Совість в історії етичної думки

Вступ

1. Совість як категорія етики і моральна якість особистості

2. Історія філософських вчень про совість

3. Природа категорії та поняття совісті

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Почуття морального обов'язку постає як підсумок перетворення суспільних моральних вимог у внутрішні самозобов'язання особистості. Саме совість стає тим вартовим, що оберігає цей обов'язок. Сучасний латвійський мислитель Август Мілтс із цього приводу зауважує: що багатший внутрішній світ людини та різноманітніші її зв'язки з довкіллям, то гострішою є потреба зберегти душевну рівновагу й залишатися автономною. Тоді особистість починає сама вершити над собою суд, хвалити чи картати себе, оцінювати власні дії, давати собі поради, наводити лад у внутрішньому «господарстві», виховувати себе. І вона відкриває в собі могутню таємничу силу, яка є сама собі законом. Це — совість.

Совість (сумління) — це прояв моральної самосвідомості, здатність особистості до морального самоконтролю, самостійного формулювання моральних обов'язків, вимогливості до себе та оцінювання власних учинків.

Рушієм саморозвитку особистості є внутрішня боротьба протилежностей у духовному світі. У свідомості людини співіснують минуле (набутий життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить її буття. Здійснюючи вибір, зокрема моральний, людина орієнтується або на минуле з його цінностями та звичками, або на майбутнє, на ідеал, що спирається на вічні загальнолюдські цінності. Совість виступає представником ідеалу. Зігмунд Фройд (1856—1939) називав її «ідеальним Я», Super-Ego, що протистоїть «реальному Я». Докори сумління сигналізують про поразку ідеалу в акті морального вибору чи вчинку, тоді як спокійна совість і моральне вдоволення свідчать про його перемогу. Кожна така перемога збагачує життєвий досвід, що виявляється в подальших виборах і діях. Совість також називають внутрішнім суддею, якому відоме те, що приховане від громадської думки, — передусім суперечності між помислами, намірами, переконаннями та реальною діяльністю.

Як етична категорія «совість» відображає нерозривний зв'язок моралі й особистості, характеризує здатність до морального самоконтролю, самостійного визначення моральних обов'язків, вимогливості до себе та оцінки власних дій. Будучи формою засвоєння особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість переживається як обов'язок і відповідальність перед собою. Керуючись нею, людина бере на себе відповідальність за власні уявлення про добро і зло, за критерії морального вибору та вчинків. Тому совість нерідко називають моральним компасом особистості.

Совість тісно пов'язана зі страхом, соромом, виною, каяттям. Страх — це етап тривоги через загрозу втрати честі; сором — переживання невідповідності поведінки моральним вимогам перед іншими людьми; вина — переживання цієї невідповідності перед власним «Я» або перед Богом; каяття — один із найдієвіших механізмів морального самовдосконалення, що виявляється як жаль про скоєні проступки. Воно супроводжується рішучим наміром не повторювати негідних учинків, виправити їхні наслідки або покарати себе, відновлюючи порушений баланс справедливості.

1. Совість як категорія етики і моральна якість особистості

Совість належить до провідних категорій етики, є найскладнішим структурно-функціональним утворенням моральної самосвідомості, інструментом суспільної оцінки та самооцінки особистості.

Питання про природу совісті, її походження та різноманітні прояви завжди було непростим в етиці. Адже совість регулює ті дії людини, про які відомо лише їй самій. Вона постає єдиним моральним суддею, безособовою, але нещадною силою самоконтролю та самодисципліни.

У грецькій міфології прояви совісті пов'язували з богинями помсти Ериніями, які відшукували гріхи людей і карали за скоєне зло. Водночас у давньогрецькій літературі простежується інша лінія: герої (наприклад, у Еврипіда) страждають уже не від помсти богинь і не лише від суспільної думки, а від власних докорів сумління, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне осмислення совісті завжди залежало від філософсько-етичних позицій мислителів. У домарксистській етиці виокремлюють кілька напрямів дослідження цієї категорії. Релігійно-ідеалістичні теорії трактують совість як похідну від вічних абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось вроджене або дане Богом. Інші теорії обґрунтовують земні джерела совісті, пов'язуючи її з реальними умовами життя, потребами, інтересами та стосунками людей, визнаючи роль виховання й освіти у її формуванні, а також звертаючись до біологічного походження людини.

Марксизм доводить, що совість виникає лише на певному етапі розвитку суспільства, тому її зміст має історичний характер. Вона породжена потребами співжиття та соціальними відносинами в процесі суспільно-трудової практики. Здатність людини контролювати свої дії наповнюється конкретним змістом не через просте спілкування, а через належність до певної соціальної групи чи класу. Пов'язуючи природу совісті із соціальною сутністю людини, марксизм наголошує на класовому характері її змісту[4, c. 216-217].

Поняття совісті та осмислення цієї категорії історично змінювалися. Загалом совість — це специфічна форма відображення об'єктивного світу. Об'єктивним джерелом її формування є суспільні норми моралі, які зрештою відображають економічний устрій суспільства. На основі прийнятих норм і світогляду людина виробляє власні моральні переконання й керується не лише усталеними вимогами, а й внутрішніми переконаннями, під впливом яких формується оцінка вчинків, думок, почуттів — тобто діє совість. Засвоєні уявлення про добро, справедливість, обов'язок стають внутрішньою основою совісті лише тоді, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в обов'язку творити добро, вона не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не має совісті.

Структурно й функціонально совість виступає ядром моральної самосвідомості, а моральні переконання — її серцевиною. У цьому сенсі совість є суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної та моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі виокремлюють три складові: раціональну, почуттєву та вольову. Раціональна частина — це розумне усвідомлення морального значення вчинків, що має характер засудження чи схвалення. Суд совісті як внутрішня активність самосвідомості відбувається незалежно від того, чи знають інші люди про предмет совісті.

Розумному судженню сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється як моральне задоволення чи незадоволення собою. Почуття задоволення називають самоповагою. Незадоволення собою набуває форми каяття, докорів сумління, сорому — одних із найсильніших людських емоцій.

У совісті завжди присутній вольовий момент. Вона велить, змушує чинити певним чином, надаючи цінність судженням і почуттям. Цей елемент визначає загальний напрям поведінки в складних суперечливих ситуаціях, ту силу душевного напруження, що виявляється у внутрішній боротьбі між добрими й злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово й не зникає безслідно. Вона поступово формується в процесі моральної діяльності, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. У морально зрілої особистості вона постійно присутня в самосвідомості як потенційна здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості до самоконтролю, усвідомлення моральних обов'язків, вимогливості до себе та самооцінки вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку, що включає моральну самооцінку та вольовий самоконтроль із позицій моралі суспільства. Вторгнення совісті в духовний світ особистості завжди містить щось надмірне, що перевершує наявні можливості як зовнішньої дії, так і внутрішнього осмислення в межах усталеної системи уявлень. Утілюючи в індивідуальному досвіді реальну складність буття людської спільноти, імперативи совісті максималістичні: вони вимагають від особи більшого, ніж вона здатна здійснити зараз, і спонукають до творчо-критичного перегляду ставлення до світу. Тому совість, якщо вона є, неодмінно «болить», турбує, бентежить свого носія — це її нормальний стан[5, c. 334-335].

Совість — це внутрішній монолог, а частіше діалог чи навіть багатоголоса дискусія. Латинське прислів'я каже: «Совість — тисяча свідків». Не даючи духу заснути, в людині сперечаються вічний опонент із вічним захисником. Вічний суддя бачить і чує те, що приховане від суспільної думки, — протиріччя між переконаннями, помислами, мотивами та безпосередньою діяльністю. Тому вчинок може бути потаємним або очевидним.

Для совісної особистості недостатньо багатства внутрішнього світу й здатності піднятися до загальнолюдських цінностей, недостатньо й гарантій свободи волевиявлення в суспільстві (хоча без цього не обійтися). Потрібна актуалізація високих моральних потреб, можливість протиставити їх низьким і швидкоплинним, високі вимоги до себе, здатність до самосвідомості. Совість — найтонше й найбагатше на нюанси творіння людського духу, здатне реагувати на найменші події та встояти перед спокусою.

«Шлях до формування совісті, — зазначає психолог П. Семенов, — пролягає через формування розвинутої потреби "для інших", через здатність до співчуття і співпереживання»[2, c. 39-40].

2. Історія філософських вчень про совість

Висвітлити історію філософських учень про совість непросто, оскільки важко відокремити її від інших етико-релігійних понять. Найтісніше совість пов'язана з поняттями волі та гріховності; аналіз совісті можливий лише там, де є усвідомлення волі й гріховності.

У давньогрецькій філософії не було слова для позначення понять совісті й гріховності. Термін «совість» як іменник уперше з'являється в стоїків. Саме явище совісті, звісно, й раніше було предметом аналізу й зображення, наприклад, у трагіків.

Демон Сократа також має стосунок до поняття совісті, хоча його вказівки стосувалися не стільки моральної оцінки вчинків, скільки їхнього зовнішнього успіху, тому більше нагадують пророцтва оракула, ніж голос совісті. Серед стоїків особливо Сенека вказував на чистоту совісті як джерело самозадоволеності та на докори сумління як покарання за провини. Сенека й Епіктет наголошували на важливості показань совісті та відносно малому значенні думки ближніх.

Греки помітили, що совість не завжди є непорушним покажчиком правильного шляху, що існують помилки совісті. Але лише християнство дало ґрунт для розгорнутого вчення про совість.

У посланнях апостола Павла знаходимо аналіз совісті. Наприклад, у посланні до Римлян (XIII, 5) він рекомендує слухняність владі не лише зі страху покарання, але «і заради совісті». Апостол визнає ріст совісті, розрізняє її щаблі, розуміє під совістю явище релігійного життя та пов'язує її з практичними цілями моральності.

Пізніше догматичні питання заслоняють етичні, і в перших отців церкви про совість згадується лише зрідка, причому вона розглядається головним чином як елемент релігійного життя.

Іоанн Златоуст першим заговорив про волю совісті. Він неодноразово зображував непідкупного суддю й указував, що совість — достатній путівник для досягнення чесноти.

Деякий аналіз явищ совісті можна знайти в Пелагія та його супротивника блаженного Августина, але їхній головний інтерес обертається не навколо питання про совість[4, c. 64-65].

У середньовічній схоластичній літературі совісті приділяється значна увага, але не стільки загальному питанню про її природу, скільки казуїстичному розв'язанню окремих випадків. Духівникові на сповіді доводилося вирішувати різні життєві питання й розвіювати сумніви. Із цієї практичної потреби виникли казуїстичні тлумачення (різні Summae, наприклад, Artesana, Angelica), які не завжди слугували розвитку моральності, а часто затемнювали й засмічували совість. На цьому ґрунті згодом розвинулася мораль єзуїтів, зображена Паскалем, а в недавній час — графом П. Генсбреком (Hoensbroech).

Поряд з аналізом casus conscientiae відбувалося теоретичне обґрунтування етичних питань згідно з основними поняттями християнського світогляду. Давнє вчення про чотири чесноти отримує глибше обґрунтування, що неминуче приводило до розгляду питання про совість.

У практичних керівництвах, що розглядали різні життєві випадки й колізії почуття обов'язку зі схильностями, совість зображена як мінливий і умовний початок. Для пояснення цього схоластики придумали непохитну основу, яку позначили словом синдерезис, на відміну від мінливої conscientia. Це розрізнення з повною ясністю виражене у Фоми Аквіната. Він вважає совість (у сенсі синдерезиса) не потенцією, а основною властивістю, з якої виникають принципи людської діяльності, як із розуму — принципи умогляду. Синдерезис — це вроджений орган моральних принципів, на який спирається будь-яке моральне судження. Натомість conscientia є складною діяльністю, актом, що свідчить про вже здійснені вчинки.

Докладний аналіз совісті відповідно до принципів Фоми Аквіната знаходимо в Антоніна з Флоренції (1389—1459) та в Герсона, який розрізняє безпомилковий синдерезис від conscientia, судження якої часто бувають помилковими. У цьому схоластичному вченні слід бачити початок тієї розбіжності, що існує й донині й яку ми відзначили вище у двох різних поглядах на виникнення совісті.

Епоха Реформації усунула схоластичну філософію, а разом із нею зникло й вчення про подвійну совість (синдерезис і conscientia). Ця епоха висунула живу особистість і заговорила про права совісті. Але спочатку Реформація лише руйнувала схоластику, не творячи стрункої системи етичних понять. Деякий психологічний аналіз можна знайти в Меланхтона, який порівнює совість із практичним силогізмом, де більша посилка — божественний закон, а менша — окремий випадок його застосування. Створення повної системи етики в дусі Реформації стало необхідністю, і Будді, Мосгейму та іншим довелося знову зважати на розбіжності, встановлені у вченні Фоми Аквіната[7, c. 55-59].

Епоха Просвітництва відсунула догматичні питання на другий план і висунула питання морального характеру. Не релігія й не віра є основами моральності, а навпаки — моральність є шляхом, що веде до релігії. Чеснота й щастя — основи моральності, але й совісті приділяється чільне місце, їй приписується непохитність. Головне надбання цієї епохи — не у філософському аналізі совісті, а в понятті волі совісті. Ця воля проголошується принципом, із якого випливає вимога віротерпимості.

Значення й завоювання епохи Просвітництва досить великі, але, висуваючи ідею індивідуальності й суб'єктивізму, філософи освіти (Гетчисон, Юм, Руссо) не могли пояснити загальності й необхідності рішень совісті. Розв'язання цього питання належить Канту та його послідовникам. Кант вимагає підпорядкування внутрішньому судилищу, що властиве людині, а не придбане нею. Це судилище має безумовну вірогідність; помилки совісті неможливі. Фіхте в «Sittenlehre» ще рішучіше висловлюється в тому ж дусі: «Якщо можлива поведінка, згідна з обов'язком, то повинен існувати абсолютний критерій істинності нашого переконання, що стосується обов'язку. Відоме переконання повинне бути абсолютно щирим, і ми повинні на нього спертися заради обов'язку... Цей критерій є почуття істини й вірогідності. Це почуття ніколи не обманює, бо воно існує лише при повній згоді нашого емпіричного й чистого "я", а чисте "я" і є наше щире буття. Совість є не що інше, як безпосередня свідомість нашого певного обов'язку». Отже, у вченні Фіхте, що визнає кантівський поділ емпіричного й трансцендентального «я», а разом із тим і подвійну совість, зовсім міняється відношення вродженої совісті до емпіричної, що зустрічалося в схоластичній філософії.

Схоластика головним чином займалася помилками совісті й визнавала лише scintilla — слабку іскру божественного світла в людині. У німецькій ідеалістичній філософії ця іскорка розпалюється в яскраве внутрішнє світло, що знищує можливість помилок.

Гербарт і Шопенгауер приділяють велику увагу явищам совісті, але намагаються розглядати їх із психологічної точки зору, усуваючи по можливості релігійні й філософські елементи[6, c. 219-220].

3. Природа категорії та поняття совісті

Совість безпосередньо пов'язана з мораллю (моральністю, етикою), оскільки саме розбіжність із моральними принципами викликає прояви совісті, а також із суспільством, бо мораль існує лише в суспільстві. Де немає інших людей — там немає моралі, і там не може виявитися совість.

Совість стоїть у певному зв'язку зі свободою волі, адже людина може дорікати собі за вчинений вчинок лише тоді, коли припускає, що від неї залежало й не робити його.

Попри інтуїтивну зрозумілість терміна, чітке психологічне визначення в академічній літературі відсутнє. Очевидно, що це емоційний стан, який формується під впливом когнітивного дисонансу між тим, що є, і тим, що «повинне» бути.

Совість може виявлятися не лише внаслідок поведінкової невідповідності моральним принципам, а й через «неправильні» наміри або оцінки (наприклад, може бути соромно за те, що дарма погано подумав про людину).

Вивчення совісті як психологічного явища ускладнюється неможливістю постановки систематичного експерименту.

Совість — одна з провідних категорій етики, найскладніше структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки та самооцінки моральної особистості.

Питання про природу совісті, її виникнення та різноманітні прояви завжди було складним в етиці, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій. Лише совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання й самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завданням яких було відшукувати гріхи людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. Водночас у давньогрецьких літературних джерелах простежується лінія розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад, Еврипіда) страждають уже не від помсти богинь і не лише від суспільної думки, а від власних докорів сумління, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими й етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних ученнях можна виділити кілька основних напрямів дослідження цієї категорії. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідну від вічних абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось вроджене або дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їхніми потребами, інтересами, стосунками, визнають значимість виховання й просвіти у її формуванні, пов'язують ідею совісті з біологічним походженням людини[4, c. 269-270].

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, тому її зміст має історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їхньої суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії наповнюється конкретним змістом не внаслідок простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок належності людини до певної соціальної групи, класу. Пов'язуючи природу совісті із соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Поняття совісті та осмислення категорії «совість» історично змінювалися. Загалом совість — специфічна форма відображення об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування й розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які зрештою відображають економічний лад суспільства. На основі прийнятих у суспільстві норм моралі та загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання й керується не лише усталеними вимогами й нормами, а й внутрішніми переконаннями, під впливом яких виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок лише тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена у своєму обов'язку творити добро, вона не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно й функціонально виступає ядром моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевиною совісті. У цьому сенсі совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складові елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті — розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке має характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті як внутрішня активність самосвідомості відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форми каяття, докорів сумління, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню й почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевного напруження особистості, яка відкривається в ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими й злими намірами, мотивами, цілями[5, c. 227-228].

Отже, совість не виникає раптово й не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня в самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Висновки

Людину з розвинутим почуттям совісті називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна й чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібен зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що формування совісті є процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати беззастережному осуду людину за недосконалу совість — усе одно що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою простити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі толерантності (терпимості).

Поширена думка, що совість є абсолютом, який існує незалежно від світогляду чи віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість руйнувалася разом із вірою, а людина підміняла голос власної совісті чужим голосом.

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов'язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість виявляє себе в негативних переживаннях особистості — душевному дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. Подібно до ериній (богинь помсти грецької міфології) чи фурій (аналогічних богинь римської міфології), які переслідували злочинця, позбавляючи його розуму, совість нещадно переслідує людину, що ігнорує моральний обов'язок. З огляду на це англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) називав докори совісті найжахливішим почуттям у серці людини.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття. Щоправда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки залишають совість терзатися на самоті.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними й навіть раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що часто чатує на людину під час морального вибору та вчинків, які заплановано здійснити чи від яких варто відмовитися. Голос совісті спонукає людину утриматися від кроку, який призвів би до сорому, жалкування, каяття.

При виконанні запобіжної функції совість виявляється не так виразно. Її голос зливається з іншими позитивними душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині, попереджають не лише совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання, 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.