Соціально – філософські ідеї античної філософії

1. Основні соціальні теорії античних філософів

Антична філософія, яка спершу розвивалася в Греції, а згодом і в Римі, охоплює період понад тисячоліття — від VI століття до н. е. до VI століття н. е. Вона виникла в давньогрецьких полісах із демократичним устроєм і суттєво відрізнялася від східних філософських традицій та міфологічного світогляду ранньої античності. Формуванню філософського мислення сприяла давньогрецька література — твори Гомера, Гесіода та гномічних поетів, у яких порушувалися питання про місце людини у світі, розвивалися навички пошуку причин вчинків, а художні образи підпорядковувалися відчуттю гармонії та міри. Рання грецька філософія ще послуговувалася міфологічними образами та метафорами. Проте якщо в міфі образ світу та реальний світ були нероздільні, то філософія ставить перед собою головне завдання — прагнення до істини, безкорисливе бажання наблизитися до неї. Вважалося, що повне володіння істиною доступне лише богам, тоді як людина через свою смертність і обмеженість може лише невпинно прагнути до неї. Саме це активне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості й становить сутність філософії [4, c. 21-23].

В історії античної філософії прийнято виокремлювати чотири основні періоди.

Перший період — досократівський (VII–V ст. до н. е.). Мислителів, які творили до Сократа, називають досократиками. До них зараховують представників Мілетської школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліта з Ефеса, Елейську школу (Парменід, Зенон), Піфагора з послідовниками, а також атомістів Левкіппа та Демокріта. Головну увагу рання натурфілософія приділяла проблемам фізики та будови Космосу.

Другий період — класичний (приблизно середина V — кінець IV ст. до н. е.). Софісти та Сократ, які вперше звернулися до визначення сутності людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Найповніше досягнення цієї епохи узагальнюють філософські системи Платона та Арістотеля, які відкрили надчуттєву реальність і сформулювали класичні філософські проблеми.

Третій період — елліністичний (кінець IV–II ст. до н. е.). На відміну від попереднього етапу, коли виникали глибокі та універсальні системи, тепер формуються численні конкуруючі школи: перипатетики, Платонівська Академія, стоїки, епікурейці, скептики. Їх об'єднує спільна риса — перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до розробки етичних проблем, що супроводжувалося моралізаторством в епоху занепаду елліністичної культури. У цей час популярними були твори Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона.

Четвертий період (І ст. до н. е. — V–VI ст. н. е.) позначений зростанням ролі Риму, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія розвивається під впливом грецької, особливо елліністичної. У ній виокремлюються три напрями: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик) та епікуреїзм (Тит Лукрецій Кар). У III–V ст. н. е. виникає неоплатонізм, найвидатнішим представником якого був Плотін. Ця течія суттєво вплинула не лише на ранню християнську думку, а й на всю середньовічну релігійну філософію [3, c. 37-38].

Платон постає як майстерний творець ідейних засад майбутнього тоталітаризму. На відміну від реаліста Сократа, Платон (427–347 pp. до н. е.) розробив таку політичну концепцію, такий «ідейний каземат» у формі утопічного проекту державного устрою, що ознаменував рух політичної теорії в напрямку, далекому і від свободи людини, і від реальних можливостей влади. Причиною занепаду держав філософ вважав «корозію» моралі. Тиранія, на його думку, виникає там, де мораль вкрай зіпсована. Ці та інші ідеї Платона посідають чільне місце в античній політичній думці.

Проте загальна політична концепція Платона принесла йому сумну славу. Провідне місце в ній належить утопічному проекту ідеальної держави, сконструйованому самим мислителем. Створивши нормативну модель «абсолютно досконалої держави» (у «Державі» — аристократичний устрій, у «Законах» — поєднання монархії та демократії), він прагнув перетворити цю теоретичну побудову на основу «єдино правильної» політики. Якими ж були складники цієї моделі?

В ідеальній державі Платона політична влада є первинною щодо правових відносин. Влада держави має майже божественний, всеохоплюючий характер. Закони та норми життя надаються згори й осягаються як божественний дар лише мудрими філософами («з тонкою душею»), які, за задумом Платона, мають бути водночас і правителями. Найвищим органом влади в цьому проекті є надзвичайний орган — «Нічні Збори» з десяти наймудріших і найповажніших стражів, причетних до космічних і політичних знань.

Арістотель вважається першим, хто систематично дослідив праці попередніх мислителів, тому його називають засновником історії філософії. Значну частину своїх творів він присвятив метафізиці — науці про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося через осмислення спадщини його вчителя Платона, насамперед проблеми співвідношення матерії та ідеї. Послідовний розвиток платонівських поглядів призводив до суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне і незмінне ідеальне, якому підпорядкована кожна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно бути навіть уявлення про матерію, якщо немає її ідеї. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від них?

Критика Арістотелем Платона набула значення афоризму: «Платон мені друг, але істина — дорожча». Аналізуючи платонівські проблеми, Арістотель усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи це, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не існує окремо від одиничного.

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати лише природне тіло, здатне до життя. Здійснення можливості життя природного тіла філософ називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки не можуть існувати без матерії. Третя — метафізична.

Через вчення про душу Арістотель оригінально розкриває проблему пізнання. Третій вид душі — розумна душа, притаманна людині й Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб водночас споглядали й через уяву. Це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня. Людина пізнає загальне лише за допомогою уяви, яка не просто переробляється в поняття, а сприяє переходу закладених у душі форм буття з потенції в акт. Для цього потрібен розум у всьому його обсязі — і пасивний, і активний. Активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

2. Основні погляди античної філософії

Для давньогрецьких мислителів світ був живим, гармонійно впорядкованим цілим — Космосом, що нагадує грандіозний художній витвір. У давньогрецькій мові слово «космос» означало стрій, порядок, світопорядок.

Центральне місце в давньогрецькій філософії посідали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого. Ця основа тлумачилася або в матеріалістичному дусі (вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному (числа, ідеї). Великим здобутком цієї філософії стало атомістичне вчення Левкіппа, Демокріта, Епікура. Розглянемо коротко матеріалістичну традицію.

Мілетська школа. Засновниками грецької філософії вважають мілетських мислителів — Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили в VI ст. до н. е. Виникнення філософії саме в Іонії не випадкове. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери кріто-мікенської культури та підтримував тісні зв'язки зі східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізація й розвиток торгівлі та ремесел сприяли ранньому пробудженню інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології. Представники школи були видатними природодослідниками, які включали природничі теми в широкий космографічний контекст.

В античній софістиці важко знайти цілісну концепцію — вона представлена розмаїттям учень. Спільною ознакою можна визначити суспільне становище софістів. Розквіт софістики припав на період Пелопонеської війни (431–404 pp. до н. е.). Найвідомішими старшими софістами були Горгій, Протагор, Гіппій, Продік, Антифонт. Горгій (прибл. 483–373 pp. до н. е.) висунув три знамениті тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати; 3) якщо ми можемо щось пізнати, то неможливо передати це знання іншому. Докази будуються на логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція ґрунтується на прийнятті положення, з якого виводяться висновки, що суперечать поширеним поглядам.

Горгій чітко вирізняє значення слів і використовує зміни значень у різних контекстах. Така маніпуляція мовою, її логічною та граматичною структурою характерна для всіх софістів [8, c. 35-37].

Протагор (481–373 pp. до н. е.) — один із найпопулярніших учнів Демокріта. Він відстоює традиційний для софістів релятивізм і є автором знаменитої тези: «людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують». Секст Емпірик пояснює, що Протагор мірою називає критерій, речами — справи, а людину — критерієм усіх справ. Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить ученню Арістотеля про збіг висловлювань із дійсністю. Ці концепції антиномічні й не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть до успіху, — істинні, а успіх є універсальною мірою знань, будується на протилежному Арістотелевому вченні про істину. Для софістів джерелом знання слугує лише досвід, а не «нус», «абстрактне мислення» чи «ідея».

Найвідомішими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, оскільки вони усвідомлювали свій обов'язок як учителів і наставників молоді.

Спираючись на переконання про важливість мови для впливу на людей, софісти зробили головний крок до виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, поділив мову на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування — і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми роздумами про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

Остаточне усвідомлення місця філософії в суспільстві здійснив Сократ (469–399 pp. до н. е.). Він першим дійшов висновку, що філософія — це діяльність щодо осмислення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє ставлення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча фактично продовжує розпочату ними справу утвердження людини як головної теми філософії. Негативне ставлення до софістів він пояснював тим, що вони «продавали знання за гроші кому завгодно».

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу до людини як духовної істоти. «Пізнай самого себе» — головна теза його філософствування. Таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування думок, вважаючи справжньою сферою мудрості живу бесіду з опонентами. Саме він увів поняття «діалектика» — уміння вести бесіду, сперечатися.

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про «мужність», «розсудливість», «доброту», «красу». Суперечності у відповідях співрозмовників свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного («краси» взагалі поряд із красивою дівчиною, вазою, краєвидом), Сократ фіксує нову проблему, визнаючи: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу» [5, c. 32-34].

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У досократиків світ виступає як цілісність, що підпорядковує собі людину — одну з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення «людина — світ».

Платон зосереджує зусилля на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального («краси» взагалі, «мужності», «добра»). Він не мав сумнівів у реальному існуванні загального, але як воно існує — нікому не відомо. Тому Платон шукає аргументи, які довели б скептикам реальність загального. Він зазначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, створивши гіпотезу про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, він розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, завдяки своїй досконалості, виявляють себе як еталони, справжня реальність, первинне стосовно конкретних речей як копій ідей. Чуттєво даний світ є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу — спрощений варіант досконалішого, ідеального світу. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла повертається до безтілесного царства ідей. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність і забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття, є процесом пригадування [1, c. 19-20].

Поширення філософських знань у Стародавньому Римі характеризується процесами зближення філософських учень і шкіл. Вони розпочалися ще в Греції приблизно в II ст. до н. е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі школи мають рівне право на існування, оскільки всі вони неправильні. Скептики на той час домінували в Академії та мали значний вплив. Саме в умовах Риму, коли різні течії, що виникали в різний час, прийшли одночасно як рівні, розпочався процес зближення та взаємопроникнення напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни не були родоначальниками жодної школи й могли споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Більшість прихильників еклектицизму були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.

Найвідомішим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106–43 pp. до н. е.), славетний оратор і політичний діяч, який здобув філософську освіту. У Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав низку філософських праць, у яких намагався створити популярний навчальний посібник для римських громадян. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.

У питаннях пізнання та вченні про буття Цицерон був близький до скептицизму. Його політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, а простому людові досить і видимості свободи. Ймовірно, тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцій Варрон, послідовник Антіоха з Аскалону. У своїх філософських дослідженнях він наближався до стоїцизму [2, c. 24-27].

Висновок

Отже, антична філософія в особах багатьох видатних представників, особливо Сократа, Платона й Арістотеля, вперше висунула та професійно обговорила проблеми онтології, гносеології, логіки, антропології. Філософія Стародавньої Греції мала визначальний вплив на розвиток усієї філософії аж до сучасності [5, c. 41-42].

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.