Соціально-економічні відносини

Вступ.

1. Структура соціально-економічних відносин.

2. Відносини власності як основа соціально-економічної системи.

3. Шляхи реформування суспільства та соціально-економічних відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Під соціально-економічними відносинами розуміють зв’язки, що формуються між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ. Ядром цих відносин виступають відносини власності на засоби виробництва та створений продукт.

Ці відносини визначають систему взаємозв’язків «людина — людина». Вони охоплюють закономірності розвитку відносин власності (насамперед на засоби виробництва), а також пов’язані з ними процеси розподілу та відтворення суспільного виробництва як єдиного економічного кругообігу, що реалізується через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів та послуг.

Аналіз соціально-економічних відносин дає змогу виявити соціальний потенціал інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це також дозволяє оцінити, наскільки економічна діяльність відповідає завданням зростання суспільного багатства та інтересам більшості членів суспільства.

Дослідження цих відносин допомагає зрозуміти, хто фактично володіє засобами виробництва та фінансовими ресурсами, хто їх привласнює, в чиїх інтересах здійснюється розподіл вироблених благ і послуг, а також як і якою мірою працівник працює на себе та на інших членів суспільства.

1. Структура соціально-економічних відносин

Економічні відносини є сукупністю соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між суб’єктами господарювання у процесі виробництва, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Досліджуючи господарський устрій будь-якої країни, науковець неминуче стикається з ключовим питанням: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади визначається характером привласнення засобів виробництва та його результатів. Тому для розуміння природи й економічної структури суспільства необхідно насамперед з’ясувати зміст наявної системи соціально-економічних відносин.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей як до своїх.

Соціально-економічні відносини мають складну, багатогранну структуру, в основі якої лежать відносини власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва та відповідні відносини між людьми щодо привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно еволюціонує від простого до складного. Основою цього розвитку є продуктивні сили суспільства, їхня матеріально-речова та економічна структура. Водночас соціально-економічні відносини є відносно самостійними, формуючись на основі свідомої діяльності людини, яка бере участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні створюваних цінностей.

Як і виробничі, соціально-економічні відносини належать до економічних категорій. Економісти трактують відносини власності (соціально-економічні відносини) як зв’язки між різними соціальними групами, колективами та членами суспільства щодо привласнення факторів і результатів виробництва.

Суспільна власність передбачає спільне привласнення засобів виробництва та виробленого продукту. Вона може існувати у двох основних формах: як власність народу в цілому та як власність окремих колективів. На практиці вона реалізується у вигляді державної та колективної власності.

В основі життєдіяльності людей завжди лежать матеріальні потреби. Для досягнення певних результатів люди вступають у взаємовідносини. Це породжує в суспільстві різноманітні соціально-економічні відносини — майнові, особисті немайнові, адміністративні, трудові, шлюбно-сімейні, фінансові та інші.

Отже, соціально-економічні відносини знаходять своє втілення насамперед у юридичних нормативних актах. Проте власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому економічна складова є визначальною: саме економічні соціально-економічні відносини зумовлюють їхню юридичну форму. Взаємозв’язок полягає в тому, що економічні відносини є базисними, а юридичні — надбудовними.

Власність в економічному розумінні є складною системою господарських відносин, що існують у виробництві. Ця система охоплює такі групи відносин:

а) відносини щодо привласнення умов виробництва та його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини детальніше. Насамперед слід зазначити, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага — предмети природи або продукти людської праці. Однак речі самі по собі не є власністю, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали стали грошима лише за певних виробничих відносин. Те саме стосується й відносин власності. Об’єктом власності, звісно, є речі. Але власність як економічна категорія — це не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку формувався по-різному. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми та види власності.

2. Відносини власності як основа соціально-економічної системи

Основу соціально-економічної системи становлять відносини власності. Вони завжди були тим стрижнем, навколо якого формувалися й розвивалися всі інші суспільні відносини. Привласнення матеріальних і духовних благ у різних економічних системах становить суть економічних відносин, що виражаються поняттям «власність». Проте серед вчених-економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності.

Одним із найдискусійніших у наш час економічних визначень власності є таке: власність — це відношення між людьми з приводу речей. Певною мірою це визначення відображає саме економічний, а не правовий, соціальний чи інший аспект власності. Адже найбагатший капіталіст стане злиденним, якщо опиниться сам на сам зі своїми заводами, палацами, кораблями, і нікому буде ні працювати на них, ні купувати вироблене. Багатство капіталістичного суспільства — це товар. Його має хтось виробити, хтось купити та спожити, принісши власнику капіталу прибуток.

Поняття «власність» є досить складною категорією. Найчастіше його ототожнюють із привласненням. Відносини привласнення в багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення показує, кому належать блага (об’єкти власності), як вони розподіляються та з якою метою використовуються. Об’єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного багатства, результати та фактори виробництва. Суб’єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації, фірми, асоціації, держава.

Важливим критерієм належності відносин власності до предмету економічної теорії є безпосередній зв’язок цих відносин із виробничими відносинами, тобто відносинами між людьми з приводу виробництва, розподілу та використання засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним і найбільш стійким об’єктом власності.

Таким чином, відносини власності — це певна система відносин щодо володіння, розпорядження, користування, привласнення та споживання людьми як засобів виробництва, так і результатів праці.

Володіння є головною передумовою власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному економічному змісті. Володіти можна й пасивно. Володіння лише фіксує об’єкт власності, визначає його конкретно.

Володіння цінне тим, що дає можливість розпоряджатися майном. Щоб відчути різницю між правом володіння та правом розпорядження, достатньо згадати деякі форми заповітів із художньої літератури: «Залишаю такому-то... те-то і те-то, але до стількох-то років або виконання ним таких-то умов... він не може ним розпоряджатися». Тут чітко розставлені акценти між двома правами — володіння та розпорядження.

Користування — це відношення до об’єкта використання, спрямоване на отримання з нього корисного ефекту. При цьому реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-економічного розвитку суспільства.

Коли власник передає об’єкт власності в оренду, він у межах договору оренди передає орендарю право розпорядження та використання. Привласнення вони здійснюють спільно: орендодавець привласнює орендну плату, а орендар — прибуток від господарської діяльності за вирахуванням орендної плати.

Отже, економічний зміст відносин власності полягає в реальних діях суб’єктів щодо володіння, розпорядження та використання об’єктів власності. Власність становить серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність розвитку соціально-економічної системи залежить від наявності таких форм власності, які найбільшою мірою сприяють розвитку продуктивних сил. Тому зміна форм власності відкриває нові горизонти розвитку економічної системи.

Людству відомі дві основні форми власності — приватна та суспільна.

Відмінною рисою приватної власності є те, що власник безпосередньо здійснює та реалізує право володіння, розпорядження, використання та привласнення. Підкреслимо — безпосередньо. Особисто. На свій страх і ризик. Він діє на ринку, де панує жорстока конкуренція. Проте успіх на ринку може бути повним. І це заслуга власника. Він привласнює здобутки свого успіху. Але на ринку панують стихія та анархія. Отже, він може й програти. Але й програш — його провина. Якщо він не отримав вигоду, то вона дісталася іншому. Тому приватний власник вчиться, шукає, дізнається, придумує, купує, фінансує наукові дослідження. Однозначно розвиває продуктивні сили, а відповідно, і суспільство в цілому. У цьому полягає глибоке, прогресивне значення приватної власності.

Суспільна власність передбачає спільне володіння та розпорядження й виключає індивідуальне. Усі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж — ніхто. Суспільна власність на засоби виробництва зрівнює всіх членів суспільства як співвласників. Вони всі власники. Ніхто не має права на перевагу у володінні. Разом із тим у межах суспільної власності, оскільки суспільство не може розпоряджатися об’єктами власності безпосередньо, виникає адміністративна монополія, і при суспільному володінні розпорядження та привласнення здійснюється бюрократією (bureaucratie — буквально влада столу).

Форми власності не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються та зникають зі зміною умов і середовища, в яких існують. В основі еволюції форм власності лежить механізм постійного оновлення економічного устрою суспільства.

Історично першою формою власності була колективна, общинна власність на землю. Вона виражала спільне привласнення результатів праці всіма членами общини як єдино можливий засіб її виживання. Уся багатогранність первісних відносин земельної власності зводиться до трьох основних форм:

* азіатська (східна). У цих умовах уся земля розподілялася між общинами, а індивіди та їхні сім’ї користувалися земельними ділянками як особи, що належали до даного первісного колективу. Общини, своєю чергою, перебували під владою деспотичної держави й не були самостійними власниками. Вони віддавали державі частину продукту у формі данини;

* антична (греко-римська). Тут одна частина землі перебувала в розпорядженні общини (держави), а інша — у вигляді дрібних ділянок, парцел — оброблялася окремими сім’ями та була їхньою приватною власністю;

* німецька. При ній спостерігався вищий ступінь відособленості землі від общини. Спільна власність на пасовища та ліси слугувала лише простим доповненням приватної власності.

Антична та німецька власність були близькі одна до одної тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалася на праці самого власника.

У процесі розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці відбувався розпад общини та виділення приватних власників. Розвивався обмін, зростала майнова нерівність населення. З’явилася приватна власність, заснована на експлуатації праці рабів і кріпаків.

З розвитком ринкової економіки панівного характеру набула приватна одноосібна власність, яка поступово модифікувалася в акціонерну (корпоративну) власність. Сучасна ринкова економіка ґрунтується на таких основних формах власності: дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів підприємств, державна, інтегрована корпоративна та інтегрована міждержавна. Така розмаїтість форм власності свідчить, що сучасна ринкова економіка — це змішана економіка.

3. Шляхи реформування суспільства та соціально-економічних відносин

Ринкова економіка може руйнівно впливати на суспільні структури (згадаймо світову кризу 30-х років ХХ ст.), і тоді необхідним стає втручання держави. Надмірне ж одержавлення економіки викликає зворотну реакцію, характерну для перетворення суспільства. Ринок як форма організації економіки, з одного боку, стимулює в людині активність (підприємливість), а з іншого — породжує соціальне розшарування населення, безробіття, не завжди кероване зростання цін тощо. Саме тому необхідні культура економіки, культура ринку та відповідна підприємницька культура.

Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними. Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва та хронічному дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики.

Кардинальні зміни в економічній сфері України та соціально-економічних відносинах спрямовані на:

1) роздержавлення економіки, приватизацію, розвиток підприємництва; пошук і використання резервів і можливостей;

2) формування ринку та його інфраструктури, розвиток господарських зв’язків ринкового типу та становлення нових мотиваційних механізмів розвитку підприємства;

3) демонополізацію економіки та усунення організаційних структур, що склалися в рамках адміністративно-командної системи та перешкоджають розвитку ринку;

4) поступове обмеження державного контролю над цінами, перехід до вільного ціноутворення;

5) здійснення жорсткої кредитно-грошової та фінансової політики, спрямованої на обмеження грошової маси в обігу;

6) створення сильної системи соціальних гарантій і підтримки населення, що полегшує людям адаптацію до умов ринкової економіки;

7) здійснення активної структурно-інвестиційної політики, яка, спираючись переважно на економічні методи, забезпечила б необхідні структурні зрушення в народному господарстві щодо її соціальної переорієнтації.

Таким чином, соціально-економічні реформи мають бути орієнтовані на людину, на задоволення її потреб та розвиток її особистості.

Виходячи з викладеного, підкреслимо ще раз, що саме ці головні завдання стоять перед українською економікою у перехідний період. Слід зазначити, що наступним за порядком (але не за значенням!) завданням економіки України є її інституціональна ринкова трансформація. Роль цієї проблеми актуалізується ще й тим, що ринкова поведінка економічних агентів може спиратися лише на ринкові інститути. Адже в будь-якій економічній системі поведінка господарюючих суб’єктів задається «правилами гри». Оскільки саме ці правила визначають поведінку економічних суб’єктів, у літературі справедливо стверджується, що інституціональна трансформація є первинною стосовно інших напрямів постсоціалістичних реформ.

Інституціональна трансформація у перехідний період — це процес виникнення, розвитку та зміцнення ринкових правил економічної поведінки та ринкових установ (організацій) і заміна ними старих інститутів (правил та організацій, властивих адміністративно-командній системі).

Серед вчених-теоретиків досі триває дискусія про те, що розуміти під терміном «інститути». Так, лауреат Нобелівської премії Д. Норт вважає, що до них належать формальні та неформальні правила економічної діяльності. Однак інші фахівці відносять до таких інститутів не лише правила поведінки суб’єктів, а й самі організації (установи), наприклад фірми, біржі, банки. Тому про інституціональну трансформацію перехідного періоду прийнято говорити не лише стосовно змін у господарському праві (законах), а й відповідно до змін у структурі та змісті економічних організацій, у т. ч. роздержавленні, приватизації, реструктуризації підприємств (погашенні заборгованості), розвитку різних форм малого бізнесу тощо.

Щодо України важливо, щоб практика трансформації не ігнорувала принципову рису нашого історичного розвитку — надзвичайно суттєву роль держави. Ігнорування цієї обставини та намір одномоментно звільнити економіку від державного втручання обернулися значними невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дозволили ринковим реформам просунутися так, як на це розраховували ініціатори. Аналогічна ситуація притаманна й усім без винятку країнам СНД.

Нині важливо й те, щоб ці інституціональні перетворення утворювали цілісну та взаємопов’язану систему. Ізольовані ринкові інститути, як стверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

Серед інституціональних реформ провідне місце посідають роздержавлення та приватизація як вихідні умови зміни відносин власності. Сутність, форми та проблеми трансформації державної власності було розглянуто в попередніх темах.

Поряд із цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і безладдя — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, науково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального та ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і на мікрорівні. Її довгострокова мета — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв, перехід до стійкого економічного зростання.

За умов успішного руху в даних напрямах створюватиметься реальне підґрунтя, щоб протягом кількох перших десятиліть XXI ст. сформувати основи соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки і тим самим завершити перехідний період.

На початку ХХ ст. боротьбою класових інтересів індустріальна цивілізація була розірвана на дві протилежні системи — соціалізм і капіталізм, що вступили між собою в гостру конфронтацію. Наприкінці ХХ ст. стало ясно, що ця конфронтація, яка стосується буквально всіх сторін життя, марнотратна та просто небезпечна. Виявилося прагнення відновити єдність сучасної цивілізації, подолати суперечності у відносинах між країнами. Економічна модель, що формується під визначальним впливом НТР, акумулює досвід як планового, так і ринкового господарства. Ця система дістала назву економічної моделі змішаної економіки.

Висновки

Відомо, що будь-яка соціально-економічна система, особливо ринкова, побудована на поділі повноважень і прав прийняття економічних рішень між різними державними структурами (інституціями) та окремими господарюючими суб’єктами. Ці повноваження та права по-різному поділяються в різних соціально-економічних системах. Так, у ринковій економіці основна маса факторів виробництва перебуває у власності самих суб’єктів господарювання, а не держави, як це має місце, наприклад, в адміністративно-командній (або плановій) економіці. У ринковій системі державні інституції мають право розпоряджатися майном, факторами виробництва та товарами настільки, наскільки вони спроможні їх купувати. Більше того, у плюралістичному демократичному суспільстві фінансова та економічна сфери мають бути поставлені під дійовий контроль суспільства (держави).

Ринкова економіка, особливо в теоретичному аспекті, уособлює свободу економічного вибору, яка передбачає вільний вибір професії, роду занять, свободу виробництва та продажу товарів (послуг), у т. ч. робочої сили, досконалу конкуренцію тощо.

Щодо адміністративно-командної економічної системи, то в ній, як уже зазначалося, господарюючі суб’єкти мають такий ступінь свободи, який вважають прийнятним державні особи та інституції, що приймають політичні рішення.

Проміжне положення між цими полярними полюсами посідає так звана змішана економіка, яка в загальному розумінні поєднує різні форми власності та господарювання, а також ринкові принципи конкуренції та державного регулювання.

Досить плідним для теоретичного аналізу та чіткого розуміння даної проблеми є загальне визначення соціально-економічної (господарської) системи як особливим чином упорядкованої системи зв’язків між виробниками та споживачами економічних благ. Таке її трактування виходить із того реального масовидного факту, що не існує броунівського (хаотичного) руху в сучасній господарській діяльності людей, як це може здаватися на перший погляд. Процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання благ, які здійснюються в різноманітних формах, завжди організовані тим або іншим чином.

Список використаної літератури

1. Говорушко Т. Економічна безпека України // Економіка. Фінанси. Право. -2000. -№ 12. - С. 3-5
2. Данільян О. Національна безпека України: Структура та напрямки реалізації: Навчальний посібник/ О.Г. Данільян, О.П. Дзьобань, М.І. Панов,. -Харків: Фоліо, 2002. -284 с.
3. Ковальчук Т. Економічна безпека і політика: Із досвіду професійного аналітика/ Трохим Ковальчук,; Авт.передм. В. П. Горбулін. -К.: Знання, 2004. -638 с.
4. Кравченко С. Основні напрямки забезпечення економічної безпеки України // Економіка. Фінанси. Право. -2002. -№ 12. - С. 6-10
5. Мазуренко В.І. Питання розробки концепції національної економічної безпеки України // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. -1998. -Вип. 8: Міжнародні відносини. - С. 52-58
6. Мочерний С. Економічна безпека в контексті державного суверенітету України // Економіка України. -1998. -№ 4. - С. 4-12
7. Мусіна Л. Економічні важелі забезпечення національної безпеки // Україна-НАТО. -2006. -№ 5. - С. 14-20
8. Олійник О. Діяльність державних органів України щодо забезпечення воєнно-економічної безпеки // Актуальні проблеми економіки. -2003. -№ 1. - С.6-9
9. Пастернак-Таранушенко Г. Економічна безпека держави // Розбудова держави. -1998. -№ 9-10. - С. 12-15.