Соціально-політичний розвиток у міжвоєнну добу та під час другої світової війни

Вступ.

1. Окупаційний режим в Греції в час Другої світової війни.

2. Грецький національний рух опору в 1941-1944 рр.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Із вересня 1939 року, після нападу Німеччини на Польщу, правлячі еліти балканських держав почали гостріше відчувати наближення небезпеки. Проте внутрішня політична ситуація в цих країнах загострила протиріччя між прихильниками та опонентами двох ворогуючих блоків — німецько-італо-японського та англо-франко-американського. Для багатьох держав регіону дедалі очевиднішою ставала перспектива опинитися в німецькій чи італійській «зоні відповідальності», яка згодом могла стати «зоною окупації». Суперництво великих держав у балкансько-середземноморському просторі безпосередньо впливало на ці країни, перетворюючи їх на інструмент політики сильніших гравців. У такій ситуації держави регіону прагнули уникнути загрози, яку могло спровокувати протистояння обох блоків. Греція, зокрема, покладала надії на Балканську Антанту та обіцяну допомогу Великої Британії. Однак «Мюнхенська змова», яку підтримали британці, викликала занепокоєння серед менших союзників, що не могли самостійно захистити свої інтереси у конфлікті з німецько-італійським блоком.

1. Окупаційний режим в Греції в час Другої світової війни

Початок війни став для грецького керівництва несподіванкою. Після окупації Албанії Італією, Б. Муссоліні запропонував уряду І. Метаксаса пакт про ненапад, але отримав відмову. Натомість Велика Британія, Франція та Туреччина уклали між собою угоду про ненапад, а в січні 1940 року Греція підписала з Британією договір про військові поставки.

До літа 1940 року Німеччина посилила економічний та пропагандистський вплив у Південно-Східній Європі. Італія, яка також прагнула закріпитися на Балканах, 15 жовтня 1940 року затвердила план захоплення Греції. У відповідь уряд Метаксаса оголосив мобілізацію. Попри постачання зброї з Британії та США і реформу армії, Греція не була готова до італійського вторгнення. Військова доктрина країни навіть не передбачала загрози з боку Італії, а фортифікації на півночі будувалися з розрахунку на можливий напад Болгарії.

28 жовтня 1940 року Італія розпочала агресію проти Греції, прагнучи встановити контроль над традиційно британським середземноморсько-балканським регіоном і підняти бойовий дух власної армії. Для Греції це стало серйозним випробуванням, але водночас викликало потужний патріотичний підйом. Опір виявився настільки сильним, що навіть Муссоліні визнав це. Уже в середині листопада грецька армія перейшла в контрнаступ, звільнила окуповані території та захопила Південну Албанію, де мешкала грецька меншина. Це викликало ейфорію в суспільстві. Однак на початку 1941 року наступ зупинився. Британія запропонувала надіслати війська, але Метаксас відмовився. Після його раптової смерті наприкінці січня 1941 року новий уряд погодився на висадку британського експедиційного корпусу.

Ситуація на Балканах змусила німецьке командування діяти. Стратегічні плани Гітлера щодо війни на Сході потребували надійного тилу в Південно-Східній Європі та контролю над шляхами сполучення.

6 квітня 1941 року вермахт, врятувавши італійського союзника, розпочав операцію «Маріта» після окупації Югославії. Грецькі війська зіткнулися з добірними німецькими підрозділами, які несподівано перетнули кордон. Болгарія також взяла участь у нападі, наступаючи на Тракію та Егейську Македонію. Італійці, своєю чергою, пішли в контрнаступ на північному заході. 18 квітня прем'єр А. Корізіс наклав на себе руки. 20 квітня генерал Г. Цолакоглу підписав акт про капітуляцію грецької армії, а 30 квітня в Афінах сформував маріонетковий уряд «національної необхідності» [7, c. 248-249].

Грецькі збройні сили разом із 58-тисячним британським корпусом лише тимчасово затримали просування ворога. Решта армії (30 тис.), уряд і король Георгіос II евакуювалися на Крит. 20 травня німецькі війська розпочали десантну операцію на острів. Невдовзі греко-британські сили та керівництво країни були вивезені до Єгипту, а 2 червня 1941 року окупація Греції завершилася. Країну поділили на зони впливу між Німеччиною, Італією та Болгарією. Окупанти створили маріонеткову державу «Грецька Політія» на чолі з генералом Цолакоглу. З прихильників «нового порядку» формувалися поліція, служби безпеки та «батальйони безпеки».

Після повної окупації перед грецькими політичними силами постало питання про методи боротьби за визволення. Першу групу складали ліві партії та профспілки: Комуністична (КПГ), Соціалістична (СПГ), Аграрна (АПГ), Спілка народної демократії (СНД), Ліві ліберали (ЛЛГ), Унітарна конфедерація праці (УКП) та Загальна конфедерація праці (ЗКП).

Ліві сили пропонували різні програми. КПГ у маніфесті від 3 травня 1941 року закликала до створення «Союзу лівих сил» після вигнання окупантів, який відновить права і свободи та співпрацюватиме з СРСР і балканськими країнами. Центральною ідеєю було об'єднання робітничого класу в Національно-визвольному фронті. СНД, ЛЛГ та інші лівоцентристи виступали за широкий рух опору, ліквідацію монархії та встановлення ліберально-демократичного режиму. СПГ та АПГ декларували необхідність спротиву та відновлення республіки, але не визначали конкретних методів.

Другу групу складали Ліберальна (ЛПГ), Прогресивно-ліберальна (ПЛПГ), Демократично-соціалістична (ДСПГ) та Соціал-демократична (СДПГ) партії. Їхня політична розрізненість завадила виробити нову тактику. Частина діячів емігрувала, а ті, хто залишився, були дезорієнтовані та зосереджувалися на програмах промонархічного чи республіканського спрямування.

Третя група складалася з представників різних верств, зокрема військових, які обрали колабораціонізм. Вони намагалися надати маріонетковому режиму легітимності [5, c. 361-362].

Значний вплив мала православна церква (ГПЦ), яка переживала розкол. Частина священнослужителів підтримувала митрополита Касторійського Никифора, який співпрацював з окупантами, а інша, більша, — митрополита Фтіотійського Амвросія, який став на бік Національно-визвольного фронту. Це привело до лав Опору багатьох священиків.

31 травня 1941 року студенти М. Глезос і А. Сантос зірвали нацистський прапор з Акрополя, кинувши виклик окупантам. У різних регіонах почали формуватися збройні групи.

На липневому пленумі ЦК КПГ 1941 року було вирішено об'єднати всі національні сили для збройної боротьби, яку визначили як «національно-визвольну антифашистську війну». Програма передбачала створення Національно-визвольного фронту, ліквідацію режиму Цолакоглу, формування тимчасового уряду, відновлення демократичних свобод, скликання установчих зборів та підтримку СРСР.

16 липня 1941 року з ініціативи ЗКП та інших лівих профспілок було створено Робітничий національно-визвольний фронт (РНВФ). Його маніфест ставив за мету не лише захист економічних прав робітників, а й згуртування лівих сил у Союзі для майбутнього управління країною. Першочерговим завданням було створення Національно-визвольного фронту, який мав «поєднувати визвольну та соціальну боротьбу».

Однак пропозиції лівих щодо пріоритету класової боротьби та створення тимчасового уряду на основі Союзу лівих сил викликали заперечення інших політичних гравців. Наприкінці вересня 1941 року після переговорів було створено Національно-визвольний фронт Греції (НВФГ). У програмі з семи пунктів зазначалося, що всі організації рівноправні та ведуть «антифашистську національно-визвольну війну» за незалежність, створення тимчасового уряду та проведення виборів до Установчих зборів.

До кінця 1941 року виникли ще два об'єднання: Національно-демократичний союз Греції (НДСГ) та Національно-соціальний захист Греції (НСЗГ). НДСГ виступав за республіку «соціалістичного типу», чистку армії та держапарату, політичну й соціальну рівність. НСЗГ також відстоював республіканські ідеали, ліквідацію експлуатації, демократизацію та обмеження великого бізнесу. Проте до середини 1942 року ці організації не вели активних бойових дій.

Активність НВФГ зростала. У січні 1942 року було вирішено створити Народно-визвольну армію Греції (НВАГ), залучати молодь і розширювати вплив на селі. Генеральним секретарем ЦК НВФГ став комуніст Ф. Хаджіс, секретарями — С. Канелопулос, А. Вог'ядіс та Г. Іконому.

НВАГ одразу зарекомендувала себе як боєздатна структура під командуванням генерала С. Сарафіса. Уже влітку 1942 року в її лавах було майже 70 тис. бійців, вона контролювала гірські райони півночі та острови Егейського моря. Партизанська тактика завдавала окупантам значних втрат [8, c. 138-141].

2. Грецький національний рух опору в 1941-1944 рр.

Жорстка фіскальна політика окупантів взимку 1941-1942 років спричинила масовий голод, від якого за роки війни померло 300 тис. осіб. У березні 1942 року в Афінах відбулася 100-тисячна демонстрація проти голоду. Зубожіння, терор і активізація Опору штовхали дедалі більше греків до боротьби.

Компартія, яка відігравала провідну роль у НВФГ, зіткнулася з необхідністю захищати «марксистсько-ленінські принципи», оскільки більшість її членів були селянами. Різке зростання партії (з 14 тис. у 1936 до 300 тис. у 1942) свідчило радше про радикалізацію населення, ніж про зростання політичної свідомості.

Наприкінці квітня 1942 року керівництво КПГ розпочало структурування НВФГ. Первинними осередками були групи з 3-5 осіб (згодом — 10), які формувалися на підприємствах або за місцем проживання. Їх очолювали дільничі комітети, яким підпорядковувалися організації 10-12 сіл. Далі йшли обласні та регіональні структури.

Зростання військової активності НВАГ поставило НДСГ і НСЗГ у складне становище, оскільки британці та еміграційний уряд були незадоволені впливом прокомуністичних сил. Британія хотіла мати слухняні організації для реалізації своїх планів. У НДСГ почалася поляризація, а спроби стати загальнонаціональним рухом провалилися.

Велика Британія через «Управління спеціальних операцій» (УСО) з вересня 1942 року встановила контакти з грецькими визвольними рухами. Підтримуючи короля та еміграційний уряд, УСО прагнуло забезпечити британські позиції після війни. Прикладом успішної спільної операції стало знищення залізничного мосту через Горгопотамос, який використовувався для постачання армії Роммеля. Британці підвищили статус своїх місій при штабах НВАГ, НДСГ, а також албанських і югославських партизанів.

Між НВАГ і НДСГ посилилося тертя через претензії на лідерство. НДСГ була малочисельною і не могла вести масштабні операції, що дратувало британців. Еміграційний уряд не мав впливу на Опір і не міг створити власні боєздатні формування.

Чвари між командуванням НВАГ і НДСГ часто переростали у збройні сутички. Значна частина гірської території Північної Греції опинилася під контролем НВАГ. У грудні 1943 року на звільнених територіях набув чинності кодекс «Народне самоврядування та народне судочинство» [3, c. 259-260].

У лютому 1943 року між британським командуванням і НВФГ було підписано угоду про співпрацю. До Головного штабу партизанських сил (ГШПС) увійшли три представники від НВФГ та по одному від НДСГ, НСЗГ і УСО. Діяльність ГШПС підпорядковувалася союзному командуванню на Близькому Сході, а зона дій НВАГ обмежувалася. Тимчасова рівновага давала надію кожній стороні на вигідніші результати.

Поразки Німеччини на Східному фронті та в Африці вплинули на ситуацію в Греції. 23 лютого 1943 року в Афінах відбулася 100-тисячна демонстрація з вимогами збільшити поставки продовольства та підвищити зарплати. 5 березня майже 250 тис. афінян протестували проти відправки греків на роботу до Німеччини.

Падіння фашистського режиму в Італії поставило питання про присутність італійських і німецьких військ. Рух Опору почав обговорювати створення уряду національної єдності та заборону повернення короля до визначення державного устрою. Однак НДСГ категорично відкидала співпрацю з НВФГ. Переговори були настільки напруженими, що виникла загроза громадянської війни.

КПГ, НВФГ і НВАГ підтримали місцеві органи самоврядування у «Вільній Греції», де формувалася «народно-демократична влада». З 1 січня 1944 року кодекс «Народне самоврядування та народне судочинство» діяв у Північно-Західній Греції, Південному Епірі, Егейській Македонії, Фессалії, Тракії, Пелопоннесі, на Криті, Евбеї та Самосі.

До початку 1944 року ситуація була сприятливою для НВАГ, оскільки співпраця з НДСГ виявилася неспроможною. Британці в середині лютого 1944 року ініціювали зустріч керівництва НВФГ і НДСГ. За її підсумками було прийнято дві ухвали: перша засуджувала маріонетковий режим, друга — розмежовувала діяльність організацій та створювала узгоджувальні комітети.

Домовленості припинили ворожнечу, а НВФГ продовжив курс на уряд національної єдності. У березні 1944 року КПГ створила Політичний комітет національного визволення (ПКНВ) у містечку Веніаніна, президентом якого став соціаліст А. Зволос. Це була спроба змусити еміграційний уряд визнати НВФГ провідною силою. У середині квітня ПКНВ почав виконувати функції уряду, створивши одинадцять секретаріатів (міністерств).

Наступним кроком стала підготовка до створення законодавчого органу «Вільної Греції». Програма передбачала вибори до Установчих зборів та плебісцит щодо монархії. У квітні 1944 року 1,8 млн виборців обрали 180 депутатів, до яких приєдналися ще 22 члени розпущеного в 1936 році парламенту. Однак ПКНВ і Національна рада не мали зовнішньої підтримки. Складні стосунки між Британією, США та СРСР вимагали обережності, адже еміграційний уряд, хоч і не мав реальної влади, представляв Грецію на міжнародній арені. Тому НВФГ не поспішав проголошувати ПКНВ урядом, сподіваючись тиснути на еміграційний уряд [1, c. 154-156].

У середині травня 1944 року в Лівані відбулася конференція за участю НВАГ (140 тис.), НДСГ (7 тис.) та НСЗГ (0,5 тис. бійців). «Ліванський протокол» передбачав реорганізацію армії, відсторонення військових від політики, об'єднання партизанських загонів під єдиним командуванням, припинення терору, проведення плебісциту та виборів. Більшість статей була спрямована проти НВФГ.

Улітку 1944 року тиск правих і пробританських сил на НВФГ і КПГ посилився, щоб змусити їх виконувати «Ліванські угоди». Із просуванням Червоної армії на Балкани західні союзники посилили тиск. Британія планувала висадку в Греції для захоплення стратегічних пунктів. НВФГ звернувся по підтримку до СРСР, але Москва не хотіла конфліктувати з союзниками, визнаючи південь Балкан сферою британських інтересів.

На початку вересня 1944 року п'ять представників ПКНВ стали міністрами уряду національної єдності. Наприкінці вересня в Казерті (Італія) було укладено угоду, за якою всі підрозділи Опору входили до складу грецьких збройних сил, а британський генерал ставав головнокомандувачем. Діяльність НВАГ обмежувалася фіксованими регіонами, заборонялося створення національно-визвольних комітетів, а операції поблизу Афін і Салонік були заборонені.

Після вересневого перевороту в Софії болгарські війська почали залишати Грецію, а на початку жовтня — і німецькі. НВАГ скористалася цим і займала звільнені території. У ніч на 4 жовтня 1944 року біля Патр висадився британський десант. 12 жовтня НВАГ звільнила Афіни, куди через тиждень повернувся уряд Г. Папандреу. 30 жовтня підрозділи НВАГ увійшли до Салонік. Перед урядом постало «військове питання». Створення «єдиних збройних сил» розглядалося як спосіб нейтралізувати політичних противників. НВФГ мав підтримку 1,5 млн осіб, а НВАГ налічувала понад 150 тис. бійців. Уряд вирішив до 10 грудня 1944 року розпустити НВАГ, залишивши інші структури недоторканими.

КПГ відмовилася роззброювати НВАГ в односторонньому порядку, і представники НВФГ залишили уряд. Фронт закликав до акції протесту 3 грудня 1944 року. Під час маніфестації (500 тис. учасників) сталися сутички з поліцією, в яких 15 осіб загинуло. В. Черчіл наказав придушити виступи. 5 грудня британські війська розпочали операцію проти НВАГ, і її підрозділи залишили столицю [6, c. 204-208].

Висновки

На завершальному етапі війни окреслилися проблеми післявоєнного устрою Греції. Події в країні стали першим прикладом розколу політичних сил на національному та міжнародному рівнях. Довоєнна соціальна та партійна системи переживали кризу. Як і в інших балканських країнах, цей процес супроводжувався внутрішньополітичним конфліктом, що переріс у громадянську війну.

В. Черчіл та Е. Іден, які прибули до Афін напередодні Різдва, домоглися призначення архієпископа Дамаскіноса регентом у питанні про монархію та призначення головою уряду генерала Н. Пластираса. До 11 січня в різних регіонах тривало збройне протистояння між НВАГ і британськими військами. 12 січня 1945 року в передмісті Афін було укладено угоду між урядом Г. Папандреу, НВФГ та британським командуванням, згідно з якою НВАГ мала роззброїтися та саморозпуститися. Влада, своєю чергою, зобов'язувалася провести амністію, очистити армію й поліцію від колабораціоністів, гарантувати свободи, провести вибори та плебісцит про долю монархії.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.