенням, даним ще в середині 80-х років професором Р. Барром, як прихильниця "ліберального державного втручання".

Список використаної літератури

1. Андрианов В. Государственный дирижизм во Франции: история и современность //Маркетинг. - 2006. - № 1. - C. 3-11

2. Базовкін Є. Франція: вчора, сьогодні, завтра //Зовнішня торгівля. - 2006. - № 4. - C. 16-19

3. Гриценко Н. В. Світовий досвід реструктуризації підприємств //Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 6. - C. 67 - 73.

4. Литвин О.Є. Франція і Україна на Європейському ринку зерна //Економіка АПК. - 2005. - № 6. - С.148-153

5. Островская Е. Трансформация социально-экономической модели Франции //Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 4. - C. 40-49

6. Скоров Г. Франция 2006 - реформа или революция? / Г. Скоров //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 11. - C. 72-81

7. Супричов О. Франція //Географія та основи економіки в школі. - 2006. - № 3. - C. 43-46

8. Хрусталева Н. Франция на исходе столетия: смена модели регулирования экономики / Н. Хрусталева //Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 6. - C. 61-70

9. Чеснова И. Вступление Франции в "Общий рынок". Обсуждение и принятие договора о ЕЭС //Вестник Московского университета. - 2006. - № 6: Сер. 8 История. - C. 3-23