Соціокультурний підхід до вивчення суспільства

Вступ.

1. Філософські засади соціокультурного підходу до вивчення суспільства.

2. Філософія історії О. Шпенглера.

3. Цивілізація та культура.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культура — це багатоаспектне явище, яке постає і як змістовне наповнення життєдіяльності людини та соціуму, і як наукова категорія, що дає змогу осягнути сутність, структуру й особливості функціонування цього феномену. Через таку багатогранність у сучасних гуманітарних дисциплінах — культурології, філософії, історії, соціології — налічується чимало дефініцій культури. Спільним для них є протиставлення культури «натурі» (природі): культурою вважається все те, що створено людиною.

Однак еволюція цього поняття на цьому не зупиняється. У добу Раннього Середньовіччя термін використовували для позначення аграрної праці («agri cultura»), а в інших сферах людського буття він трансформувався у слово «cultus» (культ), що означало здатність особистості розкрити свій творчий потенціал через любов до Бога. З розвитком феодалізму, коли замки та монастирі перетворилися на осередки міської культури, виникає уявлення про лицарство як культ доблесті, відваги та гідності. Відтоді слово «культура» набуває ширшого значення, асоціюючись із міським способом життя, а в епоху Ренесансу — із досконалістю та розквітом інтелектуальних і творчих сил людини.

1. Філософські засади соціокультурного підходу до вивчення суспільства

Усі численні визначення культури можна згрупувати за трьома основними напрямами: філософським, антропологічним та соціологічним. Вони відрізняються сутнісними характеристиками, методами дослідження, структурними елементами та функціями, що відображено в табл. 1.

Отже, з плином часу зміст поняття культури змінювався залежно від того, якого сенсу йому надавали. Попри всі відмінності у підходах, більшість дослідників сходяться в одному: культура — це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Вона є ключовим поняттям для означення особливої форми організації людського життя [4, c. 34-35].

2. Філософія історії О. Шпенглера

Пророцтво І. Канта повною мірою здійснилося у XX столітті. Стрімкий технічний прогрес спричинив уповільнення культурного розвитку. Цивілізація, позбавлена духовного начала, несе загрозу знищення всього живого. Німецький мислитель О. Шпенглер у праці «Занепад Європи» продемонстрував розбіжності та несумісність культури й цивілізації. Книга мала значний успіх, хоча концепція автора зазнала гострої критики. Шпенглер трактував цивілізацію як ознаку занепаду культури, оскільки вона ґрунтується на стереотипах, шаблонах і масовому відтворенні, а не на творенні нового. Цивілізація — це вершина культури, але водночас і фаза її занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

На думку О. Шпенглера, культура, подібно до живого організму, що зростає, створює простір для розвитку мистецтва, літератури, творчої самореалізації неповторної особистості. У цивілізації ж немає місця художній творчості: тут панують техніка та бездушний інтелект, які нівелюють людей, перетворюючи їх на безлику масу.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі вирізняється емпіричним підходом до пояснення механізмів функціонування людських культур. Історичний процес, за Тойнбі, — це коловорот «локальних цивілізацій», де одна змінює іншу. «Локальна цивілізація» — це стійка спільнота людей, що формується в певному регіоні на основі спільних архетипів, духовних цінностей і традицій. Унаслідок цього всесвітня історія постає як мозаїчне панно, утворене багатолінійним розвитком суверенних культур, які співіснують паралельно в часі.

На відміну від О. Шпенглера, який розглядав російську культуру цілісно, включаючи до неї й інші східнослов'янські культури, зокрема українську, А. Тойнбі відводив українському та білоруському культурно-історичним типам роль посередника між західно- та східнохристиянською локальними цивілізаціями. Тойнбі довів, що попри всю відмінність культур різних народів, усі вони належать до єдиної цивілізації й у своєму розвитку проходять ідентичні етапи зі спільними рисами; особливості ж не змінюють єдиної суті. Акцентуючи на духовному аспекті «локальних цивілізацій», учений вважав релігію головним визначальним елементом. Усі цивілізації — це гілки одного «древа» — світової релігії [2, c. 16-17].

Перше, що впадає в око: Шпенглер відмовляється від спроби звести весь культурно-історичний процес до єдиної стрижневої логіки, яка пронизує всю історію та завершується у вищій точці. Для нього не існує єдиної світової культури. Є лише різні культури, кожна з яких має власну долю: «...В "людства" немає ... ніякої ідеї, ніякого плану... Замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії ... я бачу справжній спектакль безлічі потужних культур, з первозданною силою розквітаючих з лона материнського ландшафту, до якого кожна з них строго прив'язана всім ходом свого існування, що чеканять на своєму матеріалі - людстві - власну форму й маючи кожна власну ідею, власні страсті, власну життя, волю, відчування, власну смерть». Однак «ідея» кожної культури у Шпенглера зовсім не аналогічна ідеї культури, як її розуміє, наприклад, Гегель. Якщо для Гегеля первинною була логіка, то для Шпенглера первинною є душа культури. Логіка ж, як і мистецтво, наука, політика, завжди вторинні щодо цієї душі. У шпенглерівському розумінні культура — це символічно виражена система, у якій реалізує себе відповідна душа: «Культура як сукупність вираження, що стало чуттєво, душі в жестах і працях, як тіло її, смертне, перехідне ...; культура як сукупність великих символів життя, відчування й розуміння : такий мова, якою тільки й може повідати душу, як вона страждає». Важливо, якого змісту набуває термін «душа» стосовно культури. Для Шпенглера «душа культури» — це яскраве й водночас точне вираження того, що підстава культури не зводиться до розуму. Кожна культура має власну «душу», яка реалізується в безлічі індивідуальних життів. Душа кожної культури унікальна й не може бути до кінця виражена раціональними засобами. Тому так важко проникнути у внутрішній світ людей іншої культури, зрозуміти природу їхніх символів, почуттів, вірувань: «... Кожній великій культурі властива таємна мова світовідчуття, цілком зрозумілий лише тому, чия душа цілком належить цій культурі» [8, c. 41-42].

3. Цивілізація та культура

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) — доволі поширений термін, який використовують і в побуті, і в науці. У побуті він часто виступає синонімом культури (цивілізована людина — це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). У науці ж немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.

Поняття «цивілізація» було відоме ще за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) його зазвичай використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості та освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, у науковий обіг термін «цивілізація» вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

Згодом у поняття «цивілізація» почали вкладати новий зміст. У XIX ст. цей термін уже використовували для позначення певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для розрізнення «дикунства-варварства» та «цивілізації». Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття «культура» і «цивілізація» вживалися як синоніми. Справді, між ними є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані, взаємно переплітаються і взаємно зумовлюють одне одного. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які зазначали, що культура «переростає» в цивілізацію, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість із необхідністю передбачає наявність певного рівня культури, яка, своєю чергою, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, надаючи останній доволі широкого значення.

Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття «культура виховання» та «культура вміння», протиставляючи їм суто зовнішній «технічний» тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини [6, c. 28].

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і відповідно нового етапу цивілізації. Так, розбіжність, що виявилася між культурою і цивілізацією в XX ст., помітив російський філософ М. Бердяєв (1874-1948). Стурбований нестримною технізацією людського життя, вчений вважав, що питання техніки — це питання про долю людства, оскільки культура втрачає свою «живу душу», своє природно-органічне начало. Культура має сакральне, релігійне коріння, її досягнення несуть тавро божественності, оскільки культура виросла з культу. Техніка ж примітивна за своєю суттю. Вона народилася поза храмом, у боротьбі людини з природою. Техніка не має унікальної неповторності й самобутності, що притаманні культурі. Навпаки, це те, що повторюється, надаючи однакові послуги, сервіс, комфорт, знаряддя та зброю. Слова М. Бердяєва не втратили сенсу на межі тисячоліть. Тепер саме духовні цінності визначають долю людства та прогрес цивілізації.

Уже академічним став у науковій та навчальній літературі висновок російського вченого І. Шафаревича про «технічну цивілізацію» як загрозу для існування культури. Він пише: «В історії бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній утопії... її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а й усьому людству й усьому живому на Землі».

Такі вчені, як В. М. Межуєв, Е. С. Маркарян, П. С. Гуревич, вважають, що варто дивитися на культуру і цивілізацію не як на ворогів, а як на союзників, адже цивілізація виникає з культури і свідчить про її нові якісні риси, а тому спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює на утопію ідею подальшого розвитку людства. Більш актуально ставити питання про те, що в сучасному світі культура повинна адекватно відповідати умовам розвитку цивілізації, а сама цивілізація — наповнюватися культурним змістом, і навіть зазначають, що культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Тому неправомірним є твердження Ф. Шиллера, що відірвавшись від природи, людина опинилась у штучно створеному і замкненому нею світі культури, тобто в цивілізованому світі.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація — це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацією можна назвати певний етап розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією [4, c. 38-39].

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація — як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

Цивілізація — явище об'єктивне, як і об'єктивним є те, що людство застосовує її плоди як засіб створення штучних культурних витворів для задоволення власних матеріальних потреб. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, проте й культура, позбавлена своєї фізичної оболонки (цивілізації), — річ неможлива. Людство вже не повернеться до свого первісного природного стану, воно повинно творчо й критично поставитися до набутого попередніми епохами досвіду для свого подальшого розвитку.

Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури проявляється в стандартизації його життя, у його однобічності. Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання типових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу та зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття. На відміну від органічності культури, цивілізація має демократичний характер. Її характерною рисою є механістичність. Цивілізація — це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добору і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація — це своєрідний, актуально діючий музей культури. Несучи свої досягнення з міст до селищної периферії, вона створює місцеву — містечкову цивілізацію, при цьому руйнує витоки побутової народної культури. Проте спостерігається й зворотний процес: носії периферійної культури, намагаючись зберегти її народний, традиційний характер, активно залучаються до здобутків сучасної цивілізації, вони їм цікаві та зрозумілі, — і це також об'єктивний процес. Адже і в наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина, традиційна медицина і знахарство, плуг і трактор тощо.

Х. Ортега-і-Гассет, аналізуючи сучасну цивілізацію, вказує на те, що вона заснована на суперечностях, які знаходяться всередині розвитку самої культури. У своїй книзі «Повстання мас» основною суперечністю він показує суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Обґрунтовуючи виникнення цієї суперечності і розкриваючи її сутність, філософ протиставляє культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. У процесі споживання культурних цінностей народ перетворює справжню культуру на «ширвжиток», тобто масову культуру. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної розцінюється як наступ «варварства в культурі», або «контркультури».

Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, Х. Ортега-і-Гассет протиставляє культурі науку, яка виявилась найбільш стійкою і живучою серед різноманітних видів духовної діяльності людини. Її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Усе це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури [1, c. 44-46].

Висновки

Погляди О. Шпенглера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю «цивілізація».

М. Бердяєв: «Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура — національна, цивілізація — інтернаціональна...»

У теорії культури поняття «цивілізація» дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття «цивілізація» було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:

1. монументальна архітектура,
2. писемність,
3. міста.

Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.
2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248 с.
3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408 с.
4. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вузів / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.
5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинський держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202 с.
7. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240 с.
8. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.
9. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285 с.