Соціально - економічний розвиток Київської Русі

1. Землеробство як основне заняття русів. Феодальне землеволодіння. Вотчина.

2. Ремесло в Київській Русі.

3. Внутрішня та зовнішня торгівля. Купецький стан.

Перелік використаних джерел.

1. Землеробство як основне заняття русів. Феодальне землеволодіння. Вотчина

Час існування Київської Русі як цілісної держави — від IX століття до 30-х років XII століття. Політичний устрій — ранньофеодальна монархія з окремими федеративними рисами. Межі держави сягали від Балтійського до Чорного («Руського») моря та від Карпатських гір до Волго-Окського межиріччя. У 30-х роках XII століття на Русі настала доба феодальної роздробленості, що супроводжувалася розвитком продуктивних сил, еволюцією феодальних відносин та оформленням федеративних форм управління. Змінюючи власну форму, Давньоруська держава проіснувала до 40-х років XIII століття, після чого занепала під натиском монголо-татарських загарбників.

Київська Русь започаткувала феодальний етап в історії народів Східної Європи. Ці народи оминули рабовласницьку формацію: феодалізм у них формувався на ґрунті первіснообщинного ладу. Ключовою рисою раннього періоду східноєвропейського феодалізму стало домінування данинної експлуатації, відомої як «полюддя».

Феодальна держава — це зосередження реальної влади в руках короля чи князя. Сеньйор виступав не просто великим землевласником, а насамперед «кінним, людним і оружним» паном, наділеним політичною владою. Він керував своїми територіями, а його влада поширювалася переважно на людей і мала особистісний характер. Могутність князя визначалася його здатністю управляти підданими, здійснюючи над ними судовий і військовий контроль.

Середньовічні держави Європи часто поставали як продовження Римської імперії. Однак вони були неміцними, внутрішньо роз'єднаними та слабко організованими. Імперія Каролінгів, як і імперія Рюриковичів, не мала внутрішніх скріп і розпадалася зі смертю володаря або невдовзі після неї. Причина полягала у відсутності дієвого апарату влади: ці утворення були фактично ефемерними союзами племен та етнічних груп, що вели відокремлене існування.

Жодна з цих «імперій» не пережила межі, що відділяє раннє середньовіччя від наступних періодів. Вони ще не були державами в сучасному розумінні. Атрибути влади глави такого утворення не були його винятковим правом — ними володіли також васали, великі сеньйори, які правили окремими частинами імперії. Вони мали право суду, включно з «вищою юстицією», власні військові сили, збирали податки тощо.

Це сприяло формуванню васально-ієрархічних відносин. Виникла і зміцніла феодальна ієрархічна драбина, на вершині якої стояв сюзерен, а внизу — васали. У цей період, поряд із зростанням князівської влади, підвищувалася роль верхівки княжої дружини, яка, виокремлюючись у панівний прошарок, фактично ставала основою адміністративного апарату, що збирав данину та вершив судочинство на місцях. О. О. Мельникова недарма називає форму ранньофеодальної Руської держави дружинною.

Така назва відповідає функціям, які виконувала князівська дружина. Дружинники спонукали князя до воєнних походів, коли трофеї від попередніх були вичерпані. Князь радився з ближніми боярами та старшими дружинниками з важливих питань. Як зазначає Л. Гумільов, «князь у ту епоху — це лише представник, а справжні правителі завжди були, тільки їхні імена залишилися невідомими історії». Тому таку форму влади можна назвати дружинно-вічовою.

Формуються різні групи феодально залежних селян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь.

Середина IX століття в історії Русі ознаменувалася завершенням тривалого процесу формування феодалізму у східних слов'ян та одночасного становлення давньоруської держави.

За часів Київської Русі у східних слов'ян сформувалося феодальне суспільство. Загалом становлення феодальних відносин у Давньоруській державі йшло в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і відбувався поетапно. Спочатку, в IX столітті, формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем і дружиною). Основою цієї системи була данина, «полюддя». У X столітті стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і зосереджують у своїх руках общинні землі, що призводить до виникнення доменіального (вотчинного) землеволодіння великого князя. Наступним кроком феодалізації стала поява в XI столітті земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII століттях у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував боярам і дружинникам міста та села. Дарувалася не територія, а право збору податків. Так поступово склалася помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі у спадок чи її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади та посиленням відцентрових тенденцій дедалі більшого поширення набуває вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі загалом збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап. По-друге, темпи феодалізації на Русі були повільнішими порівняно з Європою, де з античних часів існували традиції приватної власності. По-третє, виникнення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки на державній території було багато незаселеної, господарсько неосвоєної землі.

У X—XIII століттях із поглибленням феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшла диференціація серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

а) смерди — більшість селян, які мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

б) закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

в) рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

г) челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

ґ) холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними ознаками формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якої було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X столітті ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Основу феодального способу виробництва складає феодальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної власності і володіння землею. Один і той же шмат землі, будучи власністю однієї людини, в той же час знаходиться у володінні іншої. Тобто створилась система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодально залежні селяни. Отже, спосіб виробництва, за якого у повній власності феодала знаходились засоби виробництва (земля) і в неповній — селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним.

За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юридичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на хазяїна і існував за його рахунок.

Але земля, якою користувався феодально залежний селянин, була власністю феодала. За це останній вимагав від свого підданого виконання певних повинностей. Наявність у селянина власного господарства робила його економічно незалежним від пана. Тому для забезпечення прибутку феодал змушений був застосовувати пряме насильство чи примус. Тобто селянина почали насильно прикріпляти не тільки до землі, на якій він працював, але і особисто до феодала. Зароджувалось кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала. А. Я. Гуревич справедливо вважає, що право власності феодала на землю в період раннього середньовіччя було похідним від його влади над населенням.

Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на економічне становище суспільства. Характерною особливістю Київської Русі були прискорені темпи її соціально-економічного розвитку.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна значно більше, ніж це було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

Виникав антагонізм між селянином і феодалом, який поєднував в собі економічну залежність селянина і позаекономічний примус. Протягом довгого часу цей антагонізм був всебічним. А всебічним він був тому, що означав радикальну майнову, соціальну і правову нерівність людей. Час від часу цей антагонізм (непримириме протиріччя) проявлявся у вигляді дрібних і великих селянських бунтів і повстань. Б. Рибаков, а за ним і І. Фроянов стверджували, що народні хвилювання часто не були рухом проти феодальних порядків взагалі, а лише боротьбою за перерозподіл життєвих запасів.

Основною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у Західній Європі, наприклад, у Франкському королівстві. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласницького, а від первіснообщинного ладу. Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а бувший общинний староста, що звик наживатися за рахунок общини. Але й феодально залежним виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці тощо. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надлишкової праці селян здійснювалось у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома з джерел як данина.

На середину IX століття феодальний лад у давньоруській державі в основному вже сформувався. Саме в цей час виникають дружинні некрополі, в яких хоронили представників лицарського стану, що нині виник. Такі некрополі добре досліджені у Києві, Чернігові, Шестовиці, Гнєздові під Смоленськом тощо. На Руській рівнині з'являються численні городища-замки, городища-фортеці — центри феодального панування. Вони були специфічною особливістю феодальної країни. Читаючи історичні джерела, можна собі легко уявити зовнішній вигляд не тільки Русі, а й усієї решти країн, де на той час панував феодалізм. Розбиті на дрібні ділянки, не зв'язані між собою, ворожі, ці землі мали войовничий зовнішній вигляд. Вони були вкриті фортецями, замками, міста були оточені оборонними мурами. Видно було, що всі бояться біди, небезпеки: вона загрожувала звідусіль. Обнесені оборонними мурами міста були покликані новим станом речей — потрібно було захиститися від напасників.

Недарма варяги називали Русь — «Гардарікі» — «країна городів». Це були не міста у сучасному розумінні, а саме укріплені поселення.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціальної диференціації поселень. Більшість населення була зайнята в сільськогосподарському виробництві і проживала у селах, відносно ж нечисленний адміністративний апарат землеробських округ зосереджувався у феодальних дворах — замках. У письмових джерелах сільські поселення часів Київської Русі мають кілька назв: «село», «сельцо», «деревня», «погост», «двор», «дом». Вони відрізнялися не лише розмірами, а й соціальними функціями. «Погост» джерела визначають як центральне поселення округи (можливо — сільської общини), де знаходилися торги, культові та общинні установи, «деревню» — як невеликі дочірні поселення, засновані вихідцями із великих сіл, «дворы», або «домы», — як садиби окремих феодалів, осередки феодальних володінь.

2. Ремесла в Київській Русі

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництво, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийомами його обробки: куванням, зварюванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкрустацією кольоровими металами.

Високим рівнем майстерності відзначалися вироби «кузнецов злату и серебру»: золоті діадеми і барми, колти і ланцюги, срібні браслети-наручі тощо, виконані у техніці перегородчастих емалей, скані, черні, литва, карбування. Майстерність давньоруських ремісників набула міжнародного визнання. У відомому трактаті ченця Теофіла із Падерборна «Про різні художества» Русь названо країною, яка відкрила таємниці «мистецтва емалі й різноманітності черні».

Ремесло розвивалося як у структурі господарства феодалів, так і на вільній міській основі. У XII—XIII століттях посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських кінців (районів) — гончарський, теслярський, міських воріт — ковальські та ін., а також згадки письмових джерел про артілі городників і мостників.

Поряд із металургією і ковальством дуже поширеним видом сільського ремесла було гончарство. Цьому сприяли не тільки загальна потреба в посуді, а й наявність глини гарного ґатунку. Гончар київської доби вже застосовував ручний гончарський круг, тому посуд відзначався правильною формою й великою різноманітністю: виготовляли різні горшки, глеки, макітри, миски, глиняні сковороди тощо. Окремі майстри ставили на своїх виробах спеціальне клеймо.

Щодо теслярства, столярства, бондарства, обробки шкіри, прядіння, ткацтва, то ці види ремесла в селах ще не відокремилися від землеробства. Веретено, наприклад, із глиняним пряслицем і ткацький верстат примітивної конструкції були в кожній селянській родині.

Міське ремесло відрізнялося від сільського складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. Так, ковальство на кінець XI — початок XII століття розділилось уже на ряд спеціальностей. Від нього відокремились зброярі, щитники, гвіздочники. Ковальські роботи виконували і майстри, які безпосередньо вже не були зв'язані з металургією. Отже, можна говорити про початок відокремлення ковальства від металургії в містах.

Великої слави зажили і давньоруські ювеліри. Їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Досконалістю відзначались також вироби міських гончарів, свої вироби вони випалювали в спеціальних горнах. Поширилось і виробництво цегли, або «плінфи». Для декоративних цілей — оздоблення підлоги, стін, поряд із великими цеглинами, вживали й плитки з поливою і складним візерунком.

Окремими видами ремесла в місті були: теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кості і каменю. У великих містах у цей час існувало понад 40 ремісничих фахів. Ремесло в Київській Русі досягло дуже високого рівня розвитку.

Помітних успіхів було досягнуто в будівельній справі і в архітектурі. В період Київської Русі побудовано такі прекрасні споруди, як Десятинна церква, Успенський і Софійський собори, а також Золоті ворота в Києві, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові, численні князівські й боярські палаци.

Як і в інших країнах за доби раннього середньовіччя, ремісники в Київській Русі ще не порвали зв'язків із сільським господарством. У місті вони мали свої хатини з городами, а за містом ниви й сіножаті, тримали худобу і коней.

Ремісник у ці часи здебільшого працював на замовника й часто виготовляв вироби з його сировини, а плату одержував натурою. Але деякі ремісники частину своїх виробів уже виготовляли на ринок, де збували їх за гроші.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг у греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Стан купців

Розвиток ремесла сприяв пожвавленому обміну, торгівлі, хоча в селі торгівля мала міновий характер. Розвинутішою, природно, була міська торгівля. Вироби міських ремісників, з одного боку, йшли в села і міста країни, їх також вивозили в далекі краї, з іншого — збували на місці, задовольняючи потреби міського населення.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися в II—III століттях. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII столітті дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г. Лише наприкінці XIII століття з'являється карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV століття, тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Внутрішня торгівля зосереджувалась на невеликих місцевих ринках. Такі ринки охоплювали лише обмежені за своєю територією округи, які тяжіли до певних міст: зв'язки між такими ринками були ще нерегулярними.

Динамічнішою була зовнішня торгівля. Торговельні судна руських бояр і купців плавали по Балтійському, Каспійському, Азовському, Чорному й Середземному морях. Важливу роль у торгівлі Київської Русі з Візантією і країнами Центральної Європи відігравав Дунай.

Найважливішими руськими товарами на міжнародних ринках були хутро, мед і віск, а також льон, лляні тканини, інші ремісничі вироби. Тканини з льону йшли переважно в Трапезунд (Мала Азія), Дербент і Середню Азію.

Стан сільськогосподарського і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі — як внутрішньої, так і міжнародної. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи «от Грек», або «Грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів, завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основними торговельними партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандінавські, центрально- та західноєвропейські.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу.

Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI століть були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми.

Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

На Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Відома, наприклад, іванівська община у Новгороді, яка зосереджувала у своїх руках торгівлю воском, мала свій статут, розроблений майже одночасно з гільдійськими статутами європейських країн. Купецькі корпорації «гречників» і «залозників» торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відбиту в законодавстві. В «Руській правді» містяться статті з регламентуванням порядку одержання боргів з купців-боржників і сплати ними процентів під позичені суми грошей.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. На ранньому етапі (VIII—X століття) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші — срібники і златники. З XI століття при розрахунках у великих торговельних операціях використовувалися срібні зливки — гривни. Відомі гривни трьох типів: київські, новгородські та чернігівські.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI столітті. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X століттях існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI столітті згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X століть називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Господарське життя міст характеризувалося високим ступенем концентрації в них ремесла і торгівлі, а також тісним зв'язком з сільським господарством. Останнє засвідчується численними знахідками при розкопках землеробських знарядь праці, залишків садиб феодалів тощо.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Список використаної літератури

1. Історія України / Авт. кол.: В. Баран, Я. Грицак, Ю. Зайцев (керівник) та ін. — 2-ге вид., зі змінами. — Львів: Світ, 1998. — 486 с.

2. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник / Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. — К.: Каравела, 2004. — 254 с.

3. Біденко Н. І. Історія України : Метод. посібник для студ.-заочників / Н. І. Біденко; Мін-во освіти і науки України; КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. — 269 с.

4. Бойко О. Історія України : Посіб. для студ. вуз. / Олександр Бойко. — 2-ге вид., доп. — К.: Вид. центр «Академія», 2003. — 655 с.

5. Кормич Л. Історія України : Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України, Одеська нац. юридична акад. — К.: Алерта, 2004. — 407 с.

6. Король В. Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король. — К.: Академія, 2005. — 494 с.

7. Крип'якевич І. Історія України / Іван Крип'якевич; Відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович; Передм. Я. Р. Дашкевича. — 2-е вид., перероб. і доп. — Львів: Світ, 1992. — 555 с.

8. Лановик Б. Історія України : Навч. посібник для вузів / Богдан Лановик, Роман Матейко, Зиновій Матисякевич; За ред. Б. Д. Лановика. — 3-є вид., випр. — К.: Знання, 2000. — 573 с.

9. Оніщенко І. Історія України : Навч. посібник / Ірина Григорівна Оніщенко; Європейський ун-т фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу. — К.: Вид-во Європейського ун-ту фінанс., інформ. систем, менеджменту і бізнесу, 1999. — 157 с.

10. Ульяновський В. Історія України з найдавніших часів до середини XVII ст. : Авторська програма-конспект курсу / Василь Іринархович Ульяновський. — К. — 1997. Ч. 1. — 1997. — 164 с.