Соціально – філософські ідеї творчості представників німецької класичної філософії

1. Становлення та розвиток класичної німецької філософії

Позитивне сприйняття культурного ідеалу повністю усуває з містичного вчення, так само як і потребу в радикальній відмові від світу; містики виявляли байдужість до офіційної церкви та суспільного устрою. Розмежування мирського й Божественного, Розуму та Віри, апеляція до індивідуального розуму — ось центральні ідеї німецької філософії. Подальше переосмислення цих ідей Мартіном Лютером заклало підвалини нового культурно-філософського напряму в Німеччині, який отримав теоретичне оформлення в межах німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія не була монолітним напрямом. Скажімо, Кант був дуалістом, Фіхте — суб'єктивним ідеалістом, Шеллінг і Гегель — об'єктивними, а Фейєрбах — матеріалістом. Проте в системах цих мислителів простежується тісний зв'язок і наступність. Особлива увага приділялася дослідженню форм всезагальності: у Канта та Фіхте вони трактувалися як властиві лише людському мисленню, а в Шеллінга й Гегеля — як форми самої діяльності (духовної за своєю природою). Значний акцент робився на проблемі тотожності мислення і буття, співвідношенні суб'єкта й об'єкта, теоретичних формах пізнання та філософських категоріях.

Класичну німецьку філософію зазвичай характеризують через такі риси: наступність, діалектичність, критичне ставлення до «розсудкової» метафізики та прагнення представити філософію як систему наукового знання («Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія філософських наук» Гегеля), а також звернення до історії як філософської проблеми. З погляду сучасної філософії помітною є абсолютизація раціоналістичного підходу та недооцінка емоційно-чуттєвого начала, зокрема естетичного ставлення людини до світу й мистецтва, через яке людина осягає буття та переживає його сенс.

На противагу онтологічній позиції античної та середньовічної філософії, яку вважали недостатньо обґрунтованою, Декарт наголосив на тому, що найсуттєвішим моментом, з якого має починати філософія, є достовірність самого пізнавального Я. У межах цієї традиції багато філософів Нового часу більше уваги приділяють суб'єкту, ніж об'єкту, а питання про природу пізнання ставлять вище за питання про природу буття.

Подібне привілейоване становище суб'єкта простежується і у філософії Канта.

Хоча на наступній, спекулятивній, фазі розвитку філософії (Шеллінг, Гегель) відбувається перехід до онтологічної позиції, колишній ноетичний пріоритет суб'єкта проєктується на концепцію основ будь-якої реальності.

Менш відомим є те, що характерною ознакою цього ідеалізму був пантеїзм (властивий Фіхте, Шеллінгу класичного періоду та Гегелю).

Поштовх цьому розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності).

Іншою причиною такої орієнтації стала так звана спінозівська дискусія, розпочата книгою Ф.-Г. Якобі (1743–1819) «Про навчання Спінози» («Uber die Lehre des Spinoza»), опублікованою 1785 року.

Ця дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози, стала однією з віх прогресивного духовного розвитку в тогочасній Німеччині.

Гердер долучився до спінозівської дискусії трактатом «Бог» (1787), у якому спробував модернізувати спінозизм, замінивши «поширеність» «органічними силами», моделлю для яких слугує радше жива істота, ніж фізичний об'єкт.

На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози, яку запропонував Якобі, Гердер обстоює пантеїстичне поняття бога з окремими особистісними рисами (мудрість, провидіння).

Спінозівська дискусія засвідчує, що післякантівська філософія охоплювала й ті напрями в Німеччині, які розвивалися незалежно від Канта.

У соціальному вимірі німецька філософія є свідченням ідейного пробудження «третього стану» Німеччини.

Економічна незрілість і політична слабкість німецької буржуазії, а також територіальна роздробленість країни наклали на неї свій відбиток.

Водночас німецька філософія використовувала здобутки філософської думки Італії, Франції, Англії та Голландії.

Проте за багатьма параметрами вона є вершиною філософського розвитку, досяжною на той час, а отже, й вершиною домарксистської філософії загалом.

Назвемо принаймні деякі з її позитивних здобутків.

Філософія Канта завершує ноетичну філософію.

У філософії Канта знайшло вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі та рівності в період напередодні французької революції.

У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки «філософії активної сторони» у Фіхте, основи природної спекуляції в Шеллінга, його ж концепцію «динамічного процесу» в природі, близьку до матеріалістичної діалектики, а також діалектичну концепцію Гегеля, яка через свій ідеалізм одночасно близька до реальності й далека від неї.

Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства, відкидаючи неісторичні та механістичні концепції попередньої епохи.

Післякантівська філософія піддає серйозній критиці агностицизм і всю попередню ноетичну позицію.

У філософії Гегеля розробляються закони не лише об'єктивної, а й суб'єктивної діалектики.

Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне утвердження більшості філософів в ідеалізмі.

Ця тенденція пов'язана з обставинами, що криються в концепції ідеалізму, де не потрібно суто наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій.

Матеріалістична позиція висуває високі вимоги до точності викладу та строгості формулювань, що потребує певного часу.

Ідеалізм німецької класичної філософії пов'язаний із доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч досвіду чи емпіричним доказам.

Свою роль тут відіграла економічна та політична слабкість німецької буржуазії, що призвело до того, що Німеччина переживала своє існування радше в теорії, ніж на практиці.

2. Основні соціологічні теорії творчості представників класичної німецької філософії

Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософська традиція, так і здобутки світової думки (раціоналізм Р. Декарта та Б. Спінози, філософія Просвітництва). Звісно, на неї вплинули й тогочасні досягнення природничих наук.

Імануїл Кант (1724–1804) — видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості виокремлюють два періоди — «докритичний» (до 1770 р.) і «критичний». У «докритичний» період Кант визнавав можливість умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в «критичний» заперечував таку можливість на основі попереднього дослідження форм пізнання, джерел і меж пізнавальної здатності людини. У перший період він розробив «небулярну» космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи з гігантської хмари дифузної речовини та написав низку філософських праць. У критичний період побачили світ «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788) і «Критика здатності судження» (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища та речі, якими вони існують самі по собі, тобто про «речі в собі». Останні, на думку Канта, впливають на органи чуття та викликають відчуття. Водночас він наполягав, що ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати достовірних знань про «речі в собі», оскільки вони непізнавані.

У логіці Кант розрізняв звичайну (загальну) логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їхнього предметного змісту, і трансцендентальну логіку, яка вивчає у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Головним для нього є питання про джерела та межі пізнання, яке він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох основних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у «Критиці чистого розуму», Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку та розуму.

Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у «метафізиці», Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття про душу, світ, бога). На його думку, усі три умоглядні науки традиційної філософії, які розглядали ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія та раціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив із того, що втрачене пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявлений у досвіді. Звідси висновок: релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії він пояснював тим, що без неї неможливо примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, які панують у людському житті.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) — видатний німецький філософ. У перший період творчості він виступив як послідовник «критичної філософії» Канта та Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеалізму та створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи та суспільства Гегель вважав абсолют — духовне начало, яке він називав по-різному: «світовий розум», «світовий дух», «абсолютна ідея», що нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу та намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У праці «Феноменологія духу», яка вирізняється глибиною та складністю викладу, духовна культура постає як поступове та послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, що послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У «Феноменології духу» обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, зображується поступальний рух свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею та предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, тричі проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання, щоразу в іншій площині. Відповідно «Феноменологію духу» можна поділити на три розділи. У першому тлумачаться свідомість, самосвідомість, розум і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; у третьому аналізуються релігія та «абсолютне» знання, тобто те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

«Філософія природи» — одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча й у ній трапляються цікаві думки та тонкі спостереження.

Заключна частина «Енциклопедії філософських наук» — «Філософія духу» — це вчення про свідомість та різні види людської діяльності. Твір складається з трьох розділів, присвячених проблемам суб'єктивного, об'єктивного та абсолютного духу.

Розділ про суб'єктивний дух охоплює антропологію, феноменологію та психологію і загалом присвячений проблемам індивідуальної свідомості. У цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що нині називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію та філософію. У мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, у релігії — у формі уявлення, а у філософії — у формі поняття, найдосконалішої та найадекватнішої форми пізнання. У «Філософії духу» особливо помітна гегелівська здогадка про те, що суспільна свідомість певною мірою не залежить від свідомості та волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у «Філософії права», «Естетиці», «Філософії релігії» та «Лекціях з історії філософії».

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

Людвіг Фейєрбах (1804–1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. Спочатку він поділяв погляди Гегеля, про що свідчить його дисертація «Про єдиний всезагальний і нескінченний розум». 1830 року він анонімно опублікував твір «Думки про смерть і безсмертя», у якому заперечував ідею безсмертя душі. Авторство Фейєрбаха було встановлено, книгу конфіскували, а автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейєрбах продовжив творчу діяльність. Він пише тритомну працю з історії філософії XVII століття, у якій, залишаючись загалом на гегелівських позиціях, виявляє велику увагу до філософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їхній внесок у розвиток філософської думки.

Фейєрбах — автор таких філософських праць, як «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Попередні тези до реформи філософії», «Основні положення філософії майбутнього».

Значне місце у творчості Фейєрбаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причина релігії, на думку Фейєрбаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. У центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи існування особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини перед непідвладними її волі стихіями та силами. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Унаслідок цього й виникають образи богів. Бог, будучи проєкцією людського духу, відчужується від нього та об'єктивується, перетворюючись із творіння людини на її творця та першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейєрбах проповідує культ людини, піднесеної до рівня обожнення. Його девіз — «людина людині бог».

Етичне вчення Фейєрбаха мало прогресивне значення завдяки своєму гуманістичному характеру, проте було вкрай абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду та міжіндивідуального спілкування.

Вчення Фейєрбаха вплинуло на деяких філософів, зокрема на К. Маркса та Ф. Енгельса, що вони відверто визнавали.

Висновок

Значення німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, яка згодом стала для неї фатальною.

Водночас вона сприяла — попри свій неконкретний, містифікуючий характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, — тому, що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися настільки вчасно, що вона, як кажуть, миттєво реагувала на нові стимули.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, обмежений 80-ми роками XVIII сторіччя, з одного боку, і 1831 роком — роком смерті Гегеля — з іншого. Вона виступала проти церковної гегемонії як засіб реалізації політичних та економічних інтересів.

Список використаної літератури

1. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
4. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
5. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 460 с.
6. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
7. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.